Вони ніколи не підтримували його. Він завжди був для них сином зрадника, божевільним хлопцем і дурною дитиною. Він ніколи не почувався в цій компанії наче у своїй тарілці. Вони завжди були чимось відчуженим, незручним і далеким для нього. Тому він не довіряв їм. А вони не довіряли йому.
Вони вірили в ідею відродження величності Л’Менбурга та його світле майбутнє.
Він не вірив.
Вони вважали колишнього лідера божевільним.
Він вважав його правим.
Тоді він став зрадником. Вони сторонилися його. Він це зрозумів. Вони не прийняли, відкинули його. Він це втямив.
Проте коли вони наважилися сказати йому це у вічі, він нарешті збагнув — цьому є причина.
У всьому винний Л’Менбург.
Йому довелося пережити стільки лайна за все своє нікчемне існування, слідуючи маренням чужих переконань та амбіцій, що тепер від цього страшенно тягнуло блювати. Жахливо було стояти перед дзеркалом й досліджувати свої шрами з розумінням, що кожен був пов’язаний з Л’Менбургом. І скільки ж ще таких шрамів, особистих образ закарбувалося в його пам’яті лише через якусь нікчемну псевдокраїну? Це неправильно. Це неприродно. Це схиблено.
Якби Л’Менбург ніколи не існував, то що було б тоді?
Він часто ставив собі це питання. І рідко приписував до нього негативний прогноз — чи то з власних переконань, чи то з чистої правди.
Якби це був не Л’Менбург, чи ненавидів би я будь-яку країну так, як його?
Друге за кількістю прокручувань в думках запитання. Він ставив його перед собою з певною періодичністю. З певною періодичністю мінялася і відповідь на це питання.
Його до поколювання в пальцях лякала уся краса анархії та ненависті до влади. Він розумів, проте боявся одного дня стати таким.
Врешті-решт, він сказав так. Він не наступить на ті самі граблі ще раз.
Він ненавидить Л’Менбург.
Він бажає знищити Л’Менбург.
Глибокий слід попереду запорошувало з кожним його кроком. Чим далі він заходив, слідуючи протоптаною стежиною, тим жорстокіше й нижче били вітри. Снігові пагорби, немов кургани над полеглими воїнами та королями крижаних земель, вищали й загрозливо виступали де-не-де на самотніх, холодних долинах.
Пальці німіють. Вони раз у раз хапаються за руків’я меча, що проймає теплу плоть морозними шпичаками, немов тисячі голок. Нестерпний холод просто валив з ніг, проте він вперто просувався уперед. Навіть ризикуючи стати фундаментом для нового кургану.
Краєвиди не змінювалися уже понад годину, ноги плуталися у снігах й відмерзали. Він знову таки замислювався чи, бува, не є це наївною витівкою з великим ризиком? Мабуть, таки і є. Але він лише всміхнувся сам до себе — у ньому досі жевріли амбіції здійснити омріяне. Коли вже випадає шанс, випустити його з рук здається дурним, просто дурним рішенням. З цією думкою він пришвидшився, оминаючи снігову стіну одного з чисельних крутих пагорбів. Перед ним простяглося заниження, в долині котрого темними плямами примостилися самотніх будинки.
Отож, звідси починається усе.
Двері різко прочинилися, проскрипіли петлі. Він проходить на поріг з похиленою головою, пропускаючи морозні пориви вітру з-за спини. Стріпнувши імлистий шар снігу з одежі, лис з гуркотом затріснув двері й повільно підійняв морду і пильні, чорні очиці.
— Північна чверть платформи замінована. Серед Л’Менбуржців загострюються неприязнь, їхні запаси знищенні, проте у них сильні соратники; крім двох узгоджених сторін конфлікту є також третя, що намагатиметься зупинити дві інші, проте не втрачайте пильність.
В приміщенні запала тривала, незручна й гнітюча тиша.
