Дозвіл на переклад отримано.
Якщо робота вам сподобалася, перейдіть по посиланню вище і поставте автору “kudos”, йому буде приємно.
Опис: Події після «Людина-павук: Додому шляху нема».
Тоні повертається до життя близько тиждень тому і дивується, чому Пітер досі не прийшов побачити його. Коли він намагався дізнатися, де хлопець, чоловік не знаходить жодної інформації про нього, тож він вирішує дізнатися, що трапилось за той час, поки його не було. Одного разу він знаходить Пітера і не вірить, що він може бути єдиним, хто пам’ятає хлопця після усього що було.
Ніхто не сказав Тоні, що повертатися з мертвих буде так жахливо. Він прокинувся в медичному відділенні якоїсь військової бази, скоріш за все це вона і була, тому що пізніше до нього прийшов Роуді, дивився на нього і не міг повірити в те, що бачить.
Тепер їх було двоє.
Тоді Роуді почав розповідати, що минуло три роки – ТРИ РОКИ! – відколи Тоні помер, щоб урятувати світ від Таноса. Він добре пам’ятав свою смерть. Пам’ятав біль від сили каменів, що пробивався крізь його тіло, пам’ятав як усе навколо поглинала темрява і єдине, що він чув – голоси інших навколо. Основні голоси, які він пам’ятав був Пітера – Пітер, він зацікавлено думає, як зараз поживає малий, з його думками піднімається занепокоєння. І також він пам’ятає голос Пеппер – вона була його дружиною, принаймні ще три роки тому.
Його дочці зараз вісім і його дружина – що ж, вона йому більше не дружина. Він уже три роки юридично мертвий, а у неї новий коханий майже рік. Морган кличе його Чарлі і каже Тоні: « Він справді хороший татко, але не такий хороший, як ти». І так, це до біса боляче, бо він любив Пеппер, проте не міг звинувачувати її в тому, що вона старалась жити далі. Це не було так, ніби він зник, як після розпилення – він був мертвий. Фактично, фізично мертвий.
Пеппер ридає, каже Тоні, що їй шкода, поки Роуді виводить Морган з кімнати аби вони могли поговорити. Він каже їй, що все добре, він все розуміє, навіть якщо нестерпно болить, і вона плаче у нього на грудях, доки він тримає її.
Так, повертатись до життя – відстій.
Він у пентхаусі, такий радий, що Пеппер зберігала все увесь час, зберігала його лабораторію зачиненою для всіх, окрім нього, ніби якийсь моторошний меморіал. Усі костюми Залізної Людини були знищені, окрім одного, проте Тоні не планував повертатись до геройства найближчим часом. Пеппер запланувала прес-конференцію на п’ятницю, де вони розкажуть усім, що Тоні Старк повернувся. Він не планує бути в центрі уваги, але вона права – приховувати Тоні вічно вони не можуть. Будинок, який вони ділили, досі стоїть біля озера, захований , як нагадування про те, що у них було.
Туди він не повертається.
Враховуючи все, що сталось за останні кілька днів, він вважає, що керує справами дуже добре. У нього було всього декілька зривів, у Морган тепер є кімната у пентхаусі, щоб приходити та залишатися з ним стільки, скільки їй захочеться. Він розмовляв з усіма своїми друзями, які ще живі або доступні для спілкування.
Окрім Пітера. Про нього ніхто навіть не згадував і це його хвилює. Він намагався ігнорувати це, міркуючи про себе, що Пітер просто зайнятий студент коледжу або ж чим він не займався, але переживання досі присутні. Пітер не міг – з ним не могло нічого трапитися, правда? Не після всього…
— П’ятнице, будь хорошою дівчинкою і зателефонуй Пітеру.
— У Вашій базі даних немає Пітера, сер, – Тоні розгублено дивиться на стелю.
— Пітер Паркер.
— У Ваші базі даних немає Пітера Паркера, – Тоні ставить чашку з кавою, його руки тремтять. Ні, Пітер, цього не може бути…
— П’ятнице, покажи будь-які кадри Людини-павука, які ти зможеш знайти в Інтернеті.
— Так, бос.
Тоні спостерігає, як перед ним з’являється екран і він бачить відео Людини-павука в місті, останнє з яких знято приблизно тиждень тому – Пітер досі був у Нью-Йорку? Що він тут робив? Хіба він не повинен бути в коледжі? Тоні дивиться, як герой летить вулицями Нью-Йорка в костюмі, який виглядає по-іншому, ніж він пам’ятав.
