За тиждень чутки про молодого генія Пристані Лотосу рознеслись по всіх землях Великих Орденів. Ім’я Вей Вусяня звучало звідусіль. Після його досягнень люди так само жваво згадували і недавню історію з його мачухою, перекручені варіанти подій переходили з вуст в уста.
— Вей Вусянь? Це той, що з глузду з’їхав? Чув, що Пані Ордену відіслали через хлопця! Подейкували, що він у Хмарних Глибинах лікування проходив, а там самі розумієте, взагалі хворі!
— Та бути такого не може, ти що верзеш? Як би він тоді врятував всю Пристань, так ще й Вень Джульова переміг? Хлопчикові всього сімнадцять скоро, а він таким генієм виявився! Я ось що чув…
Одні згадували інцидент із Пані Юй, інші любили потріскувати про його походження:
— Ви гляньте як вийшло, син слуги, а досяг такого рівня самовдосконалення, що вбив самого Спалювача Ядер! А де ж був син Голови? Що ж Дзян Ваньїнь, утік? Адже він наступний Голова Ордену! Не встигне кліпнути, а Голова Ордену Дзян призначить спадкоємцем Вей Вусяня! Це має бути таке розчарування, коли син слуги в сто разів корисніший за свого!
— Ти б рота прикрив, старий! Адже Дзян Ваньїнь виводив усіх цивільних, коли Вені напали! Сам усіх доставив у притулок, а після, всіх людей у цілості та безпеці привів у їхні будинки! Говорять з ними була і його старша сестра. Дівчина така добра серцем, всю дорогу дивилася за дітьми, жінками та старими, поки чоловіки вирушали на полювання! Адже там було чимало людей!
— Вам аби язиками чухати! Краще б власними дітьми зайнялися! – гукнула повна жінка гучним сусідам.
Загалом люди обсмоктували останні новини світу заклинання як могли. Вей Вусянь був напружений до краю, на його голову раптово впала слава, а з нею і купа заздрісних і просто балакучих язиків, що намагалися очорнити його ім’я. Усе це діяло на нерви, і віддушину він знаходив у підземеллі ордену.
— Здрастуйте, панове! Ваш покірний слуга прийшов відвідати Ваші жалюгідні тушки! – радісно вигукнув він, підходячи до двох камер.
— Гидкий виродку! Що ти собі дозволяєш? Батько витягне мене звідси, і ти гнитимеш у тортурах в Безнічному палаці! – кричав молодий чоловік у брудному, кривавому одязі.
— Вень Чао! Я так сумував за твоїм потворним обличчям! Ну як, уже звик жити без руки? Давай разом подумаємо, що ти втратиш наступним? Твій батько так і не надіслав відповіді на наш подарунок, тож слід відправити повторний! Раптом минулий не дійшов?
— Н-не смій! Ти демон! Я згодую тебе собакам! Тільки виберуся звідси, і ти здохнеш найстрашнішою смертю!
— Хто сказав, що ти будеш жити так довго? – по камері пролунав звук хрускоту кісток і несамовитий крик.
***
— Вей Вусяню! Ти знову бував у цих виродків? У тебе на ханьфу кров, – Дзян Чен з’явився з-за спини, налякавши Вей Їна до смерті.
— Так, був. Зараз переодягнуся і думаю заглянути в їдальню, ти зі мною?
— Так, робити все одно нічого, супчик ніхто не приготує!
— Ти міг би теж поїхати до вашої матінки.
– Вона мені не мати.
— Ти і сам не підозрюєш, наскільки її син.
— Замовкни і переодягнись.
Вей Вусянь хмикнув на це, зайшов у кімнату і озирнувся у пошуках чистого ханьфу.
***
Їдальня була майже заповнена, але все ж таки брати змогли знайти для себе вільний стіл. Вей Вусянь набрав трохи непомітної їжі і одразу ж почав нити.
— Зараз би вина! Ох, Посмішка Імператора – найкраще вино, що я куштував. Навіть моє лотосове вино не таке смачне.
— Знову ти за своє, знаєш, що тобі не можна пити!
— Та знаю я, знаю, – пригнічено відповів старший.
Краєм ока Вей Їн помітив учня, що стрімко наближався до їхнього столу. Повернувши голову, він придивився до обличчя цієї людини. Ним виявився Дзян Ґван. Він був далеким родичем Дзян Чена, якийсь там племінник дядька-тітки-третього брата в четвертій гілці клану, що живуть на заході. Ця ж людина знущалася довгі роки з Вей Вусяня, а після масових покарань активно намагалася підлизатися і просила не розкривати правду. Вей Вусянь окинув його поглядом і скептично підняв брову.
— Що тобі потрібно?
