Після посвяти. Кафе.
— Леве Костянтиновичу, що з Марією сталося?
— Чув про випадок вночі?
— Так.
— Ну так ось і результат.
Юрій сидів біля мене і ми спокійно розмовляли. Паралельно, я спостерігав за компанією, сподіваючись, що все йде за планом. Марія була у масці. Сама вона говорила, що це заради того, щоб зменшити ризики зараження. Та я розумів, що їй незручно з’являтися поміж людей з ранами, залишеними нічницею.
Дівчина підійшла до нас.
— О, Маріє. Я ж казав, що посвята тебе розвеселить.
— І я дуже рада, що послухала вас і пішла на неї. Навіть перемогла зі Стейсі.
— Так, ти молодець. Сідай біля нас.
Марія сіла і ми троє почали розмовляти на різні теми. Побачивши, як зайшли Кай з Єсеном, вона пішла до них. Я ж в цей час розповідав історії про свої студентські часи. На щастя, моє прокляття не позбавило веселощів в ті роки та тепер я мав багато спогадів. Головний бешкетник академії тепер став куратором. Як же всі викладачі поблідніли. Але тепер цей студент найкращий вчитель академії.
***
Першокурсники попадали без тями. Я подивився на Даниїла, який був неподалік. Деякі хлопці вже почали піднімати студентів. Ідея з цим зіллям була не найкращою. Але все під контролем. Даниїл підійшов до мене і хитро посміхнувся.
— Леве Костянтиновичу, чому сидите? Якщо вже тут, то допомагайте нам. Тим більше, з вашою та силою.
— За комплімент дякую. Але нагадую, що я був проти.
— Ну Леве Костянтиновичу-у-у-у-у-у-у-у-у-у.
— Ладно, встаю, тільки не набридай.
Тепер зрозуміло, чому всі так хотіли, щоб я приглядав за ними. Я можу підняти не маленького хлопця, не прикладаючи багато зусиль.
Я допоміг старшокурсникам перенести студентів. Поки вони готувалися до шабашу, я спостерігав за атмосферою, час від часу допомагаючи іншим. За Марію я міг не хвилюватися. Всі в безпеці. Нечисть далеко відігнали, та і сьогодні не повний місяць. Лише за два дні. Не найкращий час. Не люблю повні місяці. Перетворюватися з власного бажання і перетворюватися насильно – різні речі. З власного бажання мені більше подобалося, тим більш я так точно буду при розумі.
До мене підійшов Даниїл.
— Що скажеш, пухнастику?
— Гарно, не сперечаюсь. Тільки давайте без бійок.
— Пухнастику, ти так говориш, неначе не знаєш мене.
— Даня, я не жартую.
— Ладно, я зрозумів, пане серйозність. І все ж я задаюсь лише одним питанням вже другий рік. Чия була ідея назвати вовкулаку Левом?
Одне і те саме питання, яке він задає вже другий рік. За що?
— Матері. Задоволений?
— Більш ніж. ДАМЕЛІ, НУ НЕ ТАК ПОТРІБНО!
Даниїл побіг до Дамелі. Я залишився на своєму місті, спостерігаючи за ним. Не міг відвести очей. Він сьогодні неначе світився від щастя. І нарешті був зайнятий справою.
Хоча, не сперечаюся, притягує мене до нього дещо інше. Навіть не знаю що. Незвичайна зовнішність, запальний характер? А може те, що він на мене схожий у студентські часи? Навіть дуже. Весело було. Сподіваюсь, що хоча б він не стане опісля викладачем, бо Агнетта Еміліївна точно не переживе цього.
Я згадав дещо дуже приємне. Це також була посвята у першокурсники. Я тоді був у студентській раді, тому допомагав організовувати її.
— Анна, ну не туди ж. Ох, добре, що хоч хорсовців не буде на посвяті. А то вони до всякої дрібниці причеплятимуться.
— Та я зрозуміла вже, що лівіше потрібно. Дивися, там Валентин не може коробку з напоями перенести. Допоможи йому.
— Голова студентської ради наче я, а не ти. Але якщо йому там потрібна допомога, то я піду. І ПОВІСЬ, БУДЬ ЛАСКА, ПРАВИЛЬНО.
Я розвернувся і побачив свого найкращого друга, що намагався перенести напої. Навіть магія не сильно допомагала. Я поклав блокнот у сумку і підійшов до нього. Здається, хлопець вже не так радий цьому святу, як раніше.
— Давай допоможу.
