Завдяки наявності адреси ми обходимось без бронювання готелю в цьому місті. Зате бронюємо рейс в Африку. Там знаходиться всього одна душа, тож впораємось швидко, а зараз треба турбуватись про Марісоль. Ми стоїмо перед її будинком, гадаючи, від яких монстрів вона нас охороняє.
Двері відчиняє жінка похилого віку в фартусі та з дитиною на руках. Я відчуваю як напружився Кетч, коли бачить малюка. Хоча душею тут виступає старенька.
– Мені потрібно заглянути вам в душу, – різко випалюю я. Марісоль здивовано на мене дивиться і в якийсь момент я думаю, що зараз вона зачинить двері і ми впустимо такий шанс. – Боляче не буде, обіцяю, – і, не дочекавшись відповіді, проникаю в її душу.
На цій планеті немає нічого, крім гігантських чорних дерев з голими стовбурами. І павутини. Павутина буквально всюди. Та годі вам.
Збоку від мене одне чорне дерево ворушиться. Обертаюсь і величезна лапа павука пронизує землю в дюймі від мого обличчя. Після цього поруху навколо ворушаться решта чорних “дерев”. Здається, павуки мене відчувають. Я кидаюсь бігти по схилу пагорба, то й справа плутаючись в павутині. На жаль, пагорб закінчується обривом, а павуків позад мене стає все більше. Доведеться стрибнути в провалля і сподіватись, що я не розіб’юсь об пороги річки.
– Її душа підходить, – різко підскакую з дивана і практично одразу сідаю назад. – Що сталось?
– У тебе були судоми. Навіть піна з рота йшла, – Кетч вкладає мене назад. – Тобі краще відпочити. Марісоль згідна, щоб ти з’їла її душу.
– Павуки відчули мене, – зовсім слабким голосом вимовляю. – Довелось стрибати з обриву. Де Марісоль? – Кетч кивком голови вказує на двері, на які спирається Марісоль, вперши руки в боки. Жестом підкликаю її.
Марісоль схиляється наді мною. Хапаю її за обличчя обома руками і поглинаю душу. Наступні декілька хвилин я віддихуюсь, а потім підводжусь з дивану.
– Я прожила занадто довге життя, – Марісоль, видно, дізналась про свою долю після втрати душі. – Прощавай, моя дівчинко, – старенька по черзі обіймає жінку та дитину. – Йди на кухню. Тобі краще цього не бачити.
– Барто, зроби це швидко, – як тільки зачиняються двері на кухню, Барто кидається на Марісоль і одним укусом вириває їй горлянку, а потім приймається її їсти.
– Ми рушаємо в Африку, в Сомалі. Душа живе в Могадішо. Його звуть Готто. За африканськими душами потрібен особливий контроль, тому я про них багато знаю. – такий поворот подій Кетча не радує. Та й мене також. Таке собі задоволення летіти в країну, де точаться бойові дії і тільки один безпечний квартал. Перед відльотом я встигаю ще переодягнутись.
– А я вже думав, що ти оголосила бойкот всьому взутті без каблуків.
– А я рада, що ти оцінив мої нові сандалі на високій, підкреслюю, високій підошві, – я надіваю накидку і сідаю поруч з Кетчем.
***
Тихо, безлюдно, спекотно. Ось ті три слова, якими можна описати столицю Сомалі. Навіть в жилому кварталі міста відчувається небезпека.
– Зброю не діставай. Тут багато озброєних людей, ще приймуть тебе за терориста, – якраз невелика група миротворців марширує повз нас. – Готель тут один-єдиний. Ось там.
– Відчуваю, ми тут ненадовго. Не забудь сумку з книгами, – Кетч рушає до вказаного місця. Я йду за ним і помічаю як на нас з вікон домів дивляться люди. На їх обличчях читається підозра та страх. – Вінчестер! Пішли. На тебе миротворці уже задивляються, – шепоче він.
Після заселення в готель ми виходимо на вулицю. Прогулюємось невеликим житловим кварталом і натикаємось на Готто. Він молодий вісімнадцятирічний хлопець, який спостерігає за солдатами з потертою книжкою в руках.
– Вперше нам пощастило, – легкою джазовою ходою я рушаю до хлопця. Всідаюсь біля нього і мило усміхаюсь:
– Привіт. Як твої справи? – він спантеличено дивиться на мене і я повторюю своє питання арабською. Поки Готто придумує на рахунок відповіді я занурююсь в його душу.
