Частина 3. Розділ 3. Тіні минулого і майбутнього

Оене зустрів світанок на «його» місці на західній набережній. Усю ніч він безуспішно намагався якщо не поспати, то хоча б подрімати. Але коли ніч повернула на світанок, зрозумів, що це марні сподівання. Вчора Білий побачив, як чоловік, з яким він хотів би бути, щасливий з якимось красунчиком-південцем. У будь-якого закоханого після такого може погіршитися сон і апетит.

Оене не медитував. Просто сидів і дивився на сонне море. Спочатку в голові й в душі коївся страшний хаос. Обганяючи одна одну, думки носилися по черепній коробці, але Білий не міг спіймати жодну з них, щоб зосередитися і як слід поміркувати. Емоцій було теж аж за край.

Але потім настала тиша і порожнеча. «Я не потрібен Лоему. Ось і все. Що тут ще сказати?..»

Що ж, Білий, хорошого потроху. Погрівся біля багаття, перечекав найчорнішу і найхолоднішу ніч – і знову час в дорогу. Щастя швидкоплинне. Не варто звикати. Адже потім боляче втрачати.

Рано чи пізно життя забере в тебе всіх, хто тобі дорогий. І все, що тобі дорого. Воно вже забрало твою маму. Забрало надію на нормальне життя. Ти й оком моргнути не встигнеш, як втратиш Се, Женця і Джорджі – тим чи іншим чином.

Душа твоя, Білий, – лише стара порвана до дір ганчірка, що припала пилом, забута на горищі. Не варто вдавати, ніби вона здатна перетворитися на парадно-вихідну сукню. Кому може здатися по-справжньому привабливим подібне лахміття?

«Але чому так вийшло?»

Оене не раз бачив, як «білі» маги, які народилися з дефективним даром, нормально інтегруються в суспільство, заводять друзів і коханих. Не хеларові браслети і не пошкоджена енергетична структура винна в тому, що Білий перебуває під невидимим скляним ковпаком. Ніби муха, спіймана в перевернуту склянку. Оене намагається через товсті прозорі стінки докричатися, достукатися до кого-небудь, але його ніхто не чує. Під ковпаком холодно. Білий обіймає себе за плечі й намагається рідше дихати, щоб зайвий раз не пускати всередину холодне повітря. Скло теж холодне: втомишся кричати, присядеш, притулишся – і мерзнеш іще швидше. Єдиний більш-менш дієвий спосіб зігрітися (точніше, зберегти залишки тепла, яке продукує тіло) – згорнутися калачиком на підлозі, намагаючись не торкатися стінок зі стиглого скла…

Оене згорнувся жалюгідним клубочком просто на камінні набережної та заплющив очі. Море, прокидаючись, ритмічно нашіптувало йому речитатив безкрайньої самотності. «Не перша… втрата… не остання… не перша… не остання…» – пульсувало в голові, синхронізуючись із ритмом серця.

«Ну що ти розкис, Білий? Сьогодні на роботу. І ти знаєш, що ти туди підеш. Як ішов багато разів до цього, навіть коли здавалося, що ось-ось розлетишся на шматки, не в силах впоратися зі своїм болем. Вставай і крокуй. Подумаєш, погано. Не вперше. І не востаннє».

 

В Управлінні Ядра, незважаючи на ранню годину, було людно і жваво. Увесь відділ був огидно бадьорим і сповненим радості життя – у всякому разі, так здавалося Білому, який понуро попивав каву. Як на зло, саме зараз його потягнуло в сон. Спасибі велике, дуже вчасно.

Се вже була тут. Оене звик, що наставниця приходить ледь не з першими променями сонця і затримується на роботі інколи найдовше за всіх. Се І-еле́ любила й уміла працювати, до того ж їй дуже хотілося перейти з молодших співробітників Ядра до середніх (а то й одразу до старших… але для цього потрібно було зробити щось неординарне, і не один раз). До того ж, Се теж готувалася до іспитів. Скоро закінчується її дворічний «офіцерський» курс (як його жартома називали «ядерщики»). І-еле́ було лише двадцять вісім років, але вона не приховувала своїх амбіцій стати щонайменше начальницею власного відділу.

Невдовзі після Білого до Зали Звершень завітав Чорний. «А він що тут робить у такий час?» – здивувався Оене. Зазвичай Жнець любив поспати, і опікун інколи навіть не міг його розбудити вранці. У такі дні Білий просто залишав південця вдома, а наставниці говорив, що той нездужає. Не виключено, що так воно й було насправді, але Айнар ніколи не скаржився, тому Оене не знав, що з ним відбувається. Але зазвичай перекований, навіть коли прокидався, виповзав зі своєї кімнати скуйовдженим і пом’ятим, і заледве міг тримати очі відкритими. Виходячи на кухню, одразу ж присмоктувався до чашки з кавою, ніби це був чарівний еліксир. Білий не раз пропонував йому свої послуги з доставки бадьорячого напою в ліжко, але Жнець чомусь завжди відмовлявся…

У Залу Великих Звершень влетів Во.

– Гей, ви вже чули новину? Скоро буде в доповідях. Але я приніс вам з пилу з жару.

Колеги заходилися жваво обговорювати драматичні події, що розгорталися в одній з країн Серединного Континенту. Оене робив вигляд, що слухає, але насправді нудився. Йому тоскно було день за днем спостерігати одні й ті самі по суті прояви людської мерзотності та жадібності. Ось і зараз: іще одна величезна країна – мілітаризований монстр, на чолі якого стояв черговий кривавий диктатор – поглинула маленьку і беззахисну, бо відчувала величезну тягу до розширення кордонів. Десь ми це бачили вже, чи не так? І неодноразово.

Нудно. Огидно. Дратує.

Цікаво, чи зможе і тут спрацювати прийом, який колись знищив країну під назвою Хеджесс із королем-тираном Теро Одвічним на чолі. У правителя були непомірні апетити і великі плани щодо мирних сусідів. Власний народ готовий був за свого монарха піти війною на кого завгодно – інакше довелося б іти до в’язниці, в кращому випадку. Народні протести Король Теро Одвічний душив так криваво, що навіть у загартованих шпигунів Сірої Коси зводило серце і вивертало шлунок.

