Вей Вусянь стояв на невеликому піднесенні перед тренувальним майданчиком. Адепти у фіолетових ханьфу активно рухалися, змахуючи мечами і змінюючи стійки. Мечі блищали на сонці, а піт градом стікав із виснажених спекою та тренуваннями тіл. Перший Учень Ордену невдоволено хмикав, іноді поправляючи адептів. Самому йому ще було складно довго тренуватися, тривала відсутність тренувань і тендітне здоров’я погано позначилися на фізичній силі.
Великі Ордени розпочали військову кампанію проти Венів, а ті зі свого боку дізналися, що ініціатором був Дзян Фенм’янь. Як виявилося «маленький виродок», як охрестив Веня Чао спадкоємець Дзян, був ганебно врятований старшим братом, що за шкірку витягнув його з печери. Про це, звичайно, дізнався і батько телепня, і весь світ заклиначів, а тому, щоб нібито відбілити свою честь, Вень Чао послали покарати Дзян Ваньїня за його бунт під час виховного табору. За останнім звітом розвідки загін молодшого сина Вень Жовханя був приблизно за тиждень шляху від Пристані. Це давало багато часу на підготовку щитів, гармат, самих адептів та шляхів для порятунку мирних жителів Юньмену. Учні ордену не покладали рук і водночас із зайвим героїзмом, властивим молодості, відчували страх за своє життя.
Вей Їн день у день готував об’ємні купи талісманів, бруднивши руки в кіноварі та чорнилі. Вечорами його знаходив Дзян Чен і напував відварами, трави для якого прислав Лань Січень. Лань Вандзі, на жаль, залишив Пристань Лотоса і повернувся з братом додому, він пообіцяв Вей Вусяню повноцінне весілля після того, як усі справи вляжуться. Обранець Лань Джаня всіма руками та ногами чіплявся в нього та бурчав на вухо, але не відпустити не міг. Після тієї картини Хмарних Глибин, що вставала перед очима, він не міг не дати коханому можливості допомогти своєму ордену, бо знав, який той важливий для нього.
Відвари допомагали, і Вей Вусянь міг спокійно функціонувати, темна енергія остаточно залишила тіло після кількох сеансів гри Лань Джаня та його старшого брата. Загалом почував він себе трохи більше ніж нормально, тривога все ще нападала хвилями, і з цим допомагали справлятися щипки за шкіру і м’які слова шидзє.
Єдине, що напружувало, то це орден Дзінь. Скалкою в дупі стирчав Дзінь Ґваншань, незважаючи на те, що уклав союз проти Венів, він все ще намагався відстрочити загальні приготування до нападу. Уперто пробував схилити всіх до більш компромісного рішення і пхав свій ніс у техніки інших орденів, чим викликав гнів Голови Ордену Нє і заробив собі один розбитий його потужним кулаком стіл. Утім, на цьому все не закінчилося, і коли інші ордени вже підготували свої війська, Дзінь Ґваншань заявив, що поки він не бачить підстав для відправлення своїх адептів. Незважаючи на це, ніхто особливо не обурювався, оскільки Дзіні регулярно розсилали певні грошові суми, які були задокументовані у військовій угоді з їхнім орденом. Дехто вважав, що Дзінь Ґваншань просто тримається на відстані, щоб мати можливість швидко перейти на бік Венів у разі провалу кампанії. Проте його син, Дзінь Дзисюань, його поглядів не поділяв і, забравши з собою половину адептів Вежі Кої, приступив до негайних тренувань і підготовки екіпірування, чим заслужив мовчазне схвалення серед союзників.
Вей Їн ставився до цього двояко. Ще не забувся гнів і образа за улюблену шидзє, але й частку поваги за свою честь Дзінь Дзисюань все ж таки заслуговував. На фронті варто було розділяти особисте життя та політику, хоча в даному випадку це буде більше схоже на криваву різанину.