Він мовчки оглянув присутніх по той бік кімнати: кремезна антропоморфна постать кабана, стягнута товстезним непроглядним обладунком у криваво-білих королівських шатах й підперезана тугими поясами і ремнями, стояла загрозливою тінню біля вікна, виблискуючи начищеним озброєнням і золотими прикрасами. Техноблейд, роззявивши ікласту пащеку від подиву, чи радше на обірваному слові, розгублено і зверхньо, насупивши брови, роздивлявся непроханого гостя. Обабіч, майже на голову нижче й ледь не зливаючись із тінню, примостився Дрім, закутаний в темно-зелену, вільну й дещо подерту одіж блукача. Він повернув закрите пошарпаною маскою обличчя в сторону новоприбулого, з прихованим, проте різким поглядом, немов пронизуючи його гострим лезом. Дрім саме стояв без каптура, натягуючи рукавиці на руки: його шкіра була неприродно білою з темно-сірими кігтистими кінцівками і загостреними кінчиками вух, а зібране у куций, низький хвіст сніжне волосся поступово темніло до кінчиків. Лиса обдало жаром, тільки-но той зрозумів, що Дрім пильно вглядається в нього наскрізь, шматюючи неначе здобич. Або з кривавим інтересом вивчаючи його.
Першим озвався Техноблейд, напружено зімкнувши ікла і кігті на руків’ї чималого меча:
— А ти звідкіля з’явився, недоноску?
— З півдня, якщо пам’ятаєш, де прокладати обхідні шляхи й за чиїми слідувати.
Обидвоє кинули швидкий погляд на Дріма в кутку, а потім знову перевели його один на одного.
— І які сподівання дотягнули твою лисячу дупу аж сюди? Гостей з Л’Менбурга з доносами я не чекав — Техноблейд оголив меча, зблиснувши його темним, мов тінь лезом.
— Дозволь пояснити, — він підняв долоню, жестом зупиняючи кабана, — прийшов я з ціллю не перешкодити, а допомогти. Я проведу вас будь-яким шляхом, що прокладений над чи під землею, і в будь-яку частину Л’Менбурга непоміченими; я вкажу вам на місцеперебування кожного, кого ви захочете бачити перед собою; я розкажу вам усе, що знаю, якщо вам це стане в потребі. Я хочу лиш одного — доєднатися до вашого загону і бути соратником справедливого суду над псевдодержавою.
— Або?
— Або вас запримітять раніше, ніж треба, і платформа бабахне раніше, ніж ви встигнете нею скористатись, — лис знизав плечима.
Техноблейд кинув на нього зневажливий погляд. Та перш ніж він устиг бодай щось мовити, двері знову прочинились. Різко відштовхнувши лиса від дверей, його попередньо зачепило щось масштабне і важке.
— О, а куцохвостий тут чого забув?
Пара кремезних воронячих крил впала тінню на гостя. Блакитні очі Філзи зблиснули від подиву з-під широких крисів капелюха й світлої копиці хвилястого волосся.
— Я думав, що ти вже без батечка там загнувся, абощо гірше, — він широко всміхнувся, відходячи від лиса.
— Малий каже, що хоче з нами. Беремо? — мовив Техно й поглянув на антропоморфа в іншому куті.
— З нами? — Філза знову зміряв глузливим поглядом гостя, — а чом би й ні. Все одно втече, підібгавши хвостика при першому ж салюті. Проте, це не мені вирішувати.
Їхні погляди звернулись до Дріма. Він гнітюче мовчав. А потім за хвилину-другу підійшов до лиса, порівнявшись з ним віч-на-віч.
— Хто і коли замінував північний блок платформи? — його сухий і холодний голос мов глухе ехо задзвенів у вухах.
— Сьогодні зранку, за годину після твого відходу. Хто — не знаю, проте діяв він за наказом вищого управління і був не з Л’Менбургу.
— Де конктретно його замінували?
— Вставили у блоки живлення по периметру північної сторони, до кожного провели дистанційне управління. Тепер думають, як зловити тебе на платформі.
— Де керування зараз?
— Я не скажу, — лис задоволено вишкірився.
Чоловік навпроти тихо вилаявся. Він повільно розвернувся до мешканців Холодної Півночі, і невдоволено виказав:
— Ми його беремо.
Вони пробиралися стежкою через високі сніги того краю. Над ними, у всеосяжній сірій гладі неба, повільно підіймався ореол сонця, де-не-де вилискуючи яскравіше.
Лис йшов останнім, розглядаючи свою путь під ногами й мислячи, як же легко йому вдалося прослизнути в лави найнебезпечніших. Навколо кружляв десяток чималих вовків Техноблейда, що гавкали, струшували сніг зі срібного хутра та подеколи гарчали на сторонніх блукачів, проте не намагалися напасти першими й трималися осторонь, кидаючи пильні погляди. Він промайнув чиюсь тінь, що зрівнялася з ним ходою.
— До нас доходили звістки про твоє становище в Л’Менбурзьких краях. Проте, друже, з чим ти йдеш у цю виправу і що тебе вело слідами Дріма?
