Переводжу погляд з Пазузу на демонів позаду моїх братів. Один із них непевно дивиться на мене у відповідь і ледве стримує бажання дати драла звідси. Власне кажучи, Пазузу єдиний, кому вдається зберігати спокій і показну манірність.
– Мені починати тремтіти, бо твій допельгенгер вбитий? – Пітьма вже готується до того, що бійки не уникнути. – Цікаво, адже на стороні Вельзевула воювала могутня відьма, нині покійна, на твоїй стороні воював допельгенгер, нині покійний, а демони воюватимуть? Чи вони занадто цінний ресурс для того, щоб використовувати їх як гарматне м’ясо? – радше відчуваю, ніж справді чую, наближення декількох демонів з-за спини. Ну скільки разів можна їм повторювати, що я не люблю, коли до мене підходять ззаду? На їхній превеликий жаль, Пітьма реагує швидше.
– Демони занадто цінний ресурс, щоб їх витрачати на мисливців, – уточнює Пазузу. Між моїх рук починає клубочитися чорний дим. – Скажу по секрету, що між нами з Вельзевулом точиться боротьба не тільки за владу, а й за Пітьму, – бачу як після цих слів демона Дін закочує очі. Пазузу, тим часом, не звертає жодної уваги на Лезо, вже сформоване і готове перерізати кожного демона, котрий насмілиться підійти до мене. – Бачиш, ти вигідний союзник, особливо тоді, коли Небеса так ослаблені. Янголи просто не здатні зараз зупинити наше з Вельзевулом протистояння, а воно все ближче. Хіба Михаїл з Люцифером переймаються зараз тим, що твориться на Землі, а не зализують свої рани?
Питання явно риторичним не було, однак я не знаходжу, що йому відповісти. Янгольське радіо досі мовчить, заткнулась навіть Лінді, яка до останнього гримала в мої ментальні бар’єри. Та згадка про рідних змушує мене напружитися. І я знаходжу, куди можу цю напругу вилити. Демони підійшли занадто близько.
Розвертаюсь, паралельно розводячи руки, і являю майбутнім нападникам гостре Лезо. Воно зависає в повітрі, коли я опускаю руки, а потім одним махом, наче відбиваю подачу в бейсболі, зі свистом мчить до демонів. Воно розсікає їх навпіл. Величезними зусиллями мені вдається змусити його не розсіюватися, хоча для цього й доводиться ловитися за нього двома руками. Що без прямого контакту, насправді, зробити важкувато.
– Що це таке? – Пазузу робить декілька невпевнених кроків назад, коли я знову обертаюся до нього обличчям. Демони, котрі тримали моїх братів, ослаблюють хватку, що дає змогу Вінчестерам двох із них завалити. Відчуваю як Лезо бринить, хоча воно й в кількох дюймах від моїх рук.
– Лягайте! – кричу і знову запускаю цю темну силу в демонів. Цим чорнооким Лезо відтинає голови і нарешті розсіюється, як би я не намагалася його утримати ще бодай на трохи. Ну нічого, завжди можна зробити нове.
– Ти все ще хочеш мене шантажувати? – складаю руки для чергового Леза, однак Пазузу вирішує, що краще йому втекти, ніж роздвоїтися. Величезна втома накочується на мене і нетвердою ходою я підходжу до братів. На Діна не дивлюся, бо й так знаю, що побачу в його очах. Сем виглядає більш-менш готовим до діалогу.
– Як ти це зробила?
– Роки тренувань, – попри втому відповідаю із сарказмом. – Вичитала про цю штукенцію в одній книзі і вирішила спробувати, чи вийде воно і в реальному житті. Вийшло, як ви бачите.
– І що далі? – нарешті таки дивлюсь на Діна. Він виглядає стомленим, а не злим. Що й не дивно, йому потрібно спати.
– Думаю, ці двоє незабаром розпочнуть війну. Пітьму вони, звісно, не чіпатимуть, але можуть знатно так пройтися по всіх моїх рідних, тож будьте обережними.
