Віка застигла на місці і втупилась в достатньо широку спину Даніеля. Вона дивилась на нього таким здивованим і не розуміючим поглядом, що її обличчя було гідно якоїсь скульптури. В голові крутились запитання, на кшталт: “Чому він тут? Що тут забув? Як тут опинився?” – та інші. Дівчина точно знала, що це не могла бути ініціатива Ніки, бо вони не настільки в теплих відносинах, та й якщо б вона попросила допомоги, то вона сама була б чи не перша в черзі!
Нарешті хлопець відчув, що хтось зараз просвердлить в його спині дірку своїм пильним поглядом і обернувся. Перед ним стояла Віка, він ледь всміхнувся і ледь стримувався аби не засміятися з цього нічого не вдупляючого обличчя. Може він не професор наук, але й не настільки дурний (як його “брат”), а тому здогадався, що викликало таку реакцію:
– О, Віка. Я тут чай готую. Допоможеш?
Ідеально, зайва пара рук не завадить. Віка кивнула, явно досі ошелешена таким розвитком ситуації.
Справа від неї стояла чорна газова плита, а на ній білий чайник з почорнілою ручкою з внутрішньої сторони. Поряд з плитою, лівіше, прилаштований стіл, саме на ньому стояла банка кави, яка точно не була з під неї, (просто сумніваюсь, що на банці з-під кави написано “крохмаль” великими буквами). Прямо перед Даніелем стояло дві чашки, наче з того самого сервізу для гостей: хвилясте обрамлення і фіолетова квіточка з зеленими листочками. За ними пару гілочок свіжої м’яти, що наповнювала кухню своїм приємним запахом. Над столом висіли старенькі дерев’яні шафки для посуду та різних інгредієнтів, що потребують сухих місць. Дверцята були обрамлені напівпрозорим склом в два ряди і дерв’яні візерунки навколо них.
– Що ти тут робиш? – зібрала усю свою сміливість і спитала Віка. Вона повернула голову до нього і на хвильку подивилась в його такі ж темні очі, а потім заглянула допитливо йому через плече.
– Хотів зробити чай сам. Розумієш, чай, що зробив сам, наче з душею – його набагато приємніше пити, – і підморгнув.
– Ну, якщо ти так кажеш, то і я сама собі зроблю! – підхопила вона і демонстративно пересунула одну з щербатих чашок до себе. – Чекаю на поради шеф-кухар.
– Так, ну спочатку ти береш дрібку душі, ось тут, біля серця – не без насмішки Даніель узяв руку Віки і приклав їй до серця. – І кладемо дрібку в чашку.
Це було б дуже романтично: тьмяно-жовте світло єдиної лампи в старому, запорошеному абажурі, такого ж жовтого кольору і вони вдвох…
Були. Бо майже одночасно на бордовій стіні перед собою вони побачили непрохану гостю – мадам сороконіжку.
– Йокали… – вигукнув був Даніель і відскочив назад, незабувши прихопити рукою за собою Віку.
Не встиг він її пригорнути до себе і зробити з себе героя-джентельмена, що захищає свою даму серця від кровожерливого дракона, як його дама вирішила, що хай її принц якось сам геройствує, а вона перечекає в більш безпечному місці, і чкурнула з кімнати – тільки п’яти в сраці застрягали.
Тому, Даніель вирішив, що тепер з монстром він сам на сам, один на один – ця битва буде легендарна і буде лише один переможець! Принц шукав свого меча, яким міг би приборкати загрозу його щастю і його дами.
Але прекрасна дівчина неочікувано повернулась і пафосно з’явилась в дверному отворі з нічим іншим, як зі своїм зеленим капцем у своїх руках (хай це буде не капець, а чарівний кинджал). Вікторія Батьківна пронеслась кухнею, наче арабський скакун і піднявши до гори свою зброю нанесла смертельного удару своєму ворогу – небезпека минула!
Захекана приятелька швидко встановила рівне дихання і нарешті на кухню завітала Ніка, до якої саме й прийшла Віка й дещо ображено защебетала до неї:
– Прийшла я на кухню, а тебе нема! Думаю, де ти, що ти!
І притулилась до її руки.
Трохи потеревенивши з подругою, Даніель додав:
– А Віка-то у нас герой! Прибила страшного монстра!
Віка засоромилась, і не тому що соромилась похвали, а тому, що “подвиг” був якимось ганебним.
– Монстра?..
– Сороконіжку!)
Ліза здригнулась від однієї тільки згадки про цю істоту і прокоментувала:
– Фе! Молодець, молодець…
Вона поплескала героїню вечора по плечу і захвативши банку цукру з надписом “сіль” (достатньо іронічно). В банці валялась чайна ложечка, яка там, мабуть, з минулого століття там перебуває і не бачила води уже з вічність.
– А то… – хотіла вже була зупинити Вероніку Віка, але та відмахнулась і перебила:
– То цукор, не звертай уваги.
