Розділ 11 – Цей Вельмишановний зібрався цілуватись, тріумфуймо!
– Т-так, це про мене! – гірко схлипувала пані Чень.
– Але я не писала на меморіальній табличці! Як у мене рука б підійнялась проклясти власне дитя?! Я!..
– Навіть якби ви не скоїли цього при пам’яті, хто підтвердить, що цього не могло статися уві сні?
Чу Ваньнін простягнув руку до дощечки, наповнюючи долоню духовною силою. Несподівано з таблички піднявсь надсадний вереск, а після струменем хлинула густа багряна кров.
В очах Вчителя горіло крижане полум’я, а голос був суворим:
– Марнославний злостивий духу, як смієш сваволити!
Зіткнувшись із несамовитою духовною силою Чу Ваньніна, напис на дошці почав блякнути, а голос із неї заверещав ще дужче. Невдовзі напис потьмянів і, зрештою, зовсім щез. Бліді тонкі пальці стислись на пам’ятній табличці й уся вона миттєво розлетілася на друзки!
Члени родини Чень, тремтячи, визирали з-за спин заклиначів. Навіть Ши Мей видавався вкрай здивованим.
Юнак, затамувавши подих від захвату, промовив:
– Неймовірно.
Мо Жань теж не міг стримати зітхання:
– Яка жорстокість.
Ясне обличчя Чу Ваньніна повернулося до молодиків. Вишукані риси огортав холод, а на щоці застиглі кілька крапель крові. Вчитель підняв руку й пильно глянув на кров, що зосталась на кінчиках пальців. Опісля він звернувся до сім’ї Чень:
– Сьогодні лишайтеся у внутрішньому дворі, нікуди не виходьте.
Звісно ніхто з них не посмів суперечити волі заклинача після такого видовища. Усі як один хутко відповіли:
– Так! Так! Ми будемо дослухатись до будь-яких вказівок Безсмертного Майстра Чу!
Чу Ваньнін вийшов із родового святилища, байдуже витираючи з лиця краплини крові, а потім вказав на пані Чень:
– Особливо ви, пані Чень. За жодних умов не засинайте. Цей дух у змозі оволодіти вами, тому ви маєте не піддаватись сну, навіть якщо дуже бажаєте.
– Гаразд… Гаразд, гаразд, гаразд!
Господиня Чень закивала головою, а потім невпевнено запитала, в очах її стояли сльози:
– Даоджане, отже моєму синочку… нічого… нічого не загрожує?
– Поки що.
Пані Чень порожнім поглядом вп’ялась у Наставника:
– Поки що? Не назавжди? Тоді, що необхідно зробити, аби порятувати мого молодшенького?
Чу Ваньнін сказав:
– Упіймати демона.
У паніці господиня Чень геть забула про усі манери та, відкинувши ввічливість, настирливого запитала:
– І коли даоджан збирається вирушати по нього?
– Негайно.
Вчитель окинув поглядом родину Чень.
– Кому з вас відоме точне місце, де відкопали червону труну? Вкажіть нам дорогу.
Дружина старшого сина мала прізвище Яо. Вона була високою та мала мужню статуру, що рідко зустрічалось серед жінок. В обличчі вгадувався страх, проте вона залишалась спокійною на відміну від інших.
Жінка запропонувала:
– Я знаю те місце, адже ми з моїм померлим чоловіком обирали його. Я відведу вас туди, даоджане.
Троє чоловіків рушили услід за Чень Яо, тримаючи шлях на північ. Згодом група дісталась ділянки землі, яку купила родина Чень.
Територія була обгородженою. На сотні миль ані душі, лишень самітні пагорби, порослі високою травою, та дерева, що похмуро схилили свої віти. Ані пташок, ані комах не чутно – одна гробова тиша навкруги.
На пів шляху до вершини схилу перед очима відкрилась поляна. Чень Яо промовила:
– Шановні заклиначі, ми прибули.
На місці, де викопали червону труну, стояв надгробок. Побачивши його, Мо Жань залився сміхом.
– Який сенс у цьому лайновому камені? І дурню зрозуміло, що це робота аматорів, треба його прибрати.
Молода пані Чень захвилювалась.
– Але пан із міста казав, що всередині каменя живе демонічний звір, який не дає злісними примарам вибратись назовні.
Юнак іронічно посміхнувся:
– Той пан воістину “вмілець із вмільців”.
– ……
Чень Яо сказала:
– Пересуньте, пересуньте той камінь!
Наставник холодно відповів:
– Немає потреби.
Він підняв руку, кінчики пальців запроменіли золотавим сяйвом і в долоні за покликом з’явилась Тяньвень. Один замах вербової лози – й від надгробка лишились одні шматки! Чу Ваньнін, байдуже глянувши на уламки, підійшов до могили та погрозливо заніс руку:
– Що ти таїш у собі? Повстань!
