– Веселого Різдва! – Дін вискакує переді мною у светрі з оленями та глінтвейном в руці. – Тримай, сам приготував.
З чистої ввічливості роблю ковток. Виявляється, на смак воно навіть непогане. Як на домашнє вариво.
– Там внизу тебе чекає подарунок, – на цю репліку Діна тільки очі закочую. Скільки разів їм повторювати, що я не фанат усіх цих людських традицій. Та все ж спускаюсь вниз сходами і підходжу до коробки, яка стоїть на столі.
– Сподіваюся, цю ялинку ви не вкрали, – киваю в бік штучного дерева.
– Ні, цю купили, – Сем сидить за ноутбуком в светрі з пінгвінами. У цій картині не вистачає лише Джека. Він певно десь далеко за океанами святкує своє четверте Різдво в оточенні люблячих батьків та родичів. В оточенні того, що, як би наші родинні відносини останнім часом не покращилися, ми йому дати не можемо. Зовсім без емоцій я відкриваю коробку. Всередині знаходяться декілька пачок кави, кілограм яблук та светр зі сніговиками.
– А у мене для вас нічого немає. Крім грошей на банківських рахунках. Після свят переведу. Що ви вже накоїли? – ото я тугодум. Останнього разу вони мене з Різдвом вітали тоді, коли Дін душу продав.
– Абсолютно нічого. Просто відсвяткуємо Різдво в тихому сімейному колі, – Дін розводить руками. – Правда, без Джека.
– Діне, – кидає Сем, коли бачить, що мені й без зайвих нагадувань невесело.
– О, вибач. Таблетки ще не подіяли? – як він спритно переводить стрілки.
– Я закинулася трьома пачками аспірину перш, ніж спуститися сюди, але цього року люди особливо вдячні, що вони дожили до цього часу. Природних катаклізмів більше не спостерігалося?
– Ні, демони поховалися. Або перейшли на бік Ровени і тепер не рипаються. Із Клер все гаразд, декілька днів тому вона вперше вийшла з будинку і навіть пройшлася моріжком. Її психіатр каже, що це явний прогрес. Справ особливо не було, тож я закінчив обладнувати свою печеру. Ми зараз розпакуємо все те смачненьке, що купили, і…
– Три зниклі сім’ї.
– Семмі, це не може почекати? – Дін повертається до брата.
– Ні, сам глянь, – Сем повертає ноутбук до нас.
– Розповідайте, – схрещую руки на грудях. – Про що ви мені весь цей час не казали?
– Все почалось місяць тому. Ми не звертали уваги, бо зґвалтування та вбивство двох близняток це трохи не наша парафія, але нам зателефонувала Джоді і попри розповіді про стан Клер пробовкалася, що вбивцю спіймали і ним виявився Джон Коффі…
– Як “кава”, тільки пишеться по-іншому? – ого. Вау. Так і знала, що проводячи час із родиною, я могла пропустити щось цікавеньке.
– Ага, – відповідає Сем. – Тільки цього не засудили до смертної кари, бо справа зайшла в тупик. Наші люди цей фільм обожнюють. – інакше він б не знаходився у топі найкращих фільмів всіх часів. – Через тиждень після цього в Лос-Анджелесі знайшли тіло дівчини. Її поділили навпіл, облили бензином, а на обличчі вирізали “усмішку Челсі”. В кишені джинс поліцейські знайшли її документи. Бідолашну звали Елізабет Шорт…
– Мені потрібна кава, – йду на кухню. Певна система у мене починає вимальовуватися у голові, але потрібно більше конкретики. Вертаюся до братів і сідаю за стіл. – Продовжуйте.
– Вбивцю не знайшли. Не дивно. Ще через декілька днів нам знову зателефонувала Джоді і сказала, що напроти будинку якоїсь її подруги знайшли тіло, зшите з окремих частин шести людей.
– Щось типу ганчір’яної ляльки? – Сем киває. Задумливо роблю ковток кави.
– І ми навіть не знаємо, чи це взагалі пов’язано.
