Я не боюся темряви, я – і є темрява!

– …Прекрасний вийшов вечір, Чайльде, – насміхався з молодого Передвісника Дотторе. – Ти знову перевершив сам себе.

Чайльд на таке зауваження лише прифиркнув та відвернув погляд. Усі гості Заполярного Палацу і досі оговтувалися від тієї появи Одинадцятого Передвісника, яку він учинив кілька хвилин тому.

– Я невинен, що на мене напали бандити, – Тарталья спробував натягнути на себе ту сорочку, яку йому надав Другий Передвісник. – Трясця, а ти, Дотторе, виявляється тоненький у грудях!

– Не хами мені, Чайльде, – зауважив він, відпивши ковток зі свого бокалу. – Скажи «дякую», що я взагалі тобі допомагаю. П’єро був вкрай невдоволений твоєю поведінкою. Твоя безтактність ледь не коштувала нам підтримки делегацій з Фонтейну та Натлану, які завітали на бал. Тому, на майбутнє, затям: якщо вже накосячив – то не лізь на рожен. Не псуй настрій іншим.

– Ха-ха, – іронічно всміхнувся Тарталья. – Дуже смішно це чути від тебе.

– Поясни, – Дотторе склав руки на грудях та прискіпливо глянув на Чайльда.

– Через твою необачність, ми залишилися без підтримки в стінах Академії, експедиційний корпус перебили, і, як я чув, того дорогого робота, якого ви так довго створювали – пустили на металобрухт. А твоїх «сегментів» перебили. Як ти думаєш, Панталоне зрадіє такій новині?! Зрадіє тому, що його гроші знову пустили за вітром?!

Дотторе все ще зберігав досить холодний вираз обличчя, навіть попри зауваження молодого Передвісника.

– Наразі він перебуває поза межами Сніжної, тож за це можеш не хвилюватися, Чайльде, – мовив Дотторе та посміхнувся. – І до того ж, мета – завжди виправдовує засоби. Ти мав би це усвідомити після стількох років служби у Фатуї. Людське життя – ніщо, бо заради великого плану, Нашого плану, можна пожертвувати усім. Навіть, такою дрібничкою як «людяність». Хоча, тобі ця чеснота також непритаманна. Я ж не помиляюся, га, Чайльде?!

Дотторе кинув погляд на закривавлену сорочку, яку Одинадцятий Передвісник скинув з себе наче змія шкіру.

– Нехай ти і вищий за мене по рангу, – пробухтів Тарталья, нарешті застібнувши останній ґудзик. – Однак, не рівняй мене до себе, хворий ти покидьку. Мені до твого безумства ще далеко.

Чайльд поправив свого червоного шарфа та пішов, навіть не озираючись. Подібна б поведінка мала викликати у інших Передвісників гнів, чи принаймні осуд, однак Дотторе було на це глибоко чхати. Його не займали подібні дурощі, бо сам він знав – Тарталья має рацію. Він, Другий Передвісник Фатуї, Іль Дотторе, дійсно був справжнім чудовиськом. Бездушна та ница істота на ім’я Зандик, яка направду не цінувала нічого окрім своїх експериментів.

***

Ще з малих літ, юний Зандик здобув серед односельців дурну славу. Однолітки боялися його, а дорослі сторонилися. Цей хлопчина, на вигляд невинна дитина, насправді був жахливим монстром, який не відчував жодної жалості до інших, особливо тих, хто був слабшим за нього.

З народження він страждав від проблем із зором через нестачу пігментації в очах. Вони набували червоного кольору та завдавали Зандику неймовірного болю, від чого він мучився кожен раз, коли світло сонця потрапляло на його обличчя. Батьки молили Сімох, щоб ті допомогли їхньому синові, проте боги мовчали. Зандик усвідомив мізерність подібних вчинків, а біль, який він відчував кожного разу, коли відкривав очі, нагадував йому, що немає ніякої милості божої. Він – сам по собі. І жодна людина, чи бог, не допоможе йому. Він сам має взяти долю у свої руки.

Із цією думкою, про недосконалість людського тіла та байдужість богів, Зандик розпочав свої пошуки довжиною в життя. Бо якщо існує спосіб змінити людину, покращити її – він знайде цей спосіб, чого б йому це не коштувало.

Хлопцеві дуже подобалася біологія. Особливо він захопився питанням будови тіл живих істот. Тому, показавши досить високі результати на відбіркових тестах, Зандик вступив до Академії та розпочав своє навчання у її стінах. Доступ до величезної бібліотеки гарантував новоспеченому студенту просто колодязь знань. Та йому було цього недостатньо.

– Яке поверхове трактування! – скрикував він, гортаючи сторінки древніх манускриптів. – Аж смішно, що нам слід читати цей мотлох!…

Сокурсники не розуміли подібних зауважень їхнього колеги, аж поки той власноруч не доводив, навіть викладачам, хибність одвічних правил та законів природи, які викладалися на заняттях. Цей запал як надихав, так і виводив багатьох із себе. Критика була найменшою проблемою, яку зустрічав Зандик, бо з часом деякі студенти, чиї роботи він фактично «поховав» своїми зауваженнями та розгромними статтями, – були просто-таки ладні придушити його.

– …Ти знову це зробив!!! – репетував напарник Зандика по проекту. – Як ти міг?!

– Що саме?! – байдуже відповів він, закинувши руки за голову та потягнувшись. – Розбити повністю твою теорію з походження тигрів та їхньої будови, чи може, що викреслив твоє ім’я з авторства нашої статті?! Ну то вибачай, друже, – твій вклад вкрай мізерний, щоб його оцінити рівним мені. Професор також згоден зі мною.

– Але я витратив на це півроку! Мене залишать без стипендії та не атестують!

– Твої проблеми, – так само байдуже відповів Зандик. – А тепер, забирайся! В мене вже в очах рябить від тебе!

– Ти потвора, Зандику!

– Ага-ага… – Зандик змахнув рукою на знак того, що розмову закінчено.

Подібна поведінка юного Зандика пояснювалася тим, що його особисті досліди просувалися досить повільно, бо Академія тримала найбільш цікаву літературу подалі від сторонніх очей. Багато разів він надсилав листи з проханням надати йому найбільш цікаві екземпляри, однак мудреці завжди відповідали категорично – ні!

– …Професоре, ви же розумієте, що мої таланти заслуговують на більше! – ледве не кричав Зандик на свого наставника, отримавши ще одного відкоша від Академії. – То чому… Чому я все ще не маю доступу до цікавлячої мене інформації?!

– Заспокойся та присядь, – мовив наставник і всадив імпульсивного студента в крісло поряд із собою. – Зандику, зрозумій, у нашому даршані подібні експерименти вважаються неприйнятними. Ти лізеш туди, куди лізти заборонено. Тому спробуй розслабитися, бо ти надто зациклився на своїх дослідах…

– Як я можу розслабитися, наставнику?! – Зандик обхопив руками голову та глянув на професора своїми червоними очима. – Ви бачите це?! Це недосконалість, яку я маю виправити! Боги не допоможуть нам із нашими проблемами, ми самі маємо їх вирішувати! Ми маємо еволюціонувати! Стати кращими, а для цього потрібно виходити за рамки прописаних правил!

