Одного прекрасного дня мені дозволили вийти зі свого Раю. В основному тому, що мені необхідно було навчитися розрізувати Пітьмою. Михаїл збирався координувати мене після війни, та видно думка більшості переконала його у зворотному. Однак ноги понесли мене до лазарету.
— Привіт, Лайло, — першою на очі мені попалася одна з Ріт Зієнів, яких тут хоч і не було багато, але по їхній метушні можна було подумати, що цілителів тут сотні три, не менше, хоча насправді ледве три десятки назбирається. — Не знаєш, де Рафаїл?
— Так, міледі. Він у своєму кабінеті, — вона швиденько кивнула головою і приступила до своєї роботи. На диво, багацько янголів останнім часом дістали поранення, які вони не спроможні самостійно зцілити. Я піднялася сходами і ввійшла в кабінет дядька.
Кастіель якось розповідав, що Рафаїл позичив Рай якогось із президентів США для того, щоб переговорити з ним, однак і насправді Рай мого дядька мало чим відрізняється від Білого дому. Хіба що відсутністю прапорів Америки. Та кабінет в лазареті показує зовсім іншу його сторону. Білі стіни, стіл, декілька стільців та шафа на всю стіну з одного боку, з іншого – стелажі з хірургічними інструментами й отрутами. В цій родині тільки я віддавала перевагу психологічним катуванням.
Дядько сидів за своїм столом в оточенні документів зі склянкою віскі. Навіть голови не підняв, коли я ввійшла.
— Що ти тут робиш? — нарешті, після довгих хвилин очікування, він все ж звернув на мене увагу. Я відірвала погляд від вивчення отрут на стелажах і просто стенула плечима. Насправді, я не знала, що тут роблю.
— Просто прийшла, — він на мене деякий час просто дивився, а потім знову занурився в роботу. Добре, що хоч дозволив посидіти в його кабінеті.
— Це щодо того, що ти називаєш Розрізом? — так, це питання досить довго крутилося в нього в голові і зводило мене з розуму.
— Назва та ідея не мої. Я їх вичитала. Пропоную називати це Лезом Пітьми. Просто, однак чудово передає суть, бо поки що я нікого не розітнула, окрім декількох дерев в нашому Раю.
— Ти нарешті почуваєшся цілісною? — довелось зізнатися самій собі, що це питання трохи вибило мене з рівноваги. Однак відповісти я не встигла, оскільки весь лазарет струхнуло. Добре, що обоє сиділи.
— Що це було? — після першого струсу другого не виникло, тож замість відповіді дядько підвівся і вийшов з кабінету. Я хвостиком пішла за ним.
В решті будівлі після струсу піднявся незвичний шум і ми спустились на перший поверх, витягнувши мечі. Там декілька янголів Рафаїла намагались зайняти хоч які-небудь оборонні позиції та організувати загальну роботу поранених янголів цілковито різних гарнізонів. Звісно ж, зі зброєю стояли тільки ті, які ще здатні були її тримати і стояти на двох ногах при цьому. Величезні вхідні двері оперативно забарикадували, але все одно щось дуже велике проривалось сюди.
— Лайло, забери звідси важкопоранених, — як тільки вона пішла, ми з дядьком, проштовхуючись крізь янголів, рушили до барикади. Рафаїл віддавав накази чітко та ясно, а не як я: швидко, активно жестикулюючи і в надзвичайному збудженні.
— На що схоже? — ми стояли плече до плеча трохи попереду всіх інших. Так вже на Небесах заведено. Архангел повинен першим кидатись в бій та останнім відступати. Насправді, це Михаїл придумав. До появи зірок, здається.
— Ящери, скоріше за все, — одна стулка дверей відлетіла в сторону разом із імпровізованою барикадою. Ящір в два стрибки опинився біля мене, але я досить спокійно його зарубала. Інші намагались прорватись всім натовпом, що ясно говорило про їх розумові здібності. Та якщо вони відірвуть іншу стулку, нам точно кінець.
Одна тварюка обернулась до мене, коли я невдало шпурнула голову іншого ящера в неї, видала бойовий клич, і ось уже натовп з п’яти плазунів кинувся на нас. Оскільки практично всі янголи ледве стояли на ногах, їм довелось відступити на другий поверх. Списи – товар дефіцитний, а стріли ящерів не беруть. Ось так і залишились тільки ми з Рафаїлом в лікарняному коридорі, не даючи ворогу пробитись (друга стулка повторила долю першої, на жаль).
