POV автор
В приміщенні моргу, куди їх закинула Фель, темно. Та це не заважає їм підхопити сестру під руки, коли вона валиться непритомною. Позаду них знаходиться металевий стіл для трупів і вони кладуть на нього дівчину.
– Тут є лікар? – голосно питає Дін, намагаючись розгледіти хоч щось в цій темряві. І він нарешті бачить жінку, котра лежить на столі з руками, зведеними за голову. Біля неї хтось стоїть і Дін Вінчестер виправдовує своє звання найсильнішого мисливця, коли здогадується, що в незнайомця пістолет з глушником. Чоловік, обриси якого ледь-ледь видніються, націлює пістолет кудись вниз і стріляє. Дін із Семом автоматично присідають і тягнуться по свою зброю, але вона залишилася в будівлі в Монтгомері. “Дороті, ми більше не в Алабамі,” – самими губами промовляє Дін.
Пораненим виявляється темношкірий молодик. З підлоги його піднімають старенький лікар та жінка. Стрілець націлює свою зброю на Вінчестерів.
– У мене є певні правила. Коли я питаю, то очікую негайної правдивої відповіді. Якщо ви мені збрешете, надумаєте збрехати, або я вирішу, що ви мені збрехали, я стрілятиму в один із шарнірних суглобів Джеральда, – те, що він говорить серйозно, підтверджує Джеральд з простріленою рукою. – Хто ви такі і як тут опинилися?
– Мене звуть Дін Вінчестер, а це мої брат Сем і сестра Марія. Чесно? Ми самі не знаємо як тут опинилися. Та якщо нам дозволені припущення, то я думаю, що вона хотіла перенести нас в безпечне місце, але щось трохи пішло не так.
– Я повинен у це повірити?
– Слухайте, Ви ж бачили як ми тут опинилися, – в розмову включається Сем. – Ми не через двері увійшли. Я можу допомогти з пораненим?
– Спершу зброя. Кейтлін, оглянь цих двох добродіїв, – жінка підходить до них і починає обшук. У Діна вона знаходить кинджал, схований у черевикові, фальшиве посвідчення і телефон. Останні вона витягує також із кишені піджака Сема. Відходить від них і вручає знайдене чоловікові, якого Діну нарешті вдається розглянути. Брюнет, ростом приблизно як Дін, карі очі, щетина.
– Що це таке? – пусті, як виявляється посвідчення, чоловіка мало зацікавили. Основну увагу він приділяє телефонам.
– Це телефони. Слухайте, тут людина кров’ю стікає, – чоловік недбало киває Семові і той запитально дивиться на лікаря, який весь цей час кров стримував підручними засобами.
– Під моїм столом є сумка, – Сем розвертається у напрямку, який показує лікар, та біжить до столу. Витягує з-під нього сумку і з нею повертається до інших.
– Телефони? – чоловік крутить їх у руках і намагається ввімкнути. Коли в нього це не виходить, він пускає по кулі в кожен пристрій. – Так краще. Кейтлін, ти впевнена, що нічого не пропустила?
– Впевнена, покидьку.
– Кейтлін, ти здалася мені розумною жінкою і це все, на що ти здатна? Але дещо ти все-таки пропустила. Точніше, декого. – він вказує пістолетом на непритомну дівчину.
– Торкнешся до моєї сестри, я тебе вб’ю, – Дін закриває її собою від небажаних поглядів. Зустрічається з докірливим поглядом свого брата, зітхає і здається. – Я сам повитягую з її кишень все, що вона має.
– А якщо ти надумаєш від мене щось приховати… – починає незнайомець.
– То ти стрілятимеш в суглоби того хлопця. Знаю, знаю. – закінчує за нього Дін.
– Ні, в суглоби твого брата.
