Розділ 22 – Учитель цього Вельмишановного ось-ось розгнівається
Почувши все це, Чу Ваньнін спалахнув од гніву. Йому хотілося лишень одного — прикликати Тяньвень і що є сил відхльостати подружжя Чень. Утім, він не міг розплющити очі й покарати їх, адже ілюзія “Повернення до істини” одразу ж розвіється. Примару можна ув’язнити всередині бар’єра лише раз, порушивши його, Чу Ваньнін уже ніколи не почує того, що мала оповісти Лво Сяньсянь далі.
Чоловіку зоставалося лишень зціпивши зуби стримувати несамовиту лють і продовжувати слухати розповідь дівчини.
Після смерті її знівечена, спантеличена душа потрапила до Потойбіччя.
Єдиним, що закарбувалося у пам’яті Сяньсянь після проведеного там часу, був образ пані у червоних одежах, який дуже нагадував примарну церемоніймейстерку з храму. Жінка стояла прямо перед нею, а затим м’яко спиталася:
— Тобі з Чень Бохванем так і не випало розділити ложе за життя, втім, чи не бажаєш ти спочивати разом з ним після смерті?
— Бажаю… Бажаю! — поспіхом згодилась дівчина.
— Тоді я попрохаю його негайно прибути сюди й супроводжувати тебе, що скажеш?
Лво Сяньсянь ледь не вигукнула жадане “так”, як раптом щось пригадала й заклякла на місці.
— Невже… мене не стало?
— Не стало. Я примарна церемоніймейстерка підземного світу, в моїй владі дарувати тобі щасливий шлюб, виконати твоє найзаповітніше бажання.
— Тоді, якщо він супроводжуватиме мене, його… теж не стане? — отетеріло спитала дівчина.
— Так, проте небеса милосердні, життя і смерть не владні над силою кохання. Померти — це мов очі заплющити, тож чи не байдуже?
Як я і передбачав. Володарка церемоній хитрістю переконує душі загадати посмертні бажання, а затим забирає життя инших. Воістину осоружне божество, — подумав у душі Чу Ваньнін.
Хоч Лво Сяньсянь і зазнала несправедливої смерті, та на злісного привида не обернулась.
— Не треба, не вбивайте його. Він не винен, — захитала головою дівчина.
— А за добродушність свою що одержаєш? — з сумною усмішкою на вустах проказала владарка примарних церемоній.
Вона не примушувала Лво Сяньсянь змінити своє рішення.
Яко божество, вона вміла лишень умовляти людей загадувати гріховні бажання, однак присилувати не могла. Її постать покволом згасала, а голос усе тихшав.
— Безтілесна душа[1] вертається на сьомий день. Повернувшись у світ живих, поглянь, що робить родина Чень. Тоді я навідаю тебе знов і спитаю, чи не шкодуєш ти про свій вибір.
[1] Хвень (魂 hún) — нематеріальна, безтілесна душа, енергія ян, також іще іменують “хмарною душею”, яка після смерті полишає тіло і йде на небеса. Вважається, що людина має три таких хмарних душі й сім земних(魄 pò). У світ живих же хвень вертається на сьомий день після смерті.
Сім днин минуло, час настав.
Безплотна душа Лво Сяньсянь прийшла до тями й повернулась до світу живих.
Знайомими стежками вона попрямувала до маєтку Ченів, прагнучи лишень востаннє поглянути на свого чоловіка.
Несподівано садибу прикрашали святкові ліхтарики та різнобарвні стрічки. Приймальня була завалена дарунками з нагоди заручин, а перед входом до головної зали висів великий ієрогліф “Сі”.
Господиня Чень уся світилася, наче й не хворіла зовсім. Посміхнувшись, жінка наказала служкам упакувати подарунки в червоний шовк і прикрасити їх квіттям.
Хто ж… одружується?
Для кого… готують усі ці дарунки?
