Частина 1. Розділ 8. Дотик темряви

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

_ _ _

– Підозрюю, справа піде аж ніяк не так швидко, як я сподівалася, – Се нетерпляче побарабанила пальцями по столу. – Досі жоден з експертів не зміг відповісти, що це за графеми, якими списано щоденник Раатора Ваалли. Мине багато часу, перш ніж тут побувають фахівці з усіх мов, які нам відомі. – Наставниця Оене зітхнула. Вона завжди болісно ставилася до очікування. – Поки що все, з чим ми можемо працювати, – це замальовки. Але й тут ми зайшли в глухий кут…

…Се, Білий і Жнець не одну ніч просиділи в бібліотеці, вивчаючи схеми плетіння різних заклинань і намагаючись зіставити з начерками в щоденнику. Але все даремно. Навіть близько нічого подібного не знайшли. Звісно, ці загадкові схеми вивчили різні фахівці із заклинань – теоретики і практики, але тільки головами хитали…

– У мене є певні думки з цього приводу, – невпевнено почав Жнець, задумливо пожовуючи кінчик власної коси. – Але це лише припущення. Прошу вважати просто чернеткою гіпотези.

– Розповідай, – поквапила Се, миттєво надихаючись. Явно задоволена, що вперше з моменту отримання щоденника хоч хтось висловить ну хоч якусь думку.

– Це можуть бути заклинання негативної тілесної трансформації. Ніби заклинання цілительства, тільки… навиворіт.

Жнець помовчав, задумливо дивлячись кудись крізь кут кабінету, прикусивши нижню губу і чухаючи ніс згином вказівного пальця.

– Щось іще, Айнаре?

– Я не можу точно це описати. У цих візерунках є щось… Якийсь елемент нелюдської магії, якщо зволите. Щось дуже чуже. Людина б такого не сплела.

– А детальніше?

– Наприклад, жоден маг не зав’яже таких петель, це суперечить самій природі Джерельних сил. Закрутити потоки так – це протиприродно. Як якби людина за бажання могла вигнути коліна назад і ходити, не відчуваючи жодного дискомфорту. Це неможливо.

Усі замовкли, перетравлюючи почуте.

– Цікаво, вони намагалися винайти заклинання чи розшифрувати? – тихо протягнув Оене.

Се випросталася на стільці, склала руки перед собою і подивилася на Білого. Вона прийняла якесь рішення.

– Оене. Ти маєш з’їздити в Деншо́ і відвідати наставника Ваалли у Лікарні Великої Милості. – Оене проти волі поморщився. – Вибач, я знаю, що це неприємно. Але крім тебе цю лінію більше ніхто не відпрацює. Маг неадекватний, розмови з ним нічого не дали. Але ти можеш відчути його. Раптом вдасться щось з’ясувати.

«Наприклад, наскільки сильно його лякають нічні кошмари?»

– Так, добре, – сухо зронив Білий.

– Судячи з листів, наставник Раатора Ваалли не такий уже й недоумкуватий. Можливо, він просто хоче, щоб усі так вважали. – Жнець посміхнувся своєю звичайною кривою односторонньою посмішкою.

Не те щоб Оене пригальмовував свідомо, але до південно-східної околиці міста, на якій розташовувалася станція оренди верхових ящурів, вони з південцем йшли години дві. Щоб відволіктися від тяжких думок, Білий роздивлявся місто (тим паче, що в нього ніколи не було часу просто погуляти столицею і роздивитись на всі боки). Здавалося, що з часу зачисток, що прокотилися Мере (та іншими містами), місто ожило. Повітря стало чистішим, море – яскравішим, люди – ошатнішими, а будинки – білішими. Звісно, це була всього лише ілюзія, і Оене це усвідомлював. Але в його відчуттях усе виглядало так, ніби тінь біди, що довгий час нависала над Сірою Косою, відійшла, і над півостровом засяяло сонце.

Шкода, він не бачив обличчя Єзаріє, коли того терміново викликали до Будинку Уряду і в жорсткій формі зажадали пояснення з приводу неприйнятних дій його людини. Кажуть, очільник Церкви, і оком не моргнувши, відрікся від святого отця Дзоли (так звали вілленця, який вторгся до будинку другого міністра) і категорично заперечував причетність офіційної Церкви до цього. Хотів навіть виступити на головній площі з відкритим зверненням до Сірих, але йому не дозволили.

Через невдалу диверсію святого отця вибухнув страшний скандал. Делегації Єзаріє довелося того ж дня покинути Мере. Ба більше, блага звістка про те, що Церква серйозно прокололася, швидкою поштою миттю облетіла решту країн Великого Союзу і не тільки. Місцеві служби безпеки, які ніби тільки й чекали цього часу, дружно почали шерстити всіх, кого хоч найменшою мірою підозрювали в симпатії до Тихих. Почалися перевірки і чистки навіть у таких «позаблокових» країнах як Віану, Мехен і А Тхі. Багатьох вілленців, онорців, шинайців та їхніх родичів (тобто, вихідців із країн, підконтрольних Віллені) вислали геть. Не виключено, що під роздачу потрапили також і безневинні біженці, які свого часу втекли з Проклятого Кола, розраховуючи на вільніше життя. Оене хотілося вірити, що справді невинних людей не чіпали.

Преподобних Кіренна й Дерріша заарештували. Під вартою опинилися також, звісно, Дзола і троюрідний племінник другого міністра. Оене не сумнівався, що незабаром Ядро з Тенетами здобудуть нову інформацію. Там уміли ставити питання й отримувати відповіді.

Усі ікони та медальйони, які змогли знайти, вилучили. Мешканцям оголосили винагороду за кожну здану владі ікону чи «стулки».

– І чому не можна було інсценувати щось подібне раніше? – дивувався Жнець. – Давно б уже всю цю шушваль вимели з країни.

– Цікаво, чи перестануть знаходити «наречених дракона»? – запитав ні в кого Оене.

– Якби знати, яка кількість «стулок», «ламаріїв» і подібної гидоти ще залишаються в Сірій Косі? – розмірковувала Се. – Якщо Тихі вже й до нас добралися, то уявіть, скільки цього добра в інших країнах! Навіщо, крім очевидних цілей пропаганди свого культу, Церква їх поширює? І що все-таки роблять ці артефакти з енергією, яку випивають?..

…До Деншо їхали верхи на ящурах[2]. Після «дискусії», яка в них із Женцем сталася під час демонстрації проти самоходів, Оене, який і раніше уникав цих механізмів, тепер узагалі дивитись у їхній бік не міг. Він багато разів замислювався над тим, чому не відчуває самоходів, адже вони живі. Навіть емоції рептилій він відчував, хоча і набагато більш розмито, ніж людські. «Напевно, це через те, що самоходи й справді не мають свідомості».

Оене нервував. Смикав хеларові браслети на зап’ястях. Раз у раз неусвідомлено уповільнював хід свого ящура. Потім схоплювався і наганяв Женця, який їхав рівно.

– Ми хотіли б провідати Ісе́о Нем-еле́, – сказав Оене реєстратору на вході, пред’являючи виплавлений із міді знак Порядку, який використовували «ядерщики», якщо їм була потрібна підтримка офіційного авторитету.

Реєстратор кивнув і, не запитавши, всупереч звичайній процедурі, імена панів-«порядників», відповів:

– Слідуйте за мною.

Чоловік провів їх у хол, потім кудись вийшов. Оене з тремтінням, але водночас і з цікавістю, оглядав зал очікування. У м’яких кріслах сиділи кілька людей скорботного вигляду. «Так, приходити сюди – нікому не в радість. Так само, як і «лікуватися» тут», – подумав колишній пацієнт. Він провів у цій лікарні багато років, але в цьому приміщенні ніколи не був. Тих, хто мешкає «по той бік», зазвичай не випускають за Щит. Вийти ти можеш або за спеціальним розпорядженням Головного Лікаря, або тебе винесуть у сірому савані.