— Чи можна сісти з вами?
– Ні. Ти не можеш сісти з нами.
— Чому? – насупився адепт, дивлячись на Вей Вусяня з роздратуванням.
— Я ненавиджу тебе. Хто ти думаєш такий? Ха, – Вей Усянь посміхнувся і відвернувся, продовживши свою трапезу. Дзян Чен незграбно кидав погляди між ними.
— Я бачу ти зарвався, Вей! Диви, щоб тобі крильця не підрізали знов. Те, що тебе досі терплять тут – це міра дбання Голови про тебе, але і він скоро знову заплющить на це очі. Ти зруйнував спокійне життя головної сім’ї, піддав покаранню десятки старших адептів, вбив учителя ордену і думаєш, всі тобі це забудуть? Почекай, поки війна закінчиться, і ти знову станеш непотребом, яким був усе життя! – закричав хлопець.
Їдальню наповнила тиша, коли всі повернулися на крики молодого чоловіка.
— Забирайся звідси, Ґване, я більше не буду терпіти цієї нісенітниці! – злісно відповів Дзян Ваньїнь.
— Не закривай йому рота, Дзян Чене, нехай говорить. Я хочу, щоб він наговорив достатньо для своїх майбутніх тортур, які я йому забезпечу, – продовжуючи пити чай, промовив Вей Вусянь.
— Ти! Син слуги! Вказуєш молодому господарю! Звідки ти береш цю сміливість!?
— Дзян Ґване, я пам’ятаю все, що зробили зі мною ти і твої друзі. Знаєш, що в підземеллях ордену лежить Вень Чао? Хочеш побачити його? Якщо захочеш, то знай, що це те, що я зроблю з тобою, коли мені випаде нагода.
Вей Їн легко встав зі свого місця і пройшов повз Дзян Ґвана, виходячи з їдальні під шепіт адептів.
Вей Вусянь викликав занепокоєння.
***
— Батьку, – хлопець шанобливо вклонився і пройшов до кабінету батька.
— Щось трапилося, А-Чене? – чоловік був похований під купою сувоїв та звітів.
— Вей Вусянь, мені здається з ним щось відбувається, – зам’явся хлопець.
Дзян Фенм’янь відклав сувої і уважно оглянув сина. Він нервово стискав тканину ханьфу на стегнах і невпевнено дивився на батька.
— Що трапилося? – хмуриться старший.
— Він постійно ходить у в’язницю і виходить звідти забруднений у крові, зривається на адептів, але при цьому спокійний поруч із тими, кому довіряє. Його відвар начебто працює, але він став охоплений ненавистю. Це так схоже на нашу матінку, я боюся за нього, не хочу, щоб він уподібнився тим, хто ображав його, але нічим не можу допомогти! – під кінець промови Дзян Чен тремтів і був на порозі істерики.
— А-Чене, послухай, ти ж розумієш, що Вей Їн хворий? Є такі речі, на які ми не можемо впливати. Я не цілитель, і ти теж, ми не можемо знати, яка наша дія зробить йому гірше. Я, звичайно, напишу Ланям, але боюся, що ми не зможемо дістати жодну допомогу на даний момент.
— Але що, якщо… Тобі ж він дорогий! Чому ми не можемо допомогти йому?
— Звичайно, він дорогий мені, але я Голова Ордену! Зараз війна, у Ланів нікого, крім них самих, не залишилося, ми не можемо смикати їх щоразу, коли Вей Їн показує ознаки нестабільності! Усе, що ми можемо, залишатися поруч і заварювати йому ці чортові відвари! Як тільки війна завершиться, він вирушить на лікування і обов’язково вилікується! – розлютився Дзян Фенм’янь.
– Я не хочу його втрачати. Що, якщо до того моменту, як війна завершиться, буде вже пізно?
– Ми не втратимо його.
Дзян Чен киває і, кланяючись, іде з кабінету батька у підвішеному стані.
— Я сподіваюся, що ще не буде запізно, – шепоче в порожнечу чоловік за столом. Зараз він не мав часу на проблеми Вей Вусяня.
***
Безсумнівно, те, що Орден Юньмен Дзян зміг відбити великомасштабний напад, дало ривок кампанії проти Венів. Полонені дали багато важливої інформації, що допомогло скласти певні плани та карти. Чергові збори мали пройти в Дзінь Лінтаї. Дзян Фенм’янь, залишивши в Пристані Дзян Чена та Вей Їна, попрямував до Вежі Золотого Коропа. Було небажано залишати орден на двох молодяків у такий складний час, але всередині теплилася надія, що Вені не сунуться знову до Юньмену, хоча б до його повернення.