А ось і загиблі ліса Амазонії під’їжджають. Цікаво, які тварюки тут живуть? Я виходжу до висохлої ріки, так нікого й не зустрівши по дорозі. Здається, ніби все живе вимерло. Навіть в світі павуків не було так страшно.
На горизонті щось наближається з блискавичною швидкістю. Воно легко ковзає по мертвій землі і вискакує максимально близько до мене.
Це – змія. Ну, щось схоже на змію. Тіло зміїне зеленого кольору, а ось голова… Вона не піддається опису. Подовжена, фіолетового кольору, очі жовті, у неї навіть вуха є, голову також увінчує щось на кшталт капюшона як у кобри. Видовище страшне, але не настільки. Головною зброєю цієї змії є отрута. Паралітик, а це означає, що у мене буде досить часу на розробку протиотрути, якщо якомусь янголу не пощастить.
– Вибачте, ви хочете побачити місцеві визначні пам’ятки? – Готто дивиться на мене зі щирим нерозумінням.
– Ні, мені потрібна твоя душа, – присуваюсь ближче до нього. – Боляче не буде. Обіцяю.
– Вибачте, я вас не розумію, – хлопець пробує відсунутись, але не встигає. Вже через декілька секунд його погляд пустіє. Правда, кликати Барто я не спішу.
– Ти його не вб’єш? – Кетча помітно дивує це моє рішення.
– Його батько був членом Аш-Шабаабу. Тільки питання часу, коли хлопця вб’ють миротворчі сили, а я пришвидшила цей процес, – йду до готелю. – Готуйся до поїздки в Австралію. Там дві душі. Далі буде Європа і закінчимо все Америкою, якщо будемо діяти за новим планом, – доволі бадьоро крокую. Залишилось дві душі і нарешті я покінчу із Чаком раз і назавжди. Я йшла до цього все своє життя.
POV автор
Фель падає на землю в судомах. Кетч, вже звиклий до такого, хоч після останнього такого випадку пройшло не так багато часу, просто повертає її на бік в очікуванні закінчення нападу.
– Ей, Вінчестер, не думай тут вмирати, – чоловік тягнеться до зап’ястя, коли розуміє, що цього разу щось пішло не так. Напад закінчується, а вона все ще не приходить до тями. Навпаки, її пульс починає поступово стихати. Йому щастить, що поруч миротворці проходять. Вони відвозять дівчину в місцеву лікарню і захоплюють з собою Кетча, до якого приставляють озброєну охорону.
POV головна героїня
Прокидаюсь під ритмові звуки апарату життєзабезпечення. Я знаходжусь в приміщенні, яке віддалено нагадує лікарню. Із сучасного тут тільки цей апарат, який виглядає як дещо не з цього світу в палаті. На розкладаному стільці дрімає Кетч та як тільки я ворушусь він тут же прокидається.
– Ласкаво просимо в світ живих. Як ти почуваєшся?
– Це було передозування. Дві душі одна за одною, таке навіть Пітьма не витримає, – я слабко усміхаюсь, а потім дивлюсь на двері. В коридорі стоять озброєні солдати. – Вони вважають нас терористами?
– Щось ніби того. Пробили нас за міжнародними базами даних. Тебе не знайшли ні в одній з них, а ось зі мною інша історія. Я ж служив у військах спеціального призначення, – Кетч байдуже стинає плечима. – За мною потрібен нагляд.
– До охоронця приставили охоронця. Ось так анекдот.
В палату входять лікар з медсестрою.
– Що ж, життєві показники в нормі, – лікар виявляється американцем. Акцент його видає. – Скажіть, у Вас раніше були приступи епілепсії?
– Так, один за останні дні, – замість мене відповідає Кетч. Ну дякую тобі, друже мій.
– Ви не приймали ніяких ліків? – я заперечливо хитаю головою. – Що ж, декілька днів ми Вас тут ще потримаємо, визначимо курс лікування, а потім випишемо з лікарні. Відпочивайте.
– Якщо перекладати все на просту мову, то ми будемо знаходитись тут до тих пір, поки уряд не вирішить, що з нами робити, – я відвертаюсь до вікна і дивлюсь на захід сонця.
***
– Яка ціль вашого перебування тут? – в розпал нашої розмови з лікарем він ніби поміж іншим питає мене це.
– Ви вірите в містику, лікарю? – питанням на питання відповідаю я.
– Якщо це підведе мене до відповіді на моє запитання, то так, я вірю в містику.
