Розділ 21 – Цей Вельмишановний оповість вам кінець історії
Дорогоцінна дочка повітового магістрата Яо мала запальну вдачу. Вернувшись додому, дівчина навіть забула про їжу та пиття. Весь час вона докучала батькові, аби той розпитав про цього Чень Бохваня. Шлюбну церемонію провели за зачиненими дверима, тож хто б серед сторонніх міг дізнатися, що молодик уже одружений? Що казати, якщо навіть мешканці Цай Ді не відали про улаштування заручин між сім’ями Лво та Чень, які відбулися ще задовго до цього.
Тож шанованій панянці Яо повідомили, що Чень Бохвань “неодружений”.
Магістрат повіту не пошкодував зусиль, щоби перевірити його, й врешті-решт вирішив, що молодий пан Чень — здібний, лагідний парубок, та й на додачу з доволі заможної родини. Тому пан Яо відправив посланця до подружжя Чень із пропозицією щодо заручин.
Довідавшись про причину візиту, подружжя Чень до смерті пожалкувало про таємне весілля. Вони ввічливо проказали посланцю магістрата, що їм потрібен час на роздуми, а затим зачинили двері й одразу ж стали лаяти одне одного.
— Хто тебе тягнув кочергу з гарячого кінця хапати, га?! Глянь, що зчинилося! Той невдаха-вчений помер, тож дочка мала оплакувати батька три роки! Три роки! Якби ти на завчасному шлюбі не наполягала, наш син міг би якось виплутатися з цього! А тепер, спостерігай, яку кашу заварила! — зарепетував пан Чень.
— На карб мені це ставиш?! Хіба не ти ті заручини улаштувати хотів?! Ми ведемо мову про саму шановану дочку магістрата! Як може якась Сянь… якась убога Лво Сяньсянь узагалі з нею зрівнятися?! — вибухнула пані Чень.
За зачиненими дверима ці наволочі довго намагалися перехилити чашу вини на чужий бік, розпаляючись і червоніючи так, що потім заледве дихали, дивлячись одне на одного через стіл.
— Що ж нам робити? Може варто відмовити магістратові повіту? — спитався господар Чень.
— У жодному разі. Наша сім’я стане ще заможнішою та впливовішою завдяки цьому шлюбу, — відповіла господиня Чень.
— Невже ти думаєш, що шанована дочка родини Яо схоче бути наложницею? Насправжки? У нашого сина вже є дружина, як ми можемо привести у дім другу? Хіба ти не бачиш, як сильно вони закохані одне в одного?! — гнівно вигукнув пан Чень.
— ……
Пані Чень замовкла, а через кілька митей її очі загорілися недобрим вогнем і жінка пробурмотіла:
— Слухай-но, стариганю Чень, я тут подумала: ніхто ж, опріч нашої родини, не знає, які стосунки у Лво Сяньсянь та нашого сина…
На мить запанувала тиша. Пан Чень утупився в порожнечу, аж раптом утямив про що казала дружина.
Чоловік здригнувся від хвилювання і жаху.
— М-маєш на увазі…
— Як ніхто не знає про шлюб, значить і не було його, — промовила господиня Чень.
— Так чи инак, ми її витуримо звідсіля. Як не по-доброму, то силою спровадимо. Усі навколо знають, що наш син іще неодружений. Пам’ятаєш, як у дитинстві вона мандарини вкрала? Поки ми триматимемося цієї історії, навіть якщо у неї кілька ротів повиростає і вона буде плакатися про це стороннім, ніхто їй не повірить.
Пан Чень підійшов до дверей, аби переконатися, що ті щільно зачинені, а затим відійшов убік. Щойно ці двоє були готові заклювати одне одного, мов півні на герці, а тепер усілись поряд і стали перешіптуватись, обговорюючи майбутні плани.
— Не думаю, що нам удасться, — промовив пан Чень.
— Чому б це?
— Наш син у житті на таке не пристане. З самого дитинства він закоханий у Сяньсянь, а зараз ти бажаєш, аби він просто взяв і покинув її? Невже ти справді вважаєш, що він на це згодиться?
Пані Чень задумалась на хвильку, а затим поплескала чоловіка по руці та сказала:
— Не переймайся. Я про це подбаю.
Невдовзі господиня Чень притьмом занедужала важко. Хвороба була напрочуд дивною: цілитель ніяк не міг виявити нічого поганого. Втім, день у день жінка втрачала здоровий глузд, бурмотіла всілякі нісенітниці та наполягала, що в неї дух вселився.
