Чоловік прокинувся від неспокійного сну, намагаючись оговтатися від нічного жаху. Усвідомлюючи, що в кімнаті немає оленів, а його руки не в крові, дихання почало вирівнюватись. Він встав, знімаючи з себе футболку та направляючись у сторону ванної кімнати. Закінчивши приводити себе у р̶о̶б̶о̶ч̶і̶й̶ свіжий вигляд, він вийшов на кухню.
–Доброго ранку. -усміхнена дівчинка подивилася на нього, паралельно готуючи каву.
–Доброго, Ебіґейл. -Вілл підійшов ближче, щоб узяти чашку, котру протягувала дівчина. –Дякую за каву.
–Прошу. -вона сперлася на край столу, тримаючи чашку двома руками. –Ти сьогодні рано. -звернулася до Ґрема Ебіґейл, маючи на увазі особливо ранній підйом того.
–Джек терміново викликає, якась невідкладна справа. -він не любив термінові справи, як і свою роботу загалом, але терміновість викликала ще й роздратування, на додачу до усіх негативних емоцій, під час розглядання місць злочинів. –А я тебе розбудив? -злегка занепокоєно поглянув на неї Вілл. Він хотів щоб вона почувалася комфортно в його будинку, наскільки це можливо.
–Ні, я сьогодні хотіла зайти на сніданок до Ганнібала. У тебе в холодильнику миша повісилась. -жартома сказала Ебіґейл, хоча холодильник і справді був пустим, вона не злилась. –То можна?
–Пробач.. -злегка розгублено мовив Вілл. –Мабуть, я не дуже хороший опікун.
–Ти хороший опікун і ти це знаєш. Доктор Лектер теж мій опікун і, сподіваюся, він нагодує мене чудовим сніданком. -Ебіґейл щиро посміхнулася.
–Так, ти права. Я не проти, щоб ти навідалася до нього. -Ґрем довіряв Ганнібалу, тому розумів, що із ним дівчинка буде в безпеці.
–Дякую. Підвезеш мене до Балтімора?
–Так, звісно. Ти вже готова? -запитав Вілл щоб упевнитися, хоча дівчинка вже була повністю одягнена.
–Так, я тебе не затримаю, обіцяю.
Обидва допили каву та вийшли з дому. День був теплим і сонячним, Вілл навіть зрадів цьому, не прийдеться відморожувати собі кінцівки, розглядаючи місце злочину, якщо воно, звісно, було на вулиці. Ебіґейл теж була задоволена погодою, бо збиралася прогулятися містом, після візиту до Ганнібала, вона не дуже хотіла самостійно добиратися до вовчої стежки, тому сподівалася дочекатися Вілла.
***
Після дзвінка у двері Ганнібал відчинив їх, він не очікував гостей, тимпаче із самого ранку.
–Ебіґейл? -здивовано подивився на усміхнену дівчину Лектер. –Не чекав тебе так рано. Проходь. Щось сталося? -він відійшов від дверей, пропускаючи ту в будинок.
–Доброго ранку. Все добре, але у Вілла миша повісилась в холодильнику. Я на сніданок. Ти не проти?
–Ти якраз вчасно. -вони пройшли на кухню, де на плиті вже готувався омлет. –Як Вілл?
–Джек викликав його до ФБР, каже щось термінове. Виглядав він втомленим вже із самого ранку. -Ебіґейл знизала плечима, спостерігаючи за тим, як Ганнібал додає інгредієнти у сковороду.
–Я сьогодні його навідаю. А як тобі у вовчій стежці? Вже звикла?
–Мені там подобається, мабуть, я навіть почуваюся більш вільно. І собаки у Вілла чудові. В будь-якому разі, це краще за психлікарню. -дівчина посміхнулася. –Вілл намагається зробити моє проживання із ним комфортним, я ціную це.
–Радий чути. Ти знаєш, що будь-коли можеш навідатись до мене, я так само несу відповідальність за тебе, як і Вілл. -Лектер подивився в очі Ебіґейл.
–Як бачиш, я вже користуюся цією можливістю.
–Ось і чудово. -омлет нарешті був готовий і Ганнібал подав одну порцію дівчинці, іншу залишив собі.
Уся їжа Лектера була вишуканою, омлет не виключення, навіть на сніданок він любив гарно оформити страву, знаходячи в цьому свою естетику.
Ебіґейл подякувала за смачний сніданок, для неї було комфортним знаходження у другого опікуна, але вона не могла залишитися на довше, Ганнібалу теж потрібно було на роботу. Вона ще раз подякувала та попрямувала до виходу.
***
Ганнібал збирався до свого офісу, вклавши волосся та одягнувши костюм трійку, чоловік вийшов з будинку. До прийому першого пацієнта залишалося не менше тридцяти хвилин, тому він не поспішав, насолоджуючись приємною погодою.
–Френкліне, -психіатр відчинив двері для свого пацієнта, –Прошу, заходьте.
В кабінет зайшов чоловік невисокого зросту. Ганнібал розглядав варіант направити цього чоловіка до іншого спеціаліста. Він не любив втручання в його особистий простір, особливо від пацієнтів. Френклін хотів бути його другом, що не тільки заважало терапії, а й дратувало Лектера.
–Пам’ятаєте, я згадував, що мій друг Тобіас каже дивні речі? -занепокоєно запитав Френклін.
–Я занотував це.
–Він сказав що хоче зіграти на людських зв’язках, як на струнах, а сьогодні знайшли мертвого чоловіка з грифом віалончелі у горлі. -активно жестикулюючи розповідав пацієнт.
–Думаєте, це Ваш друг його вбив? -Лектера це зацікавило, але він не видав цього.
–Я не знаю!
–Чому б Вам не звернутися до поліції? -Ганнібал передчував, що чоловік цього не зробить.
–А якщо я не правий? -Френклін помітно нервував з цього приводу.
–А якщо Ви маєте рацію? Як думаєте, навіщо Ваш друг розповів Вам про це?
–Він знав, що я розповім Вам.
Лектер знав, що ким би не був вбивця і які б цілі не переслідував, той незабаром буде мертвим.
Додати до улюблених