– Розумію твій стан, Зандику, – похитав головою професор. – Навіть глибше ніж ти думаєш. У моєї доньки елеазар. З кожним днем їй стає дедалі гірше, і лікарі нічого не можуть вдіяти. За два місяці, вона помре…

– І ви не хочете їй допомогти?! – розізлився Зандик. – Це все через ті заборони накладені Академією, чи не так?! Ці старі хричі і вам ставлять палиці в колеса?!

– Зандику, – професор втомлено зітхнув та продовжив. – Не треба… Навіть якби я і знайшов спосіб зцілити її, на розробку антидоту підуть роки… В неї немає стільки часу. А моє серце не витримає подібного удару. Тож, боги вирішили усе за нас…

Зандик мовчки спостерігав як обличчя його наставника поступово затягував смуток, після чого так само мовчки підвівся та залишив кабінет не сказавши більше ні слова.

Він слабак, подумав Зандик. Як можна так просто здатися?! Не вірю, що стільки років не помічав це у ньому.

Люди – слабкі істоти, що як колос пшениці – схиляються перед силою фатуму. «Боги вирішують усе за нас»?! Ха! Яка нісенітниця! Ми самі господарі своєї долі! І якщо потрібно переступити через тих, хто гидує забруднити руки, щоб вчинити врешті правильно – я це зроблю. Я доб’юся своєї мети, за всяку ціну!

***

– …Слухай, Арлекіно, – мовив раптом Другий Передвісник. – Я звичайно не хочу ставити під питання твої засоби вести справи підготовки майбутніх агентів Фатуї, однак констатую, що останнім часом дисципліна серед них вкрай жахлива.

– На що це ти натякаєш?! – обурилася Передвісниця.

– Я ні на що не натякаю, – заперечливо похитав головою Дотторе. – Я кажу як є. Ось, поглянь, – він дістав із кишені невеличкий згорток та подав його Арлекіно. – Тут список тих, хто зрадив Фатуї. П’єро про це ще не знає, і ліпше йому не знати. Розберися з цим, поки не пізно. Деякі з них можливо вже мертві, однак все ж варто перевірити.

– Дякую за сигнал, – Арлекіно сховала листок у кишеню, і Дотторе одразу продовжив:

– Ті з них, хто виділені червоним маркером, винні у провалі нашої операції по захопленню Аранар. В покарання за провал вони маю зникнути. Раз і назавжди.

– Вважай уже зникли.

– Добре.

– Але чому така цікавість саме до цієї операції, дозволь спитати?!

– Моя люба, Арлекіно, – голос Дотторе здавався таким улесливим, що Передвісниця одразу усе зрозуміла. – Це така-собі особиста історія, що сягає глибоко у минуле…

***

– …Пане Зандик! – крикнув до нього один із його напарників по експерименту. – Дуже приємно нарешті з вами познайомитися.

– І мені, – байдуже відповів він.

Пройшло вже два роки з тих пір, як він змінив напрямок свої досліджень. Це сталося після того, як його наставника знайшли мертвим у власному кабінеті. Розрив серця в результаті сильного емоційного потрясіння, саме такий діагноз констатували лікарі. Причиною стала смерть його доньки від рук елеазару. В той день, Зандик побачив до чого приводить така слабкість, як емоції.

– Пане Зандик, можна задати вам питання?! – допитувався зовсім «зелений» студент.

– Валяй!

– Чому ви раптом перейшли до нас?! Враховуючи ваші заслуги перед Академією – дивно, що вас міг зацікавити настільки тривіальний проект.

– В жодному разі цей проект не є тривіальним, мій друже, – Зандик глянув на мирно сплячих у палатах дітей та звірив записи. – Ти ніколи не задумувався, чому дорослі люди в Сумеру перестають бачити сни?!

– Бо так ми дорослішаємо?! – припустив студент. – Це доказ нашої мудрості!

– Наївна душа, – засміявся Зандик. – Менше читай підручники і більше думай головою! Це, знаєш, іноді може бути корисно.

– Гей, Зандику! – крикнув другий студент із його групи. – Будь з новачком трохи тактовнішим!

– Це нічого, – відказав одразу юнак. – Я навіть радий такій прямолінійності. В мене на батьківщині зазвичай не прийнято висловлювати думки своєму співрозмовнику напряму.

Зандика і дійсно цікавило питання снів, бо саме вони являють собою те, що в людини знаходиться глибоко у підсвідомості. Сни – це сила, яку в них відбирають, коли ті дорослішають, тож постає питання – для чого?! Ці діти були обрані недарма, бо розповідали, що бачили у снах дивних маленьких істот, схожих на капусту, однак з ніжками та ручками. Академія, на диво, також зацікавилася питанням снів після того, як Зандик у подробицях розписав важливість подібних досліджень для подальшої модернізації Акаші, тому мудреці й дали фінансування цьому проекту.

Експерименти проводилися у гущавині Апам, подалі від шумного Сумеру, в місці де, подейкують, живуть фамільяри Дендро Архонта, Аранари. За легендами вони вміють керувати снами, проте ніхто жодного разу їх не бачив. Зандик бажав перевірити істинність цих легенд, тому й приєднався до групи.

Дні минали, але жодної зачіпки. Вчені вже було хотіли кинути свої досліди, та й діти вже були змучені, та Зандик наполягав на продовженні дослідів.

– Як ви можете все кинути зараз, коли ми настільки близько до розгадки?!

– Треба дивитися правді в очі, Зандику, – сумно хитали головою його напарники. – Нам не вдалося досягнути успіхів… Врешті, Аранари – це просто дитяча казочка. Фольклор…

Зандик було хотів покрити своїх співрозмовників триповерховою лайкою, як раптом до них прибіг наймолодший у групі студент та закричав:

– Тривога!

– Що сталося?!

– Діти!… Вони зникли!!!…

Пізніше коли їхню групу викликають до Ради Мудреців, щоб ті розповіли про провал, який їх спіткав у гущавині Апам, усі причетні до експерименту будуть благати милості. Та тільки один з них не визнає провалу. Навпаки, тепер Зандик знав, що Аранари існують, і що вони можуть дійсно впливати на сни. Така сила… Вона може підняти людину на набагато вищий рівень, ніж будь-хто може собі уявити. Це могло б перевернути усі закони та аксіоми, які існували в Академії, однак і цього разу Зандика очікувала неприємна звістка.

За відсутності потрібних даних та результатів експерименту, Рада відхилила його прохання про продовження дослідження та заборонила торкатися теми Аранар, вважаючи будь-які теорії про них – «невіглаською єрессю».