Але в один прекрасний момент прийшов Жнець. Одне з небагатьох зізнань, яке слідчий Меон примудрився від нього добитися. Однієї прекрасної (у всякому разі, благословенної багатьма) безмісячної ночі він пробрався до палацу Теро. Обвішав монарше ліжко кривавими гірляндами, а відрізану королівську голову якимось незбагненним чином примудрився запхати в королівську ж дупу (а що, там надрізав, там зламав пару кісток…). Теро відбув доживати свою одвічність в інші світи, а обезголовленому Хеджессу тільки й залишалося, що пережити кілька переворотів і зрештою розвалитися на дві країни, які з тих пір поводилися тихо, мирно, ні на кого рота на роззявляли і з громадянами поводилися набагато краще, ніж їхній колишній спільний король.

Можливо, Айнар має рацію, і деякі проблеми треба вирішувати просто і швидко, поки не стало надто пізно?..

 

* * *

Оене безуспішно намагався відбити удар Се, коли їх відволік лемент. У сусідньому малому залі (там спарингували Жнець і Кьяш) лаялися на підвищених тонах. Та ще й так, що було чути навіть за дзвоном клинків. Майже одночасно Оене і його наставниця опустили мечі і перезирнулися. І без слів зрозуміли, що не хочуть у цей момент залишати сперечальників наодинці. У принципі погана була ідея дозволяти їм поєдинок без свідків.

Увійшовши в сусідній зал, Оене застиг на порозі. Він бачив, що Кьяш узяла ліву руку Женця в больовий захват, а той стоїть зігнувшись, щоб уберегти руку від перелому, і обличчя його спотворене гримасою болю. По почуттях Білого вдарили величезний гнів, біль втрати і почуття провини, що йшли… від Кьяш, яка чомусь зараз була без ментального щита. Або ж його хтось із неї зірвав…

– Що тут відбувається? – спитала Се, але її ніхто не почув.

Тхен бачила тільки свою жертву і готова була говорити тільки до неї:

– Так, ми помилилися! І так, я прошу за це вибачення! – Дочка пустелі майже прогарчала ці слова. Те, що являла собою ця сцена, вочевидь не виглядало вибаченням. – Але в іншому ти не маєш права звинувачувати його. Ти, лихий тебе роздери, не маєш жодного клятого права!

Південка вигукнула останнє речення так, що навіть гори, що оточували Мере, могли її чути. Водночас Кьяш смикнула Женця, що той скрикнув від болю і зігнувся ще більше. Але дочка пустелі не вгамовувалася:

– Ти багато чого не знаєш. Ти, лихий тебе зжери, взагалі ніхріна не знаєш! Так, ти був там, ти щось пережив, щось бачив, але за фактом ти не зрозумів геть нічого. Ти навіть собі не уявляєш, як воно насправді. Ти навіть не уявляєш, що саме він робив і заради якої мети. І чого йому це коштувало. Жодна жива і чуйна людина не змогла б, а він робив. Протягом довгих років! Ти б не протримався й тижня.

Вона знову смикнула Женця, той заволав, але раптово крик болю перейшов в істеричний сміх. В Оене мурашки по шкірі пішли: це був той його божевільний сміх, що він чув у кімнаті для допитів, коли Меон рухом пальця відправив Чорного на підлогу битися в конвульсіях і судорожно чіплятися за нашийник.

Оене був зробив крок до них, але його зупинила Се, прошепотівши: «Нехай спершу самі спробують розібратись, бо інакше нам довіку доведеться пильнувати цю парочку».

– Ти теж там була, дочка пустелі? – хрипло запитав Жнець, якому довелося вивернути голову, щоб слова не падали в пісок. – По який бік столу?

Кьяш різко рвонула руку Женця і завела йому за голову, перекинувши південця на коліна. Опустилася поруч із ним і зазирнула в очі. У відображенні власної душі Оене читав почуття Чорного. Майже той самий набір, що й у Кьяш: гнів, біль, образа на несправедливість життя. Але замість почуття провини був страх. Не тільки ситуативне опасіння, що тобі зараз зламають руку, але страх більш глибинний. Страх тварини, яка зіткнулася з супротивником, що перевершує її за силою, і вже не вперше. Жнець боявся Кьяш, і боявся давно. І пам’ятав, якого болю вона може завдати…

– А як ти думаєш? – прошипіла дочка пустелі.

– Невже на місці катованого бранця? І кого ж ти продала, щоб вибратися звідти?

Блискавичним рухом Кьяш витягла з-за халяви маленький кинджал і приставила до горла Женця. Але той лише посміхнувся моторошною посмішкою, коли лезо накреслило на його шкірі тонку червону лінію.

Оене і Се зрушили з місця одночасно.

– Зупинися, Кьяш!

– Не роби цього!

Таким же невловимим рухом кинджал повернувся в піхви. Дочка пустелі підвелася, різко відкинувши Женця на пісок. Той зашипів, незграбно приземлившись на хвору руку.

– Віриш ти чи ні, але я нікого не продавала і жодного разу не благала про милість. А кого продав би ти, якби в тебе була така можливість?

Жнець, опустивши голову, сидів на піску, заколисуючи ліву руку.

– Якби я тоді був розумнішим, то багатьох покидьків було б запрошено до столу слідчого. Не довелося б потім об них руки марати. – Жнець підняв очі на Кьяш. Його усмішка вселяла жах.

Тхен пирхнула і майже вибігла з зали, так жодного разу й не глянувши на двох свідків їхньої сварки. Жнець знову опустив голову.

– Айнаре, з тобою все гаразд?

Оене присів біля південця. Коли він легенько торкнувся здорового плеча, Айнар здригнувся, як від удару. Схопився на ноги, рвонувся до вікна, яке було прочинене навстіж, і покинув тренувальний ангар.

 

Оене не знав, де Жнець провів ніч. Повернувся південець, мабуть, під ранок. На той час Білий, стомлений переживаннями і ходженням туди-сюди по квартирі, заснув мертвим сном просто за кухонним столом.

Вони зустрілися за сніданком. Обличчя Женця-перекованого (на відміну від Айнара-людини, якого Оене інколи бачив і з яким часом чудово проводив час) зазвичай являло собою кам’яну маску в ті моменти, коли він не кривлявся і не кепкував. Але зараз навіть крізь цю маску було видно, наскільки Південець пригнічений.

Білий помітив, що Чорний їсть правою рукою. Ліва робоча, мабуть, зовсім не слухалась. І Оене не бачив на ній жодних артефактів.

– Айнаре, ти чимось лікуєшся?

Мовчання. Ніби ніякого запитання й не прозвучало.