Гостро стояло питання про нестачу людей, про перевагу темних сил на боці Вень Жовханя, про те, як розподілити провізію та організувати військові пункти. Невідомими також залишалися міста та більшість дрібних орденів, що були захоплені, і це ускладнювало розробку картосхем та бойових стратегій. Кампанія взагалі здавалася провальною, враховуючи, що Нє Міньдзюе тільки нещодавно прийшов до влади після смерті батька, що Хмарні Глибини спалені і не можуть повною мірою підтримати, що Дзінь Ґваншань ховається у Вежі Кої. На даний момент єдиною точкою опори для всіх була Пристань Лотосу, де справи йшли стабільно добре і розподіл ресурсів міг бути рівномірним між самим орденом та між кампанією. Але тепер і над Пристанню збиралися хмари, якщо орден Дзян впаде, то все взагалі виявиться безглуздим, і виступ проти Венів буде просто марною жертвою, а всі вони будуть чужими рабами.
***
Вусянь погано спав цієї ночі, довго думав про своє рішення. Здавалося б, чому він взагалі поліз захищати це місце? Він відчув стільки болю на цій землі, стільки горя і розчарувань. Вусянь не міг збагнути, звідки в ньому ця доброта та людяність, чому він пробачає тих, хто цього не заслуговує? У голові все крутився той вечір, коли дядько Дзян вперше і востаннє розповів йому про те, як жили його батьки в Пристані Лотосу. Можливо, це було його обов’язком, захистити те, що його батьки вважали домівкою попри все, що він сам тут отримав. Це не було заради дядька, Дзян Чена, навіть не заради шидзє, він робив це з пам’яттю про своїх батьків і не більше. Це було тією мірою доброти, яку він міг проявити землі, на котрій виріс.
Вей Вусянь різко підірвався на ліжку, почувши тупіт чиїхось ніг. Він скочив у свої чоботи, запхнувся в ханьфу і нашвидкуруч зібрав верхню частину волосся в пучок. Хлопець вискочив із кімнати і озирнувся.
Адепти носилися туди-сюди, в паніці будячи своїх товаришів. Вей Вусянь зупинив одного з молодших, що пробігав у нього під носом.
— Стривай, що відбувається?
— Люди з розвідки помітили загін Вень Чао в дні пішої ходи від Пристані, якщо вони скористаються мечами, то будуть тут уже вдень! — майже плачучи, вимовив хлопець.
— От чорт, та як це можливо? Вони ж мали прибути до Пристані мінімум через три – чотири дні!
— Я не знаю! Я нічого не знаю, шисьоне, що нам робити? Ми помремо? — заплакав молодший учень і уткнувся носом у плече Вей Вусяня.
— Що ти таке бормочеш, помремо ми, як же! А я тут навіщо, як думаєш? Невже твій шисьон не зможе стусаном під зад вигнати цих Венів?
Хлопчик у його руках шморгнув носом і швидко закивав головою.
— Звісно зможе!
— Ну ось, а тепер шмарклі підібрав і йдеш за мною. Хапай ті талісмани, що я підготував, зі збройової. Кожному адепту роздай по п’ять штук, нехай розвішають їх по всій резиденції та активують. Усім, крім головного загону, роздай ось ці талісмани. Запам’ятав?
— Так! А навіщо вони? Я ніколи не бачив таких знаків.
— Ці створять ілюзію. Вені подумають, що резиденція знищена, все, що вони побачать – це згарище на місці Пристані Лотосу. Дія талісмана досить тривала, а радіусу охоплення вистачить і на поселення. А інші – для приховування. Нехай всі начеплять їх на себе і зброю. Я піду до Голови, а ти передай Дзян Чену, щоб починав евакуацію Юньмену.
— Слухаюсь!
Вей Вусянь заздалегідь припускав такий результат, можливо, шпигун закрався до них, а може, й у самій розвідці був зрадник, що передавав неправильні відомості. Враховуючи розташування Пристані Лотосу, кількість адептів та їхні навички, він підозрював, що Орден Дзян може бути переможеним. Резиденція, як і Юньмен, знаходилися на воді, їх оточувала вода з одного боку і глибокі ліси з іншого. Підійшли би Вені з води – спалили б резиденцію, використовуючи вигідне становище з висоти кораблів, підійшли б вони з лісу – і знищили б насамперед звичайних людей міста, а це було б непомірною платою за збереження ордену. Якщо не брати до уваги місцевість, то варто поглянути на сили суперника і насамперед свої. Із приблизно ста учнів ордену менше половини змогли б дати відсіч. Одна половина – це молодші учні, друга половина – старші. Молодші, звичайно ж, не мають навичок дорослих заклиначів, а тому залишаються в тилу. Зі старших лише половина мають достатні знання і голову на плечах, щоб продумати тактику нападу або відступу, але частина з цих людей теоретики, а не практики. Теоретикам місце біля Голови, і найчастіше вони придумують схеми, роблять припущення результатів битв та розстановки військ. Разом залишається лише жменя людей, але не варто забувати, що з цієї жмені дві-три людини будуть лікарями, а не адептами ближнього бою.