– Глупці… – сичав собі під носа Зандик, покидаючи кабінет Великого Мудреця. – Як вони не розуміють усю геніальність цих дослідів?!… Ми на крок ближче підібралися до розгадки таємниці снів… Сама людська свідомість лежатиме в наших руках, якщо нам вдасться впіймати принаймні одну Аранару… А якщо ми отримаємо ключ до свідомості, то зможемо нею керувати. Варто лише знайти механізм…

Згідно розпорядження Академії, уся документація відносно цього експерименту мала бути вилучена і знищена матрами. Одначе в Зандика була інша думка на рахунок цього наказу. Тож, коли до нього завітали щоб конфіскувати дослідні дані, він встиг зробити копії, які сховав подалі від сторонніх очей.

Бо якщо Академії «не вистачає яєць» заглибитися у цю тему, то сам Зандик подібною слабкістю не страждає.

***

– …Дотторе! Можна тебе на пару слів?! – крикнула до нього Передвісниця Сандроне, коли він саме закінчив свою розмову з Арлекіно.

– Звичайно, чим зобов’язаний?!… – та не встиг він завершити думку, як та ляснула його просто по пиці. – Не зрозумів?!…

– Це тобі за те, що знищив одного з моїх роботів! – аж пашіла від злості Сандроне. – Ти хоч знаєш скільки вона коштує?!

– А, ти про ту «Катерину»?! – посміхнувся Другий Передвісник. – Не велика втрата…

– «Не велика втрата» кажеш?! Тепер в руках Академії моя розробка, що містить у собі нашу закриту систему з передачі даних. Як ти думаєш, скільки їм знадобиться часу, щоб її зламати?!

– Розслабся, Сандроне, – зітхнув Дотторе та взяв до рук келих вина. – Я подбав про все. Того робота вже немає. Я віддав наказ позбутися усіх доказів. До того ж, твоїм технологіям ще далеко до мене. Тому продовжуй бавитися зі своїми лялечками-«Катеринами» та керуй Гільдією Шукачів Пригод, поки я дійсно займатимуся чимось корисним.

– Твій зарозумілий тон мене бісить, Дотторе, – Сандроне склала руки на стані та прискіпливо глянула на Другого Передвісника. – На відміну від тебе, я маю вуха та очі по всьому Тейвату. Кожен чоловік, жінка та дитина – знаходяться під моїм особистим контролем двадцять чотири на сім. Кожне доручення чи контракт, будь-яке навіть найменше оголошення, завжди проходять через Гільдію та систему «Катерин». Ця інформація і дає вам змогу провертати будь-які справи в сусідніх націях, бо саме завдяки мені ви отримуєте усе необхідне. Тож, не треба недооцінювати мене! Хоча я і нижча за тебе по рангу, і мої технології не такі просунуті, я все ще залишаюся тією, хто смикає цих ляльок за ниточки.

Дотторе посміхнувся:

– Ну, принаймні у чомусь ми з тобою дійсно схожі…

***

Довгий час мудреці не могли зрозуміти чому Зандик раптом зацікавився експедицією до пустелі. Мало того, чому його взагалі зацікавив подібний напрямок?! Цим самим запитанням задалися і інші члени його команди, коли червоноокий вчений вперше показався перед ними із дорожнім рюкзаком за спиною.

– Просто в стінах Академії трохи тіснувато від непомірного его мудреців, – відповів Зандик, натягаючи на очі незрозумілу маску.

Хай там як, та група вирішила більше не ставити подібних запитань, бо знала, що цей студент був геть не з простих. Матри вже давно слідкували за його роботою. Тому, всі у групі дружно припустити, що так він намагається просто втекти від їхніх в’їдливих очей.

Голова експедиції, досвідчений вчений з даршану Вахумана, Баязид, зовсім не ставив на те, що Зандик може стати їм у пригоді, тож просто вирішив не звертати на нього уваги. Хай собі колупається у багнюці та пустельних кактусах для виду, якщо хоче. Тільки нехай не плутається під ногами.

Вони проминули останній форт-пост тропічного лісу – Караван-Рібат та направилися крізь селище Ару до руїн древнього пустельного міста Гюрабад. Молоді студенти вже згоряли від нетерпіння побачити красу похованої у пісках архітектури цивілізації Аль-Ахмара. А величний вигляд Пірамід тільки збуджував апетит до нових знань.

Та пустеля була безжальна до прибульців з-за стіни. Студенти звикли до теплого та вологого клімату лісу, що вкрай різко контрастувало із посушливою та гарячою погодою пустелі. Деяким із членів групи ставало зле, тому доводилося часто просити Пустельників-провідників зупинятися коло невеликих оазисів.

Баязид і сам був не проти перепочити, бо у його віці такі подорожі вже віднімали багато сил, і з цим неможливо було щось зробити. Він завжди сідав під пальмою та дивився на своїх молодих колег, які пожадливо пили воду із невеликих водойм. Пустельники знаходили подібну картину комічною, і часто насміхалися з молодих та недосвідчених вчених. Та дещо привертало увагу голови експедиції навіть більше за подібні сценки. Студент Зандик, який, як вважав Баязид, буде копирсатися у рослинах пустелі та лайні змій і скорпіонів – не проявив до них жодного інтересу. Навіть навпаки, був абсолютно холодним до того, чим зазвичай займалися б учені його напрямку.

– Дивний він… – пробухтів собі під носа Баязид, хильнувши води з фляги. – Якщо його не цікавлять флора та фауна пустелі, то для чого він поперся саме з нами?! Скільки польових експедицій ведуться у лісах Сумеру, а його раптом потягнуло в пустелю…

Перепочивши, група вчених рушила далі, і вже під вечір досягнула руїн міста Гюрабад. Сонце вже було не настільки палюче, тож отаборившись, експедиція рушила досліджувати руїни стародавнього міста царя Дешрета. Планувалося пробути тут до моменту, коли на небесах зійде місяць, що ознаменує кінець робочого дня.

Голова експедиції довго розповідав молодим «жовторотикам» історію міста, намагаючись вдаватися у найдрібніші подробиці. Він вважав, що студенти мають знати все досконало, тож іноді зупиняв свою оповідь та перепитував у присутніх, чи запам’ятали вони усе, попутно задаючи запитання.

– Гаразд, панове, – звернувся Баязид до присутніх, завершивши свій міні-екскурс в історію Гюрабаду. – На сьогодні це все. У кого є які питання?! Не бачу ваших рук…

– У мене є питання, – раптом підняв руку Зандик та зняв з очей свою маску.

– Прошу, – відповів голова, сподіваючись почути типові запитання від студентів Амурти, однак Зандик здивував його своїм запитанням.

– Я читав, що серед руїн можна знайти залишки механізмів збудованих вченими Аль-Ахмара, це правда?! Чи змогли минулі експедиції досягнути якихось успіхів у питанні їхнього дослідження?!

– Так, ваша правда, серед руїн дійсно розкидано багато древніх механізмів, – кивнув трохи розгублено Баязид. – Але… Це не моя спеціалізація, тож нічого конкретного, на жаль, не можу сказати з цього приводу.

– Шкода, – сухо відповів Зандик та знову одягнув назад свою маску.

Більше ніхто не намагався задавати питання голові експедиції, бо тепер його повністю поглинули думки. Дивний студент справді змусив його непокоїтися. Механізми древніх цивілізацій знаходилися явно поза його компетенцією, однак Зандик тим не менше цікавився саме ними.