— П’ятнице, ти все ще під’єднана до Карен? – він досі вважав цю назву трохи смішною, вона навіть нічого не означає, але Пітер був непохитний у тому, щоб назвати систему у своєму костюмі, оскільки він був тим, хто з нею розмовляє.
— Я не пов’язана ні з чим на ім’я Карен, – відповів штучний інтелект і Тоні похитав головою. Щось було не правильно. Страшенно неправильно. Він згорнув екран і повернувся до своєї лабораторії, бажаючи усамітнитися. Не те, щоб хтось спостерігав за ним, проте, йти всупереч старим звичкам важко. Потрапивши у лабораторію він сів на комп’ютерне крісло і відкрив великий екран.
— П’ятнице, чи всі мої зашифровані файли досі в безпеці?
— Так, бос. З квітня 2019 ніхто не отримував доступу до зашифрованих файлів, – він полегшено видихає – це він востаннє заходив, це було прямо перед…Він струшує головою і підіймає руку до екрану, де навколо нього утворюється сяючий проектор.
— П’ятнице, відкрий зашифрований файл PPSM15, – сказав він, проектор просканував його руку, перед тим, як сяюче світло влучило йому в очі, а потім просканувало все обличчя.
— Особу підтверджено, Ентоні Говард Старк, – він закотив очі, коли почув набагато більш роботизований голос, перш ніж знову пролунав більш м’якший голос П’ятниці. Але, хей, він серйозно ставився бо збереження безпеки речей, тому це потрібно було зробити, – файл завантажений, бос.
— Дякую, крихітко, – сказав він, відкриваючи файл, відчуваючи як напруга в його плечах спадає, коли екран завантажувався картинками. Зображення його схем костюма Людини-павука, інтеграції системи в костюмі, фотографії Пітера, їх вдвох разом, та навіть фото усіх Месників у своїх костюмах, яке Пітер благав усіх зробити. Він провів рукою по його обличчю і глибоко зітхнув.
— П’ятнице, у тебе є будь-яка інформація про Пітера Бенджаміна Паркера? Ходив до Мідтаун-Тех, зараз йому має бути біля дев’ятнадцяти. Жив з тіткою, Мей Паркер, в Квінсі.
Він чекав близько двох хвилин, перед тим, як П’ятниця заговорила:
— Сер, я не можу знайти жодної інформації про Пітера Бенджаміна Паркера. Я знайшла некролог Мей Паркер, датований шість місяців тому.
— О, ні, – пробурмотів він, тепер по його спині пробігли мурашки від страху.
Тільки не Мей. Бідний Пітер. Він втратив свою тітку і пішов у підпілля? Чорт, Тоні не звинувачує його. Некролог був на його екрані, він побачив зображення Мей, коли читав, що сталося: «Трагічний нещасний випадок, так?» – сказав він сам собі, хитаючи головою. У нього було дуже чітке відчуття, те що трапилося, безперечно було трагічним, проте ймовірно не випадковістю. Але його здивувало те, що ніде в некролозі нічого не сказано про Пітера. Ні те, що у неї був племінник, ні те, що він теж помер.
Щось точно було неправильно.
Він вивів на екран фото Пітера, те саме, що було у нього вдома, де вони удвох і збільшив його.
— Гаразд, дитинко. Мені потрібно, щоб ти обшукала усі камери в Нью-Йорку до яких ти зможеш отримати доступ і знайшла цього малого. Він може виглядати дещо старшим, ніж на цьому фото, проте це не повинно бути проблемою для тебе.
— Буде зроблено, бос.
Очевидно, Пітер Паркер був ближче, ніж Тоні думав. Менш ніж за годину П’ятниця повідомила, що знайшла збіг.
Він спостерігав, як з’явилась камера відеоспостереження з Вежі – тієї самої, де був він зараз – з позначкою часу приблизно тридцять хвилин тому. Перед камерою зупинилась якась фігура з капюшоном на голові, але обличчя було трохи розмите, проте Тоні одразу впізнав Пітера. Звісно, він виглядав трохи старшим і трохи втомленим, ніби вогник світла згас в його очах, коли він з тугою дивився на будівлю, а потім розвернувся і продовжив свій шлях у невідомому напрямку.
— Ти дізнаєшся, куди він прямує?
— В процесі. Я стежу за ним через камери на червоне світло. Він прямує до невеликого житлового комплексу в Квінсі, – Тоні посміхнувся, звісно він був в Квінсі – місце, яке Пітер знає і де йому комфортно, – знайдено житловий комплекс.
