Персонажі, яких я б теж хотіла позначити в цій історії, але їх немо в списку: Юджин Томсон, Натаніель Бартон, Лора Бартон, Ліла Бартон та Купер Бартон. Приємного читання!🤍
Навколо ходять люди
Це було настільки ж очевидно, як і те, що цукор солодкий. Принаймні Пітер хотів би так думати.
З висоти пташиного польоту люди здавалися мурахами в їхньому величезному мурашнику. Вони метушились, бігали з боку в бік, весь час кудись поспішали, наче пара хвилин щось змінять.
Павук не розумів, що з ним відбувається. Останнім часом одягати костюм було жахливо важко. Останнім часом хотілося повернутися до старої квартири в Квінсі, відчути в повітрі запах його улюбленого пирога, який спекла Мей. Мей. Пітер хоче знову побачити її.
Чи не до хрускоту стискає край даху і на видиху відштовхується, і вільно летить униз. Вмирати не хочеться. Робити якісь рухи теж.
Але Пітер все ж спритно чіпляється павутинням за сусідню будівлю та летить додому. Але йому не хочеться, щоб це був його дім.
І Пітер забороняє собі згадувати це слово як щось рідне. Від цього на душі чомусь стає важко.
***
-Як патруль? — навпроти Павучка, з черговою чашкою кави, сідає Тоні.
Пітер не відповідає, продовжуючи бездумно витріщатися на тарілку з салатом.
-Гей, Земля викликає Пітера! — Старок клацає хлопця по носі, і той ніби приходить до тями.
-А … Патруль? — він загальмовано моргає. — А, так-так, все гаразд, містере… тобто, Тоні. Допоміг кільком бабусям перейти дорогу і повернув втрачений велик. О, а ще я зняв сьогодні з дерева ящірку! Справжнісіньку, уявляєте?! Як вона тільки-но залізла туди? — Пітер активно жестикулює і починає тараторити без упину.
Перестань це робити, Пітер
***
-Пробач Нед, сьогодні ніяк.
-А завтра?
-Не думаю, – Пітер поправив лямку рюкзака і розкаяно подивився на друга.
-Що, Пеніс Паркер, знову всім брешеш про своє стажування? — Флеш гидко посміхався, гордо оглядаючи Пітера.
-Замовкни вже, Флеш! Він не бреше,— Лідс хмурить брови.
-Ну, якщо не бреше, то виходить, він не потрапив до притулку? Брехати про смерть рідної тітоньки, Паркер, ну що за сором! — Томпсон гидко сміється. — І в черговий раз ти брехун, Пеніс Паркер! — кричить він Паркеру услід.
-Не слухай його, Пітере. Він просто гівнюк,— Пітер не слухає, лише йде вперед, змішуючись із натовпом. — Пітере!
Перша панічна атака відбулася у чоловічому туалеті школи в середу.
Пітер закрився в одній із кабінок і сперся об стіну. Руки тремтіли, повітря катастрофічно не вистачало. На грудях ніби лежав камінь. Сотня каменів.
Пітеру було страшно та боляче. Пітер вдруге за все життя відчув безвихідь та дикий жах. Перший раз був, коли він знайшов мертве тіло тітки на кухні.
***
-Як справи в школі? — на запитання Нат, Пітер насупився.
-Ем… нормально, начебто.
-Нічого не траплялося?
Хлопець нервово стиснув у руці вилку та підняв погляд на Романову. Наталя, звичайно, турбується про нього, але такі питання були дивні, навіть для неї.
-Мало щось статися? В чому справа? — Павук не на жарт рознервувався.
-За останні два тижні ти прогуляв надто багато уроків. Хтось із учителів, здається, навіть скаржився на твою успішність, що погіршується, – Наталя оперлась стегном об стіл. — Ось і запитала, чи не трапилось чого-небудь.
-Ти слідкуєш за мною? — витріщив очі Паркер.
-Тоні щомісяця приходять звіти про твоє навчання, на які він благополучно забиває.
-І ти зламала його систему задля цього? — Пітер мало не поперхнувся.
