Вітер виє крізь прочинені двері, колихаючи їх із пронизливим скреготом. Прокидаюся від цього відразливого звуку і одночасно від холоду. Свічка вже давно згасла і лише місячний промінь створює доріжку світла крізь щілину у темряві. Я сонно вибираюся з-під своєї ковдри і шльопаю п’ятами по крижаній підлозі, бажаючи надавати стусанів тому, хто забув замкнути. Виглядаю назовні.
Я бачу сліди на снігу, зовсім свіжі, вони віддаляються від мене і зникають вдалині.
Куди він пішов? Але, важливіше, коли він повернеться.
Немає сенсу йти слідом, все одно його вже не наздогнати.
Вмить стає порожньо, нічого не залишається, крім як повернутися в будинок і спробувати зігрітися. Голос всередині шепоче, що він повернеться, і це заспокоює.
*
Сніг летить мені в обличчя, я розплющую очі, але нічого не бачу. Навколо лише крики і брязкіт мечів, гуркіт зруйнованих будівель. Всі звуки зливаються в єдиний рокіт, що пронизує до кісток та пробуджує лише один єдиний інстинкт: бігти що є сили.
Стало страшенно холодно.
Чорну пелену перед очима розсіюють спалахи вдалині, які стають все яскравішими і яскравішими, ніби квіти фейєрверків зацвіли посеред ясного неба. Я бачу, як розбивається крижана брила та розсипається на мільйонні сніжинок, підхоплені вітром і виблискуючи на сонці, летять до мене. Капітана перемогли … але хто? Не можу роздивитись, все пливе перед очима.
Гіне, я більше не відчуваю твою присутність. Ти знову пішов.
Ривком сідаю, але біль у боці сковує мої рухи і я починаю задихатися. Чиїсь руки хапають мене, намагаються вкласти назад, але я видераюсь і підводжуся. До вух пробиваються крізь шум нерозбірливі фрази Ізуру. В очах темніє і голова іде обертом, але я встигаю зробити кілька кроків, щоб ухопитися за шматок арматури і не впасти. Намагаюсь відновити дихання. У роті зібралася слина, змішана з кров’ю, я ледь стримую бажання вирвати і ковтаю, знову тяжко дихаю. Хоча й трохи підлатали, але моє тіло на межі. Потрібно поспішати.
*
Я стою перед тобою, а мої коліна тремтять. У мене немає сил, щоб навіть дістати меч, але я стискаю рукоятку і відчайдушно тверджу, що зупиню вас.
Зупиню тебе.
Ти хапаєш мене жорстко, боляче і несеш геть від Айзена, від дітлахів Каракури. Я дряпаю, кусаю тебе, намагаючись вирватися з твоєї хватки, яку можна назвати жалюгідною подобою обіймів.
Ти кидаєш мене, і мені здається, що я лечу в порожнечу і заплющую очі від жаху торкнутися дна.
Кожна клітинка мого тіла завиває від болю. Напевно, це і є межа.
Ти підходиш до мене занадто близько, стаєш навпочіпки і прибираєш пасмо з обличчя. Вперше за довгий час я не помічаю єхидної посмішки на твоєму обличчі.
– Рангіку… – тихо шепочеш, голос здається зовсім чужим.
– Гіне…чорти б тебе вхопили… – злісно шепочу у відповідь. Моє горло стискає спазм і я губами хапаю повітря.
– Я вже це чув. – Він знову лукаво усміхається і жмурить очі. Чомусь на мить стало спокійно. Проте вже ніколи не буде так, як раніше.
– Чому ти знову… ти завжди…
– Кидаю тебе? – Він закінчує моє речення, кінчиками холодних пальців торкається моєї щоки. – “Завжди” раз у раз… Тільки і чую про горе покинутих…
Мені здалося, чи він тремтить?
– А ти хоч коли-небудь думала про тих, хто йде, Рангіку?
Чому раптом стало так гірко?
– Я завжди просила тебе залишитися… – в мене сил лишається на шепіт. Я намагаюсь проковтнути образу, та сльози самі течуть по моїх щоках.
– Тому мені завжди доводилося йти. Через тебе. – Він витирає сльози з щік, пальцями торкається шиї, де пульсує артерія. – Щоб моя Рангіку ніколи не плакала.
Намагаюся прочитати його погляд, але очі самі заплющуються від дотику його губ до моїх. Я обіймаю його, мені і страшно, і гірко, і радісно.
Він справді тремтить. Його долоні тримають мою шию, доки губи квапливо цілують обличчя.
– Пробач мені, Рангіку. Востаннє, – він шепоче, майже торкаючись моїх губ, я привідкриваю губи, готуючись до поцілунку і відразу здригаюся, від усвідомлення почутого.
Я розплющую очі і встигаю зустрітися з ним поглядом. Що це? Страх? Жаль?
Біль пронизує мої груди. Раптом стає замало повітря, темно, холодно, гамірно. Я хочу закрити вуха, та не можу поворухнути рукою.
– Тобі більше не доведеться плакати.
То було прощання?
Темрява навколо, я тільки бачу його сліди на снігу, які ведуть кудись у далечінь і ніколи не повернуться назад. Як же я зараз тебе ненавиджу, Гіне. Але не перестаю любити тебе, зміє.
*
Його ряцю зникає. Єдиний вогник у цій темряві згасає. Сили повертаються до мого понівеченого тіла, і я зриваюся, біжу до нього. Без різниці що трапиться зі мною, та я не дам йому згаснути.
Схиляюся над тобою, сльози самі течуть і я невзмозі їх зупинити. Як би мені не хотілося, щоб ти бачив мене плаксою.
Ти лежиш нерухомий, дивишся кудись у далечінь і посміхаєшся.
Я кличу тебе, але ти не обертаєшся і знову йдеш. Тільки тепер назавжди.
Додати до улюблених