Один ящір таки примудрився збити мене з ніг. Рука, в якій я тримала меч, вдарилась об металевий каркас каталки і зламалась. Я зашипіла від болю й переклала меч в другу руку. Ввігнала його в око ящеру. Той заревів і став на задні лапи, як кінь бойовий, і мене потягнув за собою. Посадку, правда, пом’якшив Рафаїл, який скористався моментом і ввігнав свого меча ящеру в живіт по саме руків’я. Я впала зверху на дядька і зламана кістка таки показалась на світ божий. Піднявшись, я почала процес зцілення руки, паралельно розробляючи ліву для наступних противників, яких набралась пристойна кількість. Благо, вузький коридор і два архангели в ньому не давали їм пробратись до інших янголів, які щедро поливали ящерів стрілами.
Два ящери напали на мене одночасно з двох сторін. Першому я засунула меч в горлянку й обернулась до другого. Цього я схопила за щелепи і потягнула їх в різні сторони. З жахливим звуком нижня щелепа хлюпнула на підлогу разом із солідним шматком м’яса. Мій організм досить легко розправився з тією величезною порцією отрути ящерів, яка потрапила в кров.
— Ну, хто наступний? — повертаюсь до ящерів і засовую руки в кишені джинс. На губах грала лукава посмішка. — Ну-бо, повеселимось, — однією ногою підвішую руків’я меча, підкидую його і ловлю.
Роздратовані запахом крові, який тяжко висів в повітрі, ящери натовпом кинулись на мене. Чесно кажучи, я тільки цього й чекала.
До тями мене приводить грюкіт у двері. Вимикаю душ і декілька секунд просто стою, притулившись спиною до кахлів. Ну, хоч пісок із волосся вимився.
– Слухай, мала, хоч відізвися, бо Генріксен і компанія думають, що ти втекла, – це Дін. Зітхаю і виходжу із душу. Волосся та тіло висушую на ходу і вдягаю чистий одяг.
– Вони хоч сказали, чого хочуть від мене?
– Щось розповідають про програму захисту свідків, але подробиці знатимеш лише ти.
– І ви також. З ними я нікуди не поїду. Власне, хай спробують це зробити.
Нарешті виходимо до інших. Генріксен із Семом щось обговорюють, поки двоє інших агентів ФБР знудьговано витріщаються у вікна. Першим чином звертаю увагу на дві теки на столику. Та не схоже ніби нам притягнули справу. Зрештою, Генріксен і сам непоганий мисливець. У вільний від роботи час.
– То що у вас там сталося? – мій голос повертає усіх до реальності. Генріксен прокашлюється і вказує на теки.
– Спершу їх мала бачити тільки ти, щойно ми б приїхали в безпечне місце. Та мені вдалось вмовити хлопців, що в безпеці ти тільки з братами, – ого, видно Сем завалив його аргументами. – В різних куточках Америки, в різний час відбулись два вбивства. Жертв не об’єднує нічого. Різний соціальний статус, вид діяльності, вік, окрім способу вбивства. Потім до нас направили всі матеріали з фотографіями та звітами патологоанатомів. Від себе можу додати, що жертв також об’єднує колір волосся і очей. Не такий глибокий зелений як у тебе, та все ж. – він відкриває теки і дає нам фотографії.
Так, спосіб вбивства вельми специфічний. Хоча я б назвала його релігійним, бо обох жертв розіп’яли. По фотографіях будинків можна бачити, що всі дзеркала та дзеркальні поверхні потрощені.
– Від чого насправді вони померли? – поки я гіпнотизувала поглядом обстановки в будинках, Сем з Діном гіпнотизували фотографії жертв.
– Ні слідів задушення, ні отрути в організмах не було виявлено. Вони просто померли, – Генріксен стинає плечима.
– Скоріше за все, їх убив демон. Безболісно, що доволі дивно, але над трупами познущався у властивій їм манері. В обох будинках були розбиті тільки дзеркала? Нічого не шукали, не винесли? – кладу фотографії на столик і сідаю на диван.
– Ні, в цілому на обох місцях злочинів було доволі охайно за словами криміналістів.
– Шеф, – до нас обертається один із агентів. – Це з Управління. Кажуть, неподалік, в Медісоні, знайшли ще один розіп’ятий труп.
Генріксен киває і переводить погляд на нас. Декілька секунд пильно дивиться у вічі, а потім киває. Чудово, ми їдемо з ним. Однак машину взяти із собою нам не дозволили, що викликало хвилю протесту у Діна Вінчестера.