-По-перше, я нічого не зламувала, Старк був до чортиків п’яний. А по-друге, мені було цікаво. Але ж ти точно не брешеш мені, Пітер? — Наталі дивилася спідлоба, пекучим «російським поглядом».
-Звичайно ні! Я б одразу розповів, якби щось сталося! — серце застукало частіше, руки нервово затремтіли. Посмішка з обличчя нікуди не зникла, лише стала ширшою. За шаром напущеного обурення ховалося ще щось. Щось страшніше і жахливіше.
Перестань, Пітер
***
Люди мигтіли внизу, наче мурахи. Здається, Пітер уже порівнював їх із ними. Маска була міцно стиснута у руці, плечі опущені вниз. Хотілося додому.
Пітер махнув головою, намагаючись відігнати ці думки. Було боляче, пекучо погано.
«Додому, додому, додому, додому»,— набатом стукало в голові, але Павук не зрушив ні на міліметр. У нього більше немає того дому.
Закінчувався третій тиждень, Пітер не міг зрозуміти. Думки іноді ставали нестерпними, всередині з’являлося почуття, що ніби зжирало. Павук боявся його, боявся до жаху та холодного поту. Боявся сильніше за панічні атаки.
Про них, до речі. Вони траплялися у Пітера не часто, лише 3-4 рази за ці три тижні. Тільки він ніколи не забуде страху, що відчував. Не забуде сотню каменів на грудях, як кінчалося повітря або як він майже не могло дихати. Або своїх тремтячих рук; свого жахливого, не живого погляду.
Пітер ще не розібрався і від цього було тривожно. Хотілося додому, де пахне солодкими духами Мей. Хотілося побачити Мей. Та залишалися лише спогади і думки, подібно до тих, що виникали коли помер Бен.
«Ти винен, що не встиг. Ти не врятував її і тільки ти винен за це».
Пітер знову зривається з даху. Він летить довше, ніж зазвичай, але все одно чіпляється павутинням за сусідній будинок. Він не хоче вмирати, але й зайвих рухів не хоче робити.
Будь-ласка, Пітере, досить…
***
-Мені так шкода твою тітоньку, Пітер, – це був четвер, коли Флеш із жалем на обличчі підійшов до Пітера. — Стільки років виховувала такого недоумка! — коридор сміється, але хлопець лише розвертається до Томпсона спиною і йде геть.
-Чого ж ти тікаєш, Пеніс Паркер? Правда очі ріже?! — але Павук не реагує. —Та твоя тітонька була божевільною, раз вірила тобі і не здала тебе до притулку! Вона така ж нікчемність, як і ти! — Флеш кричить надриваючись, ніби намагаючись за раз зігнати всю злість на Пітері.
Він зупиняється. Юджин може ображати його, вигадувати йому прізвиська, пускати плітки і знущатися. Ось тільки він не має права чіпати його близьких і тітку Мей. Особливо тітку Мей.
Розвернувшись на п’ятах, Пітер швидко перетинає відстань між ним та кривдником, і з усієї своєї людської сили дає йому ляпас.
Перш ніж Томпсон і всі довкола зрозуміють, що сталося, Паркер зникає за воротами школи.
Цієї ж п’ятниці, після школи, Пітер вперше б’ється з Флешем по-справжньому.
/
Наступного понеділка, Пітера вперше б’ють. Цього ж понеділка Пітер справляється з панічною атакою прямо на вулиці під стінами школи.
Не вбивай себе, Пітере…
***
Пітер любив робити домашнє завдання у спільній вітальні. Месники, що живуть разом під одним дахом, рідко збиралися тут повним складом.
Та й атмосфера була чомусь більш спокійною, ніж в іншій будь-якій частині Башти. Іноді в сусідньому кріслі сидів Капітан Америка з газетою або, досить рідко, Клінт дивився якусь передачу. Для себе підліток помітив, що програма частіш за все була російською.