– Панове, прошу за мною, – Білий сіпнувся від несподіванки, коли похмурий санітар гукнув їх із Женцем.

Вони опинилися в саду лікарні, де на лавках чинно сиділи поодинокі пацієнти. Оене знав, що в післяобідній час багато хто йде спати, і сподівався, що вони встигли перехопити Нем-еле до того, як він упливе в свої кошмари.

Санітар підвів їх до сивого старого в кріслі на коліщатках. День видався прохолодний, нібито й не літо, і коліна пацієнта були вкриті пледом. Білий із супутниками підходили зі спини і трохи збоку, тож Оене майже не бачив того, хто сидить. Але навіть із цього ракурсу він зрозумів, що старий являє собою купу кісток – настільки худим і висохлим він був.

Вони підійшли до нього досить близько, щоб по ребрах Оене проповзло лоскотання. Емоції мага він теж відчув. Білий одночасно був радий, що його норовливий фоновий дар відчуття сьогодні вирішив працювати, але водночас було тяжко від того, що доведеться стикнутися з чужим мороком. Хоча зараз внутрішній світ об’єкта являв собою гладь озера, по якому пробігали брижі подиву і легкого занепокоєння.

– Пане Ісео, – хрипло прокаркав санітар. – До вас відвідувачі. – І пішов, залишивши старого на поталу псевдо-«порядникам».

Оене і Жнець сіли на лавку навпроти обдарованого. Ісео смирно сидів під гіллястим деревом. І поза, і обличчя його виражали відчужене божевілля. На сухих зап’ястях красувалися хеларові браслети з емблемою Великої Милості. На вигляд він аж ніяк не нагадував уродженця Сірої Коси. Швидше, датторця.

Але умиротворена поза не обдурила Білого. Коли маг побачив його… «Бульк!» – в озеро кинули величезну камінюку. По воді побігли хвилі, каламутні мулисті води піднялися з дна.

– Вітаю вас, пане Ісео. Я – Оене з Дому… Оене До́ем-еле́. – Чомусь у нього язик не повернувся вимовити свою приналежність.

Коли старий почув ім’я сім’ї Білого, у ньому піднялася ціла буря. «Це не схоже навіть на страх викриття. Що відбувається? – дивувався Білий. – Може, він і справді божевільний? Чому ж тоді не показує своїх емоцій? Божевільна людина не намагалася б стримуватись».

Оене продовжував:

– …Мій напарник – Айнар з Острова Жайворонка. Ми розслідуємо одну справу, яка побічно пов’язана з вами і вашим учнем. Ми б хотіли з вами поговорити.

Буря не вгамовувалася. Але зовні маг був нерухомий, зберігав мовчання і, як і раніше, дивився кудись крізь них.

– Ваалла мертвий, – рубанув Жнець, не намагаючись бути ні тактовним, ні делікатним. – За офіційною версією Даттори, це було самогубство.

Повіки старого ледь помітно сіпнулися. Над озером почали згущуватися хмари. Пронизливо, як поранений собака, завив вітер, скликаючи всі блискавки світу. Але зовні – жодних більше ознак, що недоумкуватий наставник Ваалли все почув і зрозумів.

Білому горло здавило від переживання чужого горя. На жаль, йому доведеться спробувати зіграти на цьому почутті – можливо, це розговорить старого. Через усвідомлення мерзенності своїх майбутніх дій стало ще більш гидко на душі: він аж ніяк не бажав колупатися в чужій рані, завдаючи ще більшого болю. Але Оене постарався опанувати себе і діяти неупереджено, як і личить розвідникові.

– Пане Ісео, ми вважаємо, що версія про самогубство не відповідає дійсності. Раатора вбили. У нас немає зачіпок, щоб точно сказати, чому. Тільки розпливчасті гіпотези. Можливо, якщо ви допоможете нам, ми зможемо докопатися до істини.

Недовіра. Вона й зрозуміла. Дві незнайомі людини, мотивація яких абсолютно невідома.

І темрява… Свинцеві хмари забрали все сонячне світло, і озеро відбивало тільки темряву. У порожнечі надривно вив вітер.

– Навіщо ви посилали Вааллу копатися в архівних справах Ложі? І навіщо наказували вивчати релігію Тихих і контактувати з церковниками? – Жнець зважився на блеф. Звісно ж, їм не було відомо, чи посилав покійного датторця його наставник, чи це було його власною ініціативою. – Ви не думали, що це може бути небезпечним і привести його до біди?

Жахливе почуття провини ледь не задушило Нем-еле. А разом із ним – і Білого. Темрява над озером стала непроглядною, хоча Оене до цього думав, що чорніше вже нікуди.

Але зовні почуття мага не проявилися нічим. Білий дивувався його витримці.

– Пане Ісео, – м’яко заговорив він. – Цілком можливо, що в нас із вами спільний ворог. Нам потрібна інформація, інакше ми не просунемося у своєму розслідуванні. І смерть вашого учня залишиться невідплаченою.

Немає відповіді. Навіть усередині. Здавалося, старий занурився настільки глибоко в себе і свою скорботу, що повернути його назад не зможе ніхто і ніщо.

Ще хвилин п’ятнадцять псевдо- «порядники» намагалися переконати мага поговорити з ними, але не змогли домогтися ні слова, ні навіть погляду. Оене і Жнець переглянулися. У них не вийшло. Старий закрився наглухо, і Білий жодних нових емоцій від нього не відчував. У нього розболілася голова. На душі було кепсько. Хотілося рознести що-небудь, щоб відчути заспокійливий, відволікаючий біль у розбитих руках…

– Гаразд, пане Оене, ходімо, – махнув рукою Чорний і піднявся. Білий зітхнув і піднявся слідом. – Як собі хочете, пане Ісео. Я знаю, що ви ні з ким не листуєтесь, вас ніхто не відвідує. Тож у вас був тільки один шанс дізнатися, як загинув ваш учень. Ніхто вам більше не розповість. А ми були там. Ми дещо бачили.

На озері здибилися такі хвилі, що Оене стало страшно. Його захитало. Горе й ненависть мага, які після слів Женця ніби отримали друге дихання, мало не збили Білого з ніг.

– Ні, пане, Ісео. Не ми вбили його. І не змогли перешкодити тим, хто це зробив, хоча й були поруч. Вони випередили нас усього на кілька хвилин. Можливо, якби ми встигли, то Раатор був би живий… Вибачте… Будь ласка… Мені дуже шкода. – Білий ковтнув сльози.

– Хто? – хрипло виплюнув маг одне-єдине слово. Його нерухомий погляд усе ще був спрямований крізь матерію і простір в інші світи. Щелепи стиснуті.

Оене зібрався розповісти, але перекований знаком зупинив його.

– Інформація за інформацію, пане маг. Нам би хотілося знати відповіді на свої запитання. Потім ми відповімо на ваші.

Повисла важка пауза.

– Добре.

Оене і Жнець опустилися назад на лавку.

Старий чародій більше не вважав за потрібне носити свою маску. Він важко дихав і стискав ручки пересувного крісла так, що побіліли кісточки. Гості зберігали мовчання, даючи йому час упоратися зі своїми емоціями.

Оене трусило, він майже плакав. Він відчував, як шторм на озері поступово вщухає, хмари розходяться, вітер втрачає голос і замовкає. Натомість важкий тягучий туман застилає все навколо білим молоком. Тиша. Це було ще гірше, ніж шторм. У штормі хоча б було життя.

Минуло досить багато часу, поки обличчя старого не розгладилося і не набуло виразу умиротворення. Оене спочатку подумав, що від болю маг збожеволів, але погляд його блакитних очей був живим і ясним. Він не був ні скаженим, ні каламутним, як це часто буває в пацієнтів Великої Милості.