Коли з’явилась адреса і номер квартири, Тоні відчув полегшення. Пітер був живий. Жив у якійсь жахливій квартирі в нижній частині Квінса, проте живий.
Тепер йому просто потрібно було придумати, як дістатися до нього.
— Ти можеш знайти якусь інформацію про нього?
— Ні, бос. Його обличчя, здається, не відповідає жодній системі, до якої я маю доступ, – ці слова збентежили Тоні. Що в біса сталося?
Пітер зі стогоном впав на ліжко. Це був довгий день. Він шукав більш постійну роботу, але знаходив тільки підробітки тут і там, але оскільки технічно його не існувало, було важко знайти місце, де його б найняли на роботу без усієї необхідної інформації. Сьогодні, коли він пройшов повз Вежу Старка, відчував пустоту у грудях, як і щоразу, коли минав її. Чому він продовжував це робити з собою? Чому? Чому? Чому?
На його щастя, він завжди був заощадливим. Він знав, як витрачати гроші лише на найнеобхідніше. Це паскудно, але що йому ще залишалося робити?
Стук у двері його квартири змусив застогнати і піднятися на ноги. Він подивився у вічко та нахмурився – це був Нейтан – син власника квартири і страшенний прилипала, проте він був привітний до Пітера, а йому потрібне було привітне обличчя прямо зараз, адже сьогодні йому відмовили тричі, у пошуках роботи.
— Що ти хочеш? – запитав він, відкриваючи двері. Чоловік усміхнувся та пройшов в маленьку квартирку.
— Не чого я хочу, що ти хочеш, малюк.
— Будь ласка, не називай мене так, – пробурмотів Пітер, проводячи рукою по волоссю. Йому дев’ятнадцять, майже двадцять, зараз він вже далеко від «малюка», але ця кличка навіть після всіх цих років дуже сильно нагадувала декого. – Тоді, чого Я хочу?
— Роботу. У закусочну мого друга потрібен помічник офіціанта. Прибирати столики, мити підлогу, ну знаєш – все те лайно, яке ніхто не хоче робити. Але він зможе платити лише готівкою, доки ти не отримаєш назад свої документи, – Пітер кивнув і засунув руки в кишені. Саме це він говорив людям, яких зустрічав. Що його особу вкрали і він чекав на нові речі, як-от картку соціального страхування та свідоцтво про народження. Йому пощастило отримати посвідчення особи, хоча воно було не зовсім… законним. Принаймні, у нього було посвідчення, окей? Не найбільший момент для його гордості, але він повинен був зробити те, що зробив.
— Це постійна робота?
— До тих пір, поки ти не облажаєшся.
У Пітера не було кабельного телебачення, більше не було друзів, щоб розсилати йому повідомлення про різні речі, тому він не бачив оголошення про повернення Тоні Старка. Він прочитав у новинах щось про «Stark Industries знову у бізнесі», але це був лише заголовок і Паркер намагався не слідкувати за новинами про SI, якщо він міг уникати цього.
Тож, він почав працювати помічником офіціанта. Йому платили щотижня, він отримував ледь мінімальну зарплатню, але принаймні це була хоч якась робота, поки він не з’ясував, як отримати весь номер соціального страхування. Він прибирав столи, підмітав, витирав. В основному, виконував будь-яку чорну роботу, яку ніхто не хотів робити.
Він повернувся спиною до дверей, витираючи стіл, коли продзвенів дзвінок. Вигукнув звичне «ласкаво просимо», навіть не докладаючи зусиль аби розвернутись.
Аж доки високий голос не закричав: «Пітер!», змусивши його смикнутися і в шоці розвернутися.
До одного дуже здивованого інкогніто Тоні Старка і дуже щасливої Морган Старк, яка махала йому рукою.
Тоні не знадобилося багато часу, щоб усвідомити – що б не сталося, Пітера якимось чином стерли. Здавалося, що ніхто не знав, про кого він говорив, коли згадував ім’я Пітер Паркер і мало хто чув про маленького героя Людину-павука. Навіть Хеппі, який пам’ятав Мей Паркер, не знав, ким був Пітер. Наскільки він знав, у Мей не було жодної родини, окрім покійного чоловіка – Бена. Старк також не міг зв’язатися зі Стренджем, який був єдиним, кого він міг згадати зі своєю магією чарівника і який, можливо, мав хоч якесь уявлення про те, що відбувалося. То ж замість цього він вирішив, що йому потрібно поговорити з Пітером і сподівався, що Пітер знає, хто він такий.
