Дощ. Шум. Відчинене вікно. Закритіштори. Прохолода. Стіл. Ручка. Біль в спині. Втома. Таким був сьогоднішній ранок Едґара Аллана По— письменника та детектива. Ні, не так. Скоріше, таким був його кожен ранок. В Едґара завжди були проблеми з доглядом за собою (особливо з кількістю сну), але останнім часом ситуація ще погіршилася. Сталося це через іншого, коротшого та енергійнішого детектива— Едоґаву Ранпо.
По та Ранпо вперше зустрілися аж шість років тому на інтелектуальній дуелі. Ранпо переміг. Це стало переломним моментом в житті Аллана. Він був зовсім юним, 22 роки, мав друзів, сприймався як вундеркінд, уже мав значні успіхи у сфері письма, мав амбіції, надії та мав перед собою велике майбутнє. І все це зруйнувалося в одну мить. Ви можете сказати “Це всього лиш одна поразка, нічого страшного.”, і як би ж все було так просто… Для нашого героя це була не звичайна поразка. Це була втрата гідності, іміджу та навіть місця в житті. До цього він був найкращим детективом Америки, а може й світу. Кращих він не зустрічав. До нього.
Якщо він не найкращий детектив, то хто він? Його новели та романи, які всі хвалили, вже не здавалися такими хорошими. Єдине що Едґара тепер в них бачив— це недоліки. Повсякденні речі, які йому колись подобалися, стали нестерпними. Бажання спілкуватися з кимось та виходити на вулицю просто зникло.
Найгірше? Переможцю на все це було все одно. По цимбалах на почуття інших. Начхати, що він зруйнував чиєсь життя. Зарозумілий. Байдужий. Егоцентричний. Жорстокий. Для нього ця дуель не була чимось особливим. Просто ще одна загадка. Він навіть не був зацікавлений у перемозі. “Ні мені, ні тобі”.
Едґар не знав що робити. Він не міг все так залишити, але що залишалося? Залишалося лише те, що він міг робити найкраще— писати. Писати детективи. Книжки, в які він може затягувати читачів за допомогою його супер-здібності “Чорний кіт на вулиці Морґ”. Тож він взявся до роботи. Він писав. Писав день і ніч, продумувати все до найменшої деталі. Він писав і писав… писав цілих шість років. Детективна новела, яку не зможе розгадати ніхто, навіть найрозумніший детектив у світі! Це було ідеально.
Аж до поки Едоґава її не розв’язав.
Шість років прожитих дарма. В одержимості. В горі. В самотності.
В самотності, яка могла б продовжитись, якби життєрадісний детектив не запропонував Едґару писати ще більше творів, щоб у майбутньому написати справді неперевершений. Такий, який не зможе розв’язати навіть Ранпо.
Тож… Ось ми й тут. Пройшло пару місяців і По сидить та пише. П’ята година, дощ як з відра, але він не звертає на це уваги. Скільки часу він уже там сидить? Ніхто не знає… Навіть він. Достатньо щоб його єнот (так, у нього є домашній єнот, якісь претензії?) Карл почав вимагати у нього їжу. Ніхто не може протистояти його милим оченятам, тож По встає. Принаймні намагається. Після довгого сидіння в одній позі і зігнутою спиною встати швидко неможливо, а враховуючи те, що він майже не спав, то біль був не лише в тілі, а й в голові. Як тільки він піднявся, то одразу з’явилося запаморочення та біль. Біль в голові такий сильний, наче після похмілля. Едґар сперся на стіл та постояв трохи. Через хвилину хоч із труднощами, але він все ж прийшов на кухню та насипав корм своєму улюбленцю, який одразу взявся до поїдання смаколиків з неймовірною швидкістю.
І саме в цей момент він усвідомив який він сам голодний, тож він потягнувся до холодильника. Соуси, пару фруктів, скисле молоко, якийсь столітній сир і пару яєць. Тобто— майже нічого. Едґар спромігся приготувати яєчню з сиром та якось з’їсти її. Сил на миття посуду не було. *Болить голова*- єдина думка на яку спромігся його втомлений мозок. *Потрібно піти в спальню та поспати. Але я такий втомлений…* Саме ці думки змусили письменника покласти голову на стіл на п’ять хвилин, заснути і спати там до одинадцятої години.
Зміг би поспати довше якби не одна дрібниця— гучний та безперервний стукіт у двері. Гість без запрошення… Це могла бути лише одна людина і в цей момент Едґар не хотів її бачити. Та нажаль його ніхто не питав. Він встав, поправив волосся та подивився в дзеркало. Хоча розчісування трохи покращило його вигляд, це було не суттєво. Але часу на більше не було. По поквапився до дверей та відчинив їх. Хто там стояв? Очевидно, що єдиний і неповторний Едоґава Ранпо. Із дуже незадоволеною міною. Погано. Бути навколо Ранпо завжди складно, а коли в нього поганий настрій— майже нестерпно.
Ще до того як Аллан зміг вимовити хоча б один звук, низький детектив швиденько прошмигнув повз хазяїна дому без жодного слова та повернув на ліворуч. *На кухню, по цукерки*- подумав Едґар. Ранпо одержимий солодощами. Кожен, хто хоч трохи знайомий з ним знає про цей факт. Едґар ніколи не любив солодощі і діабет не допоміг. Але коли Ранпо почав приходити до нього додому він зрозумів, що без якихось солодощів чи перекусів бути з ним в одній кімнаті буде складно. Тож тепер в нього на кухні є шухляда наповнена цукерками.
Після декількасекундного стояння біля відчинених дверей та роздумів навіщо він існує, По пішов за своїм гостем.
Додати до улюблених