На полі бою душно. Скрегіт металу і важкий запах крові слідує за кожним, хто вижив після битви. Більшість адептів, що були на фронті, раніше жили в розкоші своїх орденів і не знали турбот, кожне вбивство перевертало шлунки та віддавалося провиною всередині.
Одна справа вбивати нічних тварин, а інша людей, хоч і тих, хто загрожує їхнім орденам та сім’ям. Заклиначі на те й були заклиначами, що мали боротися зі злом, з темними істотами, а не з людьми. Раніше, століття тому ордени вели криваві війни між собою, але наступні покоління жили у відносному мирі один з одним до нашого часу. Це важко, але це те, з чим їм усім доведеться змиритися.
Вей Їн прибув прямо до однієї з вирішальних битв поряд з невеликим містечком неподалік Ланьліну. Вбрання рясніли різними кольорами, вперше Вусянь бачив стільки заклиначів в одному місці і в такій жорстокій битві. Прямо на місці довелося реорганізовувати свою роту і поспішати у розпал битви. Союзники були безперечно раді підкріпленню ще й на чолі з Вей Вусянем.
Утримувати темряву було боляче. Вона рвалася на волю, ближче до крові, ближче до смерті та злості. Їй хотілося більшого, вона билася десь усередині грудної клітки і віддавала болем у скронях. З мечем, що тягнув плече, Вей Їн проривався крізь натовп і відбивався від супротивника. Попереду миготіли фіолетові ханьфу і не терпілося швидше дістатися до своїх. Позаду чулися крики когось із його підпорядкованих. Перші втрати розгублених адептів були неприємними. Коли він збирав сотню то, вибирати особливо не доводилося, всі найсильніші адепти ордену були давно на передовій, а в Пристані залишилися лише шиді, що ледь вивчили всі стійки з мечем і лучники, що в ближньому бою були марні. Він був вимушений збирати людей ордену по крихтам, викликати їх з дальніх сіл та міст, де вони слугували. З досвідчених людей було всього чоловік десять, що майстерно знали бойове мистецтво. Вей Усянь зібрав тих, хто міг допомогти хоч якось, але свідомо розумів, що вони навряд чи переживуть першу битву. Можливо вони не виживуть, але було щастям уже те, що не довелося забирати чоловіків із селянських сімей і вести землеробів на фронт.
Це – війна заклиначів, а не звичайних людей, але вони страждали найбільше. Вені нікого не щадили, проходили повз містечка і спалювали їх вщент, вбивали, грабували, ґвалтували і знищували посіви. Навіть якби хтось уцілів, то відновити поселення було неможливо, люди не могли навіть прогодувати себе, а тому по допомогу йшли до ордену на чиїх
землях мешкали. Але ордени отримують продукти та їжу з тих самих посівів, що й прості жителі, кожне поселення в данину за охорону земель відсилало до столиці частину продовольства за рахунок чого і годувався орден.
Нестача зерна стала проблемою к середині осені для багатьох орденів, хіба що Дзян постраждали найменше. Рис вирощувався у воді, а на озерних територіях Дзян її хоч греблю гати. У кожному поселенні все ж знаходилося озерце чи річечка, а тому спалити рис фізично було неможливо. Через цю особливість орден часто постачав зернову культуру до інших орденів за гарною ціною під час посухи. В інших орденах вода була в основному біля столиць, як наприклад озеро в Цайї, але інші, більш віддалені поселення часто знемагали від посухи, котра щоліта наздоганяла їх і позбавляла води та врожаю. Люди виживали завдяки заклиначам та їх політиці в такі моменти, але зараз багато поселень позбулися орденів і були залишені вмирати. Чоловіки йшли оббивати пороги інших прилеглих орденів, сподіваючись на заробіток і допомогу. Такі зухвальці як Дзінь, звичайно ж погоджувалися і в їхніх лавах ці люди виступали щитом. Таким чином вони позбавлялися зайвих ротів, але могли зберегти свої жалюгідні життя.
Наразі ніхто не звертав особливої уваги на недосвідчених новобранців, адепти не задавалися питаннями щодо їхнього походження. Всім потрібні були нові бійці, але зазвичай це були нашвидкуруч навчені молодші учні, а тому безглузді стійки з мечем та неправильно зав’язані деталі бойових шат не викликали підозр.
– Голове! – вигукнув Вей Вусянь нарешті діставшись Дзян Фенм’яня.
– Вей Їн? – Чоловік відбивався від немолодого практикуючого Вень.
Рота з менше ніж сотні практикуючих, що прибула разом із Вей Вусянем буквально за десять хвилин бою порідшала майже на третину. Хтось був поранений, хтось виведений з ладу, кілька людей загинуло. Було не складно відстежити це за допомогою мережі талісманів, що винайшов Вусянь напередодні від’їзду. Мережа з’єднувала командира з кожним його бійцем і дозволяла відчувати коли хтось був поранений чи вимагав допомоги. Таким чином можна було раціонально розподіляти та оцінювати свої сили на полі бою.