— Помста.
Філза пирхнув, блиснувши рядом білосніжних зубів. А потім полишив лиса наодинці, піднявши снігову куряву з-під крил, і більше вже не повертався. Досі вони минули холодну землю й пройшли Низи. Сонце котилося до горизонту.
Спинившись у затінках біля порталу, Техноблейд поглядом запросив лиса очолити загін.
— Я сподіваюся, ти знаєш, куди ти нас ведеш.
Він вишкірився, переймаючи смолоскип з міцних кабанячих кігтів.
— Не переймайся, в клітку не заведу.
І, тихо ступаючи у сутінках лісових хащ, він впевнено рушив уперед. Крони дерев перепліталися між собою, стежка поступово вужчала, обростала чагарниками й бігла униз. Невдовзі вони опинилися біля склепіння штучного тунелю, вщент обліпленого мохом, високими травами й лозами. Прохід тягнувся довгим й тісним переходом, що навіть зграя вовків вервечкою плелася позаду на добрий десяток метрів. Де-не-де основний тунель відгалужувався у різні боки чи ніші, проте суворо продовжував іти вперед. Вони вийшли на відносно простору кам’яну долівку, де лис раптово спинився і розвернувся до загону. Вогонь смолоскипа виблискував на стінах і латах кожного присутнього й витанцьовував від різкого протягу. Зверху прокладалося слабке світло.
— Це остання точка. Проведіть фінальну підготовку, і будьте певні, що ви готові.
Техноблейд поспіхом витягнув чималу скляну колбу з лискучою рідиною брудно-блакитного відтінку.
— Розійдіться, — рявкнув антропоморф і гучно свиснув.
На долівку вибігла зграя з сотні вовків, притиснувши усіх до стін і заполонивши усю кімнату. Кабан кігтями розбив скло і з пляшки заціпотіла рідина. Він провів колбу над найближчими до нього вовками й вони поступово почали зникати. А потому витягнув ще одну колбу і вручив її Філзі обабіч зі словами «Повтирай їм в шиї». Згодом від звіру залишився тільки гавкіт і відчуття теплого й кудлатого тіла, що час від часу терлося слюнявими мордами об ноги анархістів.
Фанді кивнув, обережно просунувшись до виходу.
— Ми вийшли навпроти Л’Менбурга, через міст. Вже вечоріє, але сутінок недостатньо щоб приховати наше пересування. Ми підемо під мостом, бо з головних доріг ця зона не проглядається, а потім угору схилом і вийдемо зі східного боку. Дріме, — він розвернувся до чоловіка в масці і його чимала сокира на плечах і темні лати загрозливо зблиснули, — скільки потрібно часу, щоб знешкодити закладку?
— Небагато.
— Тоді ти зачекаєш у тіні на східному боці, а я дістану управління. Стосовно вас, — лис ткнув поглядом у анархістів навпроти, — народу там чимало, і не тільки громадян псевдокраїни, і я приверну увагу їх усіх. Я сподіваюся, що допоки я намагатимусь пролізти за пультом управління, ви зможете виманити хоча б половину з них. Підходить?
Техноблейд невдоволено повів головою.
— Ти забагато командуєш, виблядку. Я міг би це зробити й без тебе. Але з такими темпами Л’Менбург сам прийде по нашу тушу, а не ми по нього. Ходімо, ми гаємо марно час, — він повільно просунувся між невидимим звіром до лиса, — І намагайтеся не вставати їм на хвости чи лапи!
Феєрверки! Над ним саме розцвів яскравий букет на тлі нічного неба. Вони розривалися, вбивали й глушили, проте були по-справжньому чарівними. Лис мимохідь задивився уверх, зачаровано спостерігаючи за тлінням багрових промінців.
Він стиснув в долоні коробку сірників. Йому судилося влаштувати просто грандіозний підпал! — і жалкувати, що він не взяв із собою більше чогось легкозаймистого. Позаду тріскотіло тихенько полум’я, ладне будь-якої миті зникнути під вітром і водночас охоплюючи все більшу й більшу площу дерев’яних стін, доріжок, декорацій і сухого гілля кущів.
