Я мала більш менш хорошу фізичну підготовку, через те, що раніше ще почала слідкувати за своєю формою. Мені подобалось подібне вивчати, також навички розвивати.
Але коли матір розвелась з батьком та ще й багато чого мені наговорила, в мене психічний стан став гіршим. Спортивними приладдями, що в мене є вдома, я все частіше і частіше переставала користуватися. На мене це сильно вплинуло. Але зараз через це тренування в мене знову спалахує вогник, незрозумілий, азарту чи щось такого. Я продовжувала міняти положення моєї зброї, віддзеркалюючи атаки Рако. По приміщенню відлунням роздавались звуки скрекожіння палиці об палиці.
Але я знову прорахувалась, коли Сакурако мене відкинула боляче до стіни.
— Скільки ми вже часу тут?– захрипіла я.
— Можливо вже 5 годин,– відповіла Рако, стоячи навпроти.— Ну тобі час відпочити.
— Я ще можу тренуватися–!
Раптом я відкашляла кров’ю, коли намагалась призвати свій спис.
Я голосно вдихнула повітря, неначе зараз задихнусь.
Та присіла і продовжила:
— В тебе висока концентрація шанкару. Тобі треба поступово до неї звикнути, а то це ще вплине негативно на твій організм,– пояснила вона.
Я поглянула на неї. Мій ріт трохи був забруднений кров’ю:
— Кашляння кров’ю теж рахується?
— Так,– кивнула вона.— Пішли, тобі варто відпочити. Завтра продовжимо.
•••
Я знову опинилась у своїй кімнаті, привівши себе в порядок. Знову тихо вдома. Батько ще не повернувся з роботи. Повішавши рушник на місце, сіла за свій робочий стіл. Діставши звичайний олівець, почала робити замальовки хаумеїв. Я сама не знала навіщо це роблю. Можливо згодиться.
Сакурако встромила свій бойовий спис в останнього агресивного хаумея на цій вулиці і той з криком розчинився у повітрі. Її погляд такий ж самий був, пустий. Але про щось задумалась.
Вона згадувала ті очі Хельги, коли вона нарешті отримала свою власну зброю з її концентрації енергії. Карі очі раптом спалахнули яскравим жовтим кольором на пару секунд, неначе засяяли.
Вона скоротила свій спис та повісила на пояс.
— Хто ж ти така, Хельга,– в голос запитала себе хікате та пішла геть.
•••
Наступного дня після того тренування я зранку раптом закашалялась знову. Батько почув це, але просто пройшов мимо ванни та відправився на роботу.
Вмиваючи рот і ще прибираючи після себе, поглянула на себе в дзеркалі. Синці були присутні.
— Варто запитати Сакурако, що це за хрінь,– промовила хрипло я.
Чому не до лікаря? Тому що це не відчувалась як хвороба, а натиск крові в моєму організмі, який заставляє викашлювати це.
Коли ж я нарешті прибула на тренування, змогла сконцентруватися і за секунду з’явився мій спис чорний із жовтими краями. Ми стояли один навпроти одного.
— Ну що ж. Почнімо!- голосно промовила Рако.
І ми майже водночас накинулись один на одного.
Проходить багато часу і я вже сиджу потріпана, переводячи подих на даху закинутої будівлі. А вона стояла біля краю та дивилась в далечінь.
— Погані новини. Я просто так закашляла кров’ю сьогодні зранку,- промовила я.
— Хвороба.
— Та зажди. В мене ніколи такого раніше не було.
Вона повернула голову до мене, а тоді задумливо погладила підборіддя.
— Хм. Ну під час тренування ти теж закашлялась кров’ю,– вона зробила паузу.— Тобі варто навчитись тримати свою силу шанкарів під контролем. Вона проявляється в тебе в організмі спонтанно і на це негативно впливає, як бачиш. Іноді…шанкар доводить до смерті.
Пояснила звичайним тоном Рако, неначе це було нормально.
Я трохи здивувалась. Це мене налякало, але варто тримати себе в руках.
— Дякую за пояснення,– я стиснула пальці в кулак.
Хікате кивнула.
— Такі випадки були серед власників шанкару. Але ти впораєшся. В тобі є потенціал,– сказала свою думку Сакурако.
Від цих слів я навіть більше підбодрилась.
Біловолосий чуть не засинав на варті, але раптом його розбудили кроки, які розчулись неподалік.
— Клодретт Фе’рукусе, не варто тобі спати на посту,– промовив чоловічий голос.
Він випрямився, поглянувши прямо своїми чорно-білими очима.
— Так, точно! Прошу вибачте за таку необачність! – вигукнув Клодретт.
В результаті троє людей у доволі довгих пальтах зайшли в середину, до доволі великого залу. Там було багато приладів різних. Неначе науковчий центр в перемішку з лабораторіями. Також були різні клітки з різними тваринами, сховища, моніторів. Також людей. Один з високих чоловіків із білим волоссям та шрамом на носі підійшов до одних з зон розробок.
— Як наше творіння?– запитав той в жінки.
— Ми його вдосконалюємо і думаю, воно нам підкориться. Містере Овеллоре, я пропоную його виводити в зовнішній світ,– поки темноволосв жінка це пояснювала, перед ними в клітці стрибала туди сюди по стінах якась незрозуміла форма життя. Ядром була якась енергія від якої воно могло перетворюватися у різні форми. Поки що їх було декілька і то, це були примусово вколені днк тих створінь.
— Завдяки цьому ми зможемо зрозуміти, чи воно зможе само розвиватися. Чи даєте ви дозвіл на “вигул” цього створіння?
— Так,– коротко промовив Овеллор.— Гарно пророблена робота. Продовжуйте в тому ж дусі.
Після цих слів він почав йти геть.
Створіння впилось кігтями орла в клітку, але було все без успіху – воно не зможе покинути цю клітку.
— Піддослідньому під номером “Ор‐43-Енер”, скорочено “РЕ-43”, варто внедрити заспокійливе і пустити сонний газ, аби його заспокоїти,– надала наказ жінка, стоячи поряд з кліткою.
– Ясно, буде виконано! – промовили вчені поряд, виконуючи те, що вона сказала робити.
Додати до улюблених