Оскільки Діну дуже добре відомо, де Фель ховає зброю, першими він оглядає саме ці місця. Однак не знаходить ні меча, ні кинджалів, ні пістолета за поясом. Хоча Дін чітко пам’ятає, що в неї був у руках пістолет, коли вона обернулася до Людини-метелика. Мабуть її зброя, як і їхня, валяється на двадцять п’ятому поверсі будівлі, де працювали всі жертви та вбивця. З кишень штанів та піджака Дін дістає тільки телефон, повністю розряджений, коробочку від її навушників, від яких зараз жодної користі, однак Дін не поспішає витягувати їх з вух сестри, браслет та зім’яту стодоларову купюру. Всі ці предмети він ставить перед чоловіком і робить крок назад. Дзвонить телефон.
– Вам варто підняти слухавку, докторе, – зауважує викрадач і обертається до трійці, котра мовчки обробляє рану хлопцю.
– Сам піднімай. Не бачиш? Я намагаюся врятувати руку Джеральдові, – відрізує доктор.
– Докторе Маллард, не змушуйте мене стріляти ще й в коліно Джеральду.
– Кейтлін, вколи йому морфій.
– Куди? – жінка дістає із сумки шприц та дивиться на доктора.
– У стегно.
– Прямо крізь штанину, – викрадач говорить це таким тоном, ніби пояснює елементарну річ малій дитині, а до неї це все одно не доходить. За мовчазними спостереженнями Сема цей чоловік має медичну освіту і десь служив. “Вона би знала,” – ця думка зникає так само раптово, як і з’являється, і Сем переводить погляд на інший стіл для трупів, на якому лежить вона.
– Гаразд, затискай отут. Якщо потече сильніше, затисни дужче, – доктор дає короткі інструкції Сему й поспішає до телефону. Викрадач йде за ним. Скориставшись нагодою, Сем звертається до жінки. До розмови прислухається Дін, котрий якраз підходить ближче.
– Хто це такий і що йому треба?
– Не знаю, та вчора ми вбили терориста, котрий працював у Норфолку. З лабораторії цей тип хотів усе, включаючи кров терориста. Тепер його цікавлять докази, зібрані у кімнаті мерця, – Кейтлін припиняє говорити, коли бачить, що терорист повертається і не в найкращому гуморі. – Як він? – питає вона вже доктора, коли вони разом садовлять пораненого.
– Я зупинив кровотечу.
– Це добре.
– Не зовсім. Поранений може втратити руку, якщо найближчим часом кровообіг не буде відновлено, – відповідає їй терорист.
– Дакі, ти нічого не можеш зробити? – жінка з надією дивиться на доктора.
– Це аутопсія, а не швидка. Потрібне обладнання і люди.
– То де докази, зібрані в кімнаті Хасама? – він підходить до Кейтлін аж занадто близько.
– У сховищі, в гаражі, поверхом вище.
– Там, де я пройшов?
– Я не знаю, як Ви пройшли.
– У мішку для трупів, – терорист видається диявольськи задоволеним собою. Дін, котрий із братом не раз практикував такий спосіб пересування, задається питанням, чи цей чоловік бува не мисливець.
– Так само й вийдете, – задоволено відмічає Кейтлін.
– Сховище біля лабораторії, над нами, – доктор кивком голови вказує на місце, над яким розташоване сховище доказів. Терорист піднімає голову й уважно вивчає те місце.
Портативну відеокамеру першим помічає Сем. Занадто добре тренований мисливський зір. Пристрій охоплює пораненого Джеральда і людей, що зібралися коло нього. За підрахунками Сема, камера повинна також захопити й частину столу, де лежить Марія. І це погано, бо Дін є в базі ФБР серед найбільш розшукуваних злочинців, а вони, судячи з усього, знаходяться прямо в поліцейській установі. На жаль, терорист також помічає камеру. Він усміхається, а потім стріляє.
Після цього починаються його збори. З лікарського костюму він перевдягається в костюм спецназу і збирає докази. Потім звертається до них усіх з проханням покласти тіло молодого чоловіка, що лежить на третьому столі в мішок. Починає вити сигналізація.