– Пов’язано. Просто декому треба дивитися поменше порно, а іншому цікавитися, чи є екранізації книг, які він прочитав. Якщо коротко, “Зелена миля” – екранізований роман Стівена Кінга. Це ви знаєте. Чорт, це всі знають. Однак, “Чорна орхідея”, історія вбивства Елізабет Шорт, також екранізований роман Джеймса Еллроя. Не дуже популярний серед американців, але книга свого часу навела шуму. “Зшивач” також серіальна екранізація відомого роману. Його всі хвалять, але мені не дуже зайшов. Ці три зниклі родини також можуть бути пов’язані з конкретною книгою та її екранізацією. Питання лише, з якими саме?
– Це повинно бути пов’язане з Різдвом. Не знаєте ніяких фільмів жахів?
– Поки не побачимо місця злочину, не скажемо. Таких фільмів багацько, якщо брати до уваги всю історію американського кінематографу.
Ми рушаємо в Чикаго. Місто, як і весь штат, зустрічає нас сніговими заметами та снігоприбиральними машинами. Клімат потихеньку відновлюється після того, що тут влаштували нині покійні Пазузу та Вельзевул. Я не стримуюсь і під голосні заперечення Діна вмикаю на повну “Let it snow” для атмосфери. Під цю пісню під’їжджаємо до поліцейської дільниці. Брати виходять переговорити з шерифом, а я залишаюся сама в машині з повним плей-листом різдвяної музики.
– Три сім’ї зникли буквально за одну ніч. Сіли святкувати Святвечір, а сьогодні зранку сусіди почали завалювати шерифа тривожними дзвінками про зниклих, – Сем все це розповідає дорогою до першого будинку.
– Як сусіди взагалі помітили, що хтось зник? – о, відповідь на моє питання постає перед нами у вигляді вирваних із петель дверей. Ще однією цікавинкою слугує натовп сніговиків на газоні.
– А тут багацько дітей жило, – Дін проходить повз сніговиків. Одного навіть зачіпає дулом пістолета.
– Тоді де дитячі подарунки під ялинкою? – вказую братові на пухнасте дерево посеред вітальні. Підходжу до неї і приймаюсь здирати обгортки з тих нечисленних коробок, що знаходяться під нею. – Єдиний подарунок, схоже, призначався шістнадцятирічному. Підлітки не великі фанати ліпити сніговиків, якщо можна залишитися в теплому будинку з телефоном в руках. – піднімаюсь на другий поверх. Кімнату малого вдається знайти завдяки напису “Не турбувати” на табличці на дверях. Заходжу всередину і помічаю розірвані клапті паперу. Залишки листа Санті.
– Ніяких слідів спротиву чи ще чогось. Крім вирваних дверей, звісно. Якщо їх і волочили кудись, то сніг давно сховав всі сліди. І привидів тут немає, – Сем показує мовчазний ЕМП.
– Народ, вам потрібно це бачити! – кричить з першого поверху Дін. Ми поспішаємо до нього, підходимо до панорамного вікна у вітальні й бачимо на даху одного із сусідніх будинків сани з оленями, які нетерпляче б’ють копитами. – Санта ж в курсі, що сьогодні вже Різдво?
– Це не Санта. Нам треба забиратися звідси, – відступити ми не встигаємо. З-за будинку важкою ходою виходить чудовисько під шість футів (2 м) росту. – Крампус. Язичницьке божество. Недолюблює мене.
– Чому я не здивований? – виявляється, Дін може в риторичні питання. Він витягує пістолет, але я його зупиняю.
– Цим його не вб’єш. Може, вдасться ялинковою гілкою, але в цьому будинку дерево штучне.
– Дім другої зниклої родини недалеко звідси. Відволічіть його, – шепоче Сем. Чудово, знову нам лишається брудна робота, поки Сем щось там мізками ворушить.
– Гей, ти, страхопудало! – вискакую прямо перед ногами Крампуса і починаю махати руками. Відчуваю, що Дін прямо зараз ляснув себе долонею по чолі. Дивом мені вдається втриматися на своїх двох, бо чоботи мої починають ковзати по тонкому льоду. Крампус переводить свій погляд на мене і повільно рушає сюди. На Діна тим часом нападають сніговики.
– Дуже весело! – кричить Дін, відстрілюючись від нападників. Почув таки, зараза, мій тихий смішок.
– Я принаймні виграю! – даремно я це сказала, коротше. Крампус відправляє мене в політ до сніговиків та Діна.
– Виграєш? – Дін скидає мене з себе. Сніговики оточують нас щільним колом і оголюють свої зуби, а потім розчиняються в повітрі разом із Крампусом, санчатами та оленями. – Що це було?