Ісео перевів вивчальний погляд на Білого, той опустив очі, молячись тільки про те, щоб не розридатись. Старий довго вивчав Білого, потім взявся за Женця. Його не квапили. Оене не знав, яким саме фоновим даром володіє Нем-еле, але йому здалося, що чародій бачить своїх відвідувачів набагато глибше, ніж бачила б будь-яка, навіть найпроникливіша, людина.

– Я знаю не багато причин, через які Сірий називає ім’я своєї сім’ї замість своєї приналежності, – нарешті порушив мовчання старий маг.

Оене до болю прикусив губу. Він дивився в землю, і не знав, що відповісти. Не піднімаючи очей, він закотив рукава сорочки, відкриваючи свої браслети.

– Мені дуже шкода.

У голосі Ісео почулася несподівана теплота і співчуття. Його емоції, які зчитував Оене, вторили цим словам. Не в силах більше стримуватися, Білий закрив обличчя руками й уткнувся собі в коліна, намагаючись не схлипувати.

– Тут, у Деншо?

Оене покивав. Він сів прямо, дивлячись у землю, обхопивши себе за плечі, шморгаючи носом і часом судомно витираючи сльози й соплі тильним боком долоні.

– Скільки років тобі було, коли ти потрапив сюди?

– Сім… Мене випустили три роки тому. Мені було двадцять… – спазм у горлі не давав Білому говорити, тож він міг тільки прошепотіти це.

На свій подив, він відчув, як мага знову починає душити почуття провини. «Але чому?.. »

– Як твоя сім’я тебе зустріла? – м’яко запитав Ісео.

…Нахлинув непроханий спогад. Це було аж через рік після смерті матері й ув’язнення в лікарні. Батько і брати прийшли до нього. Уперше відтоді, як Оене відвезли у Велику Милість. Прийшли як до злочинця, а не як до члена сім’ї – переляканої і вбитої горем дитини, яка найбільше в світі потребувала того, щоб її хтось обійняв і сказав, що вона не винна. Дитині, в якій раптово виявився дар, що до жаху лякав її саму.

Оене досі не міг зрозуміти, чому його одразу запроторили до лікарні. Точніше, розумів, здогадувався, якою логікою керувався тоді батько. Але не міг прийняти. Занадто просто. Занадто нелогічно. Занадто нерозумно. Занадто огидно, щоб бути правдою.

Це був усього лише дар передчувати смерть. Він нічого не руйнував і нікого не вбивав. Хто знає, можливо, якби його заспокоїли й почали навчати одразу, то не стало б на світі ще одного мага, який не вміє контролювати свою силу…

Він чекав на них рік. Він думав, сім’ю до нього не пускають лікарі. І навіть припустити не міг, що його просто кинули. Коли хлопчик почув, що до нього з візитом родичі, то мало не плакав від радості. Він вибіг їм назустріч в один із затишних садів лікарні.

Вони прийшли вчотирьох: батько і троє старших братів. Жоден із них не видавив навіть тіні посмішки. Оене налетів на їхні холодні відсторонені погляди, як на стіну.

– Навіщо ти скинув на неї карниз? – одразу кинув батько. Як батогом огрів.

Оене застиг.

– Ти злився на неї? – напружено запитав Хеові́ем – брат, якого майбутній Білий любив більше за інших. – Ти хотів її вбити?

І тут у Білому відкрився його другий непроханий фоновий дар. Почуття Оене відкрилися так широко, що, здавалося, можуть осягнути біль усього світу. Страх усього світу. І ненависть.

У той момент покинута дитина неусвідомлено читала в душах своїх до болю холодних родичів. Вони боялися її. І ненавиділи, як ненавидять істоту чужу, непередбачувану й небезпечну. Настільки, що готові були в мить викреслити Оене з життя, навіть не розібравшись (що вони, свого часу, і зробили).

Крива божевільна усмішка спотворила обличчя хлопчика.

– Відповідай мені! – вигукнув батько, і Оене захлинувся його злістю. І горем, з яким голова сім’ї Доем-еле досі не міг упоратись.

Білий стояв, мовчки дивлячись на батька, і посміхався. Він бачив, як від цієї посмішки їх усіх морозом всипає. Він знав, що розкажи він правду, вони йому не повірять. Він відчував, що його мовчання ранить і зводить їх усіх з розуму. І тому не розкрив рота.

Батько вліпив йому ляпаса. Потім схопив і почав трясти. Він ще щось кричав Білому, і брати кричали. Але Оене вже не чув. Його почуття переповнилися, і він майже втратив свідомість. І тут уперше відчув, як прокинулася в ньому ця страшна пружина, до межі стиснута. Але зараз вона повстала проти обмежень, бажаючи розпрямитись. Її стримував хеллар, але якби не було браслетів, пружина принесла б жахливі руйнування.

Напевно, саме в той момент він по-справжньому став Білим…

…Спогад прийшов і пішов, залишивши після себе холод і апатію. Ридання вляглися, і Білий, нарешті, зміг підняти очі на співрозмовника.

– Сім’я? Я не бачив їх уже багато років. Багато, багато років… – Оене знову опустив погляд.

У душі Ісео він прочитав біль. Ніби старий маг був частиною його життя, його історії, і переживав разом із Білим.

– Я не здивований, – гірко вимовив старий. – Доем-еле не потерплять у своїх лавах Білу Тінь.

– Ви знали моїх рідних?

Маг недобре посміхнувся.

– Так, знав. Ви хотіли інформацію? Так слухайте. Моє справжнє ім’я – А́ррі Ше́ра. Повітря-Вода. Я був членом Оксамитової Ложі. Ще в молодості я захопився вивченням темного ефіру. Подорожуючи по всьому світу, правдами і неправдами добуваючи крупиці таємного знання, між рядків читаючи напівзабуті легенди, я багато років збирав і систематизував знання.

– Що таке темний ефір? – навіть Жнець, який бачив багато чого на своєму віку, був здивований.

– Один із видів енергії. Свого роду, Джерело. Які ми знаємо «офіційні» Джерела магії? Вода, Повітря і Вогонь, які доступні людям. А також Джерело Землі, доступне нодрам – жителям Західної Пустки. Усі ці види чарів використовують світлий ефір. Обдаровані можуть накопичувати тільки цей вид енергії й оперувати тільки ним. – Чародій розсміявся. – Іронія долі: наслані хвороби, бойові заклинання, що приносять смерть і каліцтва, – це теж світлий ефір! Але є й інший.

Шера ненадовго замовк, вдивляючись у простір.

– Величезне неосвоєне поле енергії, підпорядкувавши яку і використовуючи у своїх цілях, обдарований здатен перевершити всіх своїх ворогів, які оперують тільки світлим ефіром. Природно, мої дослідження (хоча я і не афішував їх) не могли не привернути увагу Ваарни, який тоді був ще не Метр Ложі, а лише претендував на пост Голови. Цей павук уже тоді був небезпечний, сповнений честолюбних задумів і мав інформаторів скрізь, де тільки можна. Він побажав заволодіти моїми знаннями. Мені б не залишили життя. Ваарна вичавив би мене насухо, а потім убив, як він робив це десятки разів з іншими.

Датторець знову помовчав, перебираючи в пам’яті численні спогади.

– Намагаючись врятувати своє життя, я звернувся до сім’ї Доем-еле. Я знав, що вони побудували на півдні завод із виробництва самохідних механізмів – тоді це був лише експериментальний проект. Якось під час однієї зі своїх подорожей Континентом, я випадково опинився біля цього підприємства і помітив, за багатьма ознаками, що під час виробництва самоходів виділяється багато темного ефіру… Я згадав про ці свої спостереження, коли майбутній голова Ложі почав полювати на мене. Я запропонував Доем-еле угоду. Вони дають мені захист від «ложечників», я їм – інформацію про темний ефір. Вони погодились. Так я і став Ісео Нем-еле. Минуло вже понад чверть століття, як я ношу це ім’я.

