Присвячую своїй бабусі, що померла від раку легень рік тому. Мені тебе дуже не хватає, бабусь.
Примітки до тексту:
Вишки – горище;
Латка – тканина;
Звернення “мамочко” в значенні “люба”, моя бабуся вважала це слово пестливим.
Приємного читання!
Коли ти доживаєш свій вік, останнє чого тобі хочеться – це шукати нові пригоди на свої тяжкі старечі плечі. Єдине задоволення – вийти ввечері на лавку до інших старих, порозмовляти. А хіба є про що розмовляти, коли очі потьмяніли, а волосся збіліло? Коли руки вже темні від тяжкої роботи, а ноги от-от зламаються? Ти дивишся на небо, на ліс, на тин, що були з тобою все життя і наче прощаєшся, бо хтозна чи зможеш поглянути на них ще раз. Все зтьмяніло, посіріло. Дивишся на небо – не твоє небо, твоє було блакитне, яскраве як волошки в полі. Те небо вітало, плекало оберігало, наче обійми матері в дитинстві – теплим було. Це небо прозоре як вода в струмку. Гидко дивитися на нього. Вже і очі не хочеться підводити вверх.
А Ліс? А дерево під вікном? Що з вами стало, чому посивіли? Невже вже білочка тягне додолу? Тяжко. Мабуть що тяжко.
Коли вийдеш на луг не хочеться бігти на зустріч сонцю, не хочеться кохати. Ніби тих світлих днів і ніколи не було: не гуляли вони тут з її коханням, ніби не випасали першу свою худобу.
Серце хватає і задихаєшся. Скоро закінчиться. Тільки це полегшення чи втрата? А чи мало це життя сенс? Мабуть що мало… Але ці роздуми для голів наступних поколінь.
Вона вже знайшла відповідь на це питання, бо варто жити щоб спитати в себе: «Що воно таке, що то життя?»
Залишилась лише тиша – в голові і в душі. Всі весілля зіграні, всі друзі знайдені, а пісня грає останні акорди. Ті акорди на смак як тепла паска, а на звук як ранковий солов’їний спів. На дотик я прохолодне вечірнє повітря влітку, а на око як зимовий захід сонця.
Єдиний прихисток – діти. Нове листя на стовбурі їхнього спільного дому. Світлі голови в темних коридорах життя, що линуть в пошуках прихистку, виходу і власного шляху. Вони німі і сліпі – навпомацки шукають шлях, який покаже їм небо. Вона вже своє знайшла, пройшла довгий шлях: навчилась бачити світ, відчувати його. Знайшла цей дім, заставлений книжками, посеред лугу, на горбі, в маленькому селищі.
***
Мале дівча малює небо. Чимось блакитним. Коли вона була юна, діти тягали таке, тільки біле, з вишок і ховали за пазухою, щоб потім принести в гурт помалювати. Вона трохи заздрила цьому блакитному кольору – хотіла б і сама в дитинстві малювати небо таким яскравим. Таким, яким його бачила тоді.
Серце гулко віддає в голові. Але якось по-іншому. Не так як у хворої людини, а як у дівчинки, коли вона вперше цілується; як у юнака, що вперше захистив свою дисертацію; як у жінки, що вперше виступає перед публікою. Як у молодих. Що сталося?
Спокійне сиве життя не потребує нового, таким людям воно не потрібне. Чи ні?
Під тьохкіт серця кінчики пальців смикаються на зустріч, а долоні пітніють. Так хочеться знову це зробити.
— Оленко, дай-но бабці он ту блакитну паличку, — тихо, з легким хвилюванням, вона мовить.
— Нате, бабо. То крейда. Крейда! — тицяючи пальцем на напис на жовтому відеречку вимовляє мала. Подивившись на бабині очі, в яких грають блискітки, додає:
— Ей, бабо, бабо, а ви у дитинстві такого не мали?
Та мовчить й із захопленням дивиться на блакитні плями на руках від крейди.
— Мала, але не таке. Сіріше, мамочко, — і замовчала. Важко підняла зморщене лице до неба. Прикрила вічі і м’яко посміхнулась, — Підсунь бабі ближче відерце.
І тяжко перехиляючись, підсовує до себе розгорнуту латку, заздалегідь підготовлену для внуки, щоб та не замурзалася, але молодша на дорінкання бабці лиш цокнула язиком і присіла навпочіпки. Важко піднявшись на руках з допомогою внучки, вона присіла прямо там на теплій вгрітій сонцем траві. Видвинула ноги наперед, а потім лягла напів боком, щоб було зручно малювати одною рукою.
***
Вона вже давно не дивилася на небо так як в дитинстві, чи так як в юнацтві, але воно було вибите в неї в підсвідомості назавжди: яскраво-блакине, майже синє, небо з тонкими пухкими хмарками оповитими сонячними променями, наче до них торкалася рука найкращих майстрів людства. Хмари тягнулися павутиною по небу як тонке покривало. Білі-білі як сніг, вони горіли, підсвіченні яскравим палючим сонцем. Час від часу синява борола крейдяне і забирала собі весь простір, доти, доки знову не з’являться нові білі пухкі ниточки. І не почнуть знову малювати нові фігури.
Рука наче сама виводила нові і нові лінії. Забуто і тяжку хворобу, і нестерпні болі.
Як же хочеться дивитися в небо вічно. Дивитися на грозове, дивитися на сонячне, дивитися на швидко линуть хмарки і линути разом з ними.
Розум сам підбирав правильні відтінки дитячої крейди, казав рукам що і куди, як робити так, щоб павутина на небі була наче відбиток у воді. Пальці вміло розмазували кордони, згладжували лінії. Під тими руками малювався маленький нажитий всесвіт цієї людини.
Чому в дитинстві, коли вона могла бачити яскраве небо, в неї була лише біла крейда?
В якийсь момент стає зовсім тяжко. Гулко. Руки починає крутити, наче хтось бере і вивертає їх в іншу сторону. Тихий спокійний подих змінюється тяжкими хрипами. Випалює все з середини, наче світ мститься за цей маленький розкритий секрет.
Маленька ниточка крові стрімголов йде з носа. Тіло веде довгою болючою судомою.
Важка стара голова хилиться вперед і боцається прямо на ліву руку, що тримала все тіло і лежала край її неба.
Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль.
БІЛЬ
Коли ці страждання закінчаться?
Крепко зіжмурені очі, потроху розплющувалися, а перед ними поставав клаптик крейдового неба, намальованого важкими болючими руками.
Мабуть це останнє її небо.
— Мамо!
Внучка побігла за батьками, як тільки побачила перші признаки закінчення дії препаратів. Бабусі не можна було ходити. Вона довгий час не була на вулиці і сиділа лиш вдома. А зараз її вивели на лавку в саду біля дому, після довгих годин вмовлянь. Стара жінка хотіла побачити світ, на вулиці було літо. Надзвичайно яскраве літо.
Її швидко підняли і вкололи препарати. Вона навіть встигла поговорити ввечері з дітьми, в соте розповісти про луг.
Наступного дня вранці, зі сходом сонця, вона померла. Провели жінку наступного ранку. Зібралась юрба народу з усього села: цю жінку любили всі, з усіма була в товариських відносинах.
До самого вечора з будинку лунали життєві історії: то як гойдалку допомогала лагодити, то як з пирогом до хати з днем народження прийшла вітати, то як в скрутну хвилину розвеселила, допомогла. Гарна була людина.
Із заходом сонця пішов дощ, йшов довго. Разом з дощем зник і малюнок біля лави на асфальті.
А і потім будинок вчах. Все і справді посивіло.
Додати до улюблених