– Або сідаєте у нашу машину, або їде тільки вона, – зрештою, Дін таки мириться і залізає в чорний Range Rover слідом за братом і двома агентами. Я ж удостоєна честі їхати в одній машині з Віктором.
– Як твоє життя взагалі після моєї сутички з Ліліт? Про тебе як про мисливця ходять хороші чутки.
– Знаєш, я навіть уявити собі не міг, що через ФБР проходить стільки справ мисливців. Вампіри-кочівники, перевертні, вервольфи, привиди, котрі прив’язуються до цінних предметів і за якими потрібно гнатися аж на інший кінець Америки, бо колекціонерів прокляті речі приваблюють. З часом я й сам забув, що мене представники правоохоронних органів не повинні бісити, коли я мисливець. Та ти тоді була права, за це не платять і довелось залишитися на основній роботі. Чорт, люди навіть не дякують, коли я їх витягую із пащек монстрів.
– Ще й дивляться так, ніби то твоя провина, що вони опинилися на волосинку від смерті. Траплялися випадки, коли після чудесного спасіння люди ставали мисливцями?
– Я про таких не знаю. У вас?
– Принаймні три точно. А от і Медісон, – місто зустрічає нас тишею, спокоєм і пустими дорогами, що в мегаполісі точно буває вельми зрідка в будь-яку годину дня. Однак біля однієї багатоповерхівки все ж вирує життя. Поліцейські, криміналісти та судмедексперти снують туди-сюди. Патрульні стримують тих декількох журналістів та роззяв, хто не полінувався встати в четвертій ранку.
– Приїхали, – Генріксен дістає посвідчення та значок і виходить з машини. Слідую за ним. З іншої машини виходять напарники Генріксена та мої брати. – ФБР, ці троє з нами, – патрульні поліцейські піднімають жовту стрічку і ми проходимо. На собі помічаю їхні здивовані погляди, хоча й не звертаю на них увагу. Як і на перешіптування, коли ми опиняємося на достатній від поліцейських відстані.
– Жертва жила на п’ятому поверсі. Ліфт наразі не працює, – дорогою нам зустрічається захеканий криміналіст, який тягне за собою цілу купу приладів для фотографування.
– Закінчите всю цю свою криміналістичну хрінь, результати на мій стіл, – криміналіст настільки виснажений, що в нього навіть думки плутаються, вже не кажу про те, чи він взагалі звернув увагу на слова Віктора. Щоб потім у хлопця не було проблем, а справа таки дійсно важлива, делікатно закріплюю ці слова у його голові.
Квартира жертви тимчасово стала прохідним двором. Довелося проштовхуватися крізь натовп поліції, щоб зайти всередину. На вході нам роздають бахіли, рукавички і шапочки, що вельми не подобається Діну, але його думки ніхто не питає.
Дорога до жертви встелена уламками скла. В іншому квартирка знаходиться в ідеально чистому стані. На стіні вздовж коридору колись висіли фотографії щасливої родини. Тепер ж вони валяються на підлозі, ними опікуються криміналісти. Раптово мені в голову приходить ідея.
– Де тут ванна кімната? – звертаюсь до одного із численних криміналістів. Той, не відриваючись від роботи, просто киває в бік потрібних мені дверей.
– Нащо тобі? – Дін здивовано витріщається на мене.
– Наверху в моєму будинку ванни немає, що й логічно, бо нащо вона нам треба. Та у нас з батьком житло є по всьому світу на випадок, якщо доведеться залягти на дно. В основному мені. Це непримітні квартири у невеликих містах і маленькі будиночки в селах Європи, – відчиняю двері до ванної кімнати і перше, що кидається мені в очі, – завішане дзеркало над умивальником. – Як ти міг зрозуміти, квартири та будинки ми купували вже готові, тож там є ванні кімнати й туалети, чим ми не користуємося, хіба що я дуже ослаблена і мені потрібно кров із себе змити.
– Зараз тобі потрібна кава. Знову починаєш забагато говорити непотрібного.
– Кава потрібна тобі, бо язик заплітається.
– Годі, розійшлись, – поміж нами з Діном стає Сем. – Говори далі.
– Та я вже й так закінчувала. Справа в тім, що ні в одній квартирі, в жодному будинку, включаючи мою кімнату в бункері, немає дзеркал, крім ванної кімнати, де воно завішане. Маленька примха Ліндієль. Власне, тому вона й спалилась у дитинстві. Так архангели дізнались, що більшу частину мого дитинства вона блокувала мою силу, аби я її не вбила випадково. Дзеркала вона ненавидить, а ті, що дозволяє залишати, вимагає завішувати. З роками традиція склалася. Дзеркало залишається тільки у ванній кімнаті, завішане. Хто б не вбивав цих дівчат, а він знає про мене фактично все. Де тут можна взяти кави?