– Та напевно сили закінчилися у того, хто це робить. Здоров, Семмі, за гілкою біг аж у Канзас? – Сем допомагає мені підвестися.
– Куди дівся Крампус?
– Самі не знаємо. Скоріш за все, це плід чиєїсь хворої уяви. Або яскравої. Залежить від того, з якого боку дивитися. – мигцем ми ще оглядаємо будинки ще двох сімей. В кожному з них у дитячих знаходяться розірвані листи Санті.
– Виходить, ми шукаємо того, хто здатен проектувати екранізовані книги в реальність? Як та дівчинка, котрій тато читав казки, коли вона була в комі, і в реальності гинули люди, пам’ятаєте? – Сем обертається до нас.
– Або це хтось із кров’ю демона в жилах. Спочатку це екранізовані книги, а потім і його кошмари можуть стати кривавою реальністю, – знизую плечима. – І у нас нічого немає. Ця людина може знаходитися де завгодно, якщо реальні події відбувалися там, де і в книгах: Луїзіана, Лос-Анджелес, Чикаго. А де живе та подруга Джоді? Події в книзі відбуваються в Лондоні.
– В передмісті Лондона, – відповідає Сем. Ого, центр на карті США можна навіть не шукати. Тільки сподіватися, що винуватець цього всього сам вийде на нас. Раптом я відчуваю сильну втому. Хочеться махнути рукою на це полювання і просто зникнути. Війна на Небесах, розборки двох демонів, те, у що вони перетворили планету, зникнення Джека, спроба самогубства Клер… Всього цього виявляється занадто.
– Ти йдеш чи ні? – голос Діна виводить мене із задуми. Киваю та йду до машини.
Оскільки вертатися нам годин із десять, а сьогодні Різдво, як не як, хлопці вирішують набрати в місцевому McDonald’s всякого смачненького. Моє ж святкування Різдва складається із перегляду відео на YouTube, присвячених квантовій фізиці.
– Діне, здається твоя внутрішня система навігації дала збій, – відволікаюсь від лекцій по квантовій механіці й дивлюсь у вікно. Мене вітали гори і густіший сніг, ніж в Чикаго.
– Що? – він дивиться на мене у дзеркало.
– Ми в Колорадо. Чого ми в Колорадо? – по розгубленому погляду Діна розумію, що і він сам не знає. – Коли ти останнього разу спав? Чуваче, ти ж знаєш, що тобі не можна не спати. Серце вже не те.
– Декілька ночей тому я спав. Дивись, тут вивіска. Готель всього в милі звідси. Гроші маєш? – я тільки зітхаю. Наступний його інфаркт не зцілятиму.
Незабаром перед нами відкривається дивовижний вид трьохповерхової білої будівлі з червоною черепицею. Стоянка перед готелем стоїть порожньою, за винятком трьох машин у дальньому її кінці.
– Вас вітає готель “Оверлук” – читаю напис на вивісці перед готелем. – Будь ласка, запасіться сіллю і залізом на час Вашого перебування тут. Нам справді варто залишитися? Хоча… Ти хіба що свідомість не втрачаєш від втоми.
– Чому ми зупинилися? – Сем вибирається з машини, витираючи сонні очі.
– Тому що ми в Колорадо. Тягни сумки зі зброєю. Ми вирішили зупинитися в готелі “Оверлук”. – Сем на автоматі йде до багажника, але зупиняється на півдорозі.
– “Оверлук”? Той самий “Оверлук”?
– Ага, – беру із сидіння свій рюкзак і закидую на плече. Зброя всередині небезпечно брязкає. Треба буде ревізію там зробити. Йдемо за Діном. В коридорі за реєстраційною стійкою нікого немає. Доводиться певний час погратися із дзвінком, щоб до нас хтось спустився.
– Добрий вечір, вам номери з двоспальним і одномісним ліжком чи з одномісними ліжками? – перед нами з’являється чоловік середнього віку, з вигляду (і по запаху) любитель випити.
– З одномісними, – нетерпляче кидає Дін.
– Карткою чи готівкою?
– Карткою, – витягую гаманець і навмання дістаю одну зі своїх карток. Чоловік віддає нам ключі і велить підніматися на третій поверх.