Тоні вистежив, де працює хлопець – невелика закусочна, неподалік його квартири і вирішив, що найкращий спосіб підійти до молодшого – зробити це публічно, бо насправді, що ще Тоні міг зробити. Він одягнувся в найбільш непомітний одяг і взяв з собою Морган, то ж це виглядало так, ніби батько на прогулянці зі своєю дочкою. Він був одягнений в джинси, мішкуватий світшот та кепку, натягнуту на очі.
Спочатку вони пішли у зоопарк, а потім у закусочну. Обіцянка морозива Морган змусила її погодитись, проте вона і так не була проти, бо була дуже щаслива, що її татко повернувся і вона зробила б з ним будь-що. Отже, вони пішли в закусочну, щоб поласувати морозивом, і можливо, наштовхнутися на одного Пітера Паркера.
Тоні побачив його, щойно вони зайшли і наплив почуттів, які на його думку померли разом із ним, повернулися назад. Але коли Морган теж побачила його, всі думки Тоні зупинились і на величезне здивування Тоні – і здивуванню усіх решти – вона вигукнула ім’я Пітера.
Начальник Пітера поняття не мав, що відбувається, але дозволив Пітеру відпочити, тож вони втрьох сиділи за столиком, а Морган із задоволенням їла морозиво.
— Містер.. Містер Старк? – прошепотів Пітер, не в силах повірити. Але це мав бути він, правда? Він був тут із Морган, але як вона пам’ятала, хто він такий? – Морган? Ти..ти знаєш, хто я? – запитав він слабким голосом. Він не міг повірити.
— Ммм, а куди ти пішов? – сказала вона дуже серйозно, як для восьмирічної дитини. – Ти весь час приходив, а потім пішов, пуф, і зник! Мама не знала, хто ти, коли я питала. Навіть дядько Хеппі не знав. Я думала ти пішов, як татко, – сказала вона тихим, сумним голосом, дивлячись на Тоні, але потім посміхнулася, знову щаслива. – Але тепер я повернула свого татка і мого Піті! – вона щасливо хиталась на стільці, а потім повернулась до свого морозива.
Пітер хотів плакати. Він познайомився з Морган після смерті Тоні, допомагав Пеппер, як міг і зблизився з маленькою дівчинкою, бо вони обоє здружилися через втрату Тоні. Пітер навіть сказав їй, як сильно любив її тата і вона зрозуміла, наскільки могла зрозуміти маленька дитина.
— Пітер, – сказав Тоні, коли Морган відволіклася. Тоні не міг повірити, що чоловік, який сидів перед ним був тією самою дитиною, яку він наставляв, спостерігав, як він ріс усі ці роки і його почуття повернулися назад. Він думав, що вони пройшли, коли Пітер розсипався попелом, але потім він повернувся, а Тоні помер, тож можливо, у нього просто не було часу, щоб звикнути до почуттів, які повертаються знову.
Але, чорт, вони повернулися до життя. Коли їхні погляди зустрітися, Тоні зрозумів декілька речей: Пітер був живий, Пітер був законним, і Тоні знову був самотнім. Він проігнорував усе це і похитав головою.
— Ви живий, – прошепотів Пітер, досі перебуваючи в шоці. – Як..як Ви повернулись? І ви знаєте, хто я? Ви обидва знаєте? – його голос надломився, проте він стримав себе. Зрештою, він досі був на роботі. Його бос, мабуть зрозумів, що відбувається і поплескав Пітера по плечі.
— Ти можеш піти, якщо тобі потрібно. Сьогодні немає багато відвідувачів, – його бос, друг Нейтана – Дерек – був досить доброзичливий до Пітера, знав, що у нього чорна полоса в житті. Він не знав, що відбувається зараз, не знав, з ким розмовляє Пітер, але міг сказати, що для хлопця це важливо, що б то не було.
— Ні, Дерек, я не можу..
— Ти можеш і ти зробиш це. Йди додому, малюк. Поговори зі своєю сім’єю, – очі Пітера наповнились сльозами від згадки про сім’ю і подивився на Тоні і Морган. Він кивнув і подякував Дереку, перш ніж підвестись.
— Дозвольте мені забрати мої речі і я зустріну вас обох на вулиці, окей? – сказав він, закінчивши питанням. Тоні лише м’яко посміхнувся.
— Ми будемо чекати.