Вені не нападали на нові території, але стали агресивнішими у захисті вже відібраних. Перші загони кампанії з повалення були розбиті на місіях зі звільнення малих селищ. Нє Міньдзюе лютував, але отримавши певну інформацію та новини про полон молодшого пана Вень, він знову взявся за жорсткі тренування адептів. Орден Лань все ще відбудовувався і, в принципі, не міг надати сильну допомогу, крім купки старших адептів і парочки потужних артефактів з ними на додачу. Лань Січень не раз надсилав листи з вибаченнями через неможливість більшої допомоги, на що голови інших орденів поблажливо хитали головою і важко зітхали. Несподіваним став вступ у гру Дзінь Ґваньшаня. Ніхто про це не говорив безпосередньо, але чутки згадували, що незадовго до зборів Дзінь Ґваньшань отримав якийсь лист із печаткою у вигляді сонця, після чого мешканці Вежі Золотого Коропа бачили його в сказі. Вміст листа невідомий, але, щоб збісити Голову Дзінь, варто лише зачепити його гордість, а Вень Жовхань гарний зі словами. Утім, уражена гордість Голови Дзінь зіграла на руку його союзникам проти Венів.
***
— Ось побачиш, ці павичі ще завдадуть нам проблем! Кажу тобі, Дзінь Ґваньшань той ще виродок!
— Тихіше ти! Якщо хтось почує, що ти ганьбиш Голову Великого Ордену, то тобі влетить! Дурна твоя голова! Хто з нас старший?
— Я все одно їм не довіряю. Усе це надто підозріло. Добре ще цей Дзінь Дзисюань, він хоч і тупоголовий, але вчинив благородно, коли привів добровільне військо до табору, але його батько ще той щур. Та й в принципі він мерзенний тип, як він ще не помер від своїх пригод, це великий секрет!
— Досить! Пліткуєш, як дівчина, що, справ зовсім немає? Батько залишив мене за головного, а тебе за помічника, і де моя допомога, а, Вей Вусяню?
Хлопець розвалився на перилах альтанки, похитав ногою над поверхнею озера і пирхнув у відповідь. Дзян Чен підвівся і розвернувся до виходу з альтанки.
— Я втомився, відпочиватиму. Здається, відвари припиняють допомагати, – прошепотів він.
Дзян Чен почув.
***
Вей Вусянь відчував, як з кожним днем йому ставало все гірше. Він помічав у себе дрібні, не властиві йому, звички. Він зривався на полонених, на адептах, він навіть прикрикнув на молодших, хоча ніколи раніше не наважувався підвищувати голос на дітей. Своя поведінка вводила в ступор, але в момент, коли його поглинала злість, він не міг цим керувати. Хотілось накричати, вдарити, випатрати своїх кривдників. Це лякало.
“Але ж ти ненавидиш їх. Вони завдали тобі болю, чому ти не можеш завдати біль їм?”
Знову цей голос. Він знову почав шепотіти в його голові. Але ж відвари допомагали! Якщо вони перестали допомагати, то що робити тепер? Це був єдиний засіб, який утримував його на плаву. Іншої комбінації трав не існує, щоб заспокоїти його душу. Іноді в тиші кімнати він чув, як гуло його ядро, дратуючись від присутності завитків пітьми в його тілі. Він знав, що вся його ненависть підживлювала свідомість, і це виростило в ньому нові паростки злої енергії.
Хотілося битися головою об стіну. Ніхто йому не допоможе, тепер нікому немає до нього справи. Лань Джань не послав жодного метелика-вісника. Чи означає це, що він відвернувся від нього? У такі моменти голову охолоджувало мокре повітря підземелля, крики болю і благання в очах полонених Венів. Темрява приємно муркотіла, і одного разу він вийшов із в’язниці з червоними очима. Налякавши всіх навколо, він дійшов до своїх кімнат і завмер, побачивши в дзеркалі червоні спалахи.
Хлопець осів навпроти великого бронзового дзеркала. За спиною пролунав схвильований стукіт, і, не дочекавшись відповіді, гість увірвався до покоїв.
— Вей Вусяню? Ти…
— Вона наситилася.
— Хто «вона»? Що з тобою? Ти налякав половину резиденції, адепти вдерлися до мене з криками про те, що тебе захопив демон!
— Темрява. Вона наситилася та нарешті стала досить сильною, щоб впливати на мене. Потрібне очищення або щось сильніше. Адже її вже вигнали, чому вона знову з’явилася в мені? Я не розумію, але відчуваю її вже кілька тижнів! Дзян Чене, що мені робити? – забившись в істериці, заревів Вей Вусянь.