Вночі, коли всі розійшлися до своїх палаток, Баязид вирішив трохи затриматися біля вогнища та поспостерігати за Зандиком, який не поспішав повертатися до себе, ведучи жваву розмову з пустельниками-провідниками.

– …То ви кажете, що Багряний Король створив їх для того, щоб боронити свою гробницю?! – допитувався Зандик, занотовуючи усе сказане Пустельниками у свій щоденник.

– Ну, не зовсім, – чесав голову пустельник Юсуф, – За легендами – вони також забезпечували безпеку жителів пустелі від чужаків. Ці алгоритми були настільки складні, що навіть вчені Академії не могли збагнути їхню природу…

Баязид насупився та продовжив слухати про що ті говорять. Йому й самому було цікаво послухати історії народів пустелі, та Зандика явно цікавила виключно одна тема – роботизовані механізми.

– Ви будете сміятися, пане студенте, – зітхнув Юсуф, – але мені іноді здається, що Аль-Ахмар ніби… Вдихнув у них життя!!!

Який абсурд! Баязид аж засміявся з подібної заяви. Як взагалі машина може бути живою?! Єресь!

Та Зандик на подібну заяву лише хижо посміхнувся та записав щось до свого щоденника. Він не переривав пустельника, як би це зробив будь-який вчений по той бік стін, навпаки – слухав, слухав і слухав. Голова був вже готовий крикнути, щоб вони розходилися по наметах, але Зандик випередив його та сам спішно завершив розмову.

Цей студент всю ніч не виходив з голови старого професора, не даючи стулити очей ні на мить. Так Баязид і проборсався у ліжку всю ніч, аж поки з-за горизонту не показалися перші сонячні промінчики. Їхній перший день польових робіт розпочався. На вранішній перекличці студентам було озвучено хто до якої групи відноситься, і де буде працювати. Планувалося, що перша зміна буде тривати до опівдня, після чого до третьої буде перерва та обід, а починаючи з третьої і до сьомої триватиме друга зміна.

Всі групи студентів розійшлися по відведеним їм ділянкам та приступили до роботи. Сонце знову палило нещадно, але прохолодні руїни забезпечували прибульцям чудове укриття. Так минали хвилини, години, і от вже годинник відбив дванадцяту.

Перерва.

Студенти полишили свої знаряддя праці та посунули назад до табору, щоб нарешті відпочити. Казали, що сьогодні на обід буде фірмовий чечевичний суп народу пустелі, тож кожен вже не міг дочекатися, коли нарешті вони спробують цей гастрономічний шедевр. На вході до табору їх зустрів голова та почав рахувати студентів.

– Одного не вистачає!!! – заревів він. – Де цей Зандик?! Нільсе, він же був у твоїй групі?! Куди він подівся?!

– Поняття не маю, – розвів руками невисокий чорнявий студент родом з Фонтейну. – Я крикнув усім, що перерва… Може він не почув?!…

– Ноги в руки та бігом за ним! – скомандував голова. – А то залишиться без обіду не тільки він, але й ви!

Студенти мовчки похнюпили головами та мигцем побігли назад, шукати свого напарника. Усі були неймовірно злі, що знову довелося пертися увесь той шлях назад. Баязид бачив, як їхні силуети зникли серед руїн, і десь за хвилин двадцять він побачив, як ті повертаються назад. Цього разу вже із Зандиком. Нільс кричав на всю горлянку лаючи Зандика, що його репет було чути певно по всій пустелі. Інші студенти також підтримали його емоційну реакцію.

– …Трясця, якого біса ти там забув?!… – горлав Нільс.

– А якби щось сталося?! А нас би не було поряд?! Що б було тоді?! – підтримувала Нільса червоноволоса дівчинка з Натлану.

– Це було безрозсудно!!! Так ти ще й підставив нас перед головою, сучий ти сину!…

Зандик на подібні епітети в свою адресу реагував виключно холодним поглядом та легкою посмішкою на обличчі. Його зовсім не цікавив цей лемент та ці нікчеми, які паплюжать саме звання вченого. Він знав, чому він затримався. І це було варте затрачених зусиль, навіть попри косі погляди його одногрупників та голови експедиції.

В покарання, він отримав догану та був засланий допомагати на кухні. Та варто було годиннику пробити третю, як всі студенти знову повернулися на ввірені їм території. І Зандик також.

Баязид тим часом вирішив трохи розвіятися та пішов прогулятися. Пустельники казали, що недалеко від їхнього табору було поселення, тож голові було цікаво поближче познайомитися з побутом тутешніх жителів. Одначе, не тільки це цікавило старого чорта. Хоча він був вже не молодим, серце його жадало жіночого тепла та пристрасті. І кожен раз, коли він відправлявся в експедицію до пустелі – завше жадав завести інтрижку з кимось із місцевих дівок.

Ніхто про це не знав, а якби б і допитувався – отримав би добрячих люлів за те, що сує свого носа до чужого проса.

От і цього разу він знайшов собі потенційну кралечку. Загоріла, із струнким та пружним, наче в пантери, тілом. Груди наче стиглі дині, а які сіднички… Дівчина-пустельниця, Міхрімах, також була не проти відносин з чужинцем, який солодкими словами та компліментами задурив голову молодій дівчині, обіцяючи «навчити її письму та етикету Сумеру». Все, тепер голова знав, де саме, а головне з ким, він буде проводити ці прекрасні ночі.

Коли сонце почало хилитися за горизонт, він зрозумів, настав вже час повертатися. Тож, шепнувши на вухо своїй новоспеченій подружці, що прийде до неї, коли зійдуть зорі, поспішив назад до табору.

Цього разу, всі повернулися вчасно, навіть Зандик, який був у явно піднесеному настрої, незважаючи на вранішній інцидент. Вечеря сподобалася усім, однак довго засиджуватися ніхто не став. Після виснажливого робочого дня всі студенти були настільки вимотані, що вже й на розмови поміж собою в них не лишилося сил. Так і полягали спати в свої намети. Деякі навіть не перевдягаючись гепнулися долілиць та захропіли.

Просто чудово, подумав голова, тож можна собі спокійно йти.

Умившись та пригладивши коротке волосся, він перевдягнувся у одяг на тутешній манер, зав’язав на голові тюрбан та прикривши обличчя, тихенько вибрався з табору. Він вже уявляв, що він витворятиме з Міхрімах цієї ночі, коли раптом його боковий погляд вловив якусь тінь. Вона промайнула між палатками та швидко, наче вітер направилася в бік руїн.

Баязид вже думав побігти слідом, та враз зупинився. Яка мені взагалі різниця, що то?! Може то просто якась пустельна лисиця, що злякалася мене?! Принади Міхрімах – ось що дійсно цікавили його найбільше. А тінь – то просто тінь! Міраж… Галюцинація…

Проте, зарано розслабився старий професор. Бо кожного вечора, коли він йшов до своєї коханки, то помічав, що та сама тінь, так само ходить поміж палаток, а потім зникає серед руїн старого міста. Після тижня своїх пасивних спостережень, Баязид виявив, що це був хтось із числа студентів, бо пустельники не покидали своїх постів під час нічного чергування.