Старий чародій укотре замовк, задумавшись. Оене зітхнув і постарався розслабити напружені м’язи. Він усвідомив, що від згадки про свою сім’ю починає мимоволі затримувати дихання, сутулитися і стискатися, ніби хотів схлопнутися в нескінченно малу крапку і зникнути з цього світу, в якому йому зробили так боляче.

– Пройшовши через безліч проб і помилок, я спроектував приймач-передавач, – продовжував Шера. – Він розташовувався неподалік від заводу і приймав у себе темний ефір. Але енергію слід було десь зберігати. За моїми ідеями Доем-еле побудували Північну Лабораторію. Як випливає з назви, – на Північному Континенті. Майже ніхто не знав туди дороги: власники були обережні. У всякому разі, мені вони не довіряли. До Лабораторії я їхав із зав’язаними очима. І назад теж. – Маг усміхнувся одній йому відомій іронії долі. – Накопичувачами для темного ефіру можуть бути камені моріони. На Північному Континенті (щоправда, далеко від Лабораторії) ми побудували величезне сховище з сотнями велетенських кристалів, що могли приймати і зберігати темну енергію. Я багато років не вилазив із Лабораторії, жив там і працював, ховаючись від метра Ваарни і його людей. Згодом виробництво самоходів розрослося, Доем-еле відкривали нові заводи, і встановлювали біля них нові приймачі-передавачі.

– З чого вони були зроблені? – поцікавився Жнець, який з великою увагою слухав старого мага.

– Сплав срібла кедайче і харделіксу. Це коштувало шалено дорого, але в Доем-еле були гроші та важелі тиску, які дозволили їм викупити кілька родовищ цих рідкісних металів. Не виключаю, що дехто з покупців продав свої рудники аж ніяк не добровільно.

Шера раптом насупився і стиснув кулаки.

– Я дуже сподіваюся, що ви поставитесь до моїх слів серйозно. І намагатиметесь переконати людей, які ще не засунули голову в пащу дракону, але збираються це зробити. Темний ефір – це смерть. Сховища темного ефіру – це концентрована смерть. Я навіть уявити собі боюся, що буде, якщо почати застосовувати цю силу. Це знищить наш світ. – Чародій віддихався і продовжив. – Я старий, і мені нема чого втрачати. І я скоро помру. Я вже не боюся датторців, церковників чи Доем-еле. І я бачу, скільки зла може принести темний ефір. Я шкодую, що відкрив його світу. Моя найбільша помилка! Мені варто було знищити всі свої напрацювання ще на самому початку і ніколи не повертатись до цієї теми! Можливо, ви виявитесь достатньо розсудливими, щоб прислухатися до слів старого мага, який знає про темний ефір, мабуть, більше, ніж будь-хто з нині живих.

– А як саме можна використовувати силу темного ефіру? Через що? Ви створили для цього якісь артефакти, здатні нести в собі силу настільки жахливу, що вона лякає навіть вас? – запитав цинічний Жнець, не особливо вражений метаннями Шери.

– Поки що ми навчилися тільки накопичувати темний ефір. Але не навчилися застосовувати. Крім сплаву харделіксу і кедайче жодна форма не може тримати цю енергію. Жоден метал, жоден камінь, окрім моріона. Але перше – вловлює і передає, а друге – зберігає. Слава Джерелам, третю форму (застосування) поки що не винайшли. Це стосується неживих предметів… Але були ще експерименти… Ми намагались дізнатися, чи зможе людина користуватися можливостями темного ефіру. І ми з’ясували, що вона не обладнана оперувати цією енергією. Намагаючись черпати з цього Джерела, маги перестають контролювати свою силу і божеволіють.

«Як ви?» – хотів запитати Оене, але подумав, що це прозвучало б нетактовно і було б болючим для Шери.

– Як ви? – запитав Жнець, який не мучився подібними розмумами.

– Як я, – гірко усміхнувся старий маг. – У мене не вистачило розуму не стрибати в цю безодню.

– Хто ще намагався?

– Не важливо. Вони мертві. Їхні тіла і розуми не витримали. – Шера стиснув руки, губи його скривилися в хворобливій посмішці. Із внутрішнього світу мага на Оене знову дохнуло палючим почуттям провини. – А їхні діти… – Почуття провини посилилося. В емоційному тлі прорізалося бажання розкрити правду, і нерішучість. Вони вели неабияку боротьбу, тому старий маг цідив кожне слово. – Точніше, дитина. Я знаю тільки про одну дитину. Магесса, яка експериментувала з темним ефіром, занадто пізно дізналася, що вагітна. Вона встигла зупинити заняття до того, як її розум пошкодився. Але… для її дитини…

Шера замовк.

– І що ж сталося з цією дитиною? – Жнець не витримав тривалої паузи. – Він народився шаленим божевільним монстром, який вбивав усіх направо і наліво?

– Ні. Він був нормальною і доброю дитиною, наскільки мені відомо. Я часто запитував про нього, побоюючись почути те, що ви щойно озвучили.

Чародій знову замовк.

– Але потім щось пішло не так?

– Щось пішло не так. І він потрапив у Велику Милість.

– Він зараз тут? У лікарні? – продовжував допит Жнець, тоді як Оене ледве придушував у собі бажання стекти на землю і відповзти звідси. Емоції мага, наклавшись на його власні, терзали його до сліз.

– Слава Джерелам, ні. Йому пощастило.

– Він вилікувався?

– Ні, – сумно відповів маг, дивлячись на Оене з сумом і співчуттям.

– Як на нього вплинув темний ефір? На кого перетворив?

– Я не знаю. Можливо, навіть сама ця дитина не зможе відповісти на це запитання.

– Де вона зараз? Скільки їй років? Або йому? Це хлопчик чи дівчинка? Як його або її ім’я?

Маг довго мовчав. Нарешті, підняв повний співчуття погляд на Білого.

– Мені шкода.

– Будь ласка, пане Шера, – долучився до розмови Оене. – Невже ви нам не скажете…

– Оене́іем До́ем-еле́.

Білий розгублено застиг, не розуміючи, навіщо маг звернувся до нього так офіційно.

– Дитину звуть Оенеіем Доем-еле. – І якщо його власне ім’я ще залишало Білому примарну надію, то вимовлене Шерою ім’я матері знищило всі ілюзії. – Син магесси, яку звали Хінсее Доем-еле.

Оене відчув, ніби всередині все вимерзає, вмирає, і більше ніколи там не буде нічого живого.

Мовчання, що повисло між співрозмовниками, було довгим і глибоким. Навіть Жнець затих, загорнувшись у власні думки.

– А що стало з Північною Лабораторією? Я правильно розумію, що вона існує й досі? – нарешті, порушив тишу південець.

– Так. І в ній досі ведуться дослідження і розробки. Я випустив у світ жах… – обличчя мага сумно скривилося.

– Навіщо ваш учень зберігав медальйон та ікону? Церква теж збирає темний ефір?

– У нас було припущення, що так. Ми намагалися хоч щось про це з’ясувати. Коли я потрапив до лікарні, Раатор став моїми очима, моїми руками. Але він зірок з неба не хапав, хоча й був прекрасною людиною і другом. Нам не вдалося дізнатись, як далеко Тихі зайшли у своїх дослідженнях. Ікони та медальйони зроблені з того самого сплаву, що й передавачі. Я не знаю, звідки вони вбирають енергію, і навіщо Церква поширює ці артефакти серед людей. Так, темний ефір є у світі, він розсіяний всюди. Десь його накопичується трохи більше (потім розсіюється), десь менше, але загалом його дуже мало. Це крихти.