Вони поїхали до пентхаусу і Пітер стримував себе дуже добре, доки вони насправді не потрапили в середину, де було все так, як Пітер пам’ятав. Його очі були на мокрому місці, коли Морган обняла його зі змученим: «Я рада, що ти повернувся, Піті» перед тим, як піти в ліжко після довгого дня. Як тільки вона потрапила в свою кімнату і здалась сну, Тоні приєднався до хлопця у вітальні. Пітер затримав погляд на ньому на хвилину, а потім впав на коліна і розплакався.
Тоні схопив молодого чоловіка на руки, обережно піднявши його на ноги та підвів до дивану, де Пітер просто танув на ньому, все ще ридаючи. Це розбило Тоні серце. Що сталося за ці три роки, щоб перетворити дивовижного, щасливого підлітка, якого він знав, на цього юнака з розбитим серцем.
— Давай, любий, поговори зі мною, що сталося? – воркував Тоні м’яким голосом і Пітер перестав ридати, почувши, як Тоні кликав його. «Любий» – Тоні ніколи раніше не називав його так, але це відчувалось так правильно зараз. Він схлипнув і сів, сльози все ще котились по його щоках, проте більше він не ридав, як раніше.
— Я облажався, містере Старк. Я дуже сильно облажався.
Тоні слухав, поки Пітер все йому розповідав, його серце розривалось за молодшого. Він так багато пережив, а тепер залишився сам.
Що ж, тепер він не сам, бо Тоні повернувся.
— І-і зараз, я не знаю як, але Морган мене пам’ятає, але це так… І це просто… Просто занадто, – закінчив Пітер, люто потираючи обличчя, відчуваючи ненависть до себе за те, що він так зірвався. Але він цілих шість місяців тримав усе в собі, тому він не був здивований, що нарешті відпустив себе. Зрозумівши, що хтось його пам’ятає, хтось, про кого він піклувався, було саме тим, що потрібно.
— Я теж не знаю, як, але це добре. Морган знає, хто ти. Я знаю, хто ти. Ми також можемо повернути всіх інших, – сказав Тоні, не в змозі втриматися від того, щоб протягнути руку і пропустити пальці крізь розпатлані кучері Пітера. – Я нікуди не піду, любий. Обіцяю, – Пітер схлипнув і лише кивнув, навіть не зупиняючи себе, щоб не впасти на груди містера Старка, обійнявши його руками.
— Я так скучив за тобою, – тихо сказав Пітер, Тоні угукнув, перш ніж поцілувати його волосся. Чому він це зробив, він не знав, але це відчувалось правильно, то ж чому ні? Вони обоє так багато пережили, то чому б не мати одну річ, яка принесла їм обом трохи щастя.
— Я теж скучив за тобою, любий. Ніхто не знав, хто ти і я думав, що збожеволів, – Пітер трохи посміхнувся, але не поворухнувся. Він був в обіймах чоловіка, якого він думав ніколи більше не побачить і вирішив для себе, що буде насолоджуватися близькістю скільки зможе.
Пітер заснув біля нього і Тоні м’яко вислизнув з-під хлопця, накинув на нього покривало перед тим, як він розтягнувся повністю на дивані. Чоловікові було близько сорока і від довгого сидіння у нього затерпало тіло.
Він пішов перевірити Морган, яка якраз не спала і дивилась мультики, тримаючи притиснуту до грудей м’яку іграшку Залізної Людини.
— Хей, Моргуна, є місце ще для одного? – запитав він, змусивши її хихикати, коли приєднався до неї на ліжку. – Добре, мала, ти маєш сказати мені дещо – звідки ти знаєш Пітера? – запитав чоловік, притиснувши її до себе. Вона знову захихотіла і обійняла іграшку трохи сильніше.
— Пітер дружив з мамою після того, як тебе не стало, – серйозним, тонким голосом сказала вона, коли її маленьке обличчя зморщилося. – Він також став і моїм другом, – вона подивилась на свого татка і посміхнулась, – ми обоє любили тебе теж. Я любила тебе, як свого татка, але Піті любив тебе, як мама. Але потім Піті теж пішов, – вона потягнулася за іграшкою Людини-павука, яку також придбав їй Тоні. – Але Людина-павук був у новинах. Тож якщо він був у порядку, з Піті теж все було добре, – Тоні здивувався і подивився на дочку.
— Ти знаєш, хто такий Пітер? – вона кивнула і усміхнулась.