Шляхом нехитрих припущень голова запідозрив, хто саме міг тікати вночі до руїн, і, в передостанній день експедиції, вирішив особисто перевірити свої здогадки. Коли всі лягли спати, він зробив вигляд, що знову пішов до своєї коханки, а сам причаївся в очікуванні за наметом. Тінь не змусила себе довго чекати. Студент, замотавши обличчя арафаткою, мигцем пробіг за спинами охорони та спустився в руїни. Баязид не відставав, і також прослідував у старе місто.

Вночі руїни були навіть страшніші, ніж вдень, бо напівзруйновані фрески та образи Аль-Ахмара ніби дивилися на тебе своїми крижаними та страхітливими очиськами. Баязид побачив, що вздовж тунелів були розставлені ліхтарі та свічки, за допомогою яких тінь освітлювала свій шлях. Варто ж було професору спуститися нижче, туди, куди групі було заборонено лізти, як перед ним постали страхітливі механізми чудернацьких форм. Трикутні, гостроконечні із дивними ядрами, що світилися та видавали незрозумілі звуки. Баязид не раз бачив подібні механізми в пустелі, та ці були геть інакші. Їм ніби й не було тих тисячу років, настільки вони були чисті. Професор закляк від страху. Його охопило відчуття, ніби зараз вони прокинуться від свого довгого сну та розірвуть його на шмаття. Однак механізми все ще не рухалися.

Тінь, за якою він слідував, кудись зникла, а серед зали з механізмами, лежали чиїсь свіжі записи. Баязид підійшов ближче та взяв до рук рукопис.

«День 1.
Я знайшов у руїнах міста Гюрабад старовинні механізми. Надалі використовуватиму термін «зразки Гюрабаду». Це підтверджує мою теорію про те, що дана цивілізація знаходилася на набагато вищому щаблі розвитку, ніж більшість тодішніх держав.

Я ще на крок ближче наблизився до розуміння життя. Мудреці – дурні, якщо не розуміють значимість цих досліджень. Бо якщо те, що я знайшов – дійсно правда – то це змінить усе…»

Баязид згорнув записи та відступив на крок назад. Те, що записано тут – несусвітня єресь! Вчений який записав це – єретик та безбожник, що підриває саме розуміння життя! Треба негайно покликати на допомогу!

– Не поспішайте, пане голово, – гукнув його хтось позаду.

Баязид обернувся та побачив Зандика, який тримав у руках зразок механізму.

– Ти!… – процідив крізь зуби професор.

– Я, – кивнув Зандик.

– Тепер я зрозумів навіщо ти напросився до нас в експедицію! Ось для чого це все! – Баязид тремтячою рукою вказав на механізм в руках молодого вченого.

– Ви праві, – кивнув Зандик. – В старих записах мого першого керівника, я натрапив на цікаву статтю про ці механізми. Вони – відрізняються від тих примітивних іграшок, якими бавляться вчені з Фонтейну та Академії. Вони – набагато складніші. Їхня природа просто кричить про те, який потенціал в них закладений. Чи ви не бачили тих величезних големів, які нині розкидані по тропічному лісу та пустелі. Це – геній людини, а не богів! Механічне життя! Ключ до досконалості! Ключ до безсмертя!

– Ти мариш, бісовий шмаркачу! – відрізав Баязид. – Ти єретик, який паплюжить ім’я богів! Ти паплюжиш саме життя!

– Ой-ой, – закотив очі Зандик. – Як же часто мені доводиться чути подібні слова… Як ви гадаєте, професоре, для чого існують всі ці обмеження створені Академією?! Чому вони не дають нам пізнати правду?! Чому ці знання заховані за залізними дверима?! Відповідь очевидна – страх! Страх перед невідомим! Тим, що підриває самі основи буття! Ви тремтите від самої думки про те, що ваші погляди, які ви сповідували роками – можуть виявитися хибними! Чи я не правий, га, професоре?!

Баязид насупився та крикнув:

– Якщо навіть і так, то я все ще вірний ідеалам Академії та Дендро Архонта, і не дозволю тобі залишитися безкарним!

– Ха-ха-ха… – Зандик розсміявся та скорчився ніби його змагають конвульсії. Його сміх був настільки страшним, що в Баязида аж холодок по спині пробіг. – Що ви тільки-но сказали?!… «Ідеали Академії»?! Ха-ха-ха… То тепер, до ідеалів Академії та Дендро Архонта входить трахання дівчат-пустельниць із сусідніх поселень?! Чи ви думали, що я настільки сліпий?!
Зандик дістав з кишені фотографії та кинув їх до ніг професора. На них було зображення сцени кохання голови з тією пустельницею Міхрімах у компрометуючих його подробицях. В Баязида раптом підкосилися ноги, а у вухах забили барабани.

– А тепер, уявіть собі, професоре, що про ваші інтрижки дізнається Академія, – Зандик хижо посміхнувся. – Ви залишитеся без свого звання та омріяної пенсії, на яку збиралися піти після цієї експедиції. Вас викреслять з усіх написаних вами робіт. Ваші друзі – зречуться вас. Ви залишитеся ні з чим! Один самотній йолуп, який подумав, що він рівня – мені. Ви трус, пане Баязиде, і завжди ним були. Тож якщо не бажаєте сконати у петлі, то рекомендую мовчати про те, що ви дізналися тут.

– Ти… Чудовисько… – Баязид обхопив руками голову та впав навколішки. – Монстр… Бездушний покруч…

– Все, досить скавчати, – Зандик сховав записи та механізм до свого наплічника. – Зробимо наступним чином. Мені, на жаль, не вдалося знайти працюючі «зразки» у цих руїнах, тому я думаю відправитися в експедицію до долини Ардраві. Ви – підпишете мені рекомендаційний лист, за допомогою якого мені забезпечать місце в експедиції. Я нічого не розповідатиму про вас, а ви – мовчатимете про мої дослідження. Це взаємовигідна пропозиція, тож рекомендую погодитися.

– А якщо – ні?!… – процідив Баязид. – Що як я відмовлюся?!…

– Я вас уб’ю, – спокійно відповів Зандик. – Ви самі вирішили тримати в таємниці від усіх ваші нічні походеньки. Ніхто і не запідозрить мене, якщо раптом вранці серед руїн знайдуть ваше бездиханне тіло. Тоді, всі дізнаються, що, весь цей час, ви ходили на блядки, і раптом, у цей злощасний вечір, ненароком, упали в один із тунелів, так і не дійшовши до місця призначення. А коли прийдуть матри, дівчина-пустельниця підтвердить, що ви саме мали іти до неї. Усе викриється, і ви – будете осоромлені. Ви в безвихідному становищі, пане Баязиде, як ви цього не бачите?!