– Що ти маєш на увазі? – кожна пауза між словами у Діна супроводжується позіханням.
– Ви чули, що сказав Пазузу. Янголи не здатні втрутитися в чергову грандіозну бійку. Думаю, мене вони вважають мертвою. Тому я й не чую янгольського радіо. Від нього від’єднана я, а не вони. Зустрінемось після Різдва.
Крило у мене непогано зміцніло за останній час, однак я досі не маю певності, що його вистачить на такий довгий політ. Звісно, спуститися з Небес я якось зуміла, та завжди важче підніматися, ніж опускатися. Попри сприятливі потоки, крилом все одно доведеться махати принаймні вдвічі частіше.
Мені вдається покинути стратосферу. На рівні мезосфери крилом рухати дедалі важче, а в один момент воно просто відмовляє. Що ж падати мені на Землю величезним метеоритом. Не встигаю змиритися із своєю долею, а хтось уже хапає мене за руку. Здивована, повертаю голову, відволікаючись від розрахунків впасти так, аби нікому не нашкодити, і бачу сині крила.
– Тату?
– Тримаю тебе, нещастя ти моє.
Він допомагає мені дістатися на Небеса. Причому одразу в Едемський сад. Янголи в ньому метушаться і не звертають на нас жодної уваги.
– Михаїл чекає, – коротко кидає тато та йде до найближчих дверей. Я слідую за ним і в голові постають чіткі образи недавнього минулого. Тепер нічого не вказує на те, що тут проходила одна з найкровопролитніших для наших ворогів битв за всю історію Небес.
Двері виводять нас в широкий білосніжний коридор. Білі стіни, біла плитка на підлозі, біла стеля. Де-не-де видніються золоті вставки. Так, дзеркало, що висить трохи віддалік від дверей, у золотому обрамленні, а до нього притулена софа на золотих ніжках. Ми з батьком перезираємося й одночасно закочуємо очі. Щоразу, заходячи сюди, сподіваємося, що Михаїл трохи попустився.
Те, що ми Михаїлові родичі, дозволяє нам піднятися широкими білими мармуровими сходами без повідомлення це Софі, котра зазвичай сидить в його кабінеті на першому поверсі й приймає янголів з різних питань. Печально, що як би безшумно ми не стараємося проходити, а наші кроки все одно відлунюють в цих просторих покоях.
– Почуваюся в цьому як не у своїй тарілці, – тато здивовано озирається і я вказую йому на свій одяг. Чорний піджак, біла футболка, підкочені джинси та чорні лофери. Тут би більше підійшла пишна бальна сукня і туфлі на високих каблуках.
– Ти завжди так кажеш, – він відчиняє двері дядькового кабінету і пропускає мене всередину. Блудна донька повернулася додому. Хоч і кабінет Михаїла також білосніжний, однак тут панує й золото. А коричнева плитка на підлозі взагалі радість для моїх очей. Втуплююсь у неї і декілька секунд стою мовчки, ніби не знаю, що казати. Насправді мені також трохи страшно дивитися їм у вічі. Одна із причин, чому я не поверталася сюди аж до сьогодні.
– Арафель, – голос Михаїла змушує мене підняти голову. Вони всі сидять там. Батько з Рафаїлом на дивані, Люцифер у кріслі напроти Михаїла, останній у кріслі за робочим столом.
– Привіт, – роблю широкий жест рукою і практично одразу опиняюся в обіймах Люцифера, хоча це більше схоже на спробу потрощити в моєму тілі всі кістки. Далі зчиняється рейвах. Родичі по черзі мене обіймають, паралельно намагаючись перекричати одне одного. Вони всі одночасно задають мені різноманітні питання і мій мозок закипає від намагань відповісти їм всім. Поки Михаїл владним голосом не змушує решту братів замовкнути.