З могили долинуло злісне “гиг-гиг”.
СКРРРРРИИ!!![1]
[1] летить блєдіна, моя домовина ｡◕‿◕｡
Раптом з-під землі вилетіла дерев’яна труна на дванадцять футів[2] вгору, розсипаючи бруд та підіймаючи пил.
[2] приблизно чотири метри
Ши Мей вигукнув:
– Ця труна просякнута надзвичайно сильною демонічною енергією!
Вчитель відказав:
– Назад.
Вербова лоза хльоснула по щільно закритій багряній домовині так сильно, що з тої іскри полетіли.
На мить місце огорнула тиша, а після кришка із гуркотом прочинилась. Рясний дим розсіявся і перед очима постав вміст труни.
Всередині лежав зовсім нагий чоловік. Прямий ніс, витончені риси обличчя – могло здатися, що він просто спить, якби не бліда мов крейда шкіра.
Опустивши погляд нижче поясу чоловіка, Мо Жань одразу ж демонстративно прикрив очі:
– Боже поможи, на цій смердючій наволочі немає одягу!
Ши Мей:
– ……
Чу Ваньнін:
– ……
Чень Яо здивовано скрикнула:
– Любий!
Не роздумуючи жінка кинулась до труни. Наставник витягнув руку, аби зупинити її. Піднявши брови, він поставив запитання:
– Це ваш чоловік?
– Так! Це мій чоловік!
Приголомшена невістка Чень була вбита горем.
– Як він міг опинитись тут? Ми поховали його в усипальні пращурів у траурних одежах, як він…
Не домовивши, молода пані гірко заплакала, б’ючи себе в груди:
– Як це могло статися! Так жахливо… просто жахливо! Мій любий… мій чоловік!!!
Ши Мей зітхнув:
– Молода панно Чень, будь ласка, прийміть мої щирі співчуття.
Мо Вейю і Чу Ваньнін залишили без уваги вбиту горем жінку.
Вчитель гадки не мав як це “втішати людей”, а Мо Жань просто не співчував анікому.
Обидва кинули погляд на тіло в труні.
Молодику вже доводилось стикатися з цим у минулому житті, тому він приблизно усвідомлював, що на нього чекає.
Але Мо Вейю був змушений поводити себе як нічого не було.
Юнак торкнувся підборіддя і підмітив:
– Вчителю, з цим трупом щось геть нечисто.
Чу Ваньнін:
– Я бачу.
– ……
Спочатку Мо Жань збирався видати цілу тираду, скориставшись поясненнями та аналізом Чу Ваньніна з минулого життя. Своїми аргументами він бажав вразити Наставника, але хто б міг подумати, що Чу Ваньнін кине одне лиш “я бачу”.
Хіба вчитель не має заохочувати учнів висловлювати свої думки, хвалити їх і звісно ж нагороджувати?
Мо Вейю не схотів так легко відступати.
Вдав, наче й не почув те “я бачу” й продовжив розповідати:
– По-перше, на тілі відсутні прояви трупного розкладу. Молодий пан Чень помер більше пів місяця тому: за таких умов тіло давно почало б гнити, гній би витік, а в труні б зібрався шар трупної рідини.
Крижаний погляд Чу Ваньніна казав “можеш продовжувати”:
– ……
– По-друге, – Мо Жань байдуже продовжив оповідати слова Вчителя Чу з минулого:
– Демонічна енергія, що охоплювала червону труну, була надзвичайно тяжкою, однак після відкриття домовини навпаки щезла. До того, на тілі майже немає слідів демонічної сили й це теж дуже дивно.
Чу Ваньнін:
– ……
– По-третє, ви помітили, що відколи труна стоїть відкрита, у повітрі з’явились якісь солодкі пахощі?
Пахощі були вкрай слабкими: якщо не наголошувати на цьому і не відчуєш навіть. Тільки після слів Мо Жаня, Чень Яо й Ши Мей відчули, що у повітрі дійсно витає приємний аромат.
Ши Мей промовив:
– Твоя правда.
Обличчя невістки Чень змінилося, коли вона принюхалась:
– Цей аромат…
Ши Мей спитав:
– Молода панно Чень, все гаразд?
Чень Яо була так нажахана, що навіть її голос змінився:
– Цей аромат – унікальна парфумована пудра моєї свекрухи “Сотня Метеликів”!
На мить зависла павза. Перед очима постали написані червоним на пам’ятній дощечці слова:
“За спочинок нащадка роду Чень від вродженої Свень”.
Ши Мей промовив:
– …Може так статись, що все це дійсно справа рук пані Чень?
Мо Жань відповів:
– Навряд чи.
Вчитель теж сказав:
– Це не так.