Лис ковзнув у тіні між будівлями, поспіхом оминаючи їх і прямуючи прямо до підвищення: там, на пагорбі, що круто збігав до поля бою, височів флагшток. Словом, це був невеличкий оглядовий майданчик з дерев’яними декораціями й колонами, встелений дубом і перегороджений з однієї сторони хиткою огорожею, а всередині справді стояв невисокий флагшток, на котрому майорів прапор. Його темну тінь осяяли ореолом ліхтарі, що з тихим скрипом погойдувалися туди-сюди. У лисячих кігтях спалахнув ще один вогник і притьмом полетів під кущі. Він так спинився на мить, спостерігаючи, як сірник жевріє у траві. Тяжко зітхнувши й насупившись, лис стиснув руків’я меча й поглянув на нього — обмотане брудними клаптями тканини, із затертим металевим навершям і ґардою. Лис обережно витяг лезо з піхов, виставляючи його перед собою і задкуючи на безпечну відстань. Меч зблиснув у повітрі. Один з ліхтарів з тріскотом полетів донизу й осипався розбитим склом під лапи антропоморфа; по дерев’яній долівці розтікся гас і зайнявся чималим полум’ям.
Позаду натягнулась тятива. Настільки дивно голосно, що лис вчув її попри гамір кривавої колотнечі унизу. Саме час давати драла звідси.
— Ти.
— Так, це я.
Він повільно озирнувся, з награним подивом поглянувши на новоприбулого. З палкими синіми очима, зціпивши міцно зуби й сторожко натягнувши тятиву лука. Мабуть, якби не розпатлана й непідстрижена копиця світлого волосся разом з брудним лахміттям й обладунком, Том би виглядав героєм. А так він змахував на придурка.
— О ні, Фанді, смердюча лисяча дупо, ти не вчишся на помилках, якщо стовбичиш тут. Ні на своїх, ні на батькових.
Стріла прошмигнула повз. Лис ухилився, з відразою поглянувши на лучника.
— Можливо й так. А ти ніяк не можеш склеїти разом навіть двох слів. Хіба ти не потрібніший своїм друзям там, унизу?
— Допоки така зрадницьке падло вештається тут, я його не відпущу, — хлопець вправно витягнув клинок із піхов, відкинувши лук за спину, — Ти усім настільки остогид, Фанді, що в мене руки чухаються прикінчити тебе та відправити тебе туди, де й місце усім зрадникам.
Том ринувся уперед з піднятим лезом. Лиса страшенно веселило те, наскільки по-дурному хоробрим видавався хлопець, викручуючи мечем перед набагато сильнішими супротивниками, без техніки, підставляючи свої слабкі місця під лезо. Проте і слабким його не назвеш — той меч літав усюди й з невимовною силою, що аж руки терпли від ударів. Клинки зійшлися, й під натиском лис поточився назад, ледь не наступаючи на полум’я.
— Йобаний зрадник.
І він відскочив.
Збоку це виглядало як якийсь шалений танок з обірваними рухами посеред вогню — можливо на краще, що усі були надто заклопотані, щоб роздивлятися це божевільне побоїще на пагорбі між двома аж далеко не асами. Але Том, попри свою недосвідченість, таки відтіснив лиса куди подалі, адже не мусив слідкувати за собачою грацією свого хвоста. Його лезо надщербилося, силкуючись розламатися — і було підтиснуте майже під горлянку антропоморфа в кроці від схилу.
— Трясця, — він лиш посміхнувся, вишукуючи альтернативного виходу й вписав ґардою супротивнику в живіт.
Томмі покосився і лис вправно вивернувся попід ним, перекрутивши лезо у руках. Навколо зайнялася чимала пожежа, повільно перекриваючи усі виходи й спуски. Заледве ковтаючи й так важезне повітря з димом, хлопець знову замахнувся на антропоморфа — навіть спльовуючи кров, хоробро виказав з сотню прокльонів й шарпнувши лезом супернику по лівиці, перш ніж бути відбитим. Лис засичав, стрімголов вхопив Тома за зап’ясток і вивернув його. Зойкнувши, хлопець підігнувся й випустив лезо з рук і моментально отримав різкого стусана так, що в очах потемніло. Користаючись моментом, антропоморф навалився на хлопця усією вагою і той гепнувся на незайнятий полум’ям шмат землі, стискаючи руки від болю.
Дещо жалісливий погляд пропалив його наскрізь. Лис у два кроки зрівнявся з флагштоком, зірвавши з нього приспущений прапор.
— Пробач, Томасе, проте ми ще поговоримо.
Антропоморф озирнувся. Підтиснувши під себе хвіст і закинувши прапор на спину, він кинувся до загорожі й перестрибнув ланцюги. Під лапами — круча, позаду вогонь. Далі що?