– Розповідай. Все і по порядку, – киваю і викладаю історію про те, як я не змогла контролювати Пітьму, про згаслі зорі та супутник Юпітера, що зійшов з орбіти, хоча вони, мабуть, і так про це знали, не забула згадати і про Сонце, яке згасло на двадцять секунд. Потім переходжу до більш приземленого і розповідаю історію протистояння двох жовтооких демонів Пазузу і Вельзевула, які вирішили розв’язати війну на Землі. Це неймовірно цікавить Люцифера, але щось із тим робити він не збирається.
Натомість Рафаїл збирається робити щось із моїм крилом, а Михаїл – із Лезом Пітьми, яке, на його думку, є небезпечним інструментом, особливо у моїх руках. Перспективи тренувань та важкого фізичного навантаження зовсім мене не радують, але я знала на що йшла, коли летіла сюди. Крім того, на Землі зараз Різдво, а без нагальної потреби я віддаю перевагу цей період пересидіти вдома.
З цього моменту й починаються мої пригоди в компанії Михаїла та Рафаїла. Люцифер із батьком зазвичай тиняються десь без діла і намагаються не потрапляти братам на очі.
– Ще раз. – зітхаю, складаю та розводжу руками. Між ними слабким мерехтінням проявляється гостре Лезо, але я вже настільки виснажена, що воно навряд чи переріже навпіл те яблуко, що його тримає Михаїл. Опускаю руки, Лезо зависає в повітрі, Михаїл підкидає яблуко вгору і різким порухом руки я відправляю Лезо в бік мішені. На моє здивування воно перерізає фрукт. Тільки не на дві ідеальні половинки. В останній момент Лезо злітає вгору і відтинає від яблука тільки невеликий шматок. – Ще раз. – Михаїл створює чергове яблуко без зусиль, на відміну від мене, яка намагається створити чергове Лезо декілька хвилин. Я знаю, Михаїл засікає час.
– Не можу, – нарешті полишаю спроби і сідаю на землю. – Це тобі не пальцями клацнути. Мабуть маю ліміт.
– Ліміт чи слабку силу волі? – він нависає наді мною як дамоклів меч. – Або ти контролюєш цю силу, або вона тебе. Третього не дано.
– Бо наступного разу наслідки можуть бути набагато гіршими, ніж згасле на двадцять секунд Сонце. Повір мені, я знаю.
– Тоді вставай і вчись, якщо не хочеш знищити всю галактику, нас і себе заодно, – Михаїл протягує мені руку і я хапаюсь за неї. Він ставить мене на ноги. – А тепер ще раз.
Якщо Михаїл випробовує мене як Пітьму, Рафаїл цікавиться лише моїм крилом. Однак це не означає відсутності фізичних навантажень як таких. Звісно, це не біг з перепонами по лісистій місцевості на каблуках, але й не біг на доріжці в навушниках в спортивній залі. Гірше, переді мною платформи, де вчаться літати діти. Щоправда, коли вчилася літати я, Михаїл просто зіштовхнув мене зі скелі. Полечу чи не полечу, от в чому тоді було питання.
– Гаразд, Рафаїле, я не настільки каліка, – стою на платформі, яка ледь-ледь вивищується над землею. Моє завдання злетіти з неї і приземлитися. Як у стрибках у довжину.
– Це мені вирішувати, а не тобі, – він махає рукою, мовляв, я вже давно мала стрибнути. Ну гаразд. Відходжу аж до протилежного краю платформи для розбігу, набираю швидкості і злітаю. Ушкоджене крило впоралося прекрасно і я вдало приземляюся майже біля Рафаїла.
– І як тобі?
– Судячи з усього, проблема у нервових закінченнях, – він хапає мене за здорове крило і розвертає до себе спиною. – Робота була доволі делікатною і я міг ненароком защемити тобі якийсь нерв. Ти відчуваєш крило?
– Так, – відповідаю, а тоді він різко смикає і я здригаюся. – І так теж відчуваю. – він ще трохи крутить крило в різні сторони. Проблем з відчуттям болю в мене немає.
