Чонгук їхав вкрай довго і душно, дихав цим вологим і таким смердючим, через бензин, повітрям у брудному жигулі діда. Тепер від втоми після дороги хочеться лише завалитися на м’яке ліжко (тут аж надто м’яке, на пружинах, дяк його брав), проспати до вечора, а потім погнати до старих друганів на дискотеку.
Але що?
Але його посилають прямо в крамницю (якщо так можна назвати той майже ларьок?) на іншому кінці села. Чон зітхає демонстративно, намагаючись втягнути свіже повітря в себе. Через спеку його не так багато вхопити виходить, нехай він тут, по правді, чистіший і приємніший, ніж у місті.
— Давай-давай. Може, купиш собі чогось на вечір заодно, — впихає бабуся купюру, на яку тут Чон вираховує, можна нехило пошикувати. — Дід вже над шашликом починає чаклувати на задньому дворі. Швидше будь, щоб не їли холодним!
Чонгуку ця атмосфера подобається страшенно. У місті круто та класно, але село у діда з бабкою – взагалі інший світ. Тут щоліта для нього відкривається купа нових можливостей та пригод. У місті не покрадеш ти чужі абрикоси, не будеш тікати від господаря, що стріляє тобі сіллю в чоло; там ти точно не посидиш у дерев’яній альтанці, збираючи всіх близьких та комфортних. Тут у Чонгука з’явилися перші і справжнісінькі друзі, що залишаються теплими і вірними навіть через роки відсутності зустрічей.
Він натягує кросівки, виринаючи за хвіртку. Це в місті Чонгуку поводитися потрібно належно, а тут можна бути тим, ким хочеш. Він знає, що тут його завжди приймуть за свого, переживуть будь-які його приколи та виєбони.
Хочеться уникнути зустрічі із знайомими зараз: його прибуття має бути сюрпризом. Чекати вечір важко.
Хочеться дізнатися, що нового за ці дев’ять місяців сталося — хтось поїхав, а хтось приїхав. А хтось, може, взагалі той самого, як сказала сусідка, обрюхатився. Прямо руки сверблять.
Він ледве плететься вулицею, розглядаючи всі будинки навколо. У червні ти ще не так звик до сонячного світла, а яскраві кольори навколо тільки тішать око, ніяк не дратуючи. Це здається чимось новим та незвичайним.
Він доходить до невеликої крамниці (нехай тут його називають супермаркетом), купує все за списком, а за алко для вечірніх блядок вирішує зайти пізніше.
— Знову на все літо? — ця жінка за касою знає його ще з того віку, коли Чон під себе сцявся та їв пісок. Він відповідно киває, намагаючись вмістити продукти в великий пакет АТБ.
— Змужнів так за рік! Усіх дівок нам тут зачаруєш, — компліменти, які він, як і раніше, чує тут щороку. Недарма в гойдалці влаштувався, як у себе вдома.
— Думаю, ваші дівчата в красі не відстають, — сміється разом із жінкою і прямує до виходу, випадково зустрічаючись поглядом з хлопцем, що входить до магазину. Дивно взагалі, бо цього типа він тут вперше бачить. Той навіть не привітався. Бач, ти га.
Вже біля виходу чує басисте: — Вінстон синій і ведмедиків желейних… Так-так, он тих.
Чонгук виходить у бік будинку, назад своєю вулицею, і ледве хмуриться. Це що за набір такий цікавий…
— Довго ти, онуче. Напевно, плився там равликом, очима все село об’їздив, — Чон сміється, бо тут і заперечувати нема чому. Дід уже накладає в тарілку м’ясо з шампура, доки бабуся несе склянки та закуски. Йому подобається весь цей вайб. Дивно виходить, адже у міських зазвичай немає такого прагнення до широких полів, рибалок і простого говору. Він тут і навчився мовою шмаляти, а не язиком, і за цей скіл його встигли у школі нормально зачморити так.
Такі речі всі його однокласники вважають не дуже веселими чи цікавими. Чонгук не згоден категорично і завжди пропонує їм самим спробувати такий вид розваг. Сонце ледве, але світить: вже не підсмажує так сильно. Вони розмовляють довго і голосно. Бо дід у Чонгука великий оратор — усі сусіди чують, як його обурює ситуація, що сусіду Лі Мінсу ось надали безоплатно цілу корову за перемогу в конкурсі від села, а їхню родину навіть не допустили, адже в них уже й так цілих три корови, сім качок та двадцять курей на задньому дворі. Чонгук хапається за живіт у новій хвилі сміху, коли бабуся дає смачний потиличник мужику за сказане між словами “бляха”. Це все відчувається просто охуєнно близьким та рідним.