Вони промовили це майже одночасно, а потім глянули один одному у вічі. Наставник залишався байдужим:
– Продовжуй.
Мо Вейю безпристрасно заявив:
– Наскільки мені відомо, родина Чень нажила статку, виготовляючи особливу ароматичну пудру “Сотня Метеликів”. Її рецепт зберігається в суворій таємниці, однак самі пахощі дістати не складно. Серед кожних десяти панянок у місті Барвистих Метеликів п’ять чи шість користуються саме цим ароматом. Крім цього, ми заздалегідь з’ясували, що, молодому пану Ченю теж була до вподоби ароматична пудра “Сотня Метеликів”, створена його матір’ю: він часто додавав пахощі до води, приймаючи ванну. Тому немає нічого чудернацького в тому, що від його тіла лине цей запах. Дивно те, що…
Юнак повернув голову до оголеного чоловіка у труні й промовив:
– Він покійник вже з пів місяця, однак аромат свіжий, немов його тільки нанесли. Я маю рацію, Вчителю?
Наставник:
– ……
А можна мене хоч трохи похвалити, як я слушні речі кажу? Невже так складно?
Чу Ваньнін:
– Мгм.
Мо Жань пирснув:
– Бачу вам і справді слова за золото дорожчі, Наставнику.
Його короткий смішок загубився у шурхотливих хвилях ханьфу, що злетіли навколо: це Чу Ваньнін перехопив молодика, відступаючи на декілька повітряних кроків разом із ним. Тяньвень у руці замерехтіла золотом, розбризкуючи довкола полум’яні іскри.
– Стережися!
Запах ароматичної пудри “Сотні Метеликів” несподівано став сильнішим; у повітрі здійнявсь білястий туман, що із надзвичайною швидкістю ширився навкруги. Вмить імла оповила схил гори настільки щільно, що й власних пальців не побачиш.
Серце Мо Жаня радісно затьохкало.
Царство ілюзій нарешті відчинилось.
– ААА!!!
Сповнений відчаю крик молодої пані Чень прорізав густу імлу:
– ДАОДЖАНЕ, ПОРЯТ..!
Останнє слово вона не домовила: раптово її голос обірвався.
Блакитне сяйво огорнуло кінчики пальців Чу Ваньніна, коли він накладав на лоб Мо Вейю закляття відстежування.
– Подбай про себе, а я поки огляну місцину.
Опісля він щез у рясному тумані, ідучи услід за голосом жінки.
Юнак торкнувся чола та пирснув зо сміху:
– Ахах, навіть закляття відстежування на те ж саме місце наклав, що і в минулому житті. Чу Ваньніне, ти анітрохи не змінився.
Імла стелилась швидко і так само хутко розсіялася. Картина, що відкрилась перед їх очима, затьмарила навіть дивний туман. Принаймні, у минулому Мо Жань добряче з цього видовища нажахався.
Коли туман розійшовсь, пустинна та поросла гора розтанула.
Замість неї на цьому місці розкинувся величезний химерний і вишуканий сад. У ньому височили вигадливі альтанки, звивисті веранди, рокарій, павільйони коло води, бігла стежина викладена галькою з деревами, мов нефрит, які простягались далеко за обрій.
Від одного погляду на цю місцину, юнак із радощів хотів кататися по підлозі.
Ефемерне царство увесь день займало думки цього розгнузданого бевзня. В минулому саме тут вони розділились. Першим Мо Жань зустрів Ши Мея і під впливом ілюзії юнак у перший та єдиний раз у житті поцілував свого коханого.
На жаль, того разу шисьон був настільки наляканим, що розвернувсь і втік тільки-но Мо Жань відпустив його руку. Не встиг молодик і зажити заповітного плоду як той однесли[3], лишивши Мо Вейю задоволення.
[3] ідіома “лебедя забрали з тарілки, не давши й двох разів вкусити” – не дати скуштувати заповітного.
Пізніше, після знищення химерного царства, Ши Мей навіть обговорювати нічого не став.
Ніхто не згадував про це, ніби й не було того прекрасного поцілунку.
Іноді посеред ночі Мо Жань сушив собі голову:
Цей поцілунок… Невже це лиш марення, що зродила моя глибока одержимість?
Марення чи ні, але… – облизуючи губи, подумав Мо Жань.
…цього разу Ши Мей так просто не збудеться! Ураз отримаю всі свої поцілунки!
Нотатки авторки:
Згідно з історичними фактами, ввічливі імена отримують у двадцятирічному віці. Але в моєму світі вдосконалення юнаки надягають вінець повноліття у п’ятнадцять років. Егоїстично змінювати такі традиції, але я набагато більше люблю ім’я “Мо Вейю”, аніж “Мо Жань”. Тож захотіла, аби воно раніше прозвучало, хахаха)
Додати до улюблених