– Оце так апартаменти, – каже Дін, коли ми входимо. Просторий номер в стилі сімдесятих: важкі килими, старовинні дубові меблі, на вікнах червоні порт’єри, на журнальному столику стоїть ваза зі штучними квітами, а ще портрети перших президентів Америки на стінах. Єдиною ознакою сучасності є Wi-Fi. Навіть телевізор і той не працює.
– Не сильно розряджайте телефони та ноутбуки. Розетки не підходять, – кричу вже в спинам братам, які розходяться по кімнатам.
О третій годині ранку чую дивні звуки в номері під нами. Цікавість бере верх і, озброївшись кам’яною сіллю, вирішую спуститись і все перевірити. Проблема ж не в тому, що сонний Дін завернув не туди, хтось цілеспрямовано нас сюди заманив. Що трохи підтверджує теорію про людину з демонською кров’ю в жилах. Зрештою, покоління Сема було не єдиним у Азазеля.
Коридори вистелені червоними килимами як в “Оверлуці” версії Кубрика. Спускаюсь на другий поверх і виламую замок в номер, який знаходиться під нашим. Не знаходжу там жодних привидів, хоча за ідеєю Стівена Кінга, готель повинен ними кишіти. Ще раз оглядаю номер. Велике двоспальне ліжко з балдахіном акуратно застелене, вікна відчинені і свіже повітря ледве колихає важкі порт’єри, все, що потрібно, відключене від електрики. Виходжу в коридор і зупиняюся, а потім присідаю навпочіпки і приставляю руку до підлоги. Вона непомітно дрижить. Ніби насуває щось велике. З протилежного кінця коридору. Там, де ліфти, які, вибачте за незручності, тимчасово не працюють.
Переводжу туди погляд і бачу як з обох сторін від ліфтів на мене суне хвиля крові. До сходів мені не добігти, бо стою якраз посередині коридору, а номер я знову замкнула і не маю бажання виламувати двері. Саме тому я стійко зустрічаю ворога грудьми й вертаю в наш номер, по дорозі викручуючи волосся і витрушуючи чоботи, в які набралось багацько крові.
– Фель, нарешті. Де тебе чорти носили? – щойно заходжу, до мене кидається Дін і зупиняється, коли бачить, яка я.
– Мовчи, – піднімаю руку і йду в ванну кімнату. – Це людська кров. Чоловіча, жіноча і… – принюхуюсь. – Кров немовлят. Тепер я не здивована, чому в цього готелю всього три зірки, а не всі п’ять. Мене зараз знудить.
– Народ, я дещо знайшов, – Сем виходить зі своєї кімнати, втупившись в ноутбук, і ледве не збиває мене з ніг, коли я виходжу з ванної кімнати. – За день до появи Джона Коффі в Луїзіані, який загадковим чином випарувався, коли сталося убивство Елізабет Шорт в Лос-Анджелесі, в Арканзасі була жорстоко вбита жінка з двома дітьми, а її чоловік безвісти зник. Поліція вважає, що то зробив він і тепер десь переховується. Не виключають і версію з коханкою. Я зробив декілька дзвінків місцевим мисливцям і вони кажуть, що до цього приклали руку демони. В будинку вони знайшли дуже багато сірки. Це підтверджує теорію Фель і у нас навіть є фотографія нашого типа. – Сем розвертає ноутбук. – Ти приймала душ о третій ранку?
– А перед цим скупалася в крові. В цьому готелі вбивств ще не було, а це означає, що в якості жертв обрали нас. Там на стоянці одна з машин із арканзаськими номерами. Треба глянути в журналі реєстрації. Я переодягнусь тільки.
Ми виходимо в коридор і безперешкодно добираємося до вестибюлю, де, очікувано, нікого не знаходиться. Дін стає за стійку й витягує товстенний журнал. Сем тим часом вирішує перевірити шляхи до відступу. Вхідні двері виявляються заблокованими. Чорний вихід так само. Шляхом кидання всяких тяжких предметів у вікна, Сем зауважує, що і цей шлях відрізаний.
– Є, знайшов. Компанія чоловіків поселилася у номері двісті тридцять сім за декілька годин до нашого приїзду. Поговорімо з ними. – Дін перезаряджає пістолет і прямує до сходів.
– Це вам не допоможе. – на сходах стоїть чоловік, тримаючись за поручні, хворий на вигляд. Худий, облисілий, з чорними колами під очима, одяг на ньому висить як на вішаку. – Я повинен був це зробити.