Він навіть не відразу помічає, як хвіртка відкривається, а у двір завалюються.
— Сусіди! У вас так шашликами пахне, навіть не кличете тепер? А тут сина розповідає, що Чонгук приїхав, здається. Привіт, рідний! — без запрошення й очікування на згоду Чонгука в міцних чоловічих обіймах стискає їхній сусід – мужик добрий, завжди малого з хуйні рятував. Гук зауважує, що сусід прийшов не один: за ним хвіртку закриває той тип із крамниці. Він морщиться від променів світла, що невдало заходом сонця стали наливатися і падати прямо на обличчя. Чонгук навіть задивився. Він уже хотів запитати, мовляв, хто це і звідки виліз, як дід його випереджає:
— О, Кім Техьон, власною персоною! Давненько до нас не заходив, любий. Невже так важко до людей похилого віку через паркан приходити частіше? Ну, сідайте, тут м’яса на десятьох.
У розмову вступає названий Кім Техьон:
— Цілий стіл мужиків, який там десятьох? За двадцять хвилин з нашою компанією обробимо, — цей Техьон, мабуть, користується повагою, бо жарт усі підтримують, а сусід віддає йому п’ять гордо. Чонгук тихенько обнадіює себе тим, що цей крутий Техьон його теж за мужика прийняв, бо насправді на нього й погляду не кинув. Нахаба.
Голос у Техьона такий грубий, що здається не дуже доброзичливим, чого про усмішку не скажеш. Вони жують і всі спілкуються між собою; Техьон дуже активний, часто жартує, підколює діда з приводу корови, яку виграв, як виявилося, його батько — той самий дядько Мінсу. Це навіть Чона смішить. Останній і не помітив, коли його серед розмови самого теж усім представити і розпалювати встигли, всю біографію розповіли, звісно, лише у найкращих фарбах. Техьон кивав і поглядав на Гука, нібито погоджуючись.
— …а потім ми всім селом намагалися його витягти з тієї ями. Сморід стояв дикий! — натхненно розповідає бабуся про одну з пригод її онука, на що хочеться зніяковіти, сховатись і зникнути, бо цей Кім Техьон повинен чути тільки найкрутіше про нього, а не те, як він у яму лайна провалився.
У Техьона, як і раніше, чудова яскрава усмішка, на яку хочеться скривитися, тому що очам боляче від цієї променистості. Чонгуку цікаво, чи буде він таким же зразковим і ввічливим, коли в компанії друзів, що за будівлею клубу з горла єбашать смердюче Рево, жартують дурні жарти та багато танцюють.
А як Техьон танцює?
Зупинка.
Взагалі-то, Чонгуку думати про це не надто потрібно — він так собі вирішує.
Взагалі, Техьон може і не ходити на такі заходи, адже він Чона старше років так на сім, судячи з розмов. І, взагалі-то, Чонгук більше не встигає придумати відмазок, тому що гості йдуть, а йому вже час іти чепуритися на вечірні покатушки.
Зустрічай, село, панянку. І нехай це літо нам посміхається.
▪︎▪︎▪︎
Він сьогодні світиться справжньою зіркою. Дівчата лізуть на нього табуном, як і віщала касирка. Він відмовляє в білому повільному вже вчетверте, посилаючись на те, що ще не розігрівся для танців. Йому, якщо бути чесним, просто вони не дуже придивилися, нехай він і своїми міськими типажами не любить викаблучуватись.
Пацани тут набагато приємніше виглядають. Вони часто його витягують із приміщення невеликого клубу, відводячи за нього, щоб влити в себе ще баночку, перекурити та язиком перетерти. Останнього вони потребували найбільше. Багато хто на літо з’їжджається сюди, як Чонгук, а дехто живе цілий рік, нехай це і здається чимось дивним і важким.
Люди тут не гірші за тих, що в місті.
Відрізняються лише своєю простотою та щирістю, пріоритети у них простіші.
Біля входу світяться чужі фари, привертаючи увагу невеликого натовпу. Чонгук зацікавлено дивиться на Чіміна, що відразу замовк, починаючи палити активніше.