– З миру по нитці – голому сорочка. Що можна отримати від трьох заводів, те можна отримати від тисяч людей. – Жнець скривився в гіркій і жорстокій посмішці. – Схоже, від людських страждань у світ виділяється багато темного ефіру. Ми з’ясували, що сплав харделіксу і кедайче реагує на біль: якщо людину поруч катують або вбивають, артефакт активізується, нагрівається, а після закінчення «сеансу» повільно остигає. Нам бракувало останньої ланки, ми не розуміли, що потім відбувається з енергією. Тепер ми знаємо, що зібраний темний ефір передає енергію в накопичувачі.

Шера насупився і довго мовчав.

– Світ сповнений насильства, – сказав він, нарешті. – Хто знає, раптом це можливо – виготовити стільки медальйонів та ікон, щоб наповнити сховище.

– А що за справи «ложечників» досліджував ваш учень? Усі подробиці з цих справ були викреслені, але оригінали ми знайшли на столі у квартирі Ваалли.

– Імовірно, у цих справах згадувалися вироби магів, які якимось чином відкрили темний ефір. Я думав, ми знайдемо щось цікаве.

– І як успіхи?

– Ніяк. Артефакти розоплотилися, маги, які їх виготовили, загинули. Або ж були вбиті – підозрюю, що «ложечниками». Ваарна теж прагне накласти лапу на темний ефір, щоб іще більше зміцнити свою владу. І старанно шукає способи.

– Розкажіть нам про щоденник, який зберігав у себе Ваалла.

– Який щоденник? – підняв брови маг.

«Бреше», – відчув Оене.

– Про ваш.

Жнець знову блефував, він не знав напевно, чиї це записи. Південець дістав із сумки злощасний зошит і перегорнув перед Шерою кілька сторінок.

У душі старого завирувала суміш емоцій, але найбільше іскрила злість.

– Знищіть щоденник! – несподівано потужний голос датторця злетів над садом. У голосі була сталь. – Він несе зло!

– Начерки плетінь, які замальовані тут, – це спроби створити заклинання, щоб використовувати темний ефір? – здавалося, перекований не звернув на випад старого мага жодної уваги, хоча Оене помітив, як здригнувся чорний шовк вій: навіть Чорного Женця пройняло.

– Я сказав: знищіть щоденник! Спаліть його, якщо хочете, щоб світ не розлетівся на уламки. – У голосі мага було стільки металу, що Оене майже фізично відчував у роті присмак заліза. Він порадів, що Шера був у браслетах.

Але чародій раптово заспокоївся і взяв себе в руки.

– Більше я вам нічого не скажу. – Це було наче кам’яна плита, що навік завалила вхід у підземелля і заточила там в’язня, приреченого на смерть.

Старий замовк. Мовчали і його відвідувачі. Шера був твердий. Вони справді нічого не почують.

– Що ж. Ми обіцяли вам відповіді, – нагадав Жнець. – Раатора Вааллу вбили датторці. Вночі, коли він повернувся з Сірої Коси, до будинку під’їхало п’ятеро на самоході. Без особливих розпізнавальних знаків. Дуже сумніваюся, що це були стражі Порядку. Дуже схожі на «ложечників». Троє пішли до нього в квартиру. Трохи згодом ми побачили блискавки й почули, як щось гуркоче. Літали бойові заклинання. Двоє з решти кинулися на допомогу, але ми їх вирубили. У квартирі був погром. Судячи з усього, Ваалла використав Рушницю Громовержця і вбив трьох непроханих гостей. Але хтось із них (або всі разом) встигли прикінчити вашого учня. Ми забрали медальйон зі стулками, ікону Ламаріє і щоденник, і доставили в службу безпеки Сірої Коси. Якщо у вас є питання щодо цієї історії, я готовий відповісти.

Шера прикрив обличчя рукою. Оене внутрішньо застогнав, коли відчув, що відбувається в душі у старого. Шера любив Вааллу, як власного сина.

– Я поганий наставник. Я здогадувався, що якщо він не буде обережний, за ним можуть прийти – не датторці, так церковники. Знав, але продовжував використовувати… Загинути від бойового закляття… Краще так, ніж підземелля Оксамитової Ложі.

– Це була гарна швидка смерть, – сумно й урочисто сказав урожденець півдня.

Оене здивувався: невже Жнець узявся втішати старого мага?

– Так, – прошепотів Шера, віднімаючи руку від обличчя. Він знову встиг узяти себе в руки. – Це була хороша швидка смерть.

Знову запанувало мовчання. До Білого долинали відгомони сміху: до когось із пацієнтів прийшли рідні. Десь далеко перекрикувалися санітари. Шипіли в кронах дерев перелітні рептилії. Через хмари нарешті, як і має бути влітку, показалося сонце. Білий прикрив запалені очі: яскраве світло робило йому боляче.

– Чи можу я поставити ще одне запитання, пане Шера. Суто з особистого дослідницького інтересу, – запитав Жнець. – Чи можливо зцілювати за допомогою темного ефіру?

Шера здивувався.

– Зцілювати? Ніколи про це не думав.

– Якщо за допомогою світлого можна вбивати, то чому б за допомогою темного не зцілювати? – погляд Женця звернувся вглиб себе. Він у задумливості закусив нижню губу. –Я думав про гранатову хворість… Досі маги б’ються над нею і не можуть придумати лікування. Можливо, на цю напасть світлий ефір не діє. Може таке бути, як думаєте? Ваші начерки в щоденнику… Я не можу пояснити це логічно… Але я відчуваю… Ці ваші плетіння – фрагменти заклинання негативної трансформації тіла? Якщо так, то можна на їхній основі побудувати цілительське заклинання. І хто знає, можливо, це допомогло б знайти ліки від невиліковної хвороби. Це допомогло б вивести на новий рівень не тільки вбивства, а й зцілення… – Жнець раптом обірвав сам себе. – Сили Джерельні, маячня яка! Не беріть у голову, забудьте! Я згоден, що темний ефір не можна давати в руки людству. Воно зітре себе з лиця землі раніше, ніж цілителі встигнуть вивчити хоча б одне нове плетіння. Хоча, може, воно й на краще. Немає у світі мерзоти більшої, ніж людина. – Жнець випльовував ці слова з палкістю, яка, мабуть, збентежила його самого. Він насупився, поклав ногу на ногу і втупився кудись убік.

Старий маг уважно подивився на південця. Обличчя його виражало одночасно і захоплення, і біль утрати.

– Як шкода… – сумно, але водночас із теплотою вимовив Шера. – Як шкода… Нині у світі немає цілителів, подібних до Ірраїна або Мехо – чарівників великої сили і вільного розуму, здатних привнести щось воістину нове й велике в це мистецтво. З невідомих причин цей вид магії вироджується, на жаль. Прийде час – і ми залишимося зовсім без цілителів. Сильні маги є, розумні маги є, але вони з іншою спеціалізацією. Якби твоя доля склалася по-іншому, ти міг би стати великим, Айнар з Острова Жайворонка. – Жнець різко підняв голову. – Шкода, що твій дар помер. Я навіть не уявляю собі, наскільки це боляче. Це як втратити себе.

Чорного наче вдарили під дих. Фарба залила його щоки.

– Звідки ви… – промовив він якимсь чужим голосом, але не зміг договорити фразу до кінця.

– Я можу бачити. Це мій фоновий дар, і хеларові браслети не в змозі забрати його в мене.

Жнець судорожно схрестив руки на грудях, ніби це могло захистити його від проникливого погляду. Його обличчя настільки жваво відображало емоції, що Білий порадів, що перекований носить ментальний щит.

– Чи знав ти, на що йдеш, коли застосував заборонену магію?

– Я не хотів! – майже вигукнув урожденець півдня, обхопивши себе за плечі й погойдуючись взад-вперед. Після того пост-перекувального жаху Оене вперше бачив його в такому стані. – Мені довелося. Я нічого не знав про некромантію, я цього не вчився, не бажав цього знання! Але якби я тоді не підняв тих мертвих, тисячі живих сьогодні не ходили б по землі.

