— Будинок розпусти в самісінькому серці Мондстадту, під носом у Великого Магістру… — співрозмовник похитав головою. Ідея йому явно була до вподоби, але він не поспішав погоджуватися. — Щоб викинути подібне, потрібно бути або безумцем, або генієм.
Ділюк стримано посміхнувся й заперечив:
— Всього лише любити Мондстандт і хотіти, щоб його жителі мали право на завдоволення своїх природніх потреб. Все ж ми говоримо про місто свободи, чи не так? — голос його звучав тихо и вкрадливо, хоча в жилах від ненависті й закіпала кров… ні, від огиди. Ненависть — надто сильне почуття, щоб нагороджувати ним негідників, один из котрих зараз сидів у кріслі навпроти й ліниво потягав благородне, навідміну від себе, вино. На губах його грала весела посмішка.
— Цікаво, як по-різному люди це трактують. Адже, здається, з цим лозунгом влада влаштовує облави й проводе просвітницьку діяльність з населенням, закликаючи відмовитися від експлуатації людей, — полум’я в каміні на мить спалахнуло дещо яскравіще. Ділюк розсміявся. Йому необхідна була пауза перш ніж продовжити цей діалог, інакше він скінчився б вбивством прямо зараз, а для цього поки що рано.
— В такому випадку їм слід заборонити будь-яку діяльність, котру можна продати, й самоліквідуватися, інакше це також експлуатація, — він кинув погляд на годинник. Сміх, що прозвучав у відповідь, був надто відразним, цього не можна було витримати ні хвилини більше. — На жаль, мені час іти, пане Того. Багато роботи. Я прийду тринадцятого числа, як ми і домовлялись, щоб обрати “товар” для своєї таверни, — вже біля самих дверей, потискаючи руку господареві й обмінюючись люб’язностями, він наче раптом згадав. — Ах, ще ось що, звичайно, наші домовленності повинні лишитися в повному секреті навіть в межах вашого… бизнесу. Адже ви знаєте, ворон ворону око не виклює, але лише до тих пір, поки їм не доводиться ділити горіх. Інакше кажучи: мені буде складно усувати ваших конкурентів і протегувати вам, якщо про мене зі знанням як то робити пустят хоча б один ганебний слух.
Вулиця зустріла майстра свіжістю морозного повітря та снігу, виблискуючого в світлі дворових ліхтарів. Це все різко контрастувало з удушливою атмосферою розмови, що Ділюк мав щойно і він насолоджувався цим, тому не поспішаючи побрів довинокурні замість того, щоб скористатися неподалік розташованим порталом. Хотілося в прямому сенсі провітритися, а потім добре вимитися. Внутрішній голос підказав, що в крові.
Пізно ввечері тринадцятого числа Ділюк з’явився з порталу коло Каньйону світлої корони. Небезпечне місце. Дивовижно, до яких ризиків людей підштовхують похіть і жадібність. Майстер гидливо скривив губи, коли із-за великого валуну показався темний силует у такому ж темному плащі, як і у нього самого, і з лихтарем у руці. Полум’я за склом розгоралося все яскравіще, у мірі того, як Того наближався.
— Як люб’язно з вашого боку особисто зустріти мене, — з ледь помітним сарказмом промовив Ділюк. Усі вони так робили, ці виродки, котрим незнайоме поняття честі. Летіли до нього, як метелики на вогонь, спокушені солодкими обіцянками про захист від закону… Що ж, від закону він їх дійсно захищав, адже мерцям той неписано. Він прослідував за своїм провожатим, і незабаром вони прийшли до одноповерхової будови, вдало замаскованої поміж гір. В ній не було нічого примітного зовні, нічого не виявилося і всередині. Її легко можна було сплутати зі скромним готелем для мандрівників.
— В деяких монастирях парафіяни мають більш розпусний вигляд , ніж у вас офіціанти.
Того самовдоволено озирнувся.
— Тому що це — офіціанти. Я бы не втримався на плаву так довго, якби не був обережним. А це, — він відчинив перед гостем двері в звичайне підсобне приміщення, — ворота до Селестії.