— Що це? — насторожено, бо всі машини тутешніх він, здається, знав, а це точно хтось мажористіший. Вже хоче підійти “познайомитись”, але господар сам виходить з автомобіля, не вимикаючи фари і не закриваючи машину: вони тут усі один одному довіряють, усі одне одного знають.
Значить, все-таки свій?
Обличчя водія важко розглянути відразу через світло, але коли той виходить, Чонгук розпливається в м’якій посмішці.
— Чувааак, — б’є по грудаку Чона, на що той б’є у відповідь.
— Чееел, — Юнгі гордо піднімає голову, коли бачить те, як змінився за рік його найкращий друг.
— Як ти міг не сказати, що приїдеш сьогодні? Я проставився б, у мене посиділи б, ну! Такого розповів би. У нас тут у селі такі пристрасті, охуїєш, всі кури кричать, — шепелявить, намагаючись перекричати музику, що доноситься з клубу: ніч починається, народ підтягується, а значить, і музику треба голосніше робити, як думає діджей.
— Та вже хуєю, мені Чімін тут таких приколів ваших наплів, — і головою в бік друга киває, не помічаючи те, як у Пака щелепа стиснулася. Юнгі кидає швидкий погляд на останнього, хмурячись.
Чімін завжди дивний, але останнім часом це все через край виходить. Мін негласно розуміє, в чому річ, але чи буде він конкретно про ці пристрасті Чонгуку розповідати.
— Я схожу до пацанів. Вони після клубу хотіли піти до Хосока на хату. Ви будете? — натовп розсмоктався, майже всі звалили танцювати, як почули потужний біт знайомої всім попси. Юнгі киває, він за будь-який рух. — Чонгук?
— Подивимося, — поглядом проводжає Чіміна, вирішує, що запитає його все цікаве. Він не впевнений, що захоче більше години залишатися тут, бо, мабуть, зірки не зійшлися і Чонгук точно не має настрою для вечірок. Юнгі закурює, видихає клуби диму і щось шепелявить Чону, вибиваючи його з думок.
— Чи не куролеситься? Теж думаю про це, — ніби думки читає. — Взагалі, типу Чімін молодший за нас. Може, тому йому так весело набухуватись та танцювати до ранку? — не дізнається поки що, що Чімін так від реальності з Міном тікає. — Хосок ось старший за нас, але дитина та ще. Я рідко до них сюди приїжджаю, весь у роботі, ось тільки ластівку свою купив нещодавно, — любовним поглядом машину з фарами, що горять, обводить. — Але мені як Техьон сказав, що Чонгук у селі, то я одразу свою дитинку до рук і до тебе.
Може, в цьому є сенс. Юнгі старший за нього на кілька років, працює вже, сам на машину назбирав — його варто слухатися. Старший ніколи хуйні не скаже. Але що ж робити?
Звалити просто так – негарно. Він п’є це пиво сьогодні піввечора, йому комфортно та м’яко, але куражу немає. Все літо попереду, нажратися встигне. А сьогодні хочеться розмовляти, довго та спокійно. В тиші.
Як там Юнгі про Чонгука дізнався? Через Техьона? Цікаво.
— Ви дружите? Звідки він узагалі з’явився, до речі? Приперся сьогодні до нас на шашлики, півстола зжер, — якнайбільше незворушності в голосі, на що Мін іронічно морщиться. — Хто? Техьон? Так крутий тип. Він шашлики жарить ще краще, ніж їсть. Ми нещодавно на рибалку ходили. Пікничок, пивко, всі справи. Так він таке м’ясо забахав, ти б спробував. Він мені спершу не сподобався, але після цього… — всі ми зрозуміли, що Юнгі — продажний хрящ.
— То звідки ж він? — знову питає, вибиваючи з оповідання.
— З міста до тата переїхав. Сказав, мовляв, особистість творча, потребує спокою та гармонії. Насправді, певне, допомагає йому тут нехило.
Ну ніхуя з три хуя ж ти собі, гармонії. Значить, його біля клубу не чекати точно? Напевно, чоловік занудний і задушливий, чого по сьогоднішній посиденьці не скажеш. Чонгук хмуриться, а Юнгі продовжує.
— Ми ось спочатку не потоваришували, то Кім по фану мене на стрілу викликав. І що ти думаєш? Лічив мене бідний Чімін усіма бинтами та спиртами. Ще й битися вміє, прикинь. Ось це телиці його пощастить.
Реально.