– Рота підкріплення прибула, поки зазнаємо порівняно незначних втрат, – мовив юнак, відбиваючи атаки ворога.
Голова відволікся на супротивника і бій продовжився. Битва тривала до заходу сонця, але результат був вартий втрат і територія була відбита. Трупи всіювали колишнє поле бою і темрява радісно клекотіла всередині Вей Їна.
“Ось бачиш, ніхто і не помітив. Ми зовсім трохи поласували, наступного разу випусти нас і ми допоможемо тобі!”
Вей Вусянь намагався ігнорувати голос у своїй голові, він уже зробив помилку, випустивши темряву під час бою. Темні щупальця тихенько розповзалися біля його ніг у різні боки і непомітно вражали ворогів, що отримавши підкріплення насідали числом на
альянс заклиначів. Вей Їн був уже виснажений, а інші заклиначі втративши добру частину свого війська, були втомлені і втратили віру в перемогу. І саме в цей момент, коли він ослаб, пітьма вирвалася в гонитві за насиченням. Це було везінням, що розсіяні та втомлені заклиначі не помітили її і те, як загадково вмирає більша половина ворожого підкріплення. Сьогодні темрява врятувала їм життя, але чого це буде коштувати самому Вей Вусяню – невідомо.
Контроль над темрявою вимагає сили волі та великої впертості. Слабких людей вона відразу поглинає і робить своїми маріонетками, проте Вей Вусянь не вважав себе сильним. Він – саме визначення слабкості. Якби він не був таким слабким, з ним би не відбувалися всі ті жахливі речі. Чому тоді темрява обрала його і чого йому буде коштувати її сила? Чи не настане той день, коли вона захоче зжерти його близьких? Поки він може врятувати світ заклиначів за допомогою темряви – він дозволятиме їй жити в ньому, і якщо він буде змушений убити себе заради близьких – він уб’є себе.
***
Ніхто не міг відпочити, бійців збирали та перераховували, ордени розшукували своїх адептів серед мертвих і готували їх до поховання за особливими звичаями. Також треба було розгорнути тимчасовий табір для лікування поранених та відпочинку здорових. Люди бігали з боку на бік, намагаючись сконструювати тимчасові намети, вишукували живих медиків з тилу і перевіряли, чи хтось живий у купі вбитих товаришів.
З людей Вей Усяня вижили двадцять дві людини з них дев’ятеро було поранено. Комусь треба було писати листи сім’ям померлих.
***
У польовому бруді виявляється набагато складніше вести бої. Вперше їх відтіснили на підході до споконвічних земель Цішаня. Хтось зрадив їх, Вені зустріли їх на півдорозі в порожніх від культур полях, якими вони пробиралися під зливою. У той день погода була моторошною. Блискавки так і били з усіх боків, грім розривав вуха своїм звуком і злива йшла безперервною стіною. Виходу не було, якби вони не покинули свій табір у таку погоду, то вже були б мертві. Нє Міньдзюе рвав і метав, коли розвідники надіслали метелика вісника з криками про п’ятитисячне військо буквально о вісьми, може дев’яти лі від них. У таборі на даний момент перебувало від сили тисяча чоловік і частина з них були у лазареті. Бій не був варіантом, а тікати зараз означало здати свої позиції на кілька селищ. Якщо пощастить, то можна буде дійти до найближчого союзного табору та об’єднавши зусилля таки відбити атаку.
І так вони опинились у цьому проклятому полі. Вені виявилися набагато швидшими, ніж вони думали, з усіх боків був слизький бруд, холодне повітря, частково наповнене сморідом тваринного “добрива” і жахом.
Вей Вусянь стояв поруч із Генералом Нє і відчував їдкий страх солдатів. Вони не виживуть, з першого бою Вей Вусяню кілька місяців вдавалося непомітно допомагати союзникам і активно просуватися кар’єрними сходами.
Зі старшого учня він перетворився на Старійшину Їліна після переможного майже одиночного бою в Їліні. Тоді його відправили на вилазку із десятком адептів. Їлін був важливим пунктом у який примудрилися пролізти Вені, потрібно було лише дізнатися розташування головного штабу і зрозуміти змінний розклад стражників. Наступали сутінки, коли їх оточили, семеро адептів були вбиті на місці, ті, хто залишилися, включаючи Вей Вусяня повинні були стати полоненими. Було чистим везінням, що союзники, котрі вижили, списали дива Вей Вусяня на своє власне помутніння розуму. Того дня Їлін був відбитий чотирма адептами, а за фактом одним Вей Вусянем, адже решта знепритомніла, ледве їх торкнулася темрява. На сигнальну ракету прибув загін змішаних орденів, кілька Дзянів, Ланів і кілька адептів з малих орденів, на кшталт Яо і якихось Су. Заклиначі застали закривавленого з ніг до голови Вей Вусяня та пару сотень перебитих Венів.