Старий професор це чудово розумів. Тепер він стояв перед вибором: його життя в обмін на мовчання, або безглузда смерть за примарні ідеали. Фанатична відданість – не та чеснота яка була притаманна Баязидові, тож добре обдумавши сказане Зандиком, він все ж погодився на його пропозицію.

***

Бал завершився коли дзвони відбили другу годину ночі. Високоповажні гості Її Величності роз’їхалися по домівках на своїх екіпажах, залишивши господиню свята та її вірних слуг самих у Заполярному Палаці. Кріо Архонт не любила надовго засиджуватися після завершення свята, тож швидко покинула бенкетну залу та прослідувала до себе в покої. П’єро також був геть не компанійською особистістю, тож, хоча він і надавав можливість іншим Передвісникам насолодитися «дружніми» бесідами одне з одним, сам він – віддав перевагу тиші та спокою.

Нині серед присутніх у залі залишилися тільки Дотторе, Чайльд, Пульчинело, Сандроне та Арлекіно. І всі вони у повній тиші слухали ніжну мелодію, яку грала маленька Коломбіна, перебираючи руками струни своєї басолі, наспівуючи давно забуту мелодію. Її голос був настільки чарівним та чистим, що навіть вічно буркотлива Арлекіно та невдоволений Чайльдом Пульчинело забули про свої проблеми та заворожено слухали маленьку серафиму, пускаючи скупеньку сльозу.

Та тут двері зали відчинилися, і всередину зайшов дехто, на чию появу аж ніяк не розраховували. Пружним кроком Передвісник Панталоне пройшов поміж пустих столів та присів поруч з Дотторе.

– Ти спізнився, – констатував Другий Передвісник, коли Панталоне потягнувся за келихом вина, що стояв на столі.

– Я взагалі не планував з’являтися тут, – банкір хильнув вина та продовжив: – але, схоже все пішло не за планом.

– І де ти був, дозволь поцікавитися?!

– Я їздив до Лі Юе, – відповів Панталоне, і на його обличчі ковзнула тінь смутку.

– По справах?!

– Можна й так сказати, – зітхнув Передвісник та поправив окуляри.

– Вдало?!

– Не зовсім. Очікую невеликий спад прибутку в майбутньому кварталі, однак думаю інші відділення Банку Північного Королівства компенсують різницю.

– Славетний Панталоне, найбагатша людина світу, раптом переживає спад доходу?! Старієш, друже! Втрачаєш хватку!

– Ні, це… Не старість, Дотторе. А… дещо інше.

– Що ж?!

– Жінка.

– Не сміши мене, Панталоне, – засміявся Другий Передвісник. – З яких це пір ти в нас раптом обзавівся почуттями до протилежної статі?!

– Не мели дурниць, Дотторе. Це не те про що ти подумав. Її звати Є Лань. Вона працює на Цисінь, а якщо конкретніше, то на Волю Небес. Вона вже давно слідкує за нашою активністю в Лі Юе, і це не перший раз, коли вона пошиває мене в дурні.

– Згадав, – кивнув Дотторе та поправив свою маску. – Це ж вона поцупила в тебе з під носу ту шубу, яку ти планував подарувати Її Величності, чи не так?!

– В тебе феноменальна пам’ять, Дотторе. Так, це вона. І хоча ми знаходимося по різні боки барикад, я не можу не захоплюватися тією філігранністю та вишуканістю з якою вона працює. Подібного на жаль не вистачає багатьом нашим товаришам.

– Це так. Однак, не захоплюйся надто сильно, щоб зрештою – це не призвело до непотрібних почуттів, які б нашкодили Нашому плану.

– Я вже давно не страждаю на подібну маячню, – поспішив відповісти Панталоне. – Я звик купувати кохання, а не добиватися його. Утіхи тіла – миттєва слабкість, а я вірю у правило чесного обміну, без жодних зобов’язань. З дитинства я навчився одному правилу – усе у цьому гнилому світові покупається та продається, а хто заперечує даний факт: або дурень, або сам дурить себе. Для мене кожна людина – це інструмент, який за скромну плату буде готовий на все, геть усе. І ти також не виключення з цього списку, Дотторе.

– Я це знаю, – кивнув Другий Передвісник. – І мене це влаштовує, бо наші з тобою філософії схожі. За винятком того, що я ставлю собі за мету дещо більше за багатства та владу.

На хвильку двом Передвісникам здалося, що голос Коломбіни став гучнішим. Маленька серафима співала настільки пронизливо, що навіть їхні черстві серця на мить відтанули.

– Але, як щодо тебе, Дотторе?! Чи ти колись… «Кохав»?!…

Другий Передвісник не відповів. Його обличчя спохмурніло від спогадів які йому навіювала ця пісня та голос цієї мавки, що пробирали тіло наскрізь, вивертаючи усе таємне назовні.

***

– …Слухай, ти просто нестерпний, Зандику! – лютувала студентка Сохре, з якою він разом відправився в експедицію. – Ти постійно нас заводиш у якість дивні місця. Тут навіть сонця не видно!

– Однак, – зауважив Зандик, показово піднявши вказівного пальця. – Це чудове місце для дослідження мохів, якими так багаті темні та вологі місцини тропічного лісу. Якщо будеш завжди йти протоптаними шляхами, ніколи не пізнаєш нового. До того ж, зверни увагу: ось чудовий зразок, який сформувався на механізмі доби катастрофи Кхаенріа’аху. Поглянь, хоча механізм вже відключений – обшивка майже не постраждала, а мох поріс виключно у частині, де з’явилися тріщини. Що може натякати на…

– Слухай, я все розумію, що ти в нас тут самий розумний, – Сохре поклала руки в боки та продовжила: – однак таке відчуття, що тебе більше цікавлять ці механізми, ніж мохи!

– А тобі нецікаво дізнатися причину подібного феномену?! – мовив зарозуміло Зандик, не відриваючись від дивного механізму. – Ти ж студентка Амурти, тож маєш досліджувати природу життя, навіть якщо воно примітивне, як то мохи чи бактерії!

Сохре явно була не в гуморі, бо останні кілька днів вони те й робили, що копирсалися у багнюці біля гори Девантакі. Коли вона побачила, що хтось збирається в той бік, вона подумала, про дослідження тутешньої флори та фауни, яка сформувалася після катастрофи Кхаенрі’аху, і аж ніяк не могла подумати, що це дослідження стосуватиметься колоній дрібних мікроорганізмів на поверхні руїнних механізмів.

– Все, ти мене вже дістав, Зандику! – заявила дівчина та гордовито задерши свого носика, хлюпаючи ніжками по багнюці, почимчикувала назад до їхнього табору. – З мене досить!

– Зачекай, – крикнув їй навздогін Зандик, нарешті відірвавшись від того механізму. – Вибач, мене за те, що наговорив тобі! Не йди!…

Ввечері обидва сиділи мовчки коло багаття, та споглядали як вогонь поступово спалює дерев’яні патики. Сохре все ще дулася на Зандика, навіть попри його вибачення. В її очах він не просто був дивний, а в певному сенсі навіть лякав її. Багато пліток ходило про нього та його нестерпний характер, та було очевидно, що всі вони навіть применшували чесноти цього зарозумілого сноба.