На полях зошита з фізики акуратним почерком виведено — «шість тижнів». Неусвідомлено, Паркер веде рахунок. Не зрозуміти, чому чи коли він це помітив. Він просто іноді помічає на полях зошитів записи: «два тижні», «три дні», «чотири тижні та один день»…
-Пітере, — Стів несподівано зітхає і відкладає газету. — Ти побився з кимось?
Павук здригається, так і застигаючи на дивані, ногами догори.
-Кх, вибачте?
-Кров, – Роджерс вказує на губи. — У тебе на губах запекла кров.
Пітер не чутно чхається і рукавом швидко витирає сліди в’язкої червоної субстанції.
-П-просто тут тест з ісп-панського, дуже ск-кладний. Перехвилювався,— Павук нервово хихикає, але посмішка лише ширша.
-Точно все гаразд? — Пітер енергійно киває. — Якщо щось трапиться, одразу кажи, добре, хлопче? — Стів виглядає стурбовано і вичікувально дивиться на Паркера.
-Так-так, не хвилюйтеся містер Род… Стів! Якби щось подібне сталося, я б одразу розповів Вам! — Пітер енергійно киває, активно махаючи руками.
Павук думає, що називати Стіва Роджерса на ім’я все ще дивно. Пітер думає, що про бійки з Флешем ніколи не розповість.
Перестань боятися
***
Найбільше Пітер боявся, що це станеться тут.
Панічні атаки були не дуже часті, щоб сильно хвилюватися про це. Проте головним страхом Павука залишалося відчути паніку під час патруля. Він іноді рятувався від думок і переживань літаючи містом між висоток.
Паркер відчув себе на вершині якогоь дому. Він міцно стискає маску в тремтячій руці і сидить на бетонній підлозі даху. Він не пам’ятає, чому відчув це і як воно сталося. Здається, він бачив жінку, схожу на Мей… Чи він пролітав повз свою квартиру? Паркеру здається, він бачив Мей у вікнах їхньої квартири…
Підліток не може згадати, розуміє лише, що це пов’язано з Мей. Те, що він усвідомлює в ту саму секунду — він вже не стримує ридання.
Сльози градом котяться по щоках, тіло зводить судомами і страшенно складно дихати. Пітеру так боляче, так боляче, так боляче…
У Башту підліток іде близько 40 хвилин. Чорний хід, ліфт, широка посмішка, кухня, кімната. Ніхто не помітив. Ніхто й не повинен.
Не треба, Пітті…
***
Пітер бездумно дивиться у білу стелю. Навколо нього розкидані зошити і в кожній з них він знаходить нові цифри. Найсвіжіша — «вісім тижнів і чотири дні» була зроблена близько двох днів тому.
«Вісім тижнів та шість днів». Новий запис красується у підручнику з хімії.
Павук має йти на патруль, це потрібно, він знає це. Але не може поворухнути і пальцем. Усередині лише одне бажання — лежати, лежати, лежати, лежати доки він не висохне.
Пітер вперше відчуває, наче його продуває вітер. Холодний, крижаний і колючий вітер ніби проходить крізь нього. У грудях раптом все стискують залізні лещата і стає складніше дихати. Це не чергова панічна атака, ні. Це щось набагато гірше.
В якусь мить, підліток немов позбавляється всіх почуттів разом. Наче всередині нього… чорна прірва, що зяє. Він відчуває це вперше? Чому це здається таким знайомим?
«Це завжди було з тобою, Пітере. Просто ти не помічав цього»,— підказує голосок у голові.
І йому до дикості страшно. Він не хоче це відчувати, йому надто боляче, йому надто… нестерпно.
«Пітер, Бос кличе тебе на вечерю. Зібралися всі Месники»,— сповіщає П’ятниця і її голос уже не здається Пітерові таким механічним.
-Спасибі, Ніца. Передай, що я зараз буду,— бурмоче підліток і насилу повертає собі контроль над тілом. Він все ще відчуває непроглядну темряву десь у грудях, але тривога в очах ховається за напускними веселощами; тремтячі руки — за широкою посмішкою.
-А ось і ти, шкет! Ми тебе вже зачекалися,— вигукує Тоні, тільки Паркер з’являється у їдальні.