– Швидше, будь ласка, – тільки тоді жінка та лікар йдуть до нього. Вінчестери залишаються наодинці біля пораненого. Терорист каже Кейтлін, що скоро її колеги подзвонять, щоб домовитися про їхнє звільнення. Відповіді хлопці не чують, бо позаду лунає тихий стогін. Фель приходить до тями достатньо, щоб усвідомити, що музика в її вухах більше не грає.
– Кейтлін, коли ми познайомимося ближче, ти мене так не називатимеш, – хлопці розвертаються до решти в аутопсії і прислухаються до розмови.
– Я не збираюся знайомитися з Вами ближче.
– Ти впевнена?
– Слухайте, не хочу переривати ваші шлюбні ігри, та нам тут потрібні телефон та навушники, – Дін вирішує про себе нагадати. – Це для неї.
– І що з твоєю сестрою? – питає терорист.
– У неї епілептичний напад, – замість Діна відповідає Сем. Обидва кидаються до неї та намагаються втримати: Дін за ноги, а Сем за голову. – Коли в неї останнього разу був напад?
– У лікарні, пам’ятаєш? Та справа зі зниклими дітьми, Генріксеном і здоровенною павукоподібною істотою. Її ще тоді виписувати не хотіли, бо на труп вона скидалася більше за того мерця, – Дін киває головою в сторону якогось Касама.
– Господи, переверніть її на бік, – зі своєї сумки доктор дістає якісь препарати. – Це необхідно для негайного початку протисудомного ефекту. Підкладіть їй під голову щось м’яке. Отак. Тепер залишається тільки чекати.
У цей час терористу таки телефонують, попри завіряння Кейтлін, що вони переговори з такими як він не ведуть. Чоловік ставить їх перед фактом, що поранений та хвора дівчина будуть відпущені тільки після того, як йому доставлять докази, зібрані в кімнаті його товариша, судячи з усього. Фель потихеньку починає повертатися до тями, однак їй необхідна музика, чого ці люди надати не могли. Тоді Дін присідає навколішки коло її голови і починає наспівувати всі пісні, котрі він тільки знає.
– Кейт, ні, – шепоче доктор жінці, яка, скориставшись тим, що терорист на них не звертає уваги, тягнеться за скальпелем. Сем з Діном занадто зайняті своєю сестрою, аби самим зробити те, що запланувала Кейтлін. – Він хоче, аби ти спробувала.
– Доктор Маллард вважає, що ви провокуєте мене взяти ножа, – Сем підводить голову і бачить скальпель в руці жінки. Він розуміє, що все може закінчитися для них вельми погано і підводиться.
– Це називається скальпель.
– Ви не відповіли. Вам потрібен ще привід, аби вистрілити в Джеральда? – терорист на це тільки посміхається. Сем напружено спостерігає за дійством. Жінка таки пробує вдарити терориста скальпелем, однак він перехоплює її руку, заводить за спину і тисне на пальці. Зброя із дзенькотом падає на підлогу. Тим часом терорист наставляє пістолета в сторону доктора та Вінчестерів.
– Може ми вийдемо? – Дін відривається від свого заняття і бачить Кейтлін в обіймах терориста. Погляд, що його кидає братові Сем, ясно свідчить, що Дін знову переплутав реальність з порно. Доктор висловлює бажання спробувати вбити чоловіка, на що той відповідає, що доктор шкодуватиме про свій вчинок і знову припрошує всіх до роботи.
Терористу телефонують вже вкотре. Цього разу якийсь спеціальний агент. Після дзвінка терорист відкриває чотири камери для зберігання трупів і кидає Кейтлін срібний скотч. Вони повинні заклеїти одне одному роти і залізти в камери. Вони роблять як наказано. Все одно Фель гірше не буде. Судячи з того, що її одяг більше не чорного кольору, вона зараз не Пітьма і не становить загрози оточуючим чи собі. В камерах для трупів їм залишається тільки чекати.