– Нерозумно робити вигляд, що ти мене не чуєш.

Жнець підняв на Білого важкий погляд. Який, проте, був цілком людським. Раніше, коли їхні стосунки тільки починалися, Білий полюбляв ловити моменти, коли перекований застрягав, перемикаючись між масками. Ніби він не міг обрати, яку з них натягнути зараз (або ж не маючи сил будь-що з себе зображати).

– Нічим не лікуюся. Саме минеться.

Оене сумно зітхнув і мовчки пішов по артефакти та мазь. Повернувся, сів поруч із південцем. Той відсторонився, коли Білий потягнувся до нього.

– Айнаре. Ти нікому, крім себе, не зробиш гірше, якщо відмовишся лікуватись. Якщо ти хочеш образити мене, як багато разів до цього, то не образиш. Не зараз. – Оене помовчав. – Будь ласка, зніми куртку і сорочку.

На диво, подіяло.

– Я мав на меті тебе образити, – заперечив Жнець. Але потім знову впав у заціпеніння.

Він роздягнувся, не дивлячись на Білого.

Виглядало все, звісно, не найкращим чином. Сильні набряки, страшні синці навколо суглобів.

– Будь ласка, покажися цілителю. Якщо занадто сильно пошкоджені зв’язки, то мазей і домашніх артефактів буде замало. Покажешся?

Мовчання.

– Айнаре? Покажешся цілителю?

– Не знаю. Ще не вирішив. – Було враження, ніби Айнар зараз настільки глибоко в собі, що слова насилу проштовхувалися на поверхню з цієї глибини.

А ще він був зараз схожий на впертого підлітка, який думає, що весь світ – до останньої людини – проти нього.

– Добре. Зараз я тебе намажу, потім примотаю артефакти. А там подивимось.

Білий акуратно, намагаючись заподіяти якомога менше болю, наніс мазь. Рука Женця на дотик була дуже гарячою.

– Посидь поки що, нехай вбереться.

– Угу.

Південець упер лікоть здорової руки в стіл, сховав обличчя в долоні. Роздягнений, він почав тремтіти від холоду, і Оене обережно накинув на нього куртку. Здавалося, з кожною дією Білого над його тілом у Женця залишається все менше сил. «І все менше тупої впертості! Він настільки виснажений, що зараз засне просто за столом», – похитав головою опікун.

– Айнаре. Ти сьогодні нікуди не йдеш. Ні Управління, ні тренувань. Тобі потрібно виспатися й відлежатися.

Женця ніби підмінили. Він рвучко випрямив спину. Від різкого руху куртка зісковзнула на підлогу. Вогонь у помаранчевих очах. Підборіддя вперед.

– Ні, не потрібно. Я піду в Управління.

Білий не втримався і пирснув. І йому самому від цього стало страшенно незручно. Але він не міг утриматися. Айнар поводився наче підліток!

– Вибач…. Просто… – Оене знову не втримався й нервово засміявся. – Ні-ні, не подумай! Я не хочу знецінювати: ваша вчорашня сварка з Кьяш була моторошною, реально. Мені було дуже страшно за тебе. І потім було дуже важко на душі. Але зараз це твоя впертість… Поглянь на себе! Ти явно хочеш спати. Але підеш у Ядро, щоб щось допекти Кьяш. Виходить, вона має неабияку владу над тобою: одна думка про неї змушує тебе робити зовсім не те, що ти хочеш, а те, що зашкодить тобі.

Жнець набрав був повітря в легені, щоб відповісти, але його знову накрило хвилею відчуженості. Він так нічого й не сказав. Відвернувся і порожнім поглядом став дивитися в стіну.

Білий почекав, поки вбереться мазь. Примотав усі вісім артефактів, які на той момент були в квартирі.

– Ходімо, – м’яко промовив він і, сам того від себе не очікуючи, взяв Чорного за руку. Символічний дотик: перевернути кисть долонею догори, злегка зачепити кінчиками своїх пальців кінчики його пальців… Що було ще дивовижніше, Айнар покірно пішов за Білим у свою кімнату.

Це була давно забута дія – вкладати підопічного спати, ніби дитину. Білий йому навіть ковдру підіткнув. «Що ж, час від часу і Чорним Женцям потрібна турбота і підтримка», – подумав Оене, згадуючи перші дні після перековки.

– Я забув про поріз. Зараз повернуся!

Було видно, що Жнець насилу змусив себе не стискатися рефлекторно, як тварина, коли Білий потягнувся до його шиї. Дозволив обробити рану. З точки зору Оене, було в цьому дійстві щось символічне: «Ти підставив мені своє горло, і я цим не скористався на шкоду тобі. Дивись, я безпечний!»

І на шиї шкіра Женця була гарячою. Оене насупився, поклав долоню Чорному на чоло.

– У тебе піднялася температура, – він похитав головою. – Сподіваюся, артефакти впораються. Тобі що-небудь ще потрібно? Будь ласка, скажи, якщо так.

– Можна ще одну ковдру?

Білий накрив Женця ще однією ковдрою, хоча погода в Мере на початку жовтня була ще цілком літньою. Ну… на погляд Сірого. А як воно з погляду людини, яка народилася і виросла на Овальних Островах?

– Дякую, – Айнар ледве тримав очі відкритими.

– Мені приємно про тебе дбати. Мені подобається, коли тобі добре. Крім ковдри тобі що-небудь іще потрібно?

Південець усміхнувся. Хитро. На щоках заграли ямочки.

– Розкажи мені казку.

– Що?! – Білий не очікував таке почути.

– Або почитай книжку. Або заспівай пісню. Мені подобається слухати твій голос. У тебе красивий баритон із темним тембром.

Оене, який ненавидів свій голос ще з часів статевого дозрівання, почервонів і нервово почав закладати за вуха пасма неслухняного волосся.

– Я… зараз щось пошукаю.

Домашня бібліотека Оене не була великою, але книжки Білий любив і іноді купував. Для чтива «на ніч» він вибрав збірку казок Овальних Островів у перекладі на е. На неї Білий випадково натрапив у крамниці букініста й одразу ж без роздумів купив. Казки йому дуже сподобалися, хоча й вважалися дитячими. Утім, Білий міг би довго це заперечувати, бо деякі історії могли навести жах і на дорослого.