Томас натягнув стрілу — й вона зі свистом увійшла струменем пекучого болю в ліве плече лиса. Дивно, що він зумів хоча б витягнути лук з-за спини; Том таки був з живучих. І злопам’ятних.
—Ти як він.
Не довго мислячи з очікуванням на наступну стрілу в тілі, лис кинувся униз по схилі, оббиваючи лапи камінням й ризикуючи в будь-яку мить відірватися від землі й проїхатися спиною вниз, залишивши шкуру позаду.
— У вас є срані Спустошувачі?
— У нас є набагато більше, ніж ти можеш собі уявити.
Фанді оговтався лише біля Техно. Котрась чортова сила занесла його прямо на слід анархіста (або ж анархіст сам його вишукував). Вуха закладало від потужних бомбардувань з неба, що потужними потоками били в лице, вібрували в землі й відкидали уламки. Мабуть, лис, заглядаючи у темні, запилюжені обриси платформи й розглядаючи обпалені скелети спустошувачів з Низів, таки забув, що він заледве тримається на ногах, а кінцівки гудять від тупого болю. А кабан своєю чергою, добряче струснувши його, відправив куди подалі: “Забери Філзу і відтягни в безпечніше місце, поки цей старий самурай сюди не вліз”.
Отож, лис опинився саме навпроти Філзи, з останніх сил відсторонюючи його від споглядання жахливої картини побоїща.
— О ні, хлопче, ти звідси заберешся і не заваджатимеш.
Остогидлива заноза в дупі.
— Ні, це ти не перечитимеш мені і заберешся звідси.
— Або що?
Філза гмикнув, примружуючи свій прискіпливо-воронячий погляд на лисячій морді. Лезо його меча глухо брязкнуло об обладунок. Лис зітхнув.
— А це ти постарався? Красиво горить.
— Можна вважати, що так. Щоправда, це небагато.
Анархіст викрутився убік, проте лис знову перегородив йому дорогу.
— Слухай, у мене ні сил, ні бажання довбати тобі голову тим, що мало б дійти з першого разу. Тому давай, іди-но звідси, інакше я прямо ж тут і впаду.
— Ти? Друже, в тебе тільки-то одна стріла в плечі, а ти вже помираєш, — крилатий розсміявся, зневажливо оглядаючи антропоморфа. А потім, мигцем поглянувши йому за спину, з розчаруванням заховав меч у піхви, — гаразд, пішли. Там вже й нічого робити.
І він миттю розвернувся, тихою ходою покидаючи лиса десь позаду і час од часу озираючись на вибухові барви поля бою.
От слово чесне, не розумів він і анархістів. Двох пришелепкуватих богоподібних істот, котрим вже давно потрібно було вкоротити віку — а вони живуть попри все, та ще й як. З’являються тоді, коли найменше б цього хотілося, а потім знову засідають на декілька років у снігах. І так з крайності в крайність, з року в рік, з битви в битву…
Вони минули під мостом і на диво безпечно дісталися входу в підземний тунель — домовлена початкова і фінальна точка, де лис втомлено приземлився на запилюжену долівку, вглядаючись у цупку темряву. У землі досі відчувалися слабкі вібрації від вибухів, проте й ті чимраз рідшали. Філза крутнувся у сусідньому куті, відчутно впираючись у лиса очима. Навіть якщо він того не бачив.
— Якщо чесно, ти великої ролі й не грав, Фанді. Про цей тунель ми, — ну, радше я, — знали. І про заміновану платформу. І про тебе також. Тобі, друже, варто потренуватися бути більш неочікуваним і непомітним. Ми могли використати тебе максимум як перешкоду — не більше.
Крилатий протягнув напружену паузу. З тунелю знову повіяло холодом, тіло пройняло дрижаками.
— Утім, сьогодні від тебе одні лиш плюси. Мушу визнати, ти перевершив сподівання усіх, — Філза навис над антропоморфом, розглядаючи його у темряві, — ти ж не витягнув стрілу, так?
Лис знову промовчав. Лише тихенько зойкнув, коли з його плеча різко витягнули вістря — і більше не озивався. Аж до приходу Дріма.
Вимащений сажею і кров’ю, в обдертих лахміттях і тяжко дихаючи він вскочив до печери, першочергово скидаючи убік сокиру. А потім розвернувся прямо на антропоморфа у кутку, розглядаючи його декілька зайвих митей.