POV головна героїня
До тями приходжу раптово. Різко розплющую очі, вдихаю, перекочуюся на інший бік і валюся з якоїсь висоти на підлогу. Одразу ж мене підхоплюють чиїсь руки і розфокусованим поглядом я впізнаю силуети братів.
– Ауч, – мені допомагають знову сісти на ту висоту, з якої я впала, і хтось світить ручним ліхтариком прямо в очі.
– Міс, будь ласка, не сіпайтеся. Ваші брати кажуть, що у Вас стався епілептичний напад і я мушу Вас оглянути.
– Бос, як ти в нього влучив? – важко, знаєте, повністю зосередитися на поверхневому огляді, коли такі пристрасті вирують навколо. Ціла купа людей, одні в формі спецназу, інші ні. До декількох людей, включно з Вінчестерами і зі мною, приставлені парамедики.
– Я не влучив, – трохи згодом чується відповідь. – Проведіть цих трьох у кабінет для нарад.
Далі триває довга розмова із директором морської поліції та спецагентом Гіббсом. Обоє хотіли дізнатися, як ми опинилися в їхній будівлі, чи ми знайомі з якимись терористами, чи зможемо їх описати. На питання відповідають Дін із Семом, бо я валялася трупом на відведеному їм столі. Нас відпускають ближче до вечора, не задовольнившись відповідями хлопців. Що ж, а доведеться. Кому як, а мені не імпонує застрягнути в психіатричній клініці.
– Єдине, що нам відомо точно, – ми у Вашингтоні, – відмічає Дін, щойно ми виходимо з будівлі. – Із грошей у нас тільки сто доларів. Як прожити у Вашингтоні на сто доларів?
– Враховуючи, що це мої сто доларів.
– Ви більше нічого не помічаєте? – перериває нас Сем.
– Люди дивно одягнені. Це ж Вашингтон, – байдуже знизую плечима.
– Не дивно, а так, ніби на вулиці початок двохтисячних. – Сем йде до крамниці напроти, на вітрину якої виставлені газети. – Дві тисячі четвертий рік. Ти нас у минуле перенесла.
– Тоді, свій телефон ти зможеш зарядити хіба що через п’ятнадцять років, – задоволено каже Дін. – Чи який то в тебе айфон.
– Ти б сильно не радів, по-перше, ми навіть не у нашому світі, а по-друге, я не в ресурсі перекинути нас назад, тож принаймні декілька днів нам доведеться ночувати в парку на лавочках.
– У нас є сто доларів. Залишається знайти бар.
– Пропонуєш їх пропити? Якщо так, то мені кави.
– Я пропоную підвищити ставки.
Наш чи не наш світ, дві тисячі четвертий чи дві тисячі двадцять перший, а Дін все одно має чуйку на бари з більярдами, де можна зіграти на гроші. До десятої години вечора у нього в кишені вже були п’ятсот доларів. Ми нормально вечеряємо, бозна відколи, і маємо достатньо, аби зняти номер в мотелі на ніч.
В цьому світі ми проводимо тиждень. Час від часу ми зустрічалися із агентами морської поліції, які, перш за все, були зацікавлені в тому, щоб ми розповіли їм про свою зустріч із терористом в найменших подробицях. І знову ж таки, єдине питання, яке залишається без відповіді, – як ми опинилися в морзі. Троє людей стверджують, що ми з’явилися нізвідки, але на ці закиди Дін із Семом відмовчуються.
– Питаю востаннє, як ви тут опинилися? – сидимо в кімнаті для нарад, яка вже стала наче рідний дім, напроти директора Морроу і спецагента Гіббса. Мовчимо. Ця гра вже починає затягуватися. Директор відкидається на своєму кріслі й продовжує:
– Що ж, тоді нам доведеться вас заарештувати за посібництво терористу.