– У мене ще залишилось трохи. Ми тут уже закінчуємо, тож беріть, – до мене підходить дівчина-криміналіст із термосом і маленьким стаканчиком в руках. Виливає каву і віддає мені. Ледь тепла, але це легко виправити. Проводжу рукою над напоєм і, поки ніхто не помітив пару над стаканчиком, випиваю.
Нарешті ми рушаємо далі коридором до великої кімнати, посеред якої стоїть великий хрест з розіп’ятою на ньому жертвою років двадцяти п’яти. З коротким чорним і хвилястим волоссям. Закладаюся, очі в неї якогось відтінку зеленого.
– Ці квіти якісь дивні, – зауважує позаду мене Дін. Розвертаюсь і бачу журнальний столик, на якому стоїть ваза з букетом чорних троянд.
– Тому що вони фарбовані. Запах фарби досі відчутний. Мабуть, їй їх принесли сьогодні, – підходжу ближче і торкаюсь однієї квітки. – Нагорі вони почорніли після смерті тата. Навіть попри браслет це був сплеск Пітьми, який вразив квіти. Джошуа досі намагається повернути їм колишні кольори або хоча б нові квіти вивести не чорними. Не виходить. Але чомусь вони завжди ростуть тільки біля лілей.
– Ну як ви тут? – із задуми мене вириває голос Генріксена. Відриваюсь від квітів та дивлюсь на нього.
– Мені потрібно вийти. – стрімко покидаю квартиру, поки мої брати не погналися за мною. Треба трохи побути на самоті.
Світає. Однак люди ще не виходять із своїх будинків на перші пробіжки і вигул собак. Починаю ходити взад-вперед як солдат на чатах. Єдине, що об’єднує всіх трьох жертв – зовнішня схожість зі мною. Однак хтось дуже сильно хоче, щоб я повірила, ніби він все про мене знає. Навіть про Ліндієль. Гаразд, вона вже півтора роки як не таємниця для світу. Вінчестери мали її тягати із собою на полювання. Якийсь янгол, демон чи навіть людина могли помітити, що зі мною щось не те. Тоді ж ходили чутки і про Пітьму, яка набирається сил десь в Європі. Знову ж таки, хтось міг знати, що Амара живе в Ріно і не схоже, щоб збиралася це місто покидати.
– Думай, думай, думай. – якби за мною тоді стежили, я б помітила. Начхати, що була майже без сил. Я десять тисяч років без них жила і Михаїл якось умудрився вишколити мене на таке.
– Ваша Величносте, яка приємна несподіванка, – до мене підходить Пазузу. У своєму чорному пальті та з капелюхом на голові. – Ти на мене чекала.
– Насправді, так. Здогадалася, щойно фотографії побачила. Власне, після розмови із Вельзевулом я й так очікувала або розмови із тобою, або твоїх погроз. Ставки були п’ятдесят на п’ятдесят, тож я хоч так, хоч так залишилася б у виграші.
– А ця твоя поведінка?
– Це була просто гра на публіку. З мене вийшла б чудова актриса. Ти не згоден?
– Пропоную переговорити про твої чудесні акторські здібності в більш спокійному місці, подалі від твоїх братів-мисливців, – він хапає мене за руку і переносить на закинуту фабрику. – Отже, для тебе не стала чимось несподіваним моя вишукана робота. Навіть з точки естетики.
– Чому? Естетична складова мені, як художнику, навіть сподобалася. Оригінально розбиті дзеркала та дзеркальні поверхні в трьох будинках, великі букети з парною кількістю чорних троянд, шкода, що їх ніхто не рахував, а хрести ти сам різьбив?
– Твій сарказм тут вельми недоречний. Як я розумію, Вельзевул зробив тобі вельми щедру пропозицію вбити мене і, як ти бачиш, я доволі витончено на неї відповів. Звісно, архангела може вбити тільки архангел і так далі і тому подібне. Правила. А от завдати серйозної шкоди тушці і відправити архангела на Небеса може кожен бажаючий, – Пазузу театрально відкидає пола свого пальта і показує мені ятаган, котрий висить у нього на поясі.
– Чудово, мені навіть робити нічого не доведеться. Почекаю, поки Вельзевул не помітить зникнення своєї улюбленої зброї, – поглядом знаходжу в кутку якийсь ящик і сідаю на нього. – Треба було захопити із собою поп-корн.