— Дякую, — глухо докинув він, жбурляючи під ноги лису невеличкий предмет.
На те він лиш вишкірився, миттю заховавши його у кишеню. Не зовсім певен, що це те саме.
— Техно каже повертатися.
— А він?
— Наздожене.
З цими словами Дрім крутнувся, накинув сокиру на плече і пройшов повз у тунель; за ним, поглядом запросивши лиса також, зник і Філза. А опісля — тривала темрява.
Техно таки наздогнав їх — проте лиш біля порталу і через декілька хвилин очікування. “Зі ста двадцяти тільки троє! Таке враження, що це в них в крові” — з такими словами кабан всунув Філзі у руки чимале закривавлене тільце, обережно загорнуте в плащ Техноблейда. Поспіхом витягнувши чергову колбу з пояса, він розкопирсав вовче хутро, втираючи в криваві рани чималі дози зілля. Замащені брудом трійко інших вовків крутилися поміж ними, поглядаючи на інших.
— Тільки троє?
Філза нахмурився, стискаючи у руках важенький клубочок. Спочатку він важко захрипів, труснувши лапою, а потім підвів морду.
— Тепер вже четверо, — кабан полегшено зітхнув, забираючи назад у свої руки звірину. А потім розвернувся на лиса й Дріма, — давайте, забираємося звідси.
Небокрай, затягнутий димом, повільно жеврів в очікуванні світанку. Таким лис бачив його, мабуть, востаннє — тьмяним і яскравим водночас, вишкіривши зуби прямо туди, де сходить сонце. І ввійшов останнім в портал.
Дорога назад тягнулася набагато швидше, ніж могла б — і невдовзі тілом знову пройшлися дрижаки морозної ночі снігів. Тут лишень розвіювалися темні хмари, хоча південніше вже точно з’явився тонкий ореол сонця. Лис підвів морду, оглядаючись навсібіч.
Техноблейд саме розвернувся на нього, запорошивши закривавлений плащ снігом.
— Ти далі куди?
— Туди, — антропоморф кивнув кудись убік.
— Тоді бувай. Сподіваюся, що більше не буде нагоди зустріти тебе.
Кабан мигцем всміхнувся, і, знову піднявши куряву плащем, подався уперед. Обабіч промайнув Дрім, наостанок кинувши лиш короткий погляд; і Філза, піднявши долоню у знак прощання, подався за ними.
Декілька хвилин він ще вглядався їм услід. А потім поспішною ходою почав прокладати свій шлях на Південь.
Відтоді пройшло зо два місяці, а може й більше. Я періодично втрачаю відлік часу — проте цього ж я і хотів. Бути далеким від інших і відчувати цю свободу й плавний плин життя. Я не знаю, що було з Л’Менбургом опісля тієї ночі. І мабуть, знати не хочу. Можливо я ще колись туди повернусь.
Мабуть, мене притягнуто до трибуналу. Можливо, коли я повернуся, мене стратять. А можливо… Л’Менбурга більше не існує?
Я б назвав це своєю найпотаємнішою мрією — щоб Л’Менбурга більше ніколи б не існувало. Проте я не можу бути певним. Тут, далеко від усього світу з минулого, його не існує. І мене він більше не хвилює.
Тут є лише трепетливо-іронічне нагадування про нього — порваний прапор Судної Ночі, що був зірваний, а тепер лиш нікчемно гойдається на моїх плечах як трофей.
Він простягнув перед дзеркалом руку, розтиснувши пальці. На ній повисла нанизана на нитці підвіска у вигляді залізного пера, сумно погойдуючись з боку в бік. Невимушено проста й витончена водночас. Саме та річ, котру Дрім вкинув йому до лап. Хоч він очікував будь-що, але не її.
Підвіска належала Тому. Принаймні останні два роки — так. До того ж вона була подарована йому Вілбуром, а той же носив її роками. Антропоморф вишкірився, розглядаючи то підвіску, то себе у відображенні навпроти. Цінний артефакт, ще один символ падіння Л’Менбурга — у його руках.
— Красива штучка. Я її вельми любив.
По тілу могильним холодом пробіглись дрижаки — так, що лис остовпенів, заледве не випустивши прикрасу з лап. Він різко озирнувся, здавалося б туди, звідки долинув голос. Галюцинації, шизофренія, одержимість чи просто причулося; позаду нікого не було.
Він знову поглянув у дзеркало — і на цей раз підвіска дзвякнула об підлогу.
Вілбур.
Додати до улюблених