– У вас немає жодних доказів, що ми причетні до ХАМАСУ чи Аль-Каїди. Боги, це все ще актуально? – Дін із докором дивиться на мене, але зупинитися я вже не в змозі. Мозок, який цілий тиждень працював у нормальному для людини стані, починає працювати у звичному стані для мене. Чудово, скоро відновлюся достатньо, аби повернути нас назад. – Останнє, що ми чули за ХАМАС – протести на ізраїльському кордоні, та мене мало хвилює, чим та вся ситуація закінчилася. На цей конфлікт мій народ давно рукою забив. Ну і на додачу два роки тому Держдепартамент США таки виключив Палестину зі списку держав. Та в Ізраїля зараз інша проблема намалювалася – Іран. Ядерні розробки Ірану, превентивні удари Ізраїлю по території Ірану, коли в ООН гримали кулаками по столах зі словами “Ми це засуджуємо!” і на тому все закінчилося…
– Маріє, заткнись нарешті, – Дін закриває мені рот рукою й посміхається охрінівшим агентам. – Вибачте мою сестру, вона любить триндіти багато і не по темі. Ми вже навчилися не звертати увагу на її, зазвичай беззмістовні, балачки.
– То ми можемо йти? – питає Сем.
– Так, – зітхає Морроу і ми виходимо з будівлі.
– Ну ти й даєш. Ти б ще їм за кібервійни почала розповідати, чи за участь Ізраїлю та Ірану в громадянській війні в Сирії. Що? Я теж новини дивлюся, – Дін знизує плечима.
– Нам краще повернутися додому якомога швидше. Вони можуть звинуватити нас у терористичній діяльності навіть за непрямими доказами.
– У них навіть того немає. – заперечую.
– Так, як і жодної інформації про нас. Хтозна, ми під програмою захисту свідків? Чи може ми новий вид терористів, яких послали вчинити якийсь теракт на кшталт одинадцятого вересня? Без документів, щоб неможливо було встановити наші особи. Принаймні ще декілька років вони хапатимуть кожну підозрілу особу і звинувачувати її в тероризмі.
– Думаю, завтра нас тут уже не буде. Мені потрібна кава.
Хлопців мені доводиться будити в третій ранку, коли в голову вриваються чужі думки. Зізнаюсь чесно, за тиждень я встигла скучити за цією какофонією голосів в голові. Поки брати збираються, витягую навушники і пхаю їх у вуха.
– Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що щойно ми повернемося, все запрацює знову? Спробую закинути нас в Монтгомері до зброї та машини, – хапаю обох за плечі та переношу в наш світ.
Стоїмо в кабінеті містера Сміта. Судячи із трупа, нас не було щонайбільше годину. Хлопці хапають з підлоги свої пістолети, а я поки насолоджуюся музикою у вухах. Який прекрасний світ новий у чорно-білих кольорах.
– Listen to the sound of thunderRolling in the soul down underFar beneath the skin it rumblesStep to the step of the drum that rolls inside.
– Гей, зараз не час для співів. Ходімо, – Дін смикає мене за рукав піджака і виводить в коридор. Без проблем доходимо до ліфтів. Встигаємо зайти якраз вчасно: з протилежного боку виходить група людей в ділових костюмах. Нас вони не помічають і слава богам.
– Демони.
– Що?
– То були демони. Думаю, на першому поверсі нас очікує сюрприз. Слухайте, я їх відволічу, окей? А ви сідайте в машину і бігом до Джека. Ви повинні захистити мого брата.
– Минулого разу це були твої останні слова, пам’ятаєш?
– Я не збираюся вмирати сьогодні, Діне Вінчестере, тож можеш розслабитися. Крім того, невже ти думаєш, що якимось демонам вдасться мене перемогти? Та годі тобі, я вбивала демонів пачками ще до того як це стало мейнстримом. І навіть не думайте сперечатися.
Двері ліфта відчиняються.
Додати до улюблених