Хто ж… збирається написати три листи й провести шість обрядів?[2]
Хто…
[2] Сань шу льов лі (三书六礼 sān shū liù lǐ) — “три листи та шість обрядів” — традиційні китайські шлюбні звичаї. Три листи — це три офіційні документи для укладення шлюбу між двома сім’ями: лист про заручини, дарчий лист та весільний лист. До шести обрядів належать пропозиція про заручини(робить сват/сваха), перевірка на сумісність за зірками, вручення подарунків на заручини, вручення нареченим весільних дарунків, вибір дати весілля обома сторонами та сама весільна церемонія.
Душа Сяньсянь пробиралася крізь заклопотану юрму, вслухаючись у людський гамір.
— Пані Чень, вітаємо із заручинами вашого сина з донькою магістрата Яо. Коли відбудеться святкування?
— Пані Чень так поталанило.
— Шанована панянка Яо й справді щаслива зоря сім’ї Чень! Тільки гляньте як обличчя господині пояснішало після заручин.
— Ваш син та панна Яо, мов золото і нефрит — пара, створена на самих небесах. Можна вам лишень позаздрити, ха-ха-ха-ха.
Ваш син… ваш син… Котрий з синів? Хто одружується з дочкою родини Яо?
Вона нестямно плутáла знайомими залами, шукаючи поміж сміху й галасу таку рідну постать.
І вона знайшла її.
Чень Бохвань, схрестивши руки за спиною, стояв перед кущами півоній у задній залі. Обличчя його змарніло, щоки запали. Убраний у червоні одежі, не звичні весільні, а у жаристі, розшиті метеликами. За звичаями міста Барвистих Метеликів їх мав одягати майбутній зять, коли йшов до будинку нареченої, аби просити її руки.
Він… збирається освідчитись їй?..
Усі ці розкішні весільні дарунки, повні золота, срібла і перлів — усе це підготував він… Чень Бохвань, мій чоловік, для дочки сім’ї Яо?
Раптом Сяньсянь пригадала, як вони побралися.
Нікого не було, опріч них двох. Одне серце і нічого більше.
Ні церемоніймейстера, ні дружки, ні дружби, ні подарунків. У ті часи родина Чень ще не нажила статків, тож не мала навіть пристойного набору коштовностей. Бохвань підійшов до мандаринового дерева, яке вони разом посадили у дворі. Зірвавши ніжну квітку, він дбайливо заправив її у волосся Сяньсянь.
— Який у мене вигляд? — спиталася дівчина.
— Чарівний, — відповів юнак.
Парубок на мить замовк, а затим, ніби вибачаючись, погладив її по волоссю:
— Ти вартуєш кращого.
Лво Сяньсянь усміхнулася і сказала, що їй і цього досить.
Чень Бохвань заприсягся влаштувати для коханої пишну весільну церемонію, на яку запросить людей з усіх усюд, як тільки мине трирічний термін і їхній шлюб буде можливо узаконити. Він стріне її й посадить до розкішного паланкіна, що нестимуть восьмеро людей, а сама Сяньсянь буде ошатно увінчана золотими й срібними прикрасами. Приймальню ж завалять весільними дарунками.
Тодішня обітниця досі дзинчала у вухах. Нині ж квіття буяло, а повен місяць сяяв у небі[3]. На грандіозну церемонію прийшло безлік гостей, але він одружувався з иншою.
[3] Хва хао юе юань (花好月圆 huā hǎo yuè yuán) — ідіома “квіття буяє, а місяць повен у небі сяє” означає подружнє щастя. Здебільшого так вітають зі шлюбом.
Шалена лють і невимовне горе хвилею накрили дівоче серце. Сяньсянь відчайдушно закричала, намагаючись подерти на шмаття ці кляті червоні шовки та парчу в кімнаті, однак тепер вона була лиш духом, що більше не міг нічого торкнутися.
Немовби щось відчувши, Чень Бохвань озирнувсь. Його сповнений порожнечі погляд уп’явся в шовки. Вітер не дмухав, утім тканина продовжувала тріпотіти.
До юнака підійшла молодша сестричка. У її волоссі поблискувала біла нефритова шпилька: дівчина потайки оплакувала когось.
— Даґе[4], прошу, з’їж бодай щось. Ти кілька днів ні крихти в рота не брав, а тобі ще треба поспішати до будинку магістрата, аби руки його дочки просити. Якщо так і далі піде, твоє тіло просто не витримає, — промовила молодша сестра.