-Сьогодні якесь свято? Востаннє ми збиралися разом 3 роки тому на Новий Рік, – Пітер намагається пожартувати. Виходить безглуздо, але Сем все одно сміється.
-Скажімо так, у нас своєрідна відпустка,— Наталя широко посміхається, попиваючи мартіні зі своєї склянки.
Пітеру, звичайно ж, ніхто випивку не пропонує.
До закінчення всієї метушні, Бартон не зводить з нього погляд.
Не треба…
***
Пітер знаходить відповідь на дивні записи – він вів рахунок з того самого дня на даху. Рівно 10 тижнів і Павук знову сидить на краю.
Пітеру страшно — панічні атаки наздоганяють його в непередбачуваних ситуаціях. І тепер йому сняться кошмари. Вони настільки реалістичні, настільки живі, як і люди в ньому.
Пітер бачить тітку Мей. Вона дивиться на нього довго, морозним поглядом, а потім раптом бездушно падає на підлогу. Пітер не встиг.
В інших же вона звинувачує його в нікчемності і мізерності. Вона переконує його, що він був для неї тягарем, що він найжахливіша дитина і взагалі не вартий костюма Людини-Павука. Він нікчемний. Кінець усе такий же — в її очах навіки застигає зневага. Пітер знову облажався.
Ще в одному, в найстрашнішому для Пітера, Мей просто дивиться на нього. Не холодно, без зневаги і трохи посміхається. Від неї віє теплом та турботою, а також запахом фінікового пирога. Зазвичай підліток плаче, благає її повернутися до нього. Він обіцяє бути добрим, навіть клянеться їсти фінікові кекси, нехай вони і «жахливі на смак. Ненавиджу фініки».
Вона ніколи не відповідає. Продовжує тепло дивитися на нього, злегка посміхаючись і весь час – весь чортовий час, щоб Пітер не робив – провалюється в безодню. Порожню та холодну порожнечу. Пітер порівнює її зі своєю власною.
Він продовжує допомагати Месникам і чомусь все частіше чує «все добре?». Він погоджується, запевняє, що немає приводів для хвилювання. Він просто «втомився», «занадто багато домашки», «контрольна з іспанської», «перенервував на тесті»… Дивно, але у відповідь йому відповідають щось на кшталт «якщо щось трапиться, завжди кажи нам. Ми допоможемо», це скоро навіть почне лякати.
Ось тільки, біда, Пітер їм не вірить. Допомогти? Вони не можуть допомогти, його не наповнити почуттями знову, вони не заберуть його біль і не зашиють порожнечу. Вони безсилі. Як і Пітер.
Він втомився. Втомився від Флеша, його побиття і образ у бік його тітоньки; від постійного навантаження у школі та великих надій, покладених на його плечі; втомився від патрулів, думки суспільства щодо Людини-Павука, від маски, що душить. Пітер утомився від самого себе.
Політ вниз займає не більше шести секунд.
Будь-ласка
***
Він не очікував такого.
Напис «Одинадцять тижнів та два дні» змащений. Ручка скотилася на підлогу разом із самим Пітером. Він точно не очікував панічної атаки прямо у Вежі. Старк був на завданні, але це ж не заважало П’ятниці повідомити його прийомного батька про його стан. Він не хотів, аби вони знали.
На цей раз все було набагато гірше, ніж зазвичай. Перед очима була розмита хмара туману, ноги зовсім не тримали, а голова ходила кругом. Страх змішався з панікою та тривогою, посилюючи ситуацію ще більше.
Здається, Пітер випадково знайшов їх із Мей спільну фотографію. Останню…
Підліток відчував, як плакав. Відчував і власне серце, що шалено танцювало за ґратами ребер, готове вирватися назовні будь-якої миті; відчував тисячі каменів, покладених на груди; холодні залізні лещата, що стискають легені. Паркеру здавалося, що він не міг дихати. Йому здавалося, що він задихався. Не так, як завжди. Так, ніби ось-ось, ось-ось і він перестане дихати зовсім.