Це залишає орден з нечисленною армією, з якої більша частина буде стрільцями, а для того, щоб дати їм шанс для нападу, хтось повинен тримати бій на мечах із супротивником. Вей Вусянь розумів це, Дзян Фенм’янь також, а тому талісмани виявилися їхнім порятунком. Вивівши цивільних, Юньмен опиниться під ілюзією мертвого селища, а Пристань – купою обгорілих балок. Дзян Фенм’янь, Вей Вусянь і жменька старших адептів-мечників повинні зіграти роль повалених і підпорядкованих одним із Великих Орденів. Імовірно, Вені будуть шоковані таким результатом, а Вень Чао дуже розлючений. Адепти ордену Дзян, які будуть використовувати талісмани приховування, в цей час мають підготуватися до обстрілу з дахів. Загін Вей Вусяня та Голови Дзян збираються захопити в заручники молодшого сина Вень Жовханя, що безсумнівно зіграло б їм на руку надалі, звичайно, якщо Голова Вень не втратив людяності і все ще дбає про свого сина. Якщо Вені такі дурні, як про них говорять, то напад можна відбити майже без втрат. Проблемою залишався охоронець Вень Чао, якого добродушно взяв на себе сам Вей Вусянь, запевняючи, що зможе його ліквідувати.
— Дядьку, — вклонився він, перш ніж увійти до кабінету Голови Ордену.
— Ти вже чув? – почав стурбовано чоловік.
— Так, адепти вже розпочали розстановку талісманів. Цзян Чен із групою ведуть людей у землі Ордену Лань, що погодилися дати притулок у нечисленних селищах. Янлі з ними.
— Це добре, чудово. Ти певен, що це спрацює?
— Ким би я був, якби це не спрацювало. Якщо не спрацює, то я не Вей Вусянь, а Ви, дядьку, не Голова Ордену Дзян! – з ентузіазмом вигукнув він. Страх причаївся на дні його зіниць.
— Ти не мусиш так старатися заради ордену Дзян. Ніхто з нас не заслужив твоєї допомоги.
— Я не знаю, що Ви хочете сказати цими словами, але Вам не варто виставляти себе жертвою в цих обставинах. Я роблю це тому, що не хочу, щоб дітей ордену вирізали, щоб їхній будинок спалили, а їх самих розтоптали. Я не хочу чути крики жінок на вулицях та бачити трупи чоловіків. Ви не були в Ґусу, коли з’явився Вень Сю, а я був і не готовий до повторення. Нехай це місце і не стало домом для мене, але це все ще чийсь дім, – втома відбилася на обличчі Вей Їна.
— Голово! Голово Ордену! — ззовні почувся крик адепта.
— Що таке? – грубо мовив чоловік.
— Евакуація завершена, талісмани Пана Вея встановлені, лучники займають свої позиції. Ми чекаємо на Ваші вказівки!
Дзян Фенм’янь важко зітхнув, начепив на внутрішню ханьфу талісман і твердою ходою подався зустрічати гостей.
***
Вень Чао зістрибнув з коня біля головних воріт Юньмену. Його обличчя спотворилося в мерзенній посмішці, але відразу стало похмурим і здивованим. З-за стін було чути лише каркання воронів та завивання вітру. Він витяг з піхов свій клинок і наказав відкрити величезні різьблені ворота із зображенням лотоса. Декілька заклиначів штовхнули ворота, вливаючи в кінцівки духовну енергію. Масивні двері зі скрипом петель відчинилися, і перед Венями постала несприятлива картина. Трупи жінок, дітей та старих наповнювали вулиці, чорні ворони сиділи на деяких із них і клювали мертві тіла.
— Якого біса тут сталося? Та хто, трясця, насмілився? Я тягся сюди, а хтось уже зробив усю роботу за мене? — заверещав невдоволений Пан.