Пан Чень місця собі не знаходив від хвилювання, тож вирішив запросити даоса. Чернець носив на спині фучень[1] й увесь прямо-таки випромінював благочестя. Монах порахував на пальцях[2] і проказав, що хтось з родини Чень затаїв зло на пані й саме через це вона так нездужає. Якщо ця людина не піде, то господиня Чень до кінця року не доживе.
[1] Фу чень (拂尘 fú chén) — віник переважно з кінського хвоста, яким змітають пилюку. Деякі школи бойових мистецтв використовували його яко зброю, в даосизмі ж уважалося, що фучень здатен змітати біди.
[2] Ця джи ї свань (掐指一算 qiā zhǐ yí suàn) — рахувати на пальцях (старовинний спосіб передбачення).
Чень Бохвань дуже любив матір, тому з тривогою спитався:
— Через кого моїй матінці болить?
Чернець довго ходив околяса із загадковим виглядом, а опісля заявив, що у всьому винна “красуня, яка не бачить сонячного світла”.
Усі в кімнаті немов до землі прикипіли. Один за одним брати Чень обернулися до Лво Сяньсянь, що стояла осторонь.
Дівчина так само заклякла на місці.
З самого дитинства сторонні завше патякали, що доля в Сяньсянь тяжка, а сама вона — стихійне лихо, яке несе лишень нещастя всім навколо. Так, инші вважали, що вона вбила свою матір, з’явившись на світ, затим унесла життя брата, а згодом і батькове забрала.
Нині на неї знов показували пальцем, стверджуючи, що вона збирається вкоротити свекрусі віку.
Зажурені брати один за одним умовляли дівчину покинути родину, розповідали, що ніхто зі сторонніх і гадки не має, що вона заміжня та що її честь досі незаплямована. Брати обіцяли дати їй трохи грошей, лише б та пішла шукати собі иншу сім’ю.
Нажахану Сяньсянь не полишали думки, що саме вона — винуватиця усіх страждань господині Чень. Почуття провини не полишало дівчину, шматуючи її душу, змушуючи лити сльози день від дня.
Серце Чень Бохваня краялося на шматки, коли він споглядав, як рідна матінка слабшає з кожним днем. Молодик опинився поміж двох вогнів: з одного боку він не хотів, аби Сяньсянь йшла, з иншого — не бажав, щоби матір страждала. На тлі цього парубок сильно схуд.
Зрештою, братам Чень це обридло. Одного дня, коли старшого брата не було вдома, вони пішли розшукувати невістку. Сяньсянь була в теплиці, змішувала парфумерну пудру “Сотня метеликів”. Увірвавшись всередину, наволочі підбігли до дівчини й розтрощили до біса усе начиння. Сяньсянь стояла з голови до ніг у пудрі. Здавалося, важкий аромат в’ївся у самі її кістки й тепер його ніяк не збутись.
Оступивши дівчину, брати Чень стали товкмачити про загальновідомі принципи, її “жіночий обов’язок”, що “батьки вищі за невістку” та инше. Однак уперта, хоч води в очі лий, Лво Сяньсянь завше стояла на своєму, най й була боязкою. Вона заливалася сльозами, казала, що не бажає йти, благала їх знайти инший вихід.
Другий син Ченів спалахнув гнівом, мов свічка. Кинувшись до невістки, він з розмаху ляснув її по обличчю та проволав:
— Провісниця нещастя! Ти тільки й жадаєш смерті нашої матінки! Якби існував инший вихід, твій батько б помер? А матір? А твій старший брат був би десь у безвісті?
Вартувало одному з братів лишень ударити, як инші прожогом кинулися до Лво Сяньсянь. Оточивши дівчину, покидьки стали пригощати її стусанами, щосили копати ногами викрикуючи:
— Катай звідсіля! Паразитка вбога! Смерті передвісниця!
Насправді сини давно знали про задум матері. Скориставшись від’їздом старшого брата, вони об’єдналися, аби витурити Сяньсянь з дому. Молодики погрожували щодня лупцювати її, якщо вона посміє вернутися. Так чи инак, сім’ї в неї не було, тож навіть якщо її заб’ють до смерті, ніхто не стане добиватися справедливості для неї.
Надворі стояла глупа ніч. Завія вирувала. Сяньсянь полишили у снігах. Усе її тіло вкривали пурпурові й сині плями, а один з вишитих черевичків злетів з ноги десь дорогою.
Дівчина ледь повзла вперед. Захлиналася. Захлиналася від ридань, що краяли душу на шмаття. Глухий стогін звіра, приреченого на смерть, зірвався з її вуст.