«Пітере, ну ж бо, затримай подих»,— Павук чув чийсь голос, наче крізь вату. Хтось тримав його за плечі, намагався достукатися до нього, але в голові набатом повторювалося. – «Не врятував, не вберіг, не достойний, ти вбив мене, Пітере!»
Тільки він та його чорна дірка у грудях.
Тверезість розуму повернулася від болю. Щока нещадно палала, але цього було недостатньо. Паркеру все ще було страшенно боляче, боляче, боляче, бо …
-Дивись на мене, Пітер, – думки перервав чоловічий голос.
Але бездумні, страшні, не живі очі Павука й так дивилися на людину, нехай і туманно.
-Дихай разом зі мною. Чуєш? Вдих-видих. Ну, давай! — його струсили за плечі, примушуючи дихати у такт. Чоловік невідривно дивився Пітеру в очі і навіть крізь паніку, підліток захопився його сміливістю. Пітер боявся дивитися собі очі, він же – ні. Паркер хотів бути безстрашним, як незнайомий силует перед очима.
Зробивши останній судомний видих, підліток ще кілька разів моргнув, повертаючи собі ясність зору. Він навіть здивуватися нормально не зміг, побачивши перед собою Соколиного Ока, що сидить навпочіпки. Він більше нічого не відчував, окрім втоми та зяючої чорної порожнечі.
-Ти в порядку, хлопче? — Пітер загальмовано кивнув, не знаючи куди себе подіти.
«Це було дурне питання»,— подумав він.
-І як, чорт забирай, довго ти це приховував? Скільки ще мав намір мовчати? — роздратовано видихає Клінт, перш ніж Пітер встигає щось сказати.
Але підліток не каже у відповідь жодного слова. Він довго дивиться ніби крізь Бартона і це того лякає.
Він бачив панічні атаки кілька разів. Це страшно, після цього завжди чекаєш наступного разу; завжди напоготові, завжди прокручуєш у голові свої дії.
Пітер завжди здавався йому якимось надто крихким, як для супергероя. Та й як для людини. Клінт нікому не зізнається, але коли підліток з’являвся поруч, Бартон був готовий урятувати його від чого завгодно. Малюк Пітті нагадував йому тендітну порцелянову вазу; він згадував своїх дітей, коли дивився на Пітера.
А кілька тижнів тому, Соколине Око думав, що всі збожеволіли, раз не бачили собаче лайно у себе перед носом.
Здавалося, Паркер помирав там, сидячи з ними за одним столом; з нього наче витікали всі річки чорної крові. Він буквально був зануренний у неї. Тільки цього чомусь ніхто не бачив.
-Мені не було кому навіть розповісти про це, – шепоче хлопець через декілька хвилин.
-Старк тепер твій батько, нехай і прийомний. І ми всі тобі як сім’я! Ми б допомогли тобі, але ні, ти…
-Мені б ніхто не зміг допомогти,— Клінт застигає, наче вражений зміїною отрутою; немов паралізований транквілізатором.
Голос Пітера не виражає жодної емоції, лише чорну всепоглинаючу порожнечу.
Це лякає до смерті, змушує серце в грудях зайтися шаленим танцем, змушує холодний піт котитися градом. Усередині все буквально замерзає і Бартону хочеться провалиться крізь підлогу.
-Пітер… — шепоче він сипло, розгублено. — Подивись на мене, Пітер. Я тут. Я не відвернувся від тебе. Я поруч.
Підліток переводить погляд на стрілка й всередині, немов із самого дна, Клінт бачить благання та німу надію. Немов Пітер з дна чорної порожнечі кличе на допомогу.
Стара чорна футболка промокає в районі плеча, міцні обійми немов зігрівають холод, що оселився в душі.
-Я допоможу тобі, обіцяю, – не чутно шепоче Бартон, стискаючи Паркера в обіймах.
Клінт відчуває, що має допомогти; повинен врятувати, витягнути, обігріти; йому здається, що Пітер його дитина і на душі чомусь теплішає.
Додати до улюблених