– Гаразд, подивімося, на яких висотах воно почне відмовляти, – Рафаїл кивком голови вказує мені на другу платформу. На відміну від першої, ця над землею вивищується на рівні лавки в парку. Піднімаюсь на неї, розганяюсь і розгортаю крила. Приземляюся на тому ж місці, що й першого разу. Рафаїл задоволено киває і вказує на третю платформу. Це остання така низенька платформа. Решта вже більш серйозні. Найнижча становить сто шістдесят чотири фути (50 м) у висоту, а найвища – три мільйона двісті вісімдесят тисяч вісімсот тридцять дев’ять футів (1000 км) у висоту. До останньої я явно не дійду.
– Вже важкувато? – питає Рафаїл, коли я приземляюся біля нього. – Це крило не розтинає повітря так легко, як ціле, та я не здивований, що ти цього не відчуваєш. Ти не бачиш себе збоку. На наступну платформу.
Все йшло добре рівно до тих пір, поки я не дійшла до платформи три тисячі двісті вісімдесят футів (1 км). Стрибаю з неї і крило моє кам’яніє. Якби не Рафаїл, що ловить мене телекінезом, мала б я декілька переломів кісток.
– Минулого разу ти падала з відстані двісті шістдесят дві тисячі чотириста шістдесят сім футів (80 км). – Рафаїл звіряється з нотатками. – За словами Гавриїла.
– Що він там взагалі робив?
– Він твій батько, – просто відповідає дядько. – Ходімо до лазарету. Спробую щось зробити із твоїми нервовими закінченнями.
В таких от тренуваннях проходить тиждень від Різдва до Нового Року. Ще через тиждень у більшості країн світу цей занадто романтизований період зими закінчиться і я зможу спокійно спуститися до братів. За час, проведений, в основному, в компанії Михаїла та Рафаїла, я зуміла більш-менш опанувати Лезо Пітьми, декілька разів мені довелось робити чорні очі на вимогу Михаїла для спарингу з ним, а також зістрибнула з найвищої платформи і вдало приземлилася біля Рафаїла, після чого він сказав, що тренувань я більше не потребую, однак ще певний час мені слід утриматися від надмірного навантаження крила.
– Люцифере, стій! – нарешті він попадається мені на очі. Ці два з половиною тижні він старанно мене уникав, але сьогодні у мене є вільний час, який я витрачаю на його пошуки. – Ти не можеш ігнорувати цю проблему.
– Як бачиш, можу. Два тижні пройшло. Надалі буде тільки легше, – він навіть не зупиняється, тому мені доводиться за ним практично бігти.
– Це безвідповідально з твого боку.
– Чому? Демони мене мало цікавлять. Подумаєш, двоє останніх жовтооких вирішили повоювати за трон Пекла. В будь-якому разі я вболіваю за обидві сторони конфлікту, а тепер вибач. У мене багато роботи.
– Вони воюють не лише за трон. Кожен із них бажає перетягнути Пітьму на свій бік. Люцифере, Пекло ж належить тобі. Прошу, допоможи мені. Принаймні скажи, де їх можна знайти, щоб я обох повбивала.
Люцифер зупиняється і дивиться на мене. Потім зітхає і починає пояснювати.
На Землю мені виходить спуститися тільки після сьомого січня. Приземляюся в парку напроти бункера і решту дороги проходжу пішки. Заходжу всередину і бачу хлопців, котрі сидять в оточенні купи книг, повністю занурені у роботу.
– Маєте якусь роботу? – обоє одночасно повертають голови на звук мого голосу. – Не кажіть, що я пропустила всі веселощі.
– Не всі, та дещо пропустила, – Дін штовхає до мене повністю списаний аркуш паперу. На ньому виведені різні дати останніх двох тижнів, а напроти них події. Землетруси, нашестя комах, неконтрольовані пожежі, які спалахують то тут, то там, колись родючі землі перетворюються на неживі пустелі. Якимось дивом поки обходиться без постраждалих, однак криваві жнива от-от розпочнуться. Це вони тільки розігріваються.
– Це те, про що я думаю? – нарешті відкладаю аркуш вбік.
– Так, на жаль. Пазузу та Вельзевул розпочали війну, – відповідає мені Сем.
Додати до улюблених