— Він сказав мені і змусив дати супер-пупер-дупер-пупер-супер обіцянку не розповідати. Але ти татко, тобі розказати я можу, – сказала вона, на що Тоні кивнув.
— Так, малюче, ти можеш сказати мені все, що завгодно, – сказав він, притискаючи малу до себе і обдумуючи те, що вона сказала. Пітер був частиною її життя після того, як його не стало, він розповів їй про те, ким він є. Він познайомився з нею, бо так хотів. Це просто зігріло щось у Тоні, про що він не знав.
Пітер думав, що після тієї ночі, як він приєднався до Тоні з Морган на вечерю, він, ймовірно, ніколи більше не почує про мільярдера. Після всього, Тоні повернувся з мертвих, хіба він не хотів повернути попереднє життя?
Але Пітер був здивований, коли вже через декілька днів збирався йти з роботи додому, а на вулиці чекала машина з тонованими вікнами. Пасажирське вікно опустилося і його зустріло усміхнене обличчя Тоні Старка.
— Тебе підвезти, любий?
Пітер сів у машину, зазначивши, що так – це явно була дорога машина, але вона не була такою кричущою, як багато інших машин Тоні раніше. Коли хлопець згадав про це, Тоні лише пирхнув:
— Повернення з мертвих, типу, ставить речі у перспективу, – це все, що він сказав, коли відвозив Пітера додому. Вони вдвох розмовляли там, на дорозі, наздоганяючи впущене та пізнаючи одне одного ще раз. Зрештою, Пітер мав надолужити п’ять років, а Тоні – три.
І це відбувалося постійно. Кожні кілька днів Тоні забирав Пітера з роботи, відвозив його додому, вони вдвох просто розмовляли і знову насолоджувалися присутністю одне одного. Щоразу, коли Тоні був із Морган, вони поверталися в пентхаус, де обідали з нею, перш ніж вона була готова до сну, а Пітер спав у кімнаті для гостей, оскільки Тоні стверджував, що «не може покинути Морган». Пітер вважав це виправданням, але на той час він уже надто стомився, щоб щось казати і просто знизував плечами.
Повернути Тоні Старка в його життя було приємно. Містер Старк запропонував зробити йому новий костюм знову, на що Пітер відмовився, бо незважаючи на те, що він любив костюм і любив мати доступ до всіх цих технологій, він також знав, що він вже не той, ким був раніше.
Він почав спочатку. Тепер він справді був просто дружелюбним сусідом Людиною-павуком. Йому подобалось допомагати людям і хоча він був самотнім, це було тим, що він завжди хотів робити.
— Ти коли-небуть думав, про те, щоб повернутися до костюму? – запитав він однієї ночі, коли Тоні відвозив його додому. Старший чоловік знизав плечами і хмикнув, коли вони зупинилися на червоне світло.
— Не знаю, – чесно сказав він, хитаючи головою. – Після повернення з мертвих… Я відчуваю, що залишив Залізну Людину позаду. Мені досі подобається думка про Залізну Людину, допомагати людям, але можливо є кращі способи для цього, – Пітер кивнув. – Здається, я теж починаю спочатку, – сказав він, кинувши Пітеру втомлену, але приязну посмішку. Хлопець точно розумів, що відчуває старший і відповів посмішкою.
— Хто такий Пітер? – Тоні подивився на Пеппер – сьогодні він був в офісі, у нього були заплановані зустрічі, коли Пеппер попросила його – він помер і залишив компанію в її руках, тож найменше, що він міг зробити – відвідати кілька зустрічей. Але він точно не очікував, що вона затисне його у кутку в його офісі після обіду і запитає про Пітера.
— Що? – запитав він, впевнений, що почув її неправильно. Пеппер зітхнула і опустилася на крісло навпроти нього, стиснувши губи.
— Пітер. Морган весь час про нього говорить. Спочатку я думала, що це уявний друг або, можливо, ти зробив для неї власний штучний інтелект, такий як П’ятниця. Але коли вона сказала, що ти знаєш Пітера також…– Тоні кивнув і сів у своє крісло. Справа не в тому, що йому справді було що приховувати від Пеппер, але те, як вона з ним розмовляла, змушувало почувати себе незручно. Минуло шість місяців, відколи він повернувся, шість місяців, як він і Пітер знову стали друзями, як Пітер повернувся в життя Морган. Чесно кажучи, він був трохи здивований, що ця розмова не відбулася раніше.
— Пітер мій друг. З минулого, – її обличчя набуло підозрілого виразу, коли вона дивилася на нього, перш ніж розчаровано зітхнула.