Коли двері зачинилися за їх спинами, він присів навпочипки, прибрав з підлоги декілька дошок, під якими виявилася важка кришка люку. Незручними сходами вони спустилися в довгий коридор, освітлений смолоскипами, закріпленими на стінах між дверима. Ділюк підрахував їх: двадцять, без тої, що в кінці коридору, по центру. І це лише один з закладів такого типу. Від зітхання не вдалося втриматися. За кожними дверима — одне загублене життя; одна маленька трагедія. Через кожну з них лунали стони або вже зовсім неприродні крики. Складно уявити, якою потрібно бути потворою, щоб отримувати задоволення від чогось такого. И ці потвори при офіційних зачистках борделей, удостоюються лише виговору.
— Музыка. Га? — Задоволено спитав Того. — Для вашої таверни я відібрай найкращих музикантів. Якщо хтось з них буде особисто вам до вподоби, зможете самі нею насолодитися просто зараз.
— Все ж ви надто люб’язні, — тепер сарказм був більш явним. Навіть якщо виродок запідозрить щось, втекти йому вже не вдасться. Ділюук увійшов до останньої кімнати. — А що стосовно персоналу і відвідувачів, котрі нагорі? Вони знають де знаходяться? — Він отримав стверджувальну відповід і знову зітхнув. Ясно. Їх також до страти.
Кімната, в якій вони опинилися, була дорого і зі смаком оформлена, і стилем нагадувала інтер’єри в Лі Юе. В повітрі витав сильний, цитрусовий аромат, заглушаючий всі інші запахи. Тут бів невеликий столик з пляшкою вина виробництва “Світанку”, крісло і зовсім крихітна тумбочка. Майже всю іншу площу приміщення займало величезне ліжко; на ньому п’ятеро напівроздягнених дівчат: хтось з них сидів, безсоромно розкинувши ноги і грайливо намотуючи на пальчик пасмо волосся, хтось просто посміхався і дивився закоханими очима, наче на свою першу любов, але за всим цим відчувалася фальш від якої Ділюку було гидко. На підлозі, притулившись до ліжка, розслаблео сидів чоловік, приблизно того ж віку, що і Ділюк; одне його око закривала пов’язка. Він чомусь здавався знайомим, тому майстер затримав на ньому задумливий погляд, що Того трактував по-своєму.
— Це Саюрі. На хлопців менший попит, ніж на дівчат, але бажаючі все ж є, тому нехай буде, — пояснив він з сальною посмішкою, наповнюючи вином два келихи. — Не думайте, що я намагася підсунути вам брак. Нехай він і каліка, проте дуже здібний. Сам сам перевіряв. Ну, то вип’ємо за плідну співпрацю? — Ділюк прийняв келиха, але відмовився ним чокнутися.
— Не прийнято, — сказав він, відставляючи напій у сторону, але відразу ж беручись за горлянку пляшки.
— Що не прийнятно? — поцікавився Того, допив.
— За упокій не прийнято чокатьсятак пити, — сутенер встиг тільки здивовано підвести брови, перш ніж прозвучав лязгіт скляних, і Дилюк під переляканий жіночий вереск сильним, точним рухом всадив троянду йому в горло та відразу ж витягнув, дозволивши крові бризнути наче водограй. Марно руки Того потягнулися до рани, намагаючись затиснути її. В очах у нього темніло, він похитнувся і звалився на підлогу, до ніг свого вбивці, стрімко заливаючи доски своїм нікчемним життям. Ділюк відчув себе краще, мов з плечей в нього спав тягар, він вихопив з-під плаща меча, — як раптом йому у вилицю прилетів сильний, хоч і не поставлений удар. Той чоловік… Саюрі, здається, накинувся на нього зі звіриним вічаєм. Ділюк сторопів і тому пропустив ще один удар, перш ніж перехопити руку чоловіка та відштовхнути його спиною на ліжко.
— Заспокойся, – наказав він. — Я вас не чіпатиму. Залишайтеся в цій кімнаті і не робіть більше дурниць. Як стане тихо, зможете вийти, — з цими словами він вийшов до коридору й, подібно посланцю смерті, відправився по інших кімнатах і на перший поверх. Він пронизував мечем і підпалював клієнтів, охоронців, офіціантів, покоївок. Всих, кого вважав причетними до злочину. Всих, з чиєї мовчазної згоди воно існувало. Закінчивши з цим, він розчинився у темряві за порогом.