– Я не виправдав твоїх сподівань на цю експедицію?! – мовив Зандик, наливаючи з казанка юшку.

– Ні, – відказала Сохре. – Просто…

– Вся справа в мені, чи не так?! – Зандик подав Сохре юшку, і зачерпнув трохи собі. – Вибач, але я насправді така людина. З дитинства мене не сприймали мої односельці, казали, що я безумець та в певному розумінні єретик. Тож, зіткнувшись з критикою, я завжди намагаюся поводитися так, щоб дати зрозуміти свою точку зору та довести її істинність.

– І… звичайно в тебе ніколи не було друзів?! – Сохре зачерпнула ложкою юшку та поклала її до рота.

– Ніколи. Навіть в Академії. Всі вважали мої методи надто бездушними та аморальними. Заборони, які діяли в Академії заважали мені розвиватися. Через це в мене з мудрецями завжди були натягнуті відносини. Ми наче два крокодили, які вирішили з’ясувати відносини та поборотися за територію. Стоїмо одне перед одним з розчахнутими пащами та чекаємо хто перший кинеться в атаку.

Сохре засміялася.

– Порівняння напрочуд доречне, – вона відклала юшку вбік. – Бо в тебе такий погляд, наче ти і справді крокодил, Зандику. Але, візьму сміливість зауважити, що як тигр ти виглядав би більш доречніше в даній історії.

– Ну, якщо ти наполягаєш…

Сохре все ж вирішила дати Зандику другий шанс. Тепер, коли він більше не прикидався снобом, він навіть почав подобатися їй. Всю ніч ці двоє провели за розмовами. Його погляди на світ хоча були досить радикальні, однак не позбавлені раціонального зерна. Цей бунтарський та, по-своєму, привабливий студент був явно ладен на будь-що тільки пізнати істину цього світу.

Коли ж з-за горизонту почало поступово з’являтися сонце, Зандик, який нарешті став для Сохре другом, запропонував разом піти на пікнік, щоб таким чином провести останні миті їхнього спільного дослідження, перед тим, як вони приєднаються до іншої групи та повернуться до Сумеру.

Дівчина була вкрай рада подібній пропозиції, бо дійсно повірила в щирість намірів Зандика. Вдень вони разом закінчили свої дослідження флори навколо голема руїн, і за кілька годин до їхньої зустрічі, Зандик побіг, за його словами, шукати найкращу галявину для пікніка. Сохре аж згорала від нетерпіння побачити, що ж він вирішив їй приготувати, бо весь день Зандик здавався їй таким сповненим хвилювання та радості, неначе маленький хлопчик, який думає як сподобатися дівчині.

Тож, із піднесеним настроєм, Сохре прийшла на обумовлене місце та почала чекати, коли ж до неї приєднається Зандик. І тут, вона нарешті побачила його. На обличчі в юного студента була посмішка, але не така, яка в нього була минулої ночі. Його червоні очі палали дивним полум’ям, носячись туди сюди, наче скажені.

– Зандику! Що з тобою?! – мовила трохи налякано Сохре.

– Все просто чудово, – відповів він, але від цього дівчині стало іще лячніше. – Тепер, Все буде чудово.

Раптом Зандик дістав з-за спини шприц та ввів увесь його вміст прямо у шию Сохре. Дівчина одразу відчула неймовірну слабкість, а в очах почало темніти. Ноги перестали слухатися її, і вона впала горілиць на землю.

– Навіщо?!… – ледве ворушачи губами спитала вона, на що Зандик знову посміхнувся та нахилившись ближче промовив:

– Бо тепер ти забагато знаєш, і це єдиний вихід…

Зандик недарма обрав саме це місце для пікніка. Недалеко звідси відпочивала зграя тигрів. Все мало виглядати ніби стався нещасний випадок.

Все було сплановано ще раніше. Саме з того моменту, коли молодий Зандик знайшов робочі «зразки» у руїнах Дахри, яких не було в Гюрабаді. Він зміг нарешті збагнути природу механізмів та силу, яку вони приховують. Однак Академія в жодному разі не дала б йому можливості глибше дослідити цю тему, тож, він придумав план за якого він все ж зможе це зробити.

Тому, стоячи там, та дивлячись, як непритомну Сохре роздирають на шматки тигри, він не відчував сорому за свій вчинок, лише – жаль. Жаль того, що їхнє коротке знайомство має скінчитися саме так. Однак, як він і казав Сохре минулої ночі – іноді доводиться йти проти людяності та моралі, щоб нарешті досягнути успіху.

Вранці їх знайшла інша група дослідників. Сохре, хоч і важко поранена, все ще була жива. Зі слів Зандика вони зрозуміли, що на них напала зграя тигрів. Рани на тілі Сохре не вселяли надію польовому лікарю на її одужання. Втративши багато крові, дівчина знаходилася на волосині від смерті.

Коли всі лягли спати, Зандик зайшов у намет де вона лежала та присів поряд. Дівчина схлипувала ти корчилася від болю, навіть не приходячи до тями.

– Знаєш, Сохре, – почав він. – А ти мені навіть подобалася. Так, як чоловіку може подобатися жінка. Але моє призначення та місія набагато важливіші за звичайні плотські втіхи. Емоції – вороги розуму. Вони згубили не одного генія, і я знаю про що кажу. Ця недовга інтрижка, що розгорілася між нами – має завершитися швидше, щоб я не відчував тієї болі, коли ти підеш з мого життя.

Зандик поклав руку на її долоню та продовжив:

– Твоя жертва не буде даремною, обіцяю… І я нарешті подарую тобі спокій… – після цих слів, він обхопив руками тоненьку шию Сохре та почав спостерігати я поступово життя покидає її тіло.

Він дивився, сміявся та плакав, усвідомлюючи той жах, який він накоїв власними руками. Піщинка у точному механізмі, чи тріщина на лупі причинили б набагато менше проблем, аніж ті короткі миті почуттів, які спалахнули у його серці минулої ночі.

Та тепер, усе позаду.

На ранок лікар виявив, що Сохре померла. Тому було вирішено придати її тіло землі та повертатися назад до міста.

Однак тоді ж, коли група дослідників вже збиралася вирушати, на них напали руїнні механізми. І пустельники, яких винайняли захищати вчених, не могли протистояти страшним машинам.

– Зробіть щось! Швидше! – кричав мудрець Шарнама.

Тоді, Зандик, вивертаючись з-під ударів механізмів, зміг заскочити їм за спину. Кілька вправних рухів молодого вченого, і всі вони були відключені. Група не могла повірити у побачене, але наступні слова Зандика викликали у інших вчених ступор.

– Треба забрати їх з собою, – вигукнув Зандик, стоячи на одній з машин.

– З глузду з’їхав?! – процідив хтось з групи.

– А вам що, нецікаво дізнатися, які таємниці вони приховують?! – спохмурнів Зандик.