— Реально, — виходить грубіше, ніж передбачалося. Чонгук думає, що це все звучить цікаво та незвично. Його новий сусід точно відрізняється від усіх тих, що зараз відпалюють під Міяги і Ендшпіль під світлом світлодіодних ламп, що миготять так, ніби очі зараз повибиває.
— Зганяєш мені за пивом? Я забіжу до тебе завтра, гроші віддам. Зараз до пацанів зайду привітатись, — Мін докурює і салютує на німу згоду молодшого. А ось і момент потрібний.
Чонгуку по кульці насправді, що на нього чекають. Він зрозумів, що не поверне сьогодні назад у бік клубу, коли тільки-но вийшов з їхнього крутого супермаркету. Майже дійшов до будинку, майже відкрив свою хвіртку, як побачив сусіда, що сидів на лавці.
Він дивився секунди зо три, не вникаючи — глюки це, або цей чудик Техьон і справді о пів на першу сидить біля двору, витріщаючись на зірки. У Чонгука в руках дві пляшки його улюбленого сидру, і йому по кульці насправді, що на нього чекають.
Ця зацікавленість і цікавість здаються тупішими, але він усе-таки сідає поруч, простягаючи одну пляшку Кіму. Той спочатку не наздоганяє, хто взагалі поряд з ним.
— Ти чого не тусиш з малими? — загалом, у Чонгука те саме питання до себе.
Техьон — дорослий мужик, у якого тут є і друзі, і робота. Не спиться — пишеш Юнгі, решті братанів, і вони вже тут, з купою випивки та жартів. Тоді в чому річ?
— Нудилово.
Ну так, Чонгуку, а сидіти і дивитись на небо з пляшкою слабоалкогольного — весело пиздець.
— Всі довкола кажуть, що ти виріс дуже. Мабуть, не лише зовні?
Ніхуя філософ. Чонгук прямо зуб ледь не ламає, поки намагається відкрити пляшку, від такої заяви.
— Я просто втомився у дорозі.
— Ну, а шо, президент не захотів робити круті дороги заради покатушок міських принцес?
— Охуєл? — ісконно-міським руснявим тоном, штовхаючи пліч-о-пліч. Обуренню немає межі. — Ти ж сам із міста.
Ким сміється, а Чонгуку хочеться зламати йому обличчя, тому що цей сміх розслаблює, змушує почувати себе вдома? Ну, чесно кажучи, його будинок знаходиться за кілька метрів від цієї крамниці. Майже вдома?
Це трохи незрозуміло і змушує розгубитися, адже Техьон, виявляється, весь час сидів у навушнику. Він витягує другий з кишені, пропонуючи Чонгуку послухати. Насправді Чонгуку здається це дуже дивним і, можливо, зовсім небагато романтичним, хай поряд із ним і хлопець.
Хлопець, чиї плечі вдвічі ширші за його власні.
Хлопець, який оре днями на найважчій роботі, щоб батька, за словами Юнгі, утримувати гідно.
Хлопець, що взагалі не хлопець, а чоловік. Чонгук одягає навушник, відпиваючи холодного сидру. Те саме робить і Техьон.
І пісня там тільки почалася.
Біля хати Василини затоптали трави,
затоптали буйні трави хлопці кучеряві.
Та вертаються додому всі із гарбузами…
Чонгук таку музику зазвичай не слухає, її вважає кринжем і взагалі незрозуміло чим, але коли вона грає з навушника Техьона, то й поганою тепер не здається. Навіть біт цікавий, ага, народний такий. Кім першим заводить розмову, щось про свого собаку. В нього, виявляється, з міста залишилася чорна вівчарка. Він її з собою всюди возив: морями, містами — тому й переїхав із нею, нехай батько і проти такого звіра був.
— Заходь до нас якось, я покажу тобі свою принцесу, — сміється Техьон, висмоктавши вже половину пляшки.
І співає Верховина,
дзвінко пісня лине.
Васелино, Васелино,
файна Васелино!
Чонгук думає, що до усрачки боїться великих собак, але навідатися таки варто. Гук знову чекає на приспів, трохи розслабляючись і відкидаючись на спинку лавки. У венах розливається сидр, трохи солодший від звичайного пива і трохи відчутніший. Він чує голоси далеко краєм вільного вуха.
Техьон теж на них обертається, та одразу переводить погляд на Чона.
— Ти підеш до них? — каже так, ніби стверджує, помічаючи юрбу на перехресті. Швидше за все, вони йдуть до Хосока. Молодший мовчить, втягуючи носом прохолодне нічне повітря. Не піде.