Трохи хвилюючись, читець повернувся в кімнату хворого, сів на ліжко і розкрив книжку на одному зі своїх улюблених розділів…

 

Ця легенда оповідає про історію з життя двох людей, яким у майбутньому судилося стати Хранителями, Вартовими Рівноваги. Ніо́фі та На́х’ял народилися в один день з однієї утроби. Ніофі старша, Нах’ял молодший. Вони з’явилися на світ у непевні часи, коли Овальні Острови терзала страшна хвороба, яку називали «зашморг демона», і від якої не було лікування. Усе починалося з того, що в людини піднімалася температура, за пару-трійку днів у неї набрякало все тіло, а потім набряк поширювався на внутрішні органи і горло. Усе закінчувалося тим, що хворий просто задихався.

Рятуючись від напасті, батьки Ніофі та Нах’яла поїхали на південь, на острів Дока́ррен, у країну під назвою Нан. Оскільки острів здавна слугував притулком для людей, які були чимось неугодні своїй батьківщині, а тому – переслідувані (найчастіше – за діло: наприклад, убивство або розбій), то звичаї там не вирізнялися м’якістю. З раннього дитинства братові й сестрі довелося навчитися себе захищати. Батько навчив їх битися серпами та списом. Мати – майстерності літаючих кинджалів, стрільбі з лука і мистецтву вбивати людину кількома ударами долонної палички.

Коли Ніофі та Нах’ял виросли, вони вирішили покинути Докаррен і подивитися світ. Довго мандрували вони півднем Серединного Континенту: билися на боці повстанців у Тувирі за часів Війни Десяти Батогів, брали участь у будівництві грандіозного акведука в Маренуа, в А Тхі були свідками того, як пішла під землю велика гора Нарлан Мі, утворивши на своєму місці священне озеро Лайот. Так, мандруючи, дійшли вони до країни, що у наш час називається Череп Дракона, а тоді звалася Цу. Після чого брат і сестра не побоялися вирушити в Ліс – на батьківщину нодрів. У ті часи жителі Цу ще не товаришували з дітьми Лісу, як товаришують зараз їхні нащадки. Тоді всі люди і нодри перебували в стані млявоплинної війни…

 

Білий відволікся від читання і подивився на Женця. Він розраховував побачити, що той уже десятий сон бачить, але Айнар справді слухав, хоча очі його були заплющені…

Уже ні.

Не розуміючи, з якої причини розповідь обірвалася, південець розліпив припухлі повіки і запитально глянув на Оене.

– Зараз продовжу, – усміхнувся Білий. – Просто вирішив подивитися на тебе.

– Навіщо? – реготнув Чорний. – Тут ти не побачиш нічого цікавого. На відміну від книжки, в якій описано захоплюючу історію.

– Помиляєшся, – усмішка знову торкнулася губ Білого. Він хитро скосив очі на хворого, що лежав у коконі з ковдр. – Твоє обличчя в сто разів цікавіше за будь-яку книжку.

І тут сталося щось таке, чого Оене прям зовсім не очікував. Ніколи. Ні в яких фантазіях він не міг би уявити подібного.

Жнець зніяковів.

Чи то від того, з яким почуттям Білий вимовив свої слова (він говорив цілком серйозно!), чи то з якоїсь іншої причини… Шовкові вії-метелики здригнулися, смагляві бронзові щоки залив темний рум’янець. Айнар опустив очі. Але тут же підняв. Секундна слабкість минула. Тепер погляд перекованого світився нахабством. Південець розтягнув у посмішці ліву половину обличчя, але зараз гримаса вийшла не злою, а грайливою.

– Гарні у вас жарти, пане Оене!

– Це не жарти, – з убивчою урочистістю вимовив Білий, включаючись у гру. – Колись я вже тобі це говорив: я дуже серйозний. Ніяких жартів. Ніколи.

Обидва розсміялися.

– Але все ж таки я волів би, щоб ти дивився в книжку і ворушив язиком, – промуркотів нахабний Жнець.

– Буде зроблено, мій пане! На чому ми зупинилися?..

Оене сам не помітив, як казка його затягнула. Історія продовжилася розповіддю про те, як один із лордів західного Цу – Астарх – виростив дракона і змушував нещасне створіння вбивати своїх же колишніх крилатих одноплемінників, поки не винищив усіх…

 

Якось Астарху дістався безцінний трофей – яйце дракона. Його привіз замковий загін, якому вдалося успішно сходити в рейд углиб землі нодрів – на узбережжя, де мешкали ці вогнедишні крилаті істоти. За допомогою магів і знахарів яйце вдалося «висидіти», і через кілька місяців у лорда вже був свій власний новонароджений «король неба і гір».

Дракончик ріс, а маги наполегливо день за днем намагалися пробити природний захист його особистості, щоб поневолити розум і змусити бранця беззаперечно слухатися наказів. Щоб посилити свій вплив, вони наказали виготовити величезні прути зі складного магічного сплаву, покриті сріблом. Їх вставили в тіло маленького дракона, пронизавши його наскрізь, від лівого боку до правого, по всій довжині тіла. Сплав мав полегшити проникнення поневолювальних заклинань у тіло й розум. До того ж, за ці прути зручно було прив’язувати хиже створіння, щоб не рвалося так жваво з ланцюгів.

Як нещасний бранець не помер під час жахливої процедури – історія замовчує. Відомо тільки, що над підтриманням його життя працювали найкращі цілителі, яких лорд Астарх міг найняти. Користуючись тим, що катований перебуває між життям і смертю, і захист його слабкий, маги зробили надзусилля і, нарешті, вторглися в його розум, хоча так і не змогли його повністю зломити й підпорядкувати.

Час минав, дракончик поступово ставав драконом. Прути періодично міняли на більші. Худо-бідно нещасний бранець навчився літати, хоча чужорідні предмети в його тілі при русі завдавали сильного болю. Тоді Астарху спала на думку ще більш «геніальна» і ще більш садистська ідея: вставити в тіло свого раба бойові артефакти, щоб і без того могутній крилатий убивця став ще смертоноснішим. І знову дракона різали, а тканини його тіла, зростаючись, обволікали собою все нові й нові вироби з металів і каменів.

І весь цей час Астарх щодня цідив із бранця бордову, з присмаком вогню драконячу кров, яка була еліксиром безсмертя.