— Я ніколи не чула, щоб ти говорив про когось на ім’я Пітер. Раніше, – він лише знизав плечами. – І ти просто підпустив цю людину до нашої доньки? Ти підпустив до нашої доньки незнайомця?!
— Він не незнайомець! – гаркнув Тоні, перш ніж зупинити себе, провівши рукою по обличчю. – Він друг. І він хороший хлопець, Пеп, – вона зітхнула і потерла скроню, схоже, у неї починалась мігрень.
— Мені дуже не подобається…
— Мені байдуже, – Пеппер витріщилась на Тоні і відкрила рот від здивування, – Пітер хороший хлопець, Пеппер. Тобі нема про що хвилюватись. Чи ти думаєш, я б підпустив когось до нашої доньки, моєї доньки, після всього лайна, яке я пережив, не знаючи точно хто вони? – Тоні похитав головою, тепер настала його черга зітхнути. Вона мовчала, відкинувшись на спинку крісла, схрестивши ноги та поклавши руки на коліна. Нарешті вона кивнула і подивилася йому в очі, коли ж її власні наповнились сльозами.
— Я досі кохаю тебе, Тоні. І я просто хочу переконатися, що ти робиш правильний вибір, – чоловік кивнув у відповідь, а потім криво посміхнувся.
— А хіба я не завжди їх роблю?
Минуло три місяці і Пеппер сказала Тоні, що хоче поговорити з ним про щось важливе, тож вона у пентхаусі і вони ділять пляшку вина.
— Тоні, дещо…трапилося, – почала вона і він дивився на свою колишню дружину, з неприємним передчуттям, – перш ніж прийняти будь-яке рішення, я хотіла поговорити з тобою.
— Про…? – спитав він напружено і відсторонено. Та стіна, над якою він так важко працював, щоб зламати в собі, повернулася і він захищав себе від усього, що б вона не сказала.
— Чарльз попросив мене вийти за нього заміж.
Тоні не міг дихати.
— І ти знаєш, він подобається Морган, він піклується про неї. І він любить мене, а я люблю його, – Тоні кивнув і його рука міцніше стисла келих.
— Мої вітання, – сказав він, його голос вже ще твердий і напружений, але він мав на увазі те, що сказав. Він хотів, щоб Пеппер була щаслива. І якщо вона щаслива із цим чуваком Чарльзом – з яким Тоні досі не хотів зустрічатись, бо просто не міг ще цього зробити – тоді він щасливий за неї.
— Тоні…
— Я думаю, тобі варто піти, – сказав він, ставлячи склянку. – Я просто… Мені потрібно трохи часу, Пеп. Але правда, – сказав він, піднявшись і простягнувши їй руку, щоб підняти її на ноги. – Вітаю, справді. Ти заслуговуєш бути щасливою, – вона плакала зараз, коли обіймала його, а він обійняв її у відповідь, все ще напружений, коли вона зібрала речі і пішла. Тоні залишився сам і впав на диван.
— П’ятнице, подзвони Пітеру.
— Телефоную Пітеру Паркеру, – це змусило щось тепле оселитися у грудях Тоні, що його штучний інтелект тепер знав, хто такий Пітер Паркер. Протягом останніх кількох місяців вони повільно працювали над тим, щоб знову представити Людину-павука деяким із Месників, тим, хто залишився, але вони були далеко від того, де були раніше. Крім того, якась частина Тоні не була проти тримати Пітера біля себе.
— Тоні, все добре?
— Привіт, любий. Так, все добре, – сказав чоловік, але його голос досі звучав трохи зламано і Пітер мусив це помітити.
— Ні, це не так. Дай мені приблизно п’ятнадцять хвилин і я буду біля тебе.
— Ні, Піт, ти не повинен..
— Ану шиш. Я вже в дорозі, – молодий чоловік поклав слухавку і Тоні прихилився до диванної подушки. Ось де Пітер знайшов його приблизно через двадцять хвилин, коли П’ятниця впустила його, він увійшов з коробочками китайської їжі.
Пітер ніколи не згадував прізвиська, якими Тоні кликав його. Справді, після найпершого дня їхнього возз’єднання він не замислювався про прізвисько «любий». Здавалось, що це просто виривалось в чоловіка так само, як «Піт», «Малюк», а іноді й «Дитинко». Він також придушував свої почуття до містера Старка. Йому не потрібно було, щоб вони знову з’являлися зараз, не після всього цього часу. Звичайно, почуття ніколи не проходили повністю, але вони могли залишитися похованими.