Старий зібрався був простягнути руку, щоб утішити співрозмовника, але зрозумів, що сидить надто далеко, і прибрав. Оене сидів, ніби громом вражений, він навіть дихати не смів.

– Я шкодую, що завдав тобі болю, – м’яко сказав Шера.

Жнець схопився з лавки і майже бігом кинувся геть із саду.

Оене безпорадно подивився на старого мага.

– Я не розумію… Він не бойовий маг? Він цілитель?

– Був цілителем, – слова Шери прозвучали жорстоко.

– Але як могло статися так, що його дар загинув? Таке буває? Я знаю, що свій дар можна не контролювати, але щоб втратити?! Це як… – «Це як втратити себе», – згадав Оене.

– За суттю своєю, цілителі – дуже світлі істоти. Дуже тендітні істоти. І якраз через своє невгамовне бажання виправляти те, що зламано, вони приходять до некромантії: адже це така спокуса – вилікувати мертвого від смерті, хоча б якоюсь мірою повернути йому життя. Цим і пояснюється те, що некромантами можуть бути тільки цілителі. Колишні цілителі. Щойно маг підніме свого першого небіжчика, його основна здібність (лікування) згасатиме, і зрештою навіть остання іскра її згасне назавжди. Відчувати, як помирає твій дар… я навіть не можу уявити, що це за жах. Це зводить з розуму. Випалює душу.

Оене відчув, що не може більше стримувати ридання, що рвуться назовні. Сльози бризнули в нього з очей.

– І що тепер? Як Айнару тепер жити з цим?

– Я не знаю, – з жалем відповів Шера.

– Як мені допомогти йому? – Оене був у розпачі. Деякі прояви Женця раптом відкрилися йому з нового боку. – Невже цілителі не можуть повернути йому дар?

– Не можуть і не зможуть. Мені дуже шкода.

– Він… він скоро помре, так?

– Ні, не помре. Принаймні, не від цього.

– Розкажіть, що у вашому щоденнику. Будь ласка! – Білий сповз із лавки, упав на коліна біля мага і схопив старого за руки. – Будь ласка! Раптом за допомогою темного ефіру можна лікувати? У нас буде шанс допомогти магам перемогти гранатову хворість! У нас буде шанс повернути Айнару втрачений дар! Будь ласка! – Білий уткнувся в плед на колінах чародія і заридав ще голосніше.

Шера гладив Оене по голові, поки той не заспокоївся. Білий так і продовжив сидіти, уткнувшись у плед. Він відчував таку апатію і безнадію, що не міг навіть поворухнутись.

– У тебе добре серце. І жахливий фоновий дар. – Шера поклав руку на потилицю Оене. – Мені справді шкода. У мене душа розривається дивитися на вас, покалічених кожен по-своєму. Але ти не знаєш, про що просиш. Пробач. Я не можу, – сказав маг твердо. – За темним ефіром приходять темні тварі. І повір, гранатова пошесть здасться вам раєм, коли вони прийдуть. – Старий помовчав, знову почавши пестити Оене. – Це лише легенди, так. Старі казки давньої, вже загиблої цивілізації. Але я в них вірю. Будь-який розсудливий маг висміяв би мене. Але я вірю, – я знаю! – що темний ефір принесе людям лише зло. Вибач.

Оене насилу встав. Тіло було, ніби здерев’яніле. Він ніяково опустився на лавку навпроти Шери.

– Що мені робити? Як полегшити життя Айнару? Як йому допомогти?

– Так само, як і будь-якій іншій стражденній істоті. Іноді щире співпереживання – це єдине, що ми можемо дати. Але і це співпереживання здатне творити чудеса. І хто, як не ти, здатний на співчуття.

– Ви можете бачити так глибоко і ясно… Ви були б чудовим учителем. Навіть у хеларових наручниках. Вам не пропонували вийти звідси?

Шера посміхнувся.

– Я б не зміг бути нормальним наставником. Це зараз ти бачиш мене при здоровому глузді… Але хіба ти сам не знаєш, як це буває?..

Білий знав. Частково, хоч і не так гостро, – на власному досвіді.

– До того ж, мені залишилося недовго. – Шера вимовив це зі спокоєм, навіть із деяким умиротворенням. – Можна прохання?

Оене кивнув.

– У мене зір уже не такий гострий. А є одна книжка, яку я давно хотів прочитати. Не міг би ти почитати мені?

– Звичайно… – розгубився Білий.

Шера витягнув з-під пледа фоліант у сірій жорсткій обкладинці й простягнув Оене.

На обкладинці був напис: «Душа кольору пилу».

Це була художня повість. Про шлях. Про пошук. Про кохання. І про самотність. Про безкрайню самотність, що пронизує всі рядки. Оене часом пробирало тремтіння: настільки реальними були картини і переживання. Людина, яка написала книгу, мала видатний письменницький дар.

Вони просиділи на одному місці до самого вечора, практично не рухаючись.

– Досить. Мені здається, ти втомився. Час відпочити, – сказав Шера, коли Білий укотре замовк і ковтнув сльози.

– Але нам залишилося ще так багато…

– Приходь до мене ще. Я чекатиму на тебе. Без тебе читати не буду, – усміхнувся маг.

Оене їхав додому настільки спустошений, що майже не стежив за дорогою. Благо, ящур добре знав шлях до своєї загони, і попрямував саме туди.

– Спасибі, – Оене неуважно розплатився з привітним хлопцем на касі, вручив йому поводи від ящура і пішов додому.

Він хвилювався за Женця. У голові спливали погані думки про те, що з ним могло трапитися, і де він тепер.

Вдома південця не виявилось. Оене зібрався був шукати його, але… де? Найімовірніше, Айнар пішов по розраду до моря. Але узбережжя велике. Та й чи хоче зараз Чорний когось бачити?..

Білий не помітив, як задрімав, сидячи просто на підлозі в коридорі й поклавши голову на скриню. Прокинувся від того, що прохолодне повітря з відчинених вхідних дверей увірвалося в квартиру. Оене схопився на ноги.

– Айнаре! – радісно вигукнув він.

Жнець, не піднімаючи очей і не вітаючись, пройшов повз нього і увійшов в умивальну.

Оене знову сів на підлогу і став чекати. Айнар недовго пробув в умивальній, і відразу пішов до себе в кімнату, замкнувши двері.

Оене тихенько постукав.

– Айнаре… Ти голодний? Хочеш, я приготую вечерю?

Відповіді не було.

– Якщо захочеш поговорити… Якщо тобі потрібен хтось поруч… Поклич мене. Я буду у своїй кімнаті.

Знову тиша.

Білий постояв трохи, потім пішов до себе й миттєво провалився в сон, ледь упавши на ліжко.

Прокинувся наступного ранку пізно, абсолютно вимотаний.

«Сьогодні я знову поїду у Велику Милість. Можливо, вдасться розговорити Шеру. Рапорт про вчорашній і сьогоднішній візит напишу ввечері».

Оене послав швидкою поштою листа Се. Але насправді, він збирався до Лікарні зовсім не за цим. Можливо, в глибині його душі жила надія, що датторець передумає і щось розповість про записи в щоденнику, але на поверхні Білий змирився і прийняв, що він нічого про це не почує.

Оене їхав просто читати книгу.

Він приготував нехитрий сніданок, спеціально провозившись на кухні довше. Але так і не побачив, щоб Жнець вийшов зі своєї кімнати. Чи був Айнар удома? Чи зранку раніше пішов бродити? Оене підійшов до його дверей і прислухався. З кімнати не долинало жодного звуку.

«Я б на його місці теж хотів побути сам…»

Шера чекав на нього біля тієї самої лавки, ніби його й не увозили на ніч.

– Доброго ранку, Оене.

– Доброго ранку, пане Шера.

– Клич мене просто Аррі. Своїх-то ви не кличете на прізвище, – усміхнувся маг.