А через через тиждень, ввечері він меланхолічно протирав келихи в “Частці Янголів”, вслухуючись у п’яні бесіди відвідувачів. Як він і припускав, про борделі Того та криваву розправу, що там відбулася, поповзли чутки. Хтось стверджував, що це справа рук Опівнічного героя, адже прикмети вбивці точнісінько збігалися з тим, як про нього говорила Донна, хтось був цим обурений і заступався за честь загадковго захисника мондстадтців, стверджуючи, що він не здатний на таку жорстокість, а з сутенером розправилися його конкуренти або власні ж працівники зірвали рабські нашийники і влаштували революцію. Ділюк був задоволений. Не славетністю свого альтер-его, а шумом, що піднявся навколо заподіяної ним кари. Він хотів, щоб каждий засвоїв: бізнес, побудований ціною чужого болю та свободи, задоволення розміняне на неї ж, лише біллю та принизливою смертю й віллються.
У народі його поглядів здебільшого не розуміли, не розділяли, а методи боротьбиназивали надто жорстокими. Більшість схилялася до того, що на державному рівні робиться достатньо: борделі та тих, хто ними керує, ліквідують, персонал відправляють за грати або на виправні роботи, а клієнтам роблять суворе попередження. Але Ділюк бачив у цьому боротьбу з вітряними млинами. Який сенс рубати гілки дерева, якщо його кореневище розростається та кріпне? Він волів викорчовувати: виходити не на підставних власників, а на справжніх, які зазвичай були людьми впливовими і знаходились у тіні. Благо, його становище у суспільстві та забезпеченість дозволяли ловити велику рибу. Окрім того, він вважав за необхідне боротися не лише з “послугами”, в з попитом на них, адже доки він є, завжди знайдеться той, хто його забезпече. До засудження з боку інших майстру справи не було. Він вважав себе лише інструментом правосуддя і справедливості, а гароті під руками ката, як відомо, все одно наскільки злі або нещасні хрипи вириваються з гнилих грудей злочинця, і наскільки зворушений цим шоу натовп.
Час був пізній, і Ділюк вирішував, чи хоче він повернутися додому, чи заночувати тут. Як раптом двері відчинилися, і на порозі виникла людина, яка останнім часом не йшла у майстра з голови. Саюрі влаштувався за барною стійкою, поправив на плечах пухнастий, світло-блакитний кожушоу. Він вже був напідпитку, але декілька разів підкинувши до гори монету, спритно зловив її двома пальцями.
— Дай-но мені випити, та лий до краю, — Ділюк поставив перед ним і наповнив келих. Непомітно прослизнув уважним поглядом по всміхненому обличчю, глибокому вирізі на смуглявих грудях і цвяшку, що фальшивим золотом виблисквав у мочці. Гість теж роздивлявся його, але не намагався приховати своєї зацікавленості. — Здається, я тебе вже бачив, — сказав він, пестячи пальцем ніжку келиха.
— Не дивно, якщо часто тут буваєш, — просто відповів Ділюк. Він не турбувався про те, щоб бути впізнаним. Обличчя і волосся його тієї фатальної ночі було приховано капюшоном, а окрім того, чого коштує слово колишньої повії? Тим паче, проти його слова. Ніхто не повірить. — Втім… — Втім Ділюк був зацікавлений. Цей чоловік все ж надто сильно когось нагадував… Але скільки майтер не ламав голову, в неї не йшло нічого, крім одного лише ім’я. — Можливо, ми зустрічались раніше й за інших обставин?
— Можливо, — загадково блиснув оком Саюрі, замість якогось конкретного припущення, і простягнув вузьку долоню, — а можливо, ще зустрінимося за них. Саюрі.
Ділюк не відмовився від рукостискання, хоча йому було неприємно. Не через минуле цієї людини. Він не звинувачував хлопця в тому, як склалася його доля. Але розв’язна посмішка, і те, як швидко він спустошив келих майже наполовину… Не найкращий початок нового життєвого шляху.
— Я думав, Саюрі це жіноче ім’я, — хлопчисько сперся на барну стійку, майже лягаючи на неї, наблизився до обличчя Ділюка і млосно видихнув, що це творчій псевдонім. Він навіть не звернув увагу на те, що зачепив свого ж келиха та обов’язково перегорнув би його, переливаючи безцінний напій, якби Ділюк не був уважнішим і не відсунув його в бік. Зовні він залишився незворушним, хоча подібна витівка не могла не розлютити. Він не став відсторонятися, а тому спитав майже в чужі вуста, вкладаючи в голос всю байдужість, на яку був здатний: — А нормальне ім’я є?