Ми взяли коробку бокам і нарешті підняли її, переносячи ближче до столів з напоями. Вона справді була нелегкою. Окремою задачею було ще акуратно її поставити на землю. Але і з нею ми впоралися. Я з Валентином завалилися на землю.
— Та що б я ще раз допомагав вам.
Я помітив навушник в його вусі. Знову музику слухає. Це була його улюблена справа. Я ж більше по книгах.
— Ти що там слухаєш?
Валентин дав мені другий навушник і я засунув його у вухо. Це була його улюблена пісня. Хоча, не брешу, я сам часто любив її слухати. Ми пролежали так декілька хвилин, навіть не дивлячись на те, що на нас дивилися зі здивуванням. Але нехай самі спочатку попробують перенести цю коробку, а потім вже дивляться на нас якось не так.
В кожному поколінні Сирин є такий дует. Зараз це Даниїл і Юрій. Це вже традиція якась.
Першокурсники почали просинатися. Мої спроби заспокоїти їх, на щастя, були успішними. Я помітив, що Марія була в масці. Все ж Даниїл розуміє хоч якісь особисті межі й не став її знімати.
Упевнившись, що все добре, я вирішив прогулятися лісом. Ця атмосфера рідна мені, тут спокійніше. Тут я набираюсь сил. Хоч я і ніколи не хотів, щоб так сталося. Я просто хочу бути людиною, як мій брат.
Брат. Єсен. Потрібно поговорити з ним. Але він і сам мене знайшов.
— Ти щось хотів?
— А? Вибачте, там просто так багато народу. Не люблю таке.
Все ж щось від вовкулаки йому передалося. Він близький з природою, як я. Але його стихійні сили сильніші за мої. Все ж я хорсовець. Моя магія світла. Його ж стихійна. Він точно мій брат, це не просто збіги.
— Можемо прогулятися.
Єсен згодився і ми пішли по стежині. Головне не відходити від святкування далеко. Знаючи підлітків, статися може бозна-що.
— Розкажи щось з життя.
— Мені й розказувати немає чого. Мама віддала в дитячий будинок. Жінкою вона була бідною. Хоча по зовнішності й не скажеш. Аристократичні рухи, зовнішність. До 18 років я був там, а далі поступив і все.
— Хто була твоя мама?
— Не думаю, що ви знаєте її. Гуленко Софія. Вона такою гарною була. Блакитні очі, світле волосся. Вона завжди була ніжною та доброю, навіть коли нам було важко.
Вона сама з багатої сім’ї, але навіть її рідня не повірила їм. Всі були за мого батька, тому їй прийшлося виживати, як зможе. Я намагався хоча б щось дізнатися про неї.
— Я знав твою маму. У неї тяжка доля була. Хоч і спочатку все було добре. Я і батька твого знав. І братів.
Кузенів у нас не мало, тому частково це була правда.
— Я не знав, що у мене є брат. Розкажіть.
Всередині щось заболіло. Навіщо вона приховувала від нього це? Мама ж так любила мене.
— Прийде час і ти все дізнаєшся.
Насправді це я був не готовий все так розказати. Хоча і Єсену потрібно більше дізнатися про цей світ, перш ніж я все розкажу. Він же в людському дитячому будинку був.
Та чи зможу я це все колись розказати? Ні, я повинен це зробити. Вісімнадцять років я шукав його. А зараз, коли знайшов, вже сумніваюся? Я не для цього ночами спав. Тим більш батька давно вже немає, що він мені зробить? Нічого. Та і права не мав, якби був живий. Я не підліток, а зрілий чоловік, який сам може розпоряджатися своїм життям.
Ми заговорили за рослини цього лісу. Я тішився з того, що Єсену так подобалась природа. Він з цікавість розповідав мені про це все, а дечого навіть я не знав.
***
Що ж тут люди робили? Їм не потрібно було тут бути. Ох, ці туристи. Вічно пхають свій ніс куди не потрібно. Стоп, а де Кай? Ладно, не до нього зараз.
Ректор відправив патруль на пошуки людей. Справи у нас не найкращі. Навіть Валентин зараз намагається чимось допомогти. А мені терміново потрібен сон. На щастя, Асгайр відпустив мене.
Прийнявши душ, я завалився на ліжко і відразу заснув. Як же добре, що завтра вихідний. Хоча б нормально виспатися зможу. І я дуже сподіваюсь, що хорсовці нічого поганого не зроблять. Я люблю свій факультет, але не в моменти, коли мені потрібно розв’язувати їхні проблеми у вихідний день.
Додати до улюблених