Минуло три роки. Астарх вирішив, що його нова зброя готова до бою, і випробував її на сусіді, з яким у нього були розбіжності з приводу кордонів. Вистачило однієї ночі, щоб стерти з лиця землі і замок нещасного лорда, якому не пощастило мати земельні сварки з Астархом, і всі до єдиного його міста і села. Дракон, якого маги напхали заклинаннями до самої верхівки, із зарядженими бойовими артефактами вилетів близько опівночі, а повернувся під ранок, кашляючи кров’ю і вмираючи від утоми. Він проклинав Астарха і зграю його чародіїв, але не міг противитися їхнім наказам.

Задоволений першими успіхами, Астарх повернув слухняну йому крилату смерть проти жителів Лісу, а особливо проти колишніх родичів свого бранця. На той час через невідомі історичні причини (через які життя драконів ставало дедалі коротшим, а здоров’я – слабкішим) і безжалісне винищення лишилося лише три драконячі родини, які мирно ділили землю з нодрами.

Двох місяців вистачило, щоб крилаті «королі неба і гір» перестали існувати, незважаючи на їхній запеклий опір і дружню допомогу нодрів. Загарбницькі загони Астарха, що складалися з воїнів і чарівників, безжально винищували всіх, до кого могли дотягнутися. А з повітря їх прикривав полонений дракон, який лив гіркі сльози, вивергав разом із вогнем прокляття, але не міг припинити вбивати.

Настав день, коли він залишився останнім драконом в Айю Тірон.

Замок Астарха бенкетував тиждень.

– Я – великий винищувач драконів! Я великий руйнівник Західної Пустки і вбивця нодрів! Я увійду в історію! – залізши на стіл, волав лорд, який заварив цю безглузду криваву кашу. Чомусь вважалося, що дракони нападають на людей, крадуть худобу і руйнують господарства. Хоча вони зазвичай не вилітали на землі людей, і їжу собі добували на своїй території.

У тому, що він увійде в історію, Астарх безсумнівно мав рацію. Але, мабуть, йому не спадало на думку, що нащадки будуть кривити обличчя і спльовувати, поминаючи «великого» вбивцю.

Дракон-бранець чув звуки свята, перебуваючи у своїй вежі-тюрмі, скутий магією і ланцюгами. Але, як не силувався, не міг розірвати кайдани і відплатити лорду по заслугах.

Але тут раптом двері його в’язниці нечутно відчинилися, і перед бранцем з’явився цілий загін незнайомців. Тільки двоє з них були людьми, інші п’ятеро – нодри. Дракон заметушився і забився в куток, не в силах дивитися цим істотам в очі після того, що зробив. Але потім збагнув, навіщо вони прийшли, і виступив уперед, підставляючи їм горло.

– Ми знаємо, що ти діяв не з власної волі, – звернувся до бранця один із дітей Лісу. Його голос був густим і м’яким, стелився кам’яною підлогою вежі, ніби щільний молочний туман, що стікає з гір у долину. Шерсть, що вкривала його прямоходяче тіло і витягнуте обличчя, ледь помітно світилася в темряві.

Хоч дракон жодного разу в житті не чув і слова мовою Лісу, але він одразу зрозумів свого співрозмовника.

– Ми прийшли звільнити тебе, – промурликала нодра, схожа на велику кішку з напівлюдським обличчям. Вона пересувалася на чотирьох лапах, ступаючи нечутно і гнучко, як тінь.

– Це буде боляче, але ми допоможемо тобі. Ми підтримуватимемо твоє життя, і заберемо твій біль – скільки зможемо. Усе має пройти тихо, щоб не привернути увагу варти, – сказав перший нодр із густим голосом.

– Я не заслужив… – покаянно опустивши голову, застогнав бранець Астарха.

– По-перше, що таке «заслужив»? Будь-яка жива істота має жити в радості й не зазнавати страждань. По-друге, якщо ти не покинеш свого хазяїна, він і далі посилатиме тебе сіяти смерть і руйнування. Знову і знову.

– Так убийте мене! – надривно прохрипів останній дракон. Його душа згоряла у вогні ненависті – до свого тюремника, до його посіпак-магів, до його грубих солдатів, які насолоджуються насильством… Але насамперед це була ненависть до самого себе. – Ось якраз це я – заслужив! Тоді я вже точно не заподію нікому шкоди.

– Усяка жива істота має жити в радості й не відчувати страждань, – тихо повторив нодр. – Ми проливаємо кров тільки за необхідності. Зараз – не той випадок. Якби ми хотіли вбити тебе, достатньо було б і одного з нас. І цим людям не треба було ризикувати і провозити нас до замку в бочках із мелеттою.

Майже вся ніч пішла на те, щоб звільнити полоненого від поневолювальних закляттів і залізних ланцюгів, позбавити його прутів і артефактів – і при цьому не забрати життя. Але нодри вміли зцілювати, тож пацієнт упорався.

– А тепер ідіть, – дракон розправив крила і випустив струмінь розпеченої пари з ніздрів. – Я даю вам півгодини. Потім я повернуся в замок і поквитаюся з усіма, хто заподіяв зло мені і вам. Більше ніхто з них не підніме зброю проти дітей Лісу.

З цими словами звільнений дух ненависті проломив кам’яну стіну темниці і полетів геть.

Дракон дотримав свого слова. Він був відсутній близько півгодини. А коли повернувся, то від замку залишилася тільки купа обгорілих каменів. Від людей же залишився тільки попіл.

Потім настала черга інших замків, інших лордів та їхніх загонів, які здійснювали набіги на так звану Західну Пустку, намагаючись перетворити її на справді порожню розорену територію. Але вийшло так, що за три місяці пусткою стала сама Цу. Якщо дивитися з повітря, то колись зелена, вкрита полями, гаями і луками країна тепер була мертвим чорним згарищем, за формою нагадуючим череп дракона. Більше не залишилося тут нічого живого, і більше нічого не могло тут зародитися – ні травинка, ні деревце.

Нодри і люди, що колись приходили у вежу до останнього дракона, знайшли його посеред чорної пустелі. Задоволений виконаною роботою, але напівмертвий від втоми і магічного виснаження, дракон готувався померти.

– Вибач, ми не змогли зупинити тебе, – сказав нодр із густим голосом. При світлі дня було видно, що його шерсть чорного кольору і бризкає синіми іскрами, якщо на неї падають сонячні промені.

– За що ти вибачаєшся? Я задоволений.

– Серед винищених тобою людей було багато невинних. Тих, хто не хотів воювати і ніколи не став би.

– Серед дітей Лісу, яких винищили люди, теж було багато невинних, – жорстко відповів месник.