Проте, коли містер Старк подзвонив йому, з таким розбитим голосом, Пітер не міг не піти до нього.
Коли Тоні розповів йому про те, що Пеппер вдруге виходить заміж, він огорнув руками старшого чоловіка і притягнув його в міцні обійми. Він злився з ним так само, як Тоні зробив з ним тієї ночі, стільки місяців тому, Пітер поцілував м’яке волосся чоловіка. Тоні перемістився з грудей Пітера, сів рівно, щоб вони могли дивитися однин на одного.
Пітер рухався першим, трохи нахиливши голову, щоб він міг притиснути губи до губ Тоні. Боже, він хотів поцілувати Тоні Старка роками. Навіть цього м’якого поцілунку було достатньо, щоб його чутливі рецептори збудилися і він відірвався, широко розплющивши очі.
— О мій Боже, мені так шкода, – сказав він, усвідомивши, що тільки що зробив. Його наставник, його друг був засмучений і вразливий, а він щойно його поцілував. Пітер не міг повірити, що зробив це. Він нарешті повернув Тоні Старка у своє життя, а зараз він покине його, бо Пітер зробив таку дурницю. Він знову залишиться сам. Він втратить Тоні, втратить Морган – єдиних людей на всіх планеті, про яких він турбувався найбільше, а все тому, що він був такий дурний і…
— А мені не шкода, – сказав Тоні, перериваючи хід думок Пітера, коли схопив його обличчя і повернув до себе, цього разу ініціюючи поцілунок.
Тоні згадав, як вперше побачив обличчя Пітера – невинне, здивоване обличчя, коли він зустрів мільярдера на своєму дивані багато років тому. Все, про що він міг думати в той момент – цей малий був приголомшливий. А потім одумався, бо ж він був дитиною і йому не варто так думати. Тому, він сказав собі, що не посміє. Чоловік намагався триматися подалі від Пітера, наскільки міг, але Пітер проник у його життя, як дратівливий, надокучливий комар, про якого Тоні став піклуватися. А потім Пітер помер у нього на руках, розсипався попелом від рук фіолетового мудака, який намагався заволодіти Всесвітом. Частина Тоні померла в той день також, розсіяна попелом разом із Пітером, на вітрі Титану.
Він продовжував своє життя – одружився із Пеппер, у нього була Морган. Він був настільки щасливий, наскільки міг бути, придушуючи всі почуття, які коли-небудь мав до когось іншого, залишаючи їх, забуваючи про них. Доки він не потрапляв на кухню і не знаходив фото – єдине фото, яке він дозволив залишити собі, як нагадування – ніби він міг забути його – і він думав про те, що казали інші про повернення всіх розпилених до життя. Пеппер підбадьорювала його, бо знала, що він ніколи не зможе відмовитися від цієї ідеї.
Тож, вони придумали, як повернути усіх. Під час битви йому вдалося обійняти Пітера всього один раз, і ці почуття відродилися, коли він тримав молодого чоловіка – тоді ще підлітка. Тоні не міг так думати, крім цього, вони боролись не тільки за своє життя, а за цілий Всесвіт.
А потім Тоні помер. Він ще раз побачив заплакане обличчя Пітера, почув його зламаний голос, а потім його не стало.
Усе це швидко промайнуло в його свідомості, коли він ніжно цілував Пітера, відчуваючи, що той тільки починає розслаблятись біля нього. Його губи розкриваються у тихому зітханні, перш ніж вони відриваються одне від одного. Пітер розплющив очі і сором’язливо посміхнувся Тоні.
— Я хотів зробити це дуже давно, – сказав Тоні, піднявши руку до обличчя Пітера.
— Я теж, – погодився молодший і Тоні посміхнувся йому, коли великий палець торкнувся його щоки.
— Це означає, що я можу зробити це знову? – Пітер кивнув і не зміг придушити тихий сміх, який вирвався з нього, коли їхні губи торкнулися.
Вперше за довгий час, Пітер нарешті відчув, що для нього все стає на свої місця і коли він відчув, як руки Тоні ковзають навколо його талії, щоб трохи притягти до поцілунку, він знав, шо більше ніде не хоче бути. І поки Тоні знає, хто він, з ним все буде гаразд.
Додати до улюблених
Велике дякую за переклад)
Дуже гарний переклад, автору успіхів)
Дякую за прекрасний переклад)