– Академія заборонила усі експерименти з руїнними механізмами, Зандику! Тобі це чудово відомо! – взяв слово мудрець Шарнама. – Тому негайно злізай та повертаємося назад до Сумеру! Матри мають дізнатися про усі подробиці та розслідувати даний інцидент.

– Ви геть не розумієте наскільки важливі ці механізми?!

– Досить, Зандику, я все сказав! – гримнув мудрець Шарнама. – Це вже не вперше, коли ти забуваєш своє місце! Ці механізми небезпечні! Негайно спускайся!

– А може це просто вам не вистачає сміливості перед обличчям Академії, пане мудрець?! – Зандик скреготнув зубами та продовжив: – Це – неможна, те – неможна… Дослідники йохані, всі ви!…

– Ну, все, ти мене дістав! – мудрець Шарнама витягнув з-за пазухи свій журнал та почав писати. – Я викреслюю твоє ім’я з переліку авторів статті. А коли ми повернемося в Академію, я скличу Раду Мудреців. Вся ця історія попахує нечисто. Твої ж дії та повна неповага до керівництва вже давно перейшли будь-які межі, і час тобі понести за це покарання!…

***

Через кілька днів після балу у Заполярному Палаці, Дотторе отримав листа від одного зі своїх людей, які проводили експедицію у пустелі Сумеру. Прочитавши його, Передвісник спочатку спохмурнів, але потім вгамував свої емоції.

Капітан Зоя писала про те, що їхній план співпраці з племенем Таніт зазнав краху. Матріарх Бабель зрадила ті домовленості, які були оговорені раніше та підставила під удар багатьох агентів Фатуї. До того ж, дівчина та дивний руїнний механізм, яких Бабель обіцяла Передвіснику у якості піддослідних зразків – втекли. І тепер, завдяки діям цієї самої дівчини та Мандрівника, від усього племені Таніт навіть спомину не лишилося. А саму матріарха знайшли з перерізаною горлянкою у купі із іншими тілами вбитих жителів.

– Це повний провал, панове, – Дотторе завів руки за спину та прискіпливо глянув на Фатуї, яких затримали при спробі дезертирства у пустелі. – Через ваше боягузтво, я втратив чудовий піддослідний зразок. Які будуть ваші виправдання подібному провалу?!

– Ми не могли нічого вдіяти, – процідив один із застрільників. – Ми зробили все, що було в наших силах…

– Брехня, – відказав Дотторе та нахилився ближче до солдата: – Якби ви зробили все необхідне, зараз би я мав у своїх руках ту дівчину. Або ж… Вас ховали б на кладовищі з почестями, як героїв. Та нині ви – тут, а вона – блукає десь у пустелі. Як ви думаєте, що буде далі?! А я вам відповім: так як я не отримав свого призу, а зрада у Фатуї карається смертю, ви – і станете моїми новими піддослідними.

– Ні! – закричали хором схоплені солдати. – Краще просто вбийте нас! Тільки благаємо, не треба нас забирати на досліди!

– Вибачайте, шановні, – сухо відповів Дотторе. – Однак, я вже давно забув, що таке «милість». Ваше покарання послужить чудовим прикладом для інших, щоб… мінімізувати повторення подібного сценарію у майбутньому. Тому обіцяю вам, що помрете ви не одразу. Ви будете мучитися та благати. І тільки тоді, коли ваша агонія по-справді задовільнить мене, я нарешті дарую вам смерть… Так, я чудовисько. І пишаюся цим.

***

Зандика привели до кабінету Великого Мудреця у супроводі матр та поставили на коліна. Ще вранці в його помешканні провели обшуки, генерал махаматра особисто брав у цьому участь. Звістка про студента-єретика розлетілася по всьому Сумеру, і суд над ним був питанням часу. При проведенні обшуку було виявлено величезну кількість записів та таємних досліджень, які Зандик проводив із руїнними механізмами. Ознайомившись з ними, мудреці дійшли висновку, що подібні роботи несуть у собі матеріали, які паплюжать саме ім’я Академії та втручаються в одвічні закони, писані ще богами. Зрештою, рішення по Зандику було ухвалено:

– …Пане Зандик, – мовив Великий Мудрець. – Ви звинувачуєтеся у порушенні правил та статуту Академії. Ваше ім’я буде викреслено з аналів історії нашої славної держави, а самі ви – будете вигнані з лав студентів та країни, як такої!

Більше вони не сказали нічого. Вже ввечері, Зандик дістався стіни, що відділяла тропічний ліс від пустелі, та пересікши її, попрямував уперед, у землі полеглого короля Аль-Ахмара. Батьки зріклися свого дитя, а поселення у якому Зандик народився, зустріло його вилами та камінням. Тепер він був вигнанцем, тим, кому ні один сумерець більше не відкриє свої двері.

– Який все ж безжальний фатум, – проказав сам до себе Зандик, блукаючи безмежними дюнами. – Яка насмішка долі… Я хотів зцілити цей світ від неуцтва, однак люди все ще чіпляються за такі дрібниці як мораль. Ха!… Мораль не рятує від недугу, це звичайний опіум, яким всі вони намагаються вгамувати той страх та відчай, що вселяють Небеса. Вони сподіваються на їхню милість, на Очі Бога, живучи в омані та намагаючись не помічати цього. Сама людина – це механізм, який можна і треба покращити. Звичайно, вигнання зіпсувало мені плани, однак зупинятися я не маю жодного бажання. Я довершу почате, чого б це мені не коштувало…

Довго ходив Зандик безмежними пісками, коли раптом побачив чиюсь високу фігуру, що наче статуя, височіла над одним із пригорків. Юний сумерець підійшов ближче та побачив високого чоловіка у масці, вдягнутого геть не на місцевий манер.

– Вітаю, – мовив чоловік своїм глибоким та хриплим голосом. – Мене звати П’єро. Я слуга Її Величності Кріо Архонта, Володарки Сніжної. А ви, якщо я не помиляюся, Зандик?!

– Це так, – кивнув він. – Але звідки ви мене знаєте?! І як ви взагалі опинилися тут?!

– Я почув про одного амбіційного студента, який ставить під питання саму могутність Небес та Архонтів. Одержимий бажанням створення «надлюдини». «Єретик»… Здається так вас називають?!

– А ви добре проінформовані, пане П’єро, – Зандик посміхнувся та прибрав з очей пов’язку, оголюючи свої червоні очі. – Все так… І якщо ви дасте мені достатньо ресурсів, я зможу створити навіть вашого, так званого, «Архонта»! Або ж можете просто прогнати мене палицями та вилами, як це робили інші. Гірше мені від того вже не стане…

П’єро злегка посміхнувся на таку заяву та сказав:

– Отож, віднині будемо вважатися колегами, – Перший Передвісник Фатуї простягнув Зандику руку, і той її потиснув. – Але для початку, вам потрібне нове ім’я. І я здається маю одну ідейку…

Запропоноване Першим Передвісником ім’я неабияк потішило юного Зандика, бо було вкрай іронічним, зважаючи на його минуле.

Відтепер він став носити ім’я – «Іль Дотторе».

Номер Два Передвісник Фатуї.

Додати до улюблених