Нодр співчутливо зітхнув.

– Ти занадто довго пробув серед людей. Але тепер тобі час повернутися додому.

– Додому?! – дракон навіть голову підняв. – Хіба в мене є дім? – гірко виплюнув колишній раб, який усе своє життя прожив на ланцюгу у вежі старого замку.

– Є, – усміхнулася нодра-кішка. – Завжди був.

– Я не розумію.

– Ти ж дракон, чи не так? Значить, Ліс – твій дім.

– Після всього, що я зробив, ви пропонуєте мені повернутися?!

– Не бачу жодних перешкод.

Нещасний месник був шокований. Його величезний лускатий хвіст зніяковіло проїхався по землі, піднявши в повітря хмару попелу.

– Є дещо, що трохи ускладнює завдання. – Невисока нодра з мелодійним голосом (ніби передзвін ідеально співналаштованих кришталевих дзвіночків) виступила вперед. Дракон пам’ятав її ще з часів вежі: вона зривала пряні квіти, що росли просто з її тіла, і згодовувала йому. І з кожною з’їденою рослиною біль відступав усе далі й далі. А ще вона гладила його тремтячу від напруги голову і співала – і це теж звільняло тіло з безжальних больових лещат. – Вони скалічили не тільки його тіло, а й душу. Він не може пізнати ні спокою, ні радості. Вони забрали це в нього. Його душа порожня і випалена, як це чорне поле.

– Я готова віддати йому свій спокій.

Дракон майже здригнувся, коли заговорила людська жінка.

– Я готовий віддати йому свою радість, – відгукнувся людський чоловік, що був схожий на жінку, як дві краплі води. Обидва були невисокими, смаглявими, з довгими хвостами глянцевого чорного волосся та помаранчевими очима. – Ви ж можете влаштувати цю передачу, так?

Нодра-кішка опустила голову і глухо промовила:

– Ви не знаєте, про що говорите. Ви не уявляєте, на що перетвориться ваше життя, якщо назавжди забрати з нього навіть одну таку складову.

– Проте ми готові, – твердо сказала жінка. – Адже в нас ще залишаться інші світлі почуття. До того ж, у мене завжди буде мій брат Нах’ял, а в нього завжди буду я, навіть якщо смерть розлучить нас. А в цього бранця ніколи не було нікого і нічого, що могло б надати йому сили жити.

– Хай буде так, – після деякого роздуму відповіла кішка.

Коли відбулася передача, останній дракон, отримавши нові сили, з радісним криком злетів у зігріте післяполудневим сонцем ясне небо. Він щасливо сміявся – вперше в житті…

 

Оене опустив книжку, все ще перебуваючи під враженням від прочитаного. Це була одна з його улюблених історій, і йому було страшенно цікаво, що думає про неї Жнець. Можливо, він чув цю казку, і не раз – адже це легенди його рідного краю.

Це було примітивно, але Білий не міг позбутися паралелі: перекований Жнець – полонений дракон. Айнар, позбавлений спокою і радості, утримуваний магічним ланцюгом і змушений виконувати чужі накази, нудиться в неволі так само, як нудився останній з раси драконів. А Оене не може нічого придумати, щоб хоч якось допомогти йому. Він би віддав південцю і радість, і спокій, але колишній пацієнт Великої Милості й сам не знав, що це таке…

Білий відклав книгу і потягнувся. Ех, кінець розповіді про Хранителів. Кінець чудового ранку, проведеного разом з Женцем. Тепер Оене мав залишити його спати і набиратися сил, але чомусь не міг просто встати і піти. Айнар лежав тихо, заплющивши очі, але Білий бачив, що він не спить.

Якийсь час вони провели ось так, удвох, закутані в мовчання, як у кокон з ковдр. Білий знову зайнявся однією зі своїх улюблених справ – розгляданням свого підопічного.

– Я сумую за медитаціями на скелі, – раптом ледве чутно вимовив південець, не розплющуючи очей.

Оене подумки домалював непромовлене слово «нашим». Серце забилося швидше. Невже цей чудовий час багато значив не тільки для нього?

– У нас залишилося не так багато часу на спокійне життя. – Айнар розплющив очі. – Я припускаю, він закінчиться, коли ти складеш усі іспити та заліки. А ми підемо руйнувати і вбивати заради того, щоб хтось отримав ще більше влади і набив кишені.

У Білого стиснулося серце. Він розумів, що в словах Женця є зерно істини.

– Особисто я піду вбивати за те, щоб дівчаткам на кшталт Джорджі не доводилося виходити заміж у чотирнадцять. За те, щоб жодна жінка не потрапила в монастирське рабство й не була розіп’ята в підземеллі на кам’яному ліжку в оточенні десятка хтивих потвор у капюшонах.

Айнар пирхнув, але тут же посміхнувся.

– Ти невиправний романтик, Оене.

– У монети завжди два боки, Айнаре.

– Ти думаєш, хоч на одному з них буває щось хороше?

– Ти невиправний песиміст!

– Угу, – південець розплився в задоволеній усмішці, ніби Оене йому комплімент відважив.

Знову повисло мовчання, яке ніхто не хотів переривати. А ще ніхто не хотів розходитися у справах: Айнар – у сон, Оене – на службу.

– Я не завжди був песимістом, – раптом дуже серйозно заговорив Жнець. Від подиву Оене аж дихати перестав, ніби легкий потік повітря з його грудей міг злякати південця, який раптово розговорився. – Колись і я був романтиком. Мені дуже хотілося думати, що люди насправді кращі, ніж здаються. Навіть усупереч тому, що я бачив навколо. А бачив я лише нескінченний бруд і мерзотність, хоча вони були часто прикриті красивими словами, а часом навіть і благородними вчинками. Але, як релігійний фанатик, я тримався за свою віру в людство. Мені хотілося вірити, що люди, які сповідують красу, свободу і прогрес, – це не девіація, а норма.

Жнець замовк. Білий зрозумів, що продовжувати він не збирається. Або ж просто вагається. Тож Оене вирішив трохи підштовхнути оповідача.

– Що ж змусило тебе змінити своє рішення?

– Випадок. Два випадки. – Айнар насупився. Було видно, що його роздирають протиріччя. Схоже на те, що, з одного боку, південцеві хотілося розділити з кимось нестерпний емоційний тягар. Але водночас він не дуже хотів обговорювати тему, яка була для нього явно болючою. – Напевно, легко бути гуманістом, доки біда не торкнеться особисто тебе або тих, кого ти любиш.