Саюрі плюхнухнувся назад на стілець, явно розчарований. Підсунув келих до себе.
— Непристойно ставити такі запитання до людини, яка не палає бажанням на них відповідати, — Ділюк хмикнув, спостерігаючи за тим, як зникає залишок вина.
— А за пляшку чогось кращого?
— За пляшечку чогось кращого цього вечора ти зможеш называти мене так, як тобі подобається.
— А як мені подобається справжнім ім’ям?
— Тоді за дві, — вестися на цей торг було безглуздо. Не могло бути жодної впевненості, що названо буде справжнє ім’я, а не вигадане просто зараз, навіть якщо поставити на кон весь алкоголь світу. І все ж таки:
— Ті хоч за три.
— Тоді Кайа, — знову представився чоловік, все з тією ж інтонацією, тільки руки цього разу не простягнув. Неприємно кольнуло під лопаткою. Ділюк мовчки поставив на стійку обіцяне вино, а гість підснув його ближче до себе, а потім взагалі переставив на підлогу біля свїх ніг, наче остерігаючись, що його віднімуть.
— Не сподобалось? — вигнувши брову, поцікавився він.
— Та ні, то набагато краще. Просто це ім’я мені чомусь знайоме, — Саюрі, чи тепер Кайа, знизав плечима, мовляв, чи мало людей з таким ім’ям? Він виглядав як людина, яку все або бавить, або залишає в повній байдужості. Іронічно, що варто було Ділюку подумати про це, як він сказав саме те, що змусило Кайю відсунутися, насупитися подібно до замерзлого горобця. І з чого?
— Схоже, що ви любите вино. Значить, швидко навчитеся в ньому розбиратися. В цьому закладі потрібен ще один бармен, не хочете спробувати? — Ділюк брехав. Персоналу було достатньо. Йому просто здалося потрібним тримати цю людину ближче до себе, щоб розібратися з тим, чому вона здається такою знайомою. До того ж, Кайа, напевно, потребував постійної роботи.
— Ні. Я не вмію. Не впораюся. Та й мені вже час, — Кейа вскочив, згріб свої пляшки і поспішив забратися геть, перш ніж почув, що нічого складного в подібній роботі немає. Ділюк покликав Чарльза. Запитав, чи бачив він того гостя, що тільки-но сидів біля барної стійки, попросив запам’ятати його і розповідати про нього, якщо ще раз з’явиться. Потім він все ж таки вирушив додому. Не те, щоб його все це сильно спантеличило або здалося важливим, проте природна цікавість брала своє.
Кайа часто приходив у “Долю ангелів”. Частіше на пару бокальчиків із приятелями, завжди різними, тому Чарльз припустив, що це випадкові товариші по чарці. Зазвичай вони сідали в дальньому кутку таверни, недовго про щось говорили та йшли. Рідше чоловік приходив один, і тоді міг просидіти за барною стійкою до закриття. Він дозволяв собі відвертий флірт, часом відвертий до непристойності та неоднозначні жарти, а іноді весь вечір проводив мовчки. Цієї інформації було замало, щоб у чомусь розібратися. Зрештою, Ділюк вирішив, що просто не судилося, дав відмашку бармену і зайнявся своїми звичними справами. Він зовсім забув про Кайю і все пов’язане з ним, поки одного разу вночі, патрулюючи Мондстадт, не почув стогін. Гортанний і, як йому здалося, змучений. Він пішов на звук, у підворіття, впевнений, що хтось потрапив у біду, обережно виглянув з-за рогу, щоб оцінити обстановку, перш ніж обрушитися з мечем на голову порушників спокою, але побачив зовсім не те, що очікував. То був Кайа. На колінах перед якимось мужиком, що привалився спиною до стіни і блаженно заплющив очі. Він відсмоктував у нього, вбираючи збуджений орган повністю. Бридко, зі слиною, із відповідним звуком. Гидота. Зараз правильніше було б піти, але Ділюк ступив уперед, розлючений і керований бажанням припинити сцену, мимовільним свідком якої став.
— За старе, значить, Саюрі? — Його обличчя було приховано капюшоном, і в ньому одразу вгадувався опівнічний герой.
Архонти, треба було чути цей вереск. Клієнт без жодних допоміжних засобів на кшталт планера помчав геть зі швидкістю вітру. Здається, навіть не повністю натягнувши штани. Кейа ж піднявся на ноги і раптово накинувся на Ділюка з претензіями і натиском, неочікуванним від людини, яку застали за чимось настільки негідним і принизливим.