Чорним туманом насувалася пітьма. У таку хуртовину ніхто й носа зайвий раз назовні не висуне. Сяньсянь волочилася по снігу, якому, здавалось, немає кінця. Вона не знала. Не знала, куди їй іти, куди ж податися.
Брати Чень мали рацію.
У неї не було родини. Ні батька, ні матері, ні брата — нікого, до кого вона б могла звернутися, нікого, хто б її прихистив.
Цей білосніжний світ такий неосяжний, але в ньому не було місця для неї.
Дівчина була квола, а коли її витурили на вулицю у таку заметіль, на ній не було навіть теплого одягу. Усе її тіло тремтіло від холоду. Ноги та ступні швидко заніміли й геть утратили чутливість.
Сяньсянь доповзла до храму примарної владарки церемоній, що був на околиці міста. Сховавшись усередині, вона згорнулася в ковтюшок. Її губи посиніли від холоднечі, а журба оплела путами серце.
Дівчина підвела очі на розмальовану червоним, чарівну глиняну статую божества і не змогла стримати сліз, що враз покотилися по щоках. Сяньсянь подумала про звичаї Нижнього Царства світу вдосконалення, де шлюб пари мав засвідчити церемоніймейстер.
Утім, того дня у неї була лишень жариста квітка, заправлена за вухо, коли вона усміхалася та вклонялася Чень Бохваню до землі.
Якби ж церемонія за зачиненими дверима була не більш, ніж сном. Якби ж рум’яне обличчя у брудному латунному люстерку було лише п’яною марою, зродженою її найпотаємнішими бажаннями.
Вона опустилась навколішки перед статуєю примарної церемоніймейстерки, силкуючись утримати заклякле тіло, яке щомиті важчало. Сяньсянь знову й знову вклонялася; ридання змішувались зі сміхом.
— Сплітаючи волосся воєдино, ви стаєте чоловіком та дружиною, кохання подружжя — річ безсумнівна… Щастя… цієї… ночі…
У голові запаморочилося, в очах потемніло.
Здавалось, ніби місячне проміння осяяло видиво минулого — дівчинка сиділа на маленькому подвір’ї і ридаючи промовляла:
— Це не я, не я… Я не крала, не крала мандаринів.
Плітки, що лунають звідусіль, стають правдою[3]. Слово вилетить горобцем, а вернеться волом. Ніхто б і не став її слухати.
[3] Сань жень чен ху (三人成虎 sān rén chéng hǔ) — три людини, що поширюють плітки про тигра, змушують повірити инших, що він десь поруч. Ця ідіома означає, що число людей, які поширюють чутки, може змусити инших сприймати їх як правду.
Навіть якби зараз зі сльозами на очах вона пішла б до когось, навіть якби вона небом клялася, що законна дружина Чень Бохваня, ніхто б їй однаково не повірив. Сяньсянь усе ще була тією маленькою дівчинкою біля валькової стіни, заради якої жоден не став добиватися справедливості.
Нічого не змінилося.
Принаймні, тоді ще був дехто, хто переліз через стіну, сунув їй у долоню гарячу білосніжну маньтов і проказав:
— Бачив ти ввесь день простояла під стіною без їжі. Ось, візьми маньтов та їж хутчіше.
Однак… де ж цей дехто… нині…
Коли він вернеться і не знайде її… Чи буде він бентежитися, або ж потай зітхне з полегшенням, бо його матір нарешті звільнилася від проклять?
Лво Сяньсянь згорнулася у клубочок на підлозі храму. Пролиті сльози повільно висихали.
— Владарко церемоній, я хочу бути з ним. Я його дружина… проте ніхто… не засвідчив нашого шлюбу… Ви — примарна церемоніймейстерка… і не маєте справ із живими, але я… я можу поговорити… лише з вами… — прошепотіла дівчина.
Надривне ридання прорізало тишу храму. Останніми словами, що зірвалися з її вуст були:
— Я не брехала.
Я не брехала.
А сніг тихо опадав довгої, безмовної ночі.
Наступного дня містяни, що проходили повз вальковий храм, узріли крижане тіло Лво Сяньсянь.
Нотатки авторки:
Чу Ваньнін:
— Не плентайтесь у мене під ногами, дайте мені відхльостати всю їхню родину до смерті! Як голова ордену спитається, най це буде на моїй совісті!
Чорнильний корм для рибок(міцно обіймаючи):
— Ваша честь, будь ласка, заспокойтеся! Ваша честь, будь ласка, верніться на своє місце!
Додати до улюблених