Перекований насупився ще більше, зітхнув і завозився, намагаючись однією рукою стягнути з себе верхню ковдру.

– Зігрівся, – пояснив Чорний.

Оене допоміг йому звільниться від частини кокона і знову сів на край ліжка. У кімнату знову пробралася тиша.

– Мені час іти, – з жалем сказав Оене. – А тобі потрібно поспати.

Білий піднявся, щоб вийти, але ноги нібито приросли до підлоги. Ні кроку вперед. «А до лихого все!» Оене знову сів на ліжко. Їхні з Айнаром погляди зустрілися. Очі навпроти не були отруйними. Зараз це були сумні очі самотньої людини, у якої в житті катастрофічно мало хороших переживань.

Оене скинув черевики і приліг на ліжко. Вони з південцем лежали один навпроти одного, не перериваючи зорового контакту, і мовчали, мовчали… І не було в цьому світі нічого солодшого.

Можливо, Жнець теж відчував щось подібне, бо посміхнувся – м’яко, майже сором’язливо. Оене простягнув руку і погладив його по щоці. Запустив пальці в чорний глянець волосся. Айнар заплющив очі, насолоджуючись ласкою. Його усмішка стала ширшою і впевненішою.

«Стражденний дух, спраглий світової справедливості. Як мені допомогти тобі? Що мені зробити?» Але скільки б Оене не бився над цим питанням, на думку спадала тільки одна відповідь. Абсолютно неприйнятна. Немислима.

«Але чому ж? Хто від цього постраждає, крім мене?..»

Айнар заснув майже одразу. Було видно, що він намагається боротися з собою, щоб подовжити тактильне задоволення, але в підсумку програв сну за всіма статтями. Білий з усмішкою прибрав свою жадібну до дотиків руку.

– Ось і славно, Айнаре, – вимовив Оене одними губами. – Відпочивай.

 

* * *

Вмовляннями і підлим шантажем (« …інакше тиждень не отримаєш яблук!») Білий утримував Женця вдома протягом двох днів, і навіть примудрився зводити його до цілителя. Після того, як південцю значно полегшало, опікун дозволив йому прийти в Управління.

– Я змушена вибачитися за свою поведінку. – Кьяш цідила слова, ніби змія отруту. Дочка пустелі взагалі не виглядала людиною, яка вибачається, але було видно, що вона й не намагається. – Я не повинна була говорити того, що сказала. Я не повинна була робити того, що зробила. Мені шкода, що я пошкодила тобі руку.

За ці короткі кілька речень на обличчі Женця змінилися тисячі масок і виразів. Але закріпилося одне. Наймерзенніша іронічна напівпосмішка.

– Що ж, ти можеш спробувати її вилікувати. Ти ж цілитель.

Здавалося, ніби Кьяш ударили під дих. Тхен стиснула кулаки і з перекошеним обличчям зробила крок до Жнеца, на ходу пробуджуючи силу.

– На треба! – заступив їй дорогу Оене, виставивши вперед руки. – Прошу, не роби цього! – Білий спробував зловити погляд Кьяш, потай сумніваючись, що вона на нього зараз взагалі зважає. Здавалося, дочка пустелі дивиться крізь несподівану перешкоду і бачить тільки свою майбутню жертву. Стань на її шляху стіна, вона б її не помітила і рознесла дотиком пальця. – Вже хто хто, а два некроманти мають розуміти одне одного…

– Два некроманти? – немов не вірячи, перепитала Кьяш, змінюючись в обличчі. Її почав розбирати сміх. – Два некроманти, кажеш? Ну й ну! Доля часом відпускає вельми дивні жарти. Ви не вважаєте… колега? – останнє було звернено до Женця.

Тхен почала відступати, шкірячись.

– Так, ви маєте рацію, пані захисниця пригноблених слідчих, – проспівав за плечем Білого Жнець. – Дивні, дивні жарти.

Сміючись, дочка пустелі покинула Залу Звершень. Жнець стояв прямо, зберігаючи на обличчі свою фірмову мерзенну посмішку. Але Оене бачив, як тремтять його вії.

 

* * *

Сьогодні Оене з Айнаром прийшли медитувати на друге «їхнє» місце. На тому ж західному узбережжі за містом. Скеля в одному місці тріснула, відкриваючи прохід на залитий сонцем майданчик, відгороджений від світу кам’яною стіною. Ба більше, тут був доступ до води. З майданчика спускалися кам’янисті сходи. Невеликі сходинки були видовбані прямо в скелі, і спуск вийшов дуже крутим і місцями небезпечним. Зате на сміливців чекав внизу вкрай відокремлений гальковий пляжик.

Айнар був неспокійним, періодично хмурився і чухав ніс, що було ознакою напруженої мислительної роботи. Оене мимоволі занепокоївся теж. Медитація не клеїлася, як би він не намагався сконцентруватися.

Побачивши, що Білий розплющив очі і прийняв позу «вільно», Жнець підповз до нього. Обличчя його було зосередженим, погляд – напружений. Айнар сів навпроти Оене, склав руки на колінах.

– Я тільки недавно зрозумів, що жодного разу не бачив тебе без браслетів. Ти ніколи їх не знімаєш?

Білий заперечно похитав головою, миттю спохмурівши.

– І ти не втомлюєшся від них?

– Тобто? – Оене здивовано подивився на південця.

– Поки ти в хеларі, твоя сила закільцьована всередині тіла і не виходить назовні. Це шкідливо. Ефір має циркулювати. Повинен оновлюватися. Що довше ти перебуваєш у браслетах, то гірше тобі стає.

– А якщо я зніму, то вибухом зроблю величезну дірку в землі й розкришу на пил прилеглі скелі.

– Що, ось прямо знімеш наручники – і ба-бах?! Тобто, ти весь час настільки напружений?

Оене прислухався до себе.

– Ну начебто не настільки… Тобто, не завжди. Наприклад, зараз я спокійний. Відносно.

Жнець накрутив на палець пасмо волосся, роздумуючи про щось.

– Який радіус вражаючої дії? – судячи з рішучого виразу обличчя, південець щось задумав.

– Не знаю… – Оене розгубився. Він ніколи не переймався цим питанням. І, слава Джерелам, ніколи не перевіряв це на практиці.

– Добре. Роздягайся. Попливли.