Вень Джульов оглядав місцевість і не міг прийти до жодного логічного пояснення того, що сталося. Можливо, це пастка, але ж Дзяни не стали б вирізати своїх людей тільки заради перемоги над Вень Чао. Дзян Фенм’янь був м’якотілим та й орден його не відрізнявся жорстокістю ніколи, окрім хіба що тієї історії з Пурпурною Павучихою, що відлунням доходила до інших орденів. Тоді що? Що вони могли вигадати, і як пояснити всі ці трупи. Слід було прямувати до резиденції у пошуках самих Дзянів і тих, хто вижив, хто міг би пояснити причину мертвого поселення.
— Пане, нам слід вирушити до ордену. Декілька загонів варто відправити на розвідку містом, якщо знайдуть живих, то нехай схоплять, і ми їх допитаємо, — суворо мовив Вень Джульов.
— Що ж, роби, як знаєш, слухайтеся його, непотріб! Що діла тепер від цього! Якщо Юньмен знищений, то Пристань задавлена! Даремно тільки витрачав час, навіть жодного цілого місця не залишилося, де мені відпочивати накажете?!
— Пане, Ви, безперечно, маєте рацію. Ворота були зачинені, а це означає, що напали з води, значить Пристань точно впала першою, але нам все ж таки варто попрямувати туди, раптом Дзяни ще живі. Якщо зустрінемося тут із тим, хто зробив це, то зможемо придбати собі ще одного союзника проти тієї кампанії, що створили Великі Ордени. Ваш батько буде задоволений, якщо ви повернетеся з новим союзником та розбитим супротивником.
— Хм, батько мене не шанує останнім часом. Через цього пса Дзян Ваньїня і виродка клану Лань я був зганьблений. Було б добре здобути прихильність батька знову. Вирішено, прямуємо до резиденції цих виродків! – вигукнув він.
На сусідній будівлі обсипалася черепиця, і кілька уламків скотилися під ноги Вень Чао.
— Це ще що??? Там хтось є?! — злякано закричав молодий пан.
Молодий адепт лучник стискав зуби від злості і, в приступі гніву після слів Вень Чао, так міцно стиснув шматок черепиці, що той під силою міцних рук тріснув. Звук падіння уламків протверезив хлопця, і він відразу повернув собі здоровий глузд, його брати по ордену зі страхом дивилися на нього, адже він міг поставити весь їхній план під удар. Хоч ніхто з Венів не міг їх бачити за ілюзією, але все, що вони робили, було чути.
– Це був птах, Молодий Пане, не варто хвилюватися, – відповів Вень Джульов, вже дещо зрозумівши для себе.
– Ходімо! – нервово наказав Вень Чао.
Вулиці, колись галасливого та яскравого міста, були залиті кров’ю. Чим ближче до ордену, тим більше трупів у фіолетовому ханьфу зустрічалося, на їхніх обличчях застиг жах і зневіра, ніби їх убив хтось, на кого вони не могли подумати. Вень Джульов всю дорогу хмурився і прискіпливо вдивлявся в кожен провулок і кожного мертвого адепта, шукаючи ознаки життя.
Біля воріт ордену їх зустріла цікава картина. Голова Ордену і купка старших адептів ледве трималися на ногах і з ненавистю дивилися на Венів.
— О! Прекрасно, Вень Джульове, а ти головастий! Завжди знав, що дурних людей при собі тато не тримає! — Вень Чао був дуже потішений цією купкою заклиначів. Тепер він зможе піднести Дзян Фенм’яня батькові на таці і знову заслужити його довіру та прихильність.
Вень Джульов беззаперечно хмикнув і виступив уперед. Він склав руки у вітальному жесті і вклонився.
— Вітаю Голову Ордену Дзян. Ми з моїм паном прийшли для переговорів.
— Виведи військо за ворота моєї резиденції! – грубо гукнув Дзян Фенм’янь.
