Насправді я не хотів робити нічого з того, що сталося.
«Це не я…», — хотілось б мені сказати. Але на ножі кров Бена, мої відбитки, спогади, що не залишають сумнівів.
Я почув, як хтось смикає ручку вхідних дверей. Через декілька хвилин звуки стали гучнішими – вхідні двері почали зламували. Я заплющив очі і приготувався. Нині мене заберуть. В’язниця – слушне місце для таких, як я.
«Може, це на краще», — вкотре промайнуло в голові. Але саме в цей момент я зрозумів, що мені капець як не хочеться за ґрати. Мені подобається моє життя, незважаючи на всі її злигодні та гріхи.
Я продовжував сидіти, тепер вже з розплющеними очима, тупо дивлячись на криваву калюжу і плями навколо. Прислухаючись, як злітають двері із замкових петель і глухо падають на підлогу. От і все. Опустив голову навколішки, обхопив руками.
«Покінчіть вже зі мною».
Я чекав, коли пролунає стандартна фраза: «Ви заарештовані». Почув важкі кроки, які становились тільки гучнішими. Підняти голову не вистачало сил. Я тільки стиснувся дужче і тремтів усім тілом. Відчув, як хтось зупинився навпроти, досить близько, і сідає навпочіпки.
Я не чув жодних слів. Лише помірковане, спокійне та тепле дихання.
Наступного моменту я здригнувся від ніжного дотику, як від електричного розряду. Хтось гладив моє волосся. Серце завмерло. Я все ж таки вирішив підняти погляд і побачив уважні янтарні очі… Тоді я відчув найдивніше відчуття з усіх, які відчував протягом усього свого життя.
Ніякого докору та розчарування в цих очах не було, не було в них ні крихти отрути, ні зневаги. Був тільки ледь помітний дотик до мого синяво-чорного волосся і турбота.
«Чи не ангел спустився до мене?», — на мить подумав я, розглядаючи бліде вродливе обличчя посеред мерзенної різанини.
Якщо вбивця тут не він, а я… Чи це програш?
Ніколас повільно підвівся, подаючи мені руку. Я взявся за неї, не подумавши, що заляпаю її кров’ю.
— Ох, вибач…
Хотів відсмикнути кінцівку, але Ніколас стиснув її сильніше. В його очах я побачив незрозуміле мені бажання бути причетним до того, що сталося. Взяти на себе відповідальність. Нібито ми були дуже близькі один одному.
Люди у спеціальному одязі накинули на мене щось важке і тепле, і ми поспішно покинули будівлю через чорний хід. Ніколас весь час притримував мене, бо я ледве міг пересуватися самостійно. Його костюм заляпався кров’ю. Тільки зараз я помітив, що сонце сідало.
Ми сіли в машину. Я порожнім поглядом дивився у вікно.
Сидіти було боляче, але переляк та дике хвилювання відволікали від неприємних відчуттів. Весь час крутилося те саме питання: «Я вбив людину?»
«Невже… це відбувається саме так?»
«Одним єдиним моментом».
«Або чергою неприємних вибухів жорстокості».
Я все прокручував недавню сцену. Не міг викинути її з голови. Хотілося вирубитися від утоми, болю у всьому тілі. Як же кепсько…
— Тобі варто відпочити. Виглядаєш блідим і… — Ніколас підбирав відповідне слово.
Відтрахнутим? Відлупченим? Забитим?
— Пониклим.
Я болісно посміхнувся. Хотілося засміятися, але вантаж пережитого не давав мені цього зробити. Він краще за всіх присутніх знає, що сталося. Напевно, вже встиг розглянути всі мої рани, синці, укуси.
Але найбільше його хвилював… Мій настрій?
— Ти дуже дивний, — не витримавши, сказав я, на що той лише хмикнув.
Я вдивлявся в будинки, що миготіли за вікном, але насправді розглядав себе. Несподівано вловив момент, коли здалося, що так сидіти разом з Ніколасом поруч може бути приємно… Без зайвих розпитувань, страху, переживань.
Ніколас був спокійний зовні, і це було заразливо. Але в його очах виразно читалося занепокоєння.
— І куди ми їдемо? — нарешті поцікавився я. — До поліції? У в’язницю?
На своїй голові я у котрий раз відчув його долоню.
— У лікарню, — він знову почав ніжно погладжувати волосся.
— Ясно… — промовив я, лобом упираючись у вікно. — А потім?.. — у душі щеміло.
Серце було готове розірватись.
— А потім… — він зітхнув, — повечеряєш зі мною? — промовив безтурботним тоном.
Я повернувся до нього. Хотів сказати: «Ти дурень?», але слова десь загубилися, коли побачив його проникливий погляд.
Погладжування різко припинилися, натомість я відчув міцну хватку. Ніколас смикнув мою голову за волосся на себе. Від подиву я навіть не чинив опір.
— Наступного разу… — проричав люто, — не роби дурниць, — і тяжко видихнув, наче йому було дуже боляче.
Але цим болем ділитися ні з ким не хотів.
Від його зітхання у мене по всьому тілу побігли мурашки. Наступного моменту на обличчі Ніколаса була вже натягнута добродушна посмішка. Він розтиснув пальці на моєму загривку.
— Ясно? — вимовив з турботою.
Я автоматом «гукнув», і заляпав очима, переживаючи страх. Подивився на сидіння переді мною. Водій у стильних сонцезахисних окулярах не давав узнаки, що взагалі нас чує.