Дзян Чен ніяково присів поруч і потягнувся руками до обличчя Вей Вусяня. Він спробував передати йому трохи духовної енергії, щоб визначити масштаб катастрофи.
— Якого біса? Звідки стільки? Навіть після зустрічі з висококласною тварюкою заклинач не отримує такого отруєння пітьмою. Таке можливе, лише якщо…
— Вона моя власна, – закінчив за брата Вей Вусянь.
— Та ти знущаєшся! – заревів Дзян.
***
— Виходить, що вперше Ланям вдалося вивести її з мене, тому що в Ґусу в принципі не було ніяких об’єктів звільнення моєї злості, а отже темрява не могла харчуватися і розвиватися. Але тепер, коли надворі війна, я не зможу ні очиститися, ні хоча б призупинити процес, а тому що відвар не працює, то я й впливати на свій настрій ніяк не можу. Виходить, що немає ніякого способу позбутися цього, крім лікування душі і розуму, що може допомогти мені контролювати себе. Ха-ха-ха, ось ми й припливли!
— Якого біса ти смієшся! Вей Вусяню, тебе зжере темрява, придурку! Я відправлю тебе в Ґусу, і мені начхати, що ти думаєш з цього приводу, і що ти хочеш ще погеройствувати! Поки не пройдеш довбане лікування, не хочу бачити твою морду!
— Гей, образливо взагалі-то, та й не вийде з Ґусу. Сам подумай, Хмарні Глибини відбудовують, куди мене ще на голову Голови Лань, та й як я залишу тебе одного тут? – заголосив Вей Вусянь.
— І що ж тоді робити з тобою? Накажеш мені дивитись, як темрява захоплює мого тупого брата?
— О, то ти визнаєш мене своїм братом!
— Вей Вусяню, я не жартую!
— Та досить тобі, темна енергія не гірша за світлу, потрібно просто навчитися її контролювати.
– І хто тобі дасть це зробити? Заклиначі борються зі злом, а не примикають до нього!
— Та хто сказав, що темна енергія може чинити лише зло? Її теж можна використовувати для добрих справ, – почав бурмотіти Вей Їн.
— А що інші скажуть, ти подумав? Ти ж станеш темним заклиначем, якщо культивуватимеш злу енергію. Що скажуть про Орден Дзян? Що скаже твій коханий Лань Джань?
— Що тебе більше турбує: що скажуть про орден чи про мене? Якщо тобі це заважатиме, то я покину Орден Дзян. З Лань Джанем я вже якось порозуміюсь!
— І що, ти думаєш, що тебе приймуть в Ордені Лань, якщо ти будеш темним заклиначем? Та кому ти там здався такий? Ти навіть через захисний купол пройти не зможеш, адже він прийме тебе за темне творіння!
— Ну дякую, Дзян Ваньїню! Якщо в тебе є кращі пропозиції, то я чекаю твоїх варіантів!
Вей Вусянь сердито блиснув очима. У його кімнаті ніби стало спекотніше, але він почував себе так, ніби похолов на кілька градусів.
— Мовчиш? Ну і добре, дочекаємось Голову Ордену, тоді й вирішимо, що робити з цим! Іди!
— Проганяєш, значить?
— Наче ти сказав мені щось приємне за цю розмову.
— Хм.
Дзян Чен голосно грюкнув стулками, залишивши Вей Вусяня на самоті.
Сутінки згущалися, і сон зморив тендітний організм. Шкода тільки, що сни виявилися кошмарами.
Він знову опинився в темряві, тисячі голосів кричали з усіх боків, і хлопець зрозумів, що то був його власний голос. Голос, що він не міг використовувати, коли страждав, його внутрішні крики та стогнання. Він сів посеред темряви і заплющив вуха, намагаючись захиститись від шуму і самого себе. Жіночий голос, скрипучий, що явно належить старій, зашепотів йому прямо на вухо.
“Тебе ніхто не прийме. Ти помреш на самоті, як і всі, хто був до тебе.”
“Ти брешеш, вони не можуть кинути мене!” – закричав у розпачі юнак.
“А-Іне, мама ніколи тобі не збреше” ,– пролунав м’який жіночий голос, що звучав уже в його снах.
“Мамо! Прошу, забери мене до себе!” – захлинаючись у риданнях, хникав він, чіпляючись за ханьфу примарної матері. Так хотілося бути маленьким.
“Тобі не втекти від реальності”, – зітхнув голос, і все навколо потемніло.
Наступного дня до ордену повернувся Голова Дзян, а разом із ним прийшли й новини про широкомасштабний наступ. Загін Вей Вусяня вирушав за сотні кілометрів від Пристані, а разом із ним вирушав і його секрет про темну силу. Ніхто не дбав про зневіру в його очах.
Додати до улюблених