Айнар рішуче рушив до моря, на ходу скидаючи одяг. Він навіть не озирнувся, щоб перевірити, чи наслідував Оене його приклад.

Берег, залишений позаду, перетворився на тонку лінію.

– Ми вже досить далеко. Думаю, тут ми нікому не зашкодимо. Знімай браслети.

Оене охопила паніка.

– Ні! Ні, це погана ідея. Не треба!

Південець насупився.

– Не знімеш – стягну силою, – жорстко сказав він.

У Білого не було підстав йому не вірити.

– Ні, будь ласка… – простогнав Оене. Його почало трясти від жаху.

– Знімай, – вимогливо сказав Жнець, вигинаючи брову.

– Добре, добре, – здався Білий. Він зрозумів, що може чинити опір хоч дві години, але Айнар від нього не відстане. – Тільки відпливи подалі. Я не хочу робити цього поруч із тобою.

– Нічого страшного. Я зумію захиститися. Знімай. І віддай мені. – Південець був невблаганний.

Тремтячими руками Оене спробував розстебнути неслухняну застібку. Він уже й забув, коли востаннє знімав свій хелар, і майже забув, як працює замок. Нарешті він згадав потрібний рух і відчинив. Але руки так тремтіли, що він упустив браслет, і той почав занурюватися у воду (благо, Жнець швидко зорієнтувався і пірнув за ним). Другий браслет він розстібав, майже плачучи.

Коли обидві хеларові «прикраси» опинилися у Женця, Оене мимоволі заплющив очі, вважаючи, що станеться щось жахливе. Але все було спокійно. Вони так і бовталися на місці, як поплавці.

– І як вно? – Айнар виглядав страшенно задоволеним. – Що ти відчуваєш?

– Не знаю… Нічого. І що мені тепер робити?

– Розслабся і спостерігай. Ляж на воду.

Але Оене продовжував трястися. Жнець підплив до нього майже впритул, узяв за плечі, примудряючись триматися вертикально у воді тільки за рахунок роботи ніг. Заглянув в очі.

– Послухай. Ти зняв браслети. І нічого страшного не сталося. Чого ти боїшся?

– Боюся, що вб’ю тебе. – Оене уникав його погляду.

– Якщо справа тільки в цьому, то не переживай. Мене ти не вб’єш. І навіть не пораниш. Адже я майстер щитів. До того ж, якщо ти відчуєш, що зараз буде вибух, одразу скажи. Одягнути браслет – справа кількох секунд. Давай, розслабляйся. Лягай.

Білий ніяково розпластався на воді обличчям догори, судомно ковтаючи ротом повітря. Відчув, що Жнець бере його за руку і розпрямляє стиснутий кулак, вкладає свою долоню і переплітає з ним пальці. Оене стиснув руку південця, не збагнувши, що робить йому боляче. Заплющив очі. Затримав дихання і зробив довгий видих. Спочатку відпустити напруження в пальцях… потім розтиснути щелепи… потім….

Це зайняло багато часу, але йому вдалося розслабитися достатньо, щоб паніка минула, дихання і серцебиття вже не було настільки прискореним, нав’язлива думка «зараз станеться непоправне» відступила. Білий зміг прислухатися до внутрішніх відчуттів. Страшна внутрішня пружина, що зазвичай була стиснута зовнішнім обмежувальним механізмом  і, розтиснувшись, мала принести великі руйнування, зараз не подавала жодних сигналів. Спала собі тихенько і, схоже, найближчим часом не збиралася завдавати власникові клопоту.

Лежав Оене довго, поки не почав замерзати. І поки не відчув, що по руці Женця пробігає тремтіння. «Лихий мене роздери! Вода ж уже не літня!»

– Ох! Айнар, у тебе вже губи фіолетові, – сказав Оене. – Вибач. Я занадто захопився собою і втратив відчуття часу.

– У тебе губи не кращі, – усміхнувся Жнець. – Давай до берега наввипередки!

Білий припустив, що було сили. Він знав, що не зуміє йти навіть нарівні з Женцем. Дитя моря, південець плавав, як дельфін. Міг нескінченно довго (з погляду Оене) перебувати під водою без застосування магії, пірнати на протиприродну (знов-таки з погляду Білого) глибину, і розвивати вражаючу швидкість. Оене завжди був упевнений, що добре плаває. Допоки не почав змагатися з людиною, народженою на Овальних Островах.

Тільки вийшовши з води на каміння, Білий згадав про браслети. Судомно пошукав їх очима. Зі зітханням полегшення побачив, що Айнар тримає їх у руці.

– Дай.

– Не дам, – Айнар хитро посміхнувся і сховав хелар за спину.

– Ми вже не у воді! Це не жарти. Я висаджу в повітря цей берег!

– Не висадиш.

– Ти не розумієш, як це!

– Мені здається, що розумію. Я бачив. І я чув розповіді про напади, що трапляються у «білих» магів. Це не відбувається в одну мить. Спочатку ти відчуваєш наближення цього моменту. Сила прокидається. На якийсь час запановує хитка рівновага, коли монетка все ще обертається, і не впала ні орлом, ні решкою. Потім монетка падає.

Оене оживив спогади, які зазвичай намагався засунути глибоко. Жнець має рацію. Це й справді не відбувається миттєво. Пружина має ожити, прокинутися. Спочатку вона ліниво подає голос і злегка ворушиться всередині. Силу опору вона набирає поступово.

– Коли відчуєш, що почалося, – я віддам тобі браслети. Навіть більше: сам їх на тебе одягну. Зараз спробуй перебувати без них так довго, як тільки зможеш.

Жнець говорив спокійно, переконливо і доброзичливо. Наче турботливий старший брат.

– Добре. Спробую, – буркнув Білий. – Але в місто я без браслетів не повернуся.

– Домовились.

Підібравши одяг, вони піднялися на скелю. Місця там було менше, ніж біля «ховраха», але теж було, де розвернутися. Оене розтягнувся під сонцем на гарячому камені, відігріваючись.

– Якщо почнеш засинати, скажи. – Тон Айнара був незвично м’яким. У голосі звучала усмішка. – По-перше, потрібно буде надіти браслети. Уві сні в магів на кшталт тебе можуть траплятися непередбачувані викиди ефіру. І тоді – так, берег може трохи постраждати. По-друге, тебе потрібно буде перемістити в тінь, щоб ти не перетворився на червоного запеченого краба.

Додати до улюблених