Напевно, одній частині мене було важливо, щоб я дістав по заслузі за свій злочин. Це було б слушно. Зрештою, я ж усвідомлював ризики. Знав, на що йшов. І, якщо подумати, отримав те, на що наривався.
Цей хлопець… Бен… Він ні в чому не винний. Хтось може вважати мене божевільним, але… Моє життя не варте того, щоб хтось через нього помирав.
Однак інша частина мене явно так не думала.
Незабаром ми приїхали. Треба було виходити, тихенько, не поспішаючи. Ніколас дбайливо притримував мене. По всьому тілу пройшов різкий біль. Водій не рухався з місця.
Здається, ніхто не поспішав нас зустрічати. Щойно ми увійшли у заклад, нас зустріла тиша. Однак через пару хвилин показався персонал, який відразу підхопив мене, щоб відвести на огляд.
Ніколас залишився біля реєстраційної стійки. За навколишнім оточенням неважко було здогадатися, що це чергова приватна елітна лікарня. Він буквально витягає мене з трясовини.
На огляді в мене виявили кілька переломів. Дали випити заспокійливе та снодійне, вкололи знеболювальне. Попросили залишитися у ліжку. Ніколас тим часом вирішував усі насущні справи – активно спілкувався з персоналом, лікарями, домовлявся, поки я міг лише плисти за течією.
Потім повернувся, присів поруч. Сказав, що нічого страшного в мене немає, але пробути тут доведеться щонайменше тижнів зо два.
Я сторопів, хотів було обуритися. Тоді Ніколас зачинив двері, і ми залишилися віч-на-віч.
— Ти ж розумієш, що твоє тіло може не витримати і зламатися? — серйозно промовив він. — Тобі, звичайно, щастить вступати в бійки з дурнями. Минулого разу ситуація теж райдужністю не відрізнялася. Так що, — промениста посмішка, — надаси мені послугу і полікуєшся в лікарні?
Я хотів сперечатися, вигадуючи аргументи, але насправді розумів, що в словах Ніколаса було раціональне зерно. Мій мозок уже нашіптував про те, що так буде навіть краще.
З язика мало не зірвалося звичне: «Мені твоя допомога не здалася», але… Згадавши, в якій ситуації знаходжусь, і хто тут просив про допомогу, зумів вчасно заткнутися та придушити напад гніву.
Поспостерігавши за моєю боротьбою, Ніколас продовжив:
— Просто прийми це, — він зітхнув. — Забудь про мене, але дай лікарям зайнятися роботою. Такі пошкодження за один день не проходять.
Він виглядав стурбовано, але за секунду його погляд наповнився ніжністю.
— А натомість я попрошу тільки одну вечерю, — на його обличчі заграла добродушна посмішка.
— Прямо ловелас, — я посміхнувся.
Аж надто він наполягає на спільному перекусі.
— Мені вже купувати свічки? — Знову його легкий підтекст. — Під час їжі та з випивкою з тобою легше розмовляти, — пролунало як зізнання.
— Для мене навпаки, — відповів я, згадуючи, чим обернулася минула зустріч.
— Цього разу точно буде інакше, — він усміхнувся.
Я задумався.
— Минулого разу були свічки… — згадав я затемнену та «романтичну» атмосферу, яку сприйняв спочатку як загрозу.
— Я тоді замовив номер, — підловивши момент, Ніколас лише підливав масло у вогонь. — Мені здалося забавним влаштувати «романтичну» вечерю, — його посмішка ставала все ширшою. — Ароматичні свічки повинні були мати заспокійливий ефект, алкоголь – розв’язати мову, біфштекс – відчути себе у безпеці, а снодійне – для крайнього випадку.
— Придурок, — не витримавши, я фиркнув, на що Ніколас теж розсміявся.
Схоже, він розраховував саме на таку реакцію.
— Я не гей, дідко, — додав я для ясності.
— Який збіг, — хлопця забавляла ця ситуація. — Однак ти втрачаєш шанс спробувати щастя з другою половиною людства.
Його натяки знову почали діяти мені на нерви.
— Чого ти такий похмурий? — усмішка, яка перестала здаватися мені добродушною, не сходила з його обличчя. — Ми не геї, але ти вже готовий накинутися з кулаками. Хах, справді такий кумедний, — важко було зрозуміти, чи насміхається він з мене, чи просто жартує.
Я відкинувся на ліжко, поступово вирубаючись. Розмови ні про що…
Я вбив людину? Це питання не давало мені спокою. Я хотів його поставити, але залишатися у свідомості було дуже важко.
Помітивши, як я клюю носом, Ніколас взяв ковдру, що лежала в ногах, розправив її і вкрив мене. Я посміхнувся. «Прямо як матуся».
— Спи міцно, — було останнє, що я почув.
***
Ніколас вийшов із палати, по дорозі підключивши бездротовий навушник. Набрав номер.
— Доповідай.
На іншому кінці дроту чоловік почав свою доповідь про Бенджаміна Міллса. Крім цього, до слухового пристрою долинала інформація про гостя – жінка, яка прибуде протягом години.
Ніколас подбав про те, щоб родичка Алана була поінформована про нещасний випадок та стан його здоров’я. Давши відбій, молодик зайшов у лікарняну їдальню.
Замовивши пару салатів та чай, він активно міркував про свій наступний хід.
«Завжди цікавіше грати відкрито».
«Ніколи не набридає».
Додати до улюблених