– Зібрати нас тут? Що тобі демони за це обіцяли? – звертаюсь до нього.
– І вбити. Тільки так я зможу повернутися до своєї сім’ї, – за спиною чоловіка з’являється трійка демонів з похабними посмішками.
– А вони не сказали, що вбили твою родину? – хитаю головою. – Що голова твоєї дружини майже від’єдналася від тіла, коли медики її піднімали? Що твоїх дітей вдалося впізнати тільки за тим, в яких кімнатах їх повбивали?
– Вона тобі бреше, – один із демонів нахиляється до чоловіка. – Твоя родина жива і у відносно безпечному місці. Зробиш свою роботу і зможеш повернутися до них.
За спиною у чоловіка з’являються привиди – жильці цього готелю. Сем з Діном витягують пістолети і готуються до бійки. Я ж виймаю телефон і розвертаю його екраном до чоловіка.
– Впізнаєш їх? – це фотографії з поліцейських звітів. Побачивши свою мертву дружину, чоловік кричить і вириває залишки волосся на голові. Демони хотіли було вбити його, але передумали. Видно їм потрібен готель у тому вигляді, в якому він є. Ніхто не хоче опинитися на відкритому просторі посеред снігу. Натомість демони нападають на Вінчестерів.
– Ти ще можеш все змінити! – кричу до чоловіка. – Не розумієш? Це вбиває тебе! Твоє серцебиття і пульс з кожною секундою сповільнюються. Через лічені хвилини ти відчуєш біль в грудях, потім твоє серце почне битися швидше, ніби надолужити упущене, потім ти почнеш задихатися і відчуєш слабкість в тілі. З тих самих пір рахунок піде на секунди. Повір мені, смерть буде жахливою. Біль пронизає кожну клітину твого тіла. Ти захочеш кричати, але не зможеш. Захочеш, щоб все припинилося, але воно не припиниться. А потім ти помреш. Тому прошу тебе, припини це. Вбий цих демонів і ходи з нами. Ми зможемо тебе захистити.
В цей момент мене перебиває демон, який із криками, що це помста за Пазузу, нападає. Я його вбиваю, клацнувши пальцями. З іншими двома розбираються брати. Так і залишаємось ми з чоловіком наодинці, який падає замертво на розкішний килим готелю.
– Врятуй його, – просить Сем, але я й без нього кидаюсь до чоловіка. Підбігаю до нього і намагаюсь промацати його пульс. Бідолашний уже мертвий.
– Мені шкода, – шепочу і закриваю йому очі. Потім сідаю коло нього і туплюся в протилежну стіну. Всі жахи минулих місяців знову накочуються на мене і перед очима переді мною знову постають образи Джека, котрий протягає руку для того, щоб я натягнула браслет, Клер, яка приставляє пістолет до своєї голови, Люцифер, який каже, що я не потрібна своєму батькові.
Готель з привидами зникають. Ми опиняємось в снігу посеред гір Колорадо.
– Веселого Різдва? – піднімаюсь, струшуюсь від снігу і починаю розтирати руки. – Ви збираєтесь відморозити собі все, що можна, і все, що не можна?
– Судячи з твого вигляду, тобі зараз потрібна кава. Заодно захопи і нам, – Дін підскакує і вручає мені пом’яті купюри, чому дуже дивуюсь, адже зазвичай каву всім я купувала за свій рахунок. – Нам два подвійні еспресо без цукру.
Закочую очі і махаю крилами. Останнє, що бачу, – Вінчестерів, які прямують до своєї машини.
POV автор
*два дні потому*
– Вона не бере слухавку, – Дін розлючено кидає телефон на стіл і потирає руками обличчя. – Що там у тебе?
– Як я тобі вже два дні кажу, якщо вона не хоче бути знайденою, ти її не вислідиш. – Сем відриває втомлений погляд від ноутбука. – Що там Джоді?
– Каже, що подала її опис у три штати, але навряд чи щось із цього вийде. Фель не дурна, вона в житті не подасться туди, де в Джоді, чи в будь-якого іншого мисливця є знайомі. Вона пішла за кавою і досі не повернулася. Звучить майже знайомо.
– Ми її знайдемо, Діне. Коли-небудь.
Додати до улюблених