Люди були в захваті від їхнього новоявленого героя і дали йому прізвисько Старійшини Їліна. З того часу чутки розійшлись по всій Піднебесній, і люди почали забувати про його минуле, славлячи його як героя військової кампанії. Вей Їну це подобалося, його визнавали не як власність ордену Дзян, а як особистість, і все це дала йому темрява. Він почав звикатися з темрявою, що живе в ньому, з тим, що, схоже, вона починає просити більшого.
“Випусти нас, ми допоможемо, адже ти знаєш, що нам більше нічого не потрібно, просто віддай нам контроль!”
Він стояв посеред цього поля і почував себе нерозумно, щось схоже було і в його дитинстві. Зливи, сморід, неприємні, жорстокі люди і він сам, що не має поняття, що йому робити. Той час уже давно минув, але саме зараз захотілося пожаліти себе за втрачене дитинство. Позаду Венів стоїть бамбуковий гай, і він дивиться туди, сподіваючись, що зараз звідти вийде підмога.
Нє Міньдзюе поруч лається в черговий раз за день і мацає свою шаблю, між його долонею та зброєю непомітно проповзає темна, туманна змійка і Вей Їн знає, що це не його справа, але сутність всередині нього виявляє затятий інтерес. Все ж таки Вей Вусянь тримає цей інтерес глибоко всередині, настане день і хтось захоче виявити такий же інтерес до нього.
“Не хотілося б дожити до цього дня,” – думається йому.
***
Вені наступають люто, ніби в них сам біс вселився. Вони націлені на керуючих табором і з усіх боків, як мухи, намагаються підібратися до Нє Міндзюе та Вей Вусяня. Чоловіки на різних сторонах поля, борються у спробах протистояти цілим групам заклиначів, що нападають на одного. Вей Вусянь уривками розуміє те, що відбувається, відчуває через талісман, що їхня сторона зазнає поразки з кожною хвилиною. Його голова ніби сповнена піску, коли він краєм вуха чує:
– Генерал Нє мертвий!
– Та чорти б вас побрали! – вигукує він.
“І що мені, чорт забирай, робити тепер?” – кричить його мозок.
Темрява кричить усередині, і він дозволяє їй вийти. Вона не встигає поглинути і третини супротивників, коли здалеку чується чіткий лад ґуцінів. Вона з криком і вереском летить назад у Вей Вусяня і змушує чоловіка втратити рівновагу, що майже коштувало йому життя. Музика стає все ближче, а разом з нею видніються білі плями крізь бамбуковий гай.
– А мрії таки справджуються, – бурчить він під ніс від нестерпного головного болю. Обурена енергія все ще голосно скиглить всередині і зменшується у розмірах.
Що ж, Лані якраз вчасно, він не бачив Лань Джаня з їхнього останнього сувмісного перебування на Пірсі Лотосу, можливо, побачити його перед смертю буде романтично.
Так за роздумами він не помітив, коли Лані вже влилися в їхні лави і оточили Веней. Вей Їн майже знепритомнів до цього моменту і те, що Лані запропонували Веням здатися, не грало йому на руку. Потрібно було знищити їх усіх та дістатися найближчого союзного пункту.
– Вей Їн! – знайомим голос десь поряд.
Він махає головою з боку в бік, але в нескінченному білому потоці болю складно виділити когось одного, тим більше коли перед очима буквально туман, а у вухах дзвін.
Його хапають під руку, коли він майже падає обличчям у бруд із лайном.
– Вау, ти мій герой …, – Він спиняється намагаючись вдивитися в обличчя навпроти. – Січень?
Очі Січеня блищать непролитими сльозьми, і Вей Їн знає, що той, мабуть, уже бачив труп свого названого брата.
– Мені шкода, – надірвано шепоче Вей Їн.
– Мовчи, прошу, це не твоя вина, обіприся на мене, – каже Січень надаючи своє плече.
Його одяг сніжно-білий, а руки у Вусяня по лікоть у крові.
– Не варто, я сам, все нормально, треба закінчити тут.
Лань Січень тихо зашипів і взяв Вей Вусяня на спину.
– Гей! Ми посеред поля бою, хоч уже й безперечно завершеного! Ти не можеш просто ось так схопити мене, що скаже Лань Джань, га?
– Мені цікаво, що сказав би Лань Джань, якби я дозволив тобі впасти в цей бруд.
– Гаразд, добре, цього разу твоя взяла, але якщо ти надірвеш свою спину, то я, хочу зробити примітку, що я не змушував мене носити!
Музика припинилася вже якийсь час тому, і зараз біль відступав, і їй на зміну приходила неймовірна втома та сонливість. Краєм ока він бачив, як горді, що не здалися, Вені втрачали свої голови від блакитних, сповнених енергії, витончених мечів.
Лань Січень щось ще казав, і хтось видавав звуки згоди, мабуть, він роздавав вказівки. Після, Вей Їн провалився в сон на м’якому плечі, вдихаючи приємний деревний запах старшого.
Додати до улюблених