Оене зніяковів.

– Ну, у нас так не прийнято… Так склалося, що ми зазвичай не використовуємо прізвище.

– На чому ми вчора зупинилися? – чародій відкрив книжку, знайшов потрібну сторінку і простягнув Білому. Він був радий приходу гостя. А Оене був щасливий стати причиною радості. Досі він не відчував, щоб хоч одній людині від його дій чи присутності робилося добре. Так, Се була рада його бачити, але це було… Вона відчувала це почуття щодо будь-яких своїх знайомих, які були їй приємні.

…І знову вони просиділи до самого вечора.

– Давно я не почувався так добре! – старий маг задоволено відкинувся на спинку крісла. – Я тобі дуже вдячний, Оене.

Білий зніяковів.

– Завжди будь ласка… Може, дочитаємо останній розділ? Тут небагато залишилось, і світла ще достатньо.

– Ні-ні. Останній розділ не читай. Він тобі не сподобається. Я й сам його не люблю. Волію щоразу вигадувати свої кінцівки. Мені здається, автор дещо погарячкував із фіналом, і сам тепер шкодує, що з усіх можливих шляхів обрав саме цей.

– Але ви ж сказали, що не читали цієї книжки, – розгубився Оене. – Тобто… Ви сказали, що давно хотіли прочитати…

– Але це не означає, що я її ніколи не читав, – підморгнув старий. – У мене до тебе прохання.

– Так, я слухаю.

– Є в мене одна річ, яка мені страшенно дорога. Вона була зі мною багато років, але тепер у мене немає в ній потреби. Мій час майже вичерпано. Не хочу, щоб ця річ була похована зі мною. Я буду радий, якщо вона продовжить своє життя.

Маг відкинув сиве волосся, нахилив голову набік, вийняв із вуха сережку з великим пласким каменем, що переливався, ніби луска дракона.

– Лабрадорит, – пояснив Шера. – Дай руку.

Оене ошелешено простягнув долоню. Маг поклав у неї сережку. Оене стиснув річ у долоні й мимоволі притиснув до грудей. З часів далекого дитинства йому ніхто не дарував подарунків. Навіть Се.

– Тільки… вона не любить бути сама. Надає перевагу компанії. Не залишай її надовго, добре? – попросив Шера.

– Гаразд.

– І книга тепер теж твоя.

Оене раптом відчув щемливий смуток, що прийшов від старого мага. І тут же його пронизав холод і жах – такий самий, як і завжди, коли він відчував чиюсь прийдешню смерть.

– А тепер я попрощаюся з тобою, Оене. Пам’ятай, знайти себе простіше, ніж тобі здається. Ти занадто далеко шукаєш. Відповідь ближче, ніж ти думаєш.

– І що, ось так усе й закінчиться? – на очі Оене навернулися сльози. Він задихався. – Я просто піду – і все? Це ж… неправильно.

– Чому? – лукаво запитав Шера.

– Тому що… Не знаю, чому! Неправильно – і все. Ви не повинні закінчити тут. Так.

– Я прожив цікаве життя. Я встиг багато чого побачити і багато чого зробити. Хоч дещо я хотів би повернути назад, але це неможливо. Мені здається, я зробив усе, що міг, щоб спокутувати або виправити свої помилки. Не сумуй за мною, Оене. І в мене до тебе буде прохання. Останнє, обіцяю. – Шера усміхнувся. – Іди зараз. Іди, не озираючись. Добре? І не повертайся.

…Уже на виході з лікарні Оене в знемозі опустився на землю перед воротами, притискаючи до грудей книгу в сірій обкладинці. Сльози текли в нього з очей, але він навіть не намагався їх витирати.

«Навіщо це все? Навіщо взагалі все це життя? Якщо все одно все закінчиться… ось так…»

Додому він потрапив глибокої ночі. Йшов пішки, ведучи ящура за повід.

Знесилений, він накидав дуже сухий рапорт про відвідини лікарні і відправив Се швидкою поштою. «Коли прийду в управління, напишу нормальний звіт», – подумав він відсторонено. Відомості про темний ефір були важливими, дуже важливими. Але не для Білого, і не зараз. Оене накрило відчуття, що далі ставатиме тільки гірше й гірше, і вже ніколи не відбудеться нічого хорошого. Ніколи більше він не прочитає ні в чиїй душі радість від зустрічі з ним, з Білим.

Оене любив залити свої прикрощі алкоголем. Робив це відносно рідко, але бувало. Але тепер він не бажав навіть цього. Усе, чого йому хотілося, – це заснути й ніколи більше не прокидатися.

…Але він прокинувся. Від власного крику. Зрозумів, що лежить на підлозі в своїй кімнаті. Зрозумів, що кілька секунд тому не стало старого мага Шери.

Насилу Білий піднявся на ноги. Сліз не було. Тільки проклятий клубок у горлі, беззмінний супутник останніх двох днів, докучав. Оене запалив неяскравий світильник. Сережка з лабрадоритом блиснула в напівтемряві. Що ж, настав час…

Білий пройшов в умивальну кімнату, прихопивши з собою свій найменший ніж. Запалив усі наявні в приміщенні світильники, щоб краще бачити.

Він не впізнав себе в дзеркалі. Зовні це був той самий Оене, якого він пам’ятав: бліда шкіра – не засмагає навіть під прямим сонцем, попелясто-біле волосся сильно відросло й падає на обличчя неохайними пасмами. Але погляд був чужий. Важкий. Погляд людини, якій уже не одна сотня років, і яка бачила стільки болю, скільки не витримати жодній живій істоті, що здатна на почуття…

Білий узяв ніж. Підніс до обличчя. Як було б просто закінчити все зараз. Жнець стане вільним. Він зможе втекти. Можливо, більше не попадеться служителям Порядку. Можливо, зуміє коли-небудь залікувати свої рани, знайти в житті новий сенс. Се, звісно, засмутиться через смерть підопічного, але не сильно постраждає.

Оене провів лезом ножа від скроні до вуха. Мініатюрним розрядом блискавки кольнув біль. Білий провів ще одну лінію, паралельно з першою. З порізів виступила кров. Білий подивився в очі своєму відображенню. «Звичайно ж, я не вб’ю себе. Знову не вистачить сміливості».

Краєм ока Оене помітив якийсь рух і перевів погляд вправо по дзеркалу. І зустрів погляд Женця. Айнар стояв, притулившись до стіни і склавши руки на грудях. Спостерігав. Його погляд теж здався Білому чужим і незнайомим – людина, якій теж не одна сотня років, і яка бачила весь біль цього світу.

Білий перехопив ніж зручніше і почав дірявити вухо. Потім спробував надіти сережку. Вона пройшла тільки наполовину: мабуть, мочка не була дорізана до кінця. Оене витягнув прикрасу і хотів покласти на полицю біля дзеркала, але, ставши слизькою від крові, прикраса вислизнула з руки. Оене незграбно спіймав її, притиснувши долонею до боковини раковини.

– Допомогти?

Оене підняв на Чорного нерухомий погляд.

– Так, будь ласка.

Південець витягнув свій ніж.

– Тоді тримай волосся.

Айнар зробив невеликий прокол на зворотному боці вуха Оене, просунув сережку. Лабрадорит спалахнув у магічному світлі, ніби просигналив: «Привіт, завдяки тобі я отримав друге життя».

– Дякую.

Білий витягнув п’ятірню з волосся. На голові залишилося кілька забарвлених кров’ю пасом.

Вони з Женцем знову подивилися одне одному в очі через дзеркало. Потім Оене розвернувся й опинився з перекованим віч-на-віч. Айнар ледве помітно сіпнувся від несподіванки, але не відступив і погляду не відвів. Так вони простояли цілу вічність. Потім Оене повільно простягнув руку і доторкнувся до шиї Женця. Той здригнувся, але продовжував дивитися на Білого.