Літні ночі — справжнє диво. Навколо тихо і темно, небо фарбує ясними зірками, на які Техьон знову звертає увагу, закидаючи голову, а сам намацує в кишені цигарки.
Той самий Вінстон синій. Чонгук дивиться на нього і хоче попросити закурити, як ловить невдоволений погляд. Сусід його дивиться так, ніби злиться і вирує, не розуміє, що Чонгуку, мабуть, тепер терміново треба в туалет через його провину. Мурашки пробігаються табуном, бо це здається дуже близьким, для Чонгука інтимним, все ще неспокійним. Він не розуміє, чому так.
Може, це його мозок думає, мовляв, це небезпечно — сидіти так із незнайомцем, балакати про його собаку, ходити до нього додому? Що за дурниці. Вони кілька годин тому буквально їли шашлик з однієї миски, сміялися із спільних жартів. Йому з Техьоном тут ще три місяці тусити, а він уже занепокоєння через цього типа відчуває. Мольфар йобаний.
А потім розуміє причину такого похмурого та напруженого погляду.
Чонгук своєю рукою відчуває чужу, яка в долоню передає йому щось м’яке. Не треба й дивитися, щоби зрозуміти — йому втюхують мармеладних ведмедиків, яких купували в обід.
“Так-так. Он тих”.
Кім затягується в новій тязі, залишаючи Чонгука зі своїм обуренням далеко посланим за кораблем. Це його зараз понизили у статусі? Обкликали дитиною? Заборонили палити? Техьон випереджає питання.
— Тобі не можна палити. Ти ж вокалом займаєшся, — і видихає дим угору.
Чонгук бачить, як той зникає, повертаючи огляд на мільярди розсипаних зірок. Він запам’ятовував усе, що казав дід? Лестить.
— Я ж просто балуюся, — хмурить брови, ображено пальцем водячи по шийці пляшки.
— Балуйся желейними ведмедиками, — стверджує, не питає. Ну нічого. А Чонгук і буде!
Він закидає в рот відразу пару штук, намагається прожувати гидку солодку гуму, але вдається, і запиває сидром.
— Вони такі ж відстійні, як і цей Вінстон, — Кім констатує факт, не більше.
— Навіщо куриш?
— А в цій дірі більше нічого не знайдеш.
Техьон здається балакучим і відкритим. Від нього віє чимось домашнім та приємним. Вони сидять аж до світанку, потихеньку розтягуючи залишки алкоголю у пляшках. Чонгуку хочеться запитати, коли Техьон піде спати, чи він його затримує? Але Техьон балдіє, майже спить, здається, хоч і нова пісня Дідзьо лупить по самим вухам. Вони базікають не так багато, як говорив Чонгук з друзями, але від цього менш комфортно не стає. Тут справа в тому, що це він конкретно дурнем здається, адже сам Кім базікає досить багато, на що у відповідь отримує завжди щось сухе і матюки.
Незацікавленість? Ні в якому разі.
Хвилювання? Це вже більше личить.
Техьон підривається раптово, підтягуючи адідасовські штани.
— Ти спати? — Чонгук прокидається раптово.
— Мені на роботу скоро, а тобі не завадило б подрімати. А то всю ніч так куралесив, — іронічнічає, сука.
Адже Чонгук замість того, щоб підпалювати денсфлор, як йому належить, сидів з цим Техьоном, незрозуміло навіщо і для чого.
Над ним ще й знущаються? Чонгук знає, що спатиме до самого обіду, але за Техьона щось переживає. Цей всю ніч не спав, з малолітнім ледарем штани на лавці просиджував, коли міг на подушку слину пускати.
Зітхає (розчаруванню немає кінця) і віддає чужий навушник, що розрядився ще о третій ночі.
— Доброї ночі? — відкриваючи синю хвіртку, Техьон втомлено здіймає брови.
— Дякую, — не за побажання доброї ночі, а за те, що провів її з ним. Кім ніби розуміє і розпливається у тій самій посмішці, як коли їв шашлик. Приємно.
“Занести Техьону смачні сіги” черкає в нотатках і відкладає телефон. Пора спати. Спати, роздумуючи про те, як тепер зможе змінитись його літо з новим сусідом.
Посміхнися, озернися, Верховинко, люба.
Стану я в твоєму серці золотим відлунням.
Додати до улюблених