Вень Чао здивовано підняв брови, а Вень Джульов відсунув його за свою спину. Дзян Фенм’янь виглядав стомленим, певною мірою наляканим і настороженим. Схоже, що ці кілька чоловіків і він сам – це все, що залишилося від його Великого Ордену. Але хто міг це зробити? Невже погань? Але якби це було так, то це мало бути створіння неймовірної сили, навіть сильніше за псевдо Черепаху Губительку. Та й тварюка не залишила б хоч когось живого. Тому виходить, що напали люди, але де тоді вони? Не було жодної живої душі на дорозі до Пристані, її знищення явно справа рук не однієї людини, тут точно була армія. І знову постає питання, чия армія? Хто, крім Венів, міг приховати злість на Орден Дзян. Невже вони вирізали всіх, але лишили Голову Дзян і втекли? Вень Джульов не міг зрозуміти, його голова вибухала від кількості запитань та нестикування.
Вей Вусянь стояв поруч із Дзян Фенм’янем і подумки хвалив себе за план, зроблений на колінці. Чим не логічніше він був, тим більше він заплутував розумну людину, що намагалася знайти розгадку того, що сталося в Юньмені. Не було чіткої історії, якою вони могли б прикритися, а тому ніхто не міг зрозуміти, що вони вже потрапили до пастки. Заклиначі ніколи раніше не чули про талісмани ілюзії чи приховування, тому ніхто не піддавав сумніву істинність смертей та знищення, що вони побачили раніше.
Їхній загін виглядав погано і слабко, і це ідеально підходило, навіть Вень Джульов не засумнівався у їхній безпорадності.
— Пане, відкличте військо, хай вони розійдуться по окрузі. Ми не знаємо, з чим зіткнулися Дзяни. Вони не зможуть нічого нам зробити, схоже, вони в жаху від того, що сталося.
Вень Чао зверхньо задер підборіддя і почав роздавати накази. Щойно ворота за армією Вень зачинилися, загін заклиначів із доків запустили заклинання бар’єру. Резиденцію накрив захисний купол, який не випускав та не впускав нікого. За дверима почулися приглушені вигуки. Сотні лучників один за одним випускали стріли у Венів, які нічого не розуміють. Цього разу вулиці справді були залиті кров’ю.
— Ха-ха-ха! А ви говорили не спрацює, дядьку! — Вей Вусянь, як і його загін, полегшено і радісно видихнули.
Вень Джульову та Вень Чао було нікуди тікати. Їхнє військо було найганебнішим чином розбите і знищене, вони не могли навіть запустити сигнальну ракету.
— То ви надули нас? Вень Джульове, ти ж сказав, що все нормально! Тобі не зносити голови! Дурний пес! — кричав червоний, як рак, Вень Чао.
Вей Вусянь, бавлячись, спостерігав за цим жалюгідним криком. Спираючись на Свейб’янь, він стежив за Вень Джульовом, прицілюючись. Його Пан продовжував ганьбити підданого і червоніти все більше від злості, не звертаючи уваги на Дзянів, що хихотіли осторонь.
— Ну, годі. Вень Чао, сам здасися, чи нам підійти? – зітхнув Вей Їн.
— Та хто ти такий, що так говориш зі мною? Мій батько дізнається про це та знищить усіх вас!
— Зрозуміло, – сумно відповів він, киваючи парі адептів поряд. Ті стрімко попрямували у бік переможеного.
Вень Джульов виступив вперед, концентруючи в руках енергію, що обпалює. Як тільки адепти Дзян опинилися в зоні доступу, він потягнувся до їхніх дантянів.
– Зараз! – крикнув Вей Вусянь.
Адепти, що до цього бігли на Спалюючого Ядра розійшлися в сторони, надавши Вей Вусяню можливість для маневру. Він стрибнув над головою Джульова і, піднявши руки, витягнув з рукавів талісмани та приліпив їх на плечі противника. Талісмани миттєво зотліли, і було чути лише крик болю. Вень Джульов зблід на очах і, піднявши руки, побачив, що ті, охоплені пекучим болем, почорніли і висохли, немов охоплені гангреною. Спостерігаючи за всім цим, заклиначі в шоці дивилися на Вей Вусяня, що посміхається.
— Ну, тепер ти руцями своїми не помахаєш!
— Як… як ти… – вихоплюючи повітря, вимовив переможений.
— У всіх свої секрети. В’яжіть Вень Чао і в темницю його, Вень Джульова туди ж. Знімайте купол та ілюзію, у нас багато роботи!
Щось приємно муркотіло в його грудях, коли він спостерігав за стражданнями інших.
Додати до улюблених