Широкий бляшаний нашийник залишив на шиї південця помітний слід. Оене покрутив гематитову каблучку, яку, не знімаючи, носив із часу перековування, і прошепотів кодову фразу. Пролунало тихе клацання, і нашийник із глухим стуком упав на підлогу.

Ось тепер Айнар відсахнувся. Схопився за шию – за те місце, де раніше був обід із металу – ніби його поранили, а не звільнили. Застиг у розгубленості, переводячи погляд з Оене на нашийник на підлозі, з нашийника на підлозі на себе у дзеркалі…

Білий із неймовірним полегшенням зірвав із пальця гематитову каблучку і відкинув її геть.

Жнець опустив очі. Він усе ще стояв, тримаючись за шию. Без бляшаного обода колишній в’язень 2052 здавався беззахисним, вразливим і розгубленим. Таке враження, що з нього зняли не нашийник, а обладунок.

– Я хочу тобі дещо сказати, Айнаре. Це важливо. Будь ласка, вислухай мене і не перебивай. Кажуть, що особистість перекованого поступово стирається, і він перестає бути собою. Я не хочу, щоб так сталося. Я не знаю, чи спрацює це, але… Я наказую тобі зберегти свою особистість. Я наказую тобі не піддаватися впливу артефактів, які розчиняють тебе. Я наказую тобі залишатися собою – зі своїми думками, почуттями і судженнями.

Оене чекав на знайомий холодок по потилиці, який би свідчив про те, що наказ прийнято і закріплено магічним зв’язком. Але замість цього відчув лише дивне поколювання в кінчиках пальців і швидкоплинне, ледь помітне запаморочення. Чи слід вважати це за знак? Оене дуже хотів вірити, що так.

Жнець не ворушився, лише злегка тремтіли вії. Цікаво, чи відчув він щось? Чи відбився наказ у його тілі, щоб урятувати його свідомість?

– Айнаре, ти читав книгу «Душа кольору пилу»?

– Читав, – тихо відповів Чорнийь, не піднімаючи очей.

– Чим вона закінчується? Про що розповідається в останньому розділі?

– Головний герой убиває свого коханого.

Білий скривився в хворобливій посмішці. Провів тильним боком долоні по губах.

– Тоді навіщо все це було? Ці метання, ці пошуки. Ці… почуття. Виходить, усе це було… марно! Безглуздо! Вся історія йде до того, щоб перекреслити саму себе? Щоб закінчитися – так? Який у цьому сенс? Тепер я розумію, чому він не хотів давати мені читати останній розділ.

– Хто?

– Той, хто помер сьогодні вночі…

Оене прослизнув повз Женця геть з умивальної, вийшов з квартири, і спустився на вулицю. Літо поступово почало відбирати назад владу над містом, і ніч стояла тепла. Білому хотілося руху. Хотілося бродити тихими вуличками Мере. Хотілося на набережну, слухати море, що відпочиває. Пірнути в прохолодну воду і не виринати якомога довше.

Через якийсь час на вулицю вийшов і Айнар. Він запалив у долоні крижинку, що світиться, щоб Оене побачив пляшечку з антисептичною настоянкою.

– Потрібно обробити проріз у вусі та порізи.

– Дякую, – Оене машинально взяв засіб і недбало обробив вухо і скроню.

Айнар забрав у нього пляшечку.

– Хто помер сьогодні вночі? Якщо… якщо, звісно, для тебе прийнятно говорити про це зараз. – У тоні Женця відчувалася ніяковість.

– Аррі Шера.

– Це від нього в тебе сережка?

– Так.

– Це артефакт, чи не так? У чому полягають його функції?

– Не знаю. Я був такий пригнічений, що навіть не запитав. Аррі сказав тільки, що сережка не любить бути одна… Він не хотів би, щоб ця річ була похована разом із ним…

Оене не зміг продовжувати.

Білий ніколи не думав, що може так сумувати за чужою йому людиною, з якою вперше побачився два дні тому.

Жнець не ворушився і не видавав жодного звуку, але його мовчазна присутність заспокоювала Оене.

– Я хочу на набережну, – сказав Білий.

– Я теж.

Вони пішли поруч тихою вуличкою у напрямку до моря.

Оене привів свого супутника на скелю за західною околицею міської агломерації. Внизу розмірено пульсувало море, обіймаючи каміння. Легкий вітерець лише ледь-ледь дихав, немов боячись потурбувати сплячі зірки.

– Моє улюблене місце, – вимовив Білий і відчув, що нарешті може вдихнути на повні груди.

– Воно чудове, – відповів південець. Він усміхався. І Білий усміхнувся теж.

Надривний пронизливий біль не відпускав, але поступово ставав переносимим, ніби Айнар забрав у нього половину горя.

Білий знизав плечима й озирнувся навкруги, ніби в пошуках відповіді: він відчував, що чогось бракувало. Чогось дуже звичного, рідного. Але неприємного.

«Самотність. Ось, чого не вистачає. Зараз уперше за багато років я не почуваюся самотнім».

[Кінець першої частини].

_ _ _

ГЛОСАРІЙ І ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

«Їхали верхи на ящурах» – В А́йю Тіро́н (назва світу, в якому відбуваються події книги) використовують рептилій так, як земляни колись використовували коней.

Оене має трьох старших братів: 1) Военемі́ен (різниця у віці – 11 років) – «улюблений» брат. Скільки сліз було пролито майбутнім Білим через садистську натуру Воена! 2) Соменсе́тео (різниця у віці – 9 років), з ним в Оене не склалося особливих стосунків, ні поганих, ні хороших. 3) Хеові́ем (різниця у віці – 6 років), улюблений – без лапок – брат. Якби не фатальний випадок, можливо, ці двоє могли б вирости друзями, тому що Хео був відносно непоганою людиною порівняно з іншими родичами. На жаль, він був надмірно схильний піддаватися впливу й авторитету старших. Батька Оене звуть Хеішемі́ен До́ем-еле́. Як ви вже, мабуть, зрозуміли по іменах, вся сім’я Білого трохи з претензіями, причому, вже не в першому поколінні:).

Про жителів Західної Пустки… яка, насправді ніяка не пустка, а Ліс, населений дивовижними істотами. Істоти ці називаються нодри (мовою Лісу «нодрох» означає «природа», «першоджерело», «істина»). Всі вони мають магічний дар і використовують Джерело Землі, який є найсильнішим із чотирьох можливих (людству він недоступний). Після використання магії нодри не відчувають тих неприємних наслідків, від яких страждають людські чарівники. На сьогодні достеменно невідомо, з чим пов’язані такі відмінності: чи то Джерело Землі нетоксичне, чи то енергетична структура нодрів настільки відрізняється від людської, що унеможливлює побічні ефекти.

Західна Пустка – термін, швидше, політичний. Жоден нодр не назве свій чудовий Ліс «пусткою». Але навряд чи укладачі карт цікавилися думкою самих мешканців цього регіону. Нодри живуть закрито, людей недолюблюють, з іншими країнами не контактують – за вийнятком кількох сусідніх країн, які розташовані на півдні, і від яких «природники» не відокремлені горами. За легендою, гірський хребет Атласний Гребінь піднявся із землі на прохання нодрів, щоб відокремити їхні землі від Віллени і Шинає – двох країн, з якими в жителів Лісу була особливо кровопролитна і жорстока ворожнеча. Втім, люди з інших країн теж сильно попсували їм кров.

Самі нодри – істоти досить мирні, хоча й можуть за себе постояти. Але впродовж багатьох століть решті країн континенту не давала спокою ідея їх захопити і поставити собі на службу. Зокрема, через магію Землі. Деякі набіги навіть були успішними: вдавалося уводити в рабство жителів, вирубувати цінні породи дерев. Але здебільшого окупанти отримували таких… кхм… неприємностей, що врешті-решт на континенті про нодрів вирішили просто «забути».

Додати до улюблених