– Не підведе. Просто цікавлюсь.
– Бачу, вас цікавить пітьма, – лікар розвертається, щоб піти.
– Мене цікавить те, що ховається в ній. Та тварюка, яка вбиває ваших пацієнтів, -я бачу як лікар здригається. – Воно ж харчується ними, правда? Нгояма, так воно зветься.
– Звідки ви про це знаєте?
– Моя робота полювати на всілякого виду істот, котрі живуть в темряві та харчуються людьми, – в цей момент після “дружніх” бесід з миротворцями в палату входить Кетч.
Миротворці цікавляться нами дужче після того випадку з Готто, якого вони спіймали на вулиці з саморобними гранатами та автоматом. Декілька людей під час операції загинуло, а перед цим його бачили в нашій компанії. Додайте до цього той факт, що ми туристи на території, яка часто стає ціллю диверсій прихильників Аш-Шабаабу, і вельми підозріливі особистості.
– Вони згодні нас відпустити. Збирай речі.
– Ось і виявляється те, що ти не ночуєш в лікарні, – він обертається до мене і здивовано піднімає брови. – Ночами сюди заглядає Нгояма – людиноподібна мавпа із залізним кігтем в одній долоні, яка харчується людьми. Останнього разу я бачила її в Джорджії, коли у цей світ готувалася прийти Єва. Власне, воно й стало причиною того, що я повернулася до Вінчестерів. Тепер я хочу пополювати на цю істоту.
– Ти впевнена, що впораєшся?
– Ну, Нгояма – це вам не Звіроподібний. Тож, так, я впораюсь, – не звертаю уваги на здивований погляд Кетча. – Вбити можна пилою. В лікарні хоч якась, крім ручної, є?
В лікарні знаходиться бензопила без бензину. З цим виникають деякі складнощі, оскільки солдати своїм ділитись не спішать, бо ми не пояснюємо, навіщо він нам знадобився, а в країні трохи дефіцит. Тому довелось той бензин красти. Кетч стоїть на стрьомі.
– Ну і який твій план?
– Все дуже просто. Не здохнути.
– Як це по-вінчестерівськи.
Заховавши пилу в найнадійніше місце (під ліжко), ми вирішуємо в очікуванні ночі перевірити попередніх жертв і забрідаємо в морг. Скажімо так, жертви трішечки з’їдені. Тільки декілька обгризених кісточок і залишилось.
– Мені ось просто цікаво, якого дідька ця істота забула в Сомалі? Воно ж родом з Кенії, там хоч ліса є, плюс пертись більше тридцяти годин. Заради чого? Харчуватись людьми в глухій лікарні? Не бачу логіки, – в декількох палатах ще залишаються люди. В основному, поранені миротворці, але і цивільних вистачає. – Хоча, про що я говорю? Воно ж і до Штатів якось дійшло.
Спеціальною плюшкою від місцевої влади є те, що ми в цю ніч можемо спокійно пересуватись по всій лікарні. Із поганого. Бензопила всього лиш одна, тому розділитись для більш ефективної роботи у нас не вийде.
Із однієї палати роздається крик і ми біжимо туди. Однак це всього лиш солдат зі зламаною ногою, яку йому вправляє лікар. Зізнатись чесно, я навіть трохи розчаровуюсь.
– Може, воно вже наситилось тут і підшукує собі інше місце годування? – Кетч, як завжди, йде попереду мене з бензопилою. По усній домовленості полювати мені не варто, оскільки йде п’ятий місяць моєї одержимості Пітьмою і в будь-якій стресовий момент очі можуть почорніти.
– Я б не була так впевнена, – кивком голови вказую на тінь, яку кидає щось дуже велике і воно рухається до нас. – Ваш вихід, містер Кетч.
Незабаром перед нами постає людиноподібна мавпа. Чимось воно нагадує австралопітека, тільки вище, з зубами хижака та довгим срібним кігтем, який росте прямо з долоні. На жаль, Нгояма нас бачить.
Знаєте, в чому прикол бензопил? Їх не завжди виходить завести з першого разу. Ось так і сьогодні. Благо, я тут для страхування і розстрілюю в Нгояму всю обойму, що помітно його сповільнює.
– Ти впевнена, що пила робоча? – Кетч вже готовий кинути її на підлогу.