– Ваша Величносте, цей ятаган Вельзевулу не належить. Я відправився в минуле, знайшов того алхіміка, який співпрацював із моїм ворогом і змусив його виготовити такий самий ятаган і для мене з усіма заклинаннями та чудесним металом, здатним витримати навіть удар архангельського меча, – він витягує зброю. – Сьогодні я добрий і дам тобі трохи часу попрощатися із своїм теперішнім вмістилищем. Навряд чи ти знайдеш підходяще тіло, яке б витримало архангела з силою Пітьми в найближчі тисячоліття.
Зітхаю. Невже він і справді збирається перемогти архангела з силою Пітьми, за його словами? Мені не залишається нічого іншого як встати і витягнути свого меча, якому Пазузу так протиставляє свій ятаган.
– Ти тільки потім не розчаровуйся, – кажу йому, коли він припиняє вимахувати своєю зброєю у різні сторони. Пазузу тільки відмахується.
Він нападає першим. Для такого телепата як я цей удар не стає несподіванкою. Всі живі істоти, нападаючи, мають одну ваду: вони зациклюються на ударах, а потім ще дивуються моїй вправності зі зброєю. Пазузу, як нудно, робить таку саму помилку, що й дозволяє мені відвернути мечем ятаган від обличчя і самій зробити декілька випадів, від яких демон дивом встигає відбитися.
– Знаєш, я в захваті від твоєї вправності, – Пазузу відходить на достатню відстань, щоб я його не дістала. – З однією легенею мабуть важко битися, тож я тобі милосердно дам трохи часу перепочити, – а насправді він чекатиме, коли я впущу меч. Тоді він знову нападе. Роблю вигляд, що вірю йому, кидаю меч на підлогу і сідаю. Якщо він справді сподівався налетіти на мене як буревій, то обрав би собі тупішого суперника. Ухиляюся від удару, який би розкроїв череп менш підготовленій людині, і, в свою чергу, валю Пазузу на підлогу. Простягаю руку, в яку прилітає меч, однак у саму останню секунду демон згадує, що він демон і зникає. В ці хвилини я завжди роблю те, що мене вчив Михаїл, – заплющую очі. В голові одразу почали лунати його слова про те, що жоден порив вітру не має промайнути повз мене непоміченим.
Пазузу відчуваю раніше, ніж він встигає матеріалізуватися, хапаю рукоять меча так, щоб лезо було направлене мені за спину, і б’ю точнісінько в ціль, але основна сила удару прийшлася на ятаган, тож Пазузу обійшовся лишень подряпиною. Глибокою, але подряпиною. А він не промах. Якщо трохи потренуватися, то з нього вийде чудовий полководець. Однак його помилка полягає в тому, що тепер він націлився вибити меч із моєї руки. Наївний.
– Я тобі хочу розповісти про одну малесеньку особливість архангельського меча, – кажу після удару, який би роззброїв ангела, та що вже там, навіть архангела. Я ж обходжусь тільки розтрощеною кистю. – Його неможливо вибити з руки архангела, котрому він належить, хіба що хтось із нас сам цього захоче, а я не хочу, – зцілюю кисть.
З цього моменту Пазузу нападає вдвічі активніше, ніби це могло йому допомогти. Навіть з однією легенею, обороняючись, я витрачаю менше повітря ніж демон, а тому просто чекаю, коли він видихнеться першим. Однак після одного його випаду у мене трапився просто унікальний шанс знищити ятаган.
– Михаїл мене вб’є. – з цими словами хапаю меч обома руками і б’ю по лезу ятагана. Вибухова хвиля магії розкидає нас в дві різні сторони. Пазузу щастить більше, бо спиною він стоїть до вікон, мене ж кидає вглиб фабрики. Моє багатостраждальне тіло пробиває собою стіну і приземляється в сусідньому приміщенні. Спину пронизує біль. Не такий як після укусу тіні, а такий, коли знову б’єш кістку, яка тільки недавно зрослась. Такий, коли мені Михаїл хребет перебив.
Сяк-так мені вдається сісти і першим ділом торкаюся до лівої сторони спини. Крові немає, підозрілих випуклостей теж. Чудово, крило постраждало менше, ніж я думала. Позаду мене чуються кроки. Різко встаю на ноги з мечем напоготові, але майже одразу хилюся на один бік. Крило постраждало більше, ніж я думала.
– От ми й зустрілися, міс Вінчестер.
Додати до улюблених