Та якось втомлено попленталась з цукром до зали. Даніель з Вікою, що стояли уже з готовим чаєм, що приємно парував і пах, переглянулись і пирснули сміхом.
Чашки з чаєм небезпечно захитались на блюдцях і Віка згадала за свою “удачу” до травм. Якраз вчасно, бо буквально щойно кип’яток розлився з чашки їй на ногу. Вона завила (не як вовк) від болі, швидко закинула посуд в руках на стіл. Дівчина взяла ступню в руки, спочатку шипівши, як коти під вікном о п’ятій ранку, а потім шепотіла прокляття, стрибаючи на здоровій нозі:
“Щоб вас бджоли покусали…” і щось в такому дусі.
Другий любитель чаю не гаяв часу: звільнив свої руки від чашки з тарілочкою, підійшов до залізної раковини, що розташовувалася навпроти стола і відчинив трохи приржавівший кран, увімкнувши таку холодну воду, наче та текла з Антарктиди. Він підійшов до ходячої біди і з легкістю підняв ту на руки:
– Давай, поки я тебе тримаю, прямий рану.
– Я знаю, дякую – сказала вона, без усякої злої інтонації і зрозумівши, що той не збирається спускати її на підлогу мовила: – Я все, можеш пускати…
– Зараз обробимо і біжи кабанчиком, куди тільки очі дивляться – хмикнув Даніель і заглянувши їй в очі, що цікаво зблиснули. Віка це помітила, і їй це не сподобалось – після таких поглядів нічого хорошого не чекай.
Хлопець потупцяв босими ногами, по не покритій старими килимами, підлозі. Коли йдеш з додатковим грузом важче, ніж стояти, як опудало серед поля. Хоч Віка і не з роду повзучих, а все ж сповзала з рук, як та вода. Коли нести стало вкрай важко, то він підхопив її міцніше. Потерпіла, не очікувавши цього вигукнула:
– Ааа! – і схопила б його за шию, притиснувшись до нього усім своїм тілом, та вона героїня з “Ріал лайф”, тому вона з переляку боляче схопила його однією рукою за волосся, а інша пошкрябала йому шию. Тут уже була черга рятівника шипіти від незначної рани. Так вони й шли, наче бабуся з осликом Мойсеэм і Любавою (тільки Віка була два в одному, по шкоді).
Пошарпаний Даніель опустив Віку на кришку унітаза.
– Ну що, знаєш, де аптечка, га, Вікторія Батьківна?
Дівчина почала аналізувати кімнату. “Трон”, на якому вона сиділа, знаходився одразу при вході, справа і дивився в сторону вікна, що було навпроти нього. Ванна стояла прямо поряд з місця випорожнення, біла і широка, тягнулась аж до кінця стінки. Трохи далі, до наступної стінки, навпроти ванни, – пральна машина, на ній пральний порошок. Ні, не те. Вона обернулася позад себе і трохи вище її голови (в сидячому положенні) виднілась маленька біла шафка з трохи заляпаними дзеркалами на дверцятах.
– Там! – тикнула вона в сторону шафки, бажаючи якнайшвидше покінчити з цією ситуацією.
Даніель покірно відчинив аптечку срібно-металовою ручкою, але там медикаментів не знайшов. Його обличчя здивовано витягнулось, коли той побачив 4 білі полички, повністю забиті косметикою. Якби він не побачив помади з тінями, то в житті б не подумав, що це косметика. Половину він бачив вперше в своєму житті, про те, як вони називаються він і подавно не знав. Даніель відчув себе на виставці нових винаходів – що це і близько не уявляв, але робив розумний вигляд та точно знав, що річ ця корисна.
– А є ще варіанти? – ніяково спитав він. – Там не аптечка…
Віка здивовано на нього подивилась. Що там такого, що він так знітився?
– Тю, а що там?
Даніель зам’явся. Він попросту не знав чи точно це косметика.
– Ой, тоді не треба казати – тут же засоромилась Віка. Вона так і не зрозуміла, що там насправді, та її розбещена фантазія малювала іграшки 18+ і червоніла, як рак.
– У мене в рюкзачку завжди є бинт і вологі серветки, про всяк випадок… – ніяково усміхнулась вона.
– Ааа, зрозумів, зрозумів! – повеселішав той, зрозумівши натяк Віки, що такі невдачі не вперше і тепер вона завжди готова до них. Пустивши обоє смішки, Даніель швидко, як флеш повернувся з міні-портфеликом. Він, як істинний інтелігент подав сумочку “дамі” і не став в ній копирсатись.
Поранена дістала заважаючий телефон з рюкзачка і дала потримати хлопцю. Той, отримавши таку річ, не міг не звернути своєї уваги на таку важливу річ, тому з цікавістю роздивлявся телефончик з жовтим чохлом.
Зненацька він завібрував і висвітив повідомлення:
“СБУ: ти де?”
За ним наступне:
“СБУ: я тебе повсюди шукаю!”
“СБУ: як до тебе доберусь…”
Даніель вилупився на екран, за спиною пробіг холодок.
Додати до улюблених