– Ні. Це просто єдина, яка там була, – він відлітає до найближчої стіни, випустивши з рук пилу, яка, як на зло, заводиться. Шум трохи відлякує тварюку і я кидаюсь до пили. Піднімаю її з підлоги. – Ну, давай же. Чи ти не такий хоробрий? – Нгояма нападає на мене, випустивши свій кіготь. Йому вдається навіть розірвати мою майку. Від більш серйозного порізу мене рятує тільки моя реакція.
Я заношу пилу над головою на манер вбивць із фільмів жахів і встромляю її в груди Нгоями. Видовище малоприємне. Грудну клітину розриває так, що видніються ребра, повсюди летять бризки крові. Нгояма ще трохи мучиться і завалюється мертвим.
– Не простіше було відрубати його голову? – Кетч витягує з волосся шмат м’яса тварюки. – Завтра ще пояснювати солдатам, чому ми в крові.
– Думаєш, до завтра труп випарується? Віднесеш його в морг, все одно ховати ніде, – повільним кроком, спираючись на милицю, яка під час бійки впала, рушаю в свою палату збирати речі. – Люди тут забобонні, нас могуть, чого доброго, на вогнищі спалити. Тому забиратись звідси треба чим швидше. Скористаємось милістю солдат і махнемо в Австралію. Так, до речі, зима в Австралії – це шістдесят вісім градусів вище нуля (+20 за Цельсієм) і рідкі дощі. Тож не сподівайся знову перейти на костюми.
Під покровом ночі нам вдається, принаймні до аеропорту, приховувати той факт, що ми заляпані кров’ю. Вже на місці, на загальну радість, бачимо, що туалети знаходяться на вулиці. Вода там далека до ідеалу, брудна та смердюча, але цілком придатна для миття. Також я користаюсь нагодою і змінюю майку.
– Рейс з пересадками. Будемо сподіватись, що випаде нагода і ми зможемо прийняти нормальний душ. Надовго запах приховати не вдасться, – я відпиваю розведеної кави та кривлюсь. Гидота ще та. – Дві душі: Єлизавета, не та, яка королева, та Гарольд.
***
Сідней – місто мого улюбленого серфінгу. І плювати, що зараз не сезон. Ще одна гарна новина – сьогодні можна спокійно гуляти хоч до самої ночі. Власне, ми так і робимо. На жаль, Сідней не маленьке провінційне містечко.
– От би ми приїхали сюди літом, в розпал сезону серфінгу, – мрійливо промовляю. Потім перед очима у мене пливе і я хапаюсь за дверний одвірок, випустивши з рук стаканчик недопитої кави.
– Так, що цього разу? – Кетч допомагає мені дістатись до ліжка.
– Чак. Він знищив практично всі світи, – зітхаю. – Він незабаром повернеться в наш Всесвіт.
– Що ж. Це достатньо вагома причина нам з тобою пришвидшитись.
Я слабко всміхаюсь. Ми ж не можемо з точністю вгадати, чи підійдуть ці дві душі. Ні, так було б занадто просто. До всього іншого ми не знаємо, чи живуть Єлизавета з Гарольдом в Австралії чи емігрували кудись в Європу, Азію чи Америку.
– Все добре? – мої роздуми перериває Кетч.
– Абсолютно, – киваю та розташовуюсь на ліжку зручніше. – Як би нам не хотілось, ми не можемо пришвидшитись. Якщо ти не хочеш нарватись на місцевий філіал британських Хранителів Знань. Щось мені підказує, вони не будуть тобі раді. Ну і мені також.
– Ти права, – подальшу розмову перериває дзвінок Вінчестерів. Пошуки Амари відновились, але не дають очікуваних результатів, тому вони вирішують проконсультуватись зі мною. На жаль, я практично нічим не можу їм допомогти. Зате хвалюсь своїми результатами і заявляю, що залишилось всього дві душі.
– А як ти взагалі? – Сем вловлює момент, коли Дін на щось відволікається, і включає режим “турботливої матусі”.
– Я зараз як міні атомний реактор. Як ти думаєш? – не без в’їдливості промовляю. – Ну, вбивати мені зараз категорично заборонено, тому що мої прекрасні зелені оченята можуть стати прекрасними чорними.
– Ти можеш хоч коли-небудь обійтись без свого сарказму?
– Пробач, чувак, мої сили на нулі, я ходжу з милицею, тож тепер сарказм є моїм єдиним захистом, – не встигає Сем придумати мені достойну відповідь, як в кімнату забігає Кетч.
– Сиди тихо, не висовуйся. До нас гості.
Додати до улюблених