— Ти… — прохрипів він горлом, що ще садніло. – Що, тепер і мені кишки випустиш, як тим бідолахам?! Вскриєш горлянку?! Чи може кинеш до в’язниці?! Ти ж із цих… — він кричав, схоже, зовсім не турбуючись про те, що може привернути непотрібну увагу. Ділюк чортихнувся, вдавив це непорозуміння в стіну і затис йому рота рукою, з огидою думаючи, що чергову пару рукавичок доведеться спалити.
— Та тихо ти. Я не завдам тобі шкоди. Скажи, хто зараз змушує тебе цим займатися, — він би не відступив, якби був готовий до того, що його досить таки відчутно гризнуть за палець і одразу лягнуть у коліно, але він не був.
Кайа виплутався з хватки і дивився зацькованою шавкою.
— Ніхто мене не змушує, бовдур, — він зло сплюнув Ділюку під ноги. — Мені потрібні гроші, і я працюю. Може, й тобі відсмоктувати, щоб не такий озлоблений був?
Звуку ляпаса не було. Його заглушила рукавичка, але з-за персня під нею удар все одно вийшов відчутний, і Кайа здригнувся, стиснув зуби, але не скрикнув і не притиснув руки до обпаленого ударом місця. Тільки дивився ще лютіше. Ділюк схопив його за комір і струснув.
— Зав’язуй із цим і забирайся з вулиці. Знайди нормальну роботу. Ще хоч раз побачу тебе, здам лицарям. І це, — клинок меча торкнувся чужого кадика, залишаючи на ньому пару подряпин, — якщо тобі дуже пощастить.
Він відкинув його від себе, як недбалий господар шкодливого кота, і пішов, відчуваючи себе як ніколи вразливим. На щастя, до світанку більше нічого не трапилося, місто спало спокійно і так само спокійно прокидалося, коли опівнічний герой намагався відійти до сну в одній з кімнат таверни і крутився на ліжку, не в змозі знайти спокій.
Він почувався обманутим. Безглуздо чекати подяки від тих, кого намагаєшся захистити. Він це розумів, приймав і не був до цього схильний, але чомусь не виходило абстрагуватися від того, що врятована ним людина не прийняла дароване їй благо і не скористалася ним, а вирішила, що краще повернутися в те болото, з якого її витягли і захлнутися у ньому. Та хто в здоровому глузді на таке погодиться? Тим більше, коли є стільки можливостей чесного, безпечного та непоганого заробітку. А, може, мають рацію всі ті, хто каже, що жертви сексуального рабства самі не хочуть з нього вибиратися? Від цієї думки Ділюк навіть сів на ліжку. Може, вони просто обирають найлегший шлях, шлях неопору, просто тому, що схильні до цього, тому що поняття честі та гідності їм невідомі? Виходить, вони самі винні у своєму становищі і Верховний Магістр це розуміє, тому змушує їх відповідати за законом. Ділюк ніколи не цікавився подальшою долею тих, чиї “господарі” були вбиті. Він просто був впевнений, що вони почнуть жити нормальним життям.
Як і більшості представників аристократії, йому був властивий певний снобізм, а також максималізм, коли йшлося про людські вади та чесноти. Він лихо ділив людей на гідних і недостойних, обравши мірилом себе та своє оточення. У його уявленні допомогти гідним людям вибратися з несприятливих обставин було так просто, як змахнути долонею, відправляючи в політ архонтову корівку. Зрештою, він все ж таки заснув на якісь пару годин, начебто змирившись з думкою про те, що один із врятованих ним людей виявився негідником і полінувався розправити крила. Що ж, буває… Може, хоч загроза змусить його взятися за розум.
***
— Щодо того чоловіка, за яким ви просили спостерігати, – Ділюк прибрав серветку, якою протирав барну стійку і відмахнувся від Чарльза. Минуло вже близько місяця з тієї огидної ночі, коли Кайя похитнув його душевну рівновагу та почуття прекрасного.
— Я ж сказав, що це не актуально.
— Так, але вчора його забрали лицарі ордену. Витягли прямо з-за столика і повели кудись. Я подумав, що це вас може зацікавити, — Ділюк зітхнув. Значить, навчити дурня не вдалося. Трапляється. Виходить, по заслузі.
— Ти помилився.
Додати до улюблених