[4] Даґе (大哥 dà gē) — старший брат.
— Сяомей[5], чуєш, як хтось плаче? — несподівано спитався Чень Бохвань.
[5] Сяомей (小妹 xiǎo mèi) — молодша сестра.
— Га? Та ні, даґе. Гадаю, ти занадто… — зціпила дівчина зуби, не домовивши.
Чень Бохвань усе ще дивився на те, як тріпотять жаристі шовки.
— Як матінка почувається? У гарному настрої? Хвороба її більш не турбує?
— Даґе…
— Добре, що вона видужала.
Парубок застиг на мить, замислившись, а затим пробурмотів:
— Я вже втратив Сяньсянь. Я не можу втратити й матір.
— Даґе, будь ласка, піди поїси…
Лво Сяньсянь заливалась сльозами, нестямно кричала, хапалась за голову, судомилась од страждань.
Не… Не йди… Не… Не полишай мене…
— Гаразд, — проказав Чень Бохвань.
Його змарніла постать зникла за рогом.
Ошелешена Лво Сяньсянь лишилась сама. Сльози горохом котилися по щоках. Раптом до дівчини долинули голоси братів Чень, що прирекли її на смерть. Середній брат шепотів молодшому:
— Матінка аж сяє від щастя. Нарешті в неї камінь з душі спав[6].
[6] Ї квай ши тов лво ді (一块石头落地 yí kuài shí tou luò dì) — ідіома “камінь упав на землю” означає зітхнути з полегшенням; позбавитися тягаря, що гнітив; зникнення усіх тривог.
— Ще б пак! Пів року хворою прикидатись, аби тої вбогої паразитки здихатись. Як вона може не радіти?
Молодший брат цокнув язиком.
— Не можу повірити, що вона просто взяла собі й вмерла, — промовив він.
— Ми її всього лиш на вулицю спровадили, не смерті ж бажали. Невже вона була настільки дурна, що клепки не вистачило про допомогу попросити?
— Хтозна. Можливо, була така ж боязка, як і її старигань-батько. Ну померла вона, ми тут яким боком? Нашої вини тут немає. Хоч матінка її й дурила своєю “хворобою”, нам узагалі-то теж не солодко було. Сам подумай, тільки бовдур вибере якусь селючку замість дочки повітового магістрата. Ба більше, якби ми образили шановану панянку Яо, важкі б часи для нас настали[7].
[7] Хе ї ху (喝一壶 hē yī hú) — китайський розмовний вираз, що означає мати важкі часи, наслідки, з якими складно впоратися.
— Слушно кажеш, ця Сяньсянь такою дурепою була. Жити не хотіла, ото й змерзла до смерті й ніхто її не порятував.
До вух Сяньсянь долетіли ці слова. Лиш після смерті їй нарешті відкрилися очі, що вона так звана “провісниця нещастя” тільки тому, що бідна, низького статусу й ніколи не зрівняється з шанованою дочкою повітового магістрата.
Лиш бовдур обере селючку.
Врешті-решт, дівчину поглинуло безумство. З серцем, сповненим ненависті й образи, Сяньсянь вернулась до храму примарної церемоніймейстерки. Вона померла тут. Слабка і безпорадна. Проте тепер в її скам’янілому серці зосталося місце лишень для цілковитої злоби. Колись Лво Сяньсянь була добродушною і лагідною дівчиною, та цієї миті вся ненависть, яку вона придушувала за життя, вся злоба, якій Сяньсянь не давала волі, вирвалася назовні. Несамовитий крик зірвався з її вуст, горло перехопило, очі почервоніли, а душа затремтіла.
— Я, Лво Сяньсянь, готова віддати свою душу в пазурі пітьми, аби обернутись на безжальну потороч! Благаю вас, Примарна владарко, лише про помсту! Бажаю, щоб уся родина Чень сконала жалюгідною смертю! Бажаю, щоб вона… Бажаю, щоб моя, гірша від звіра, свекруха, власноруч обірвала життя своїх синів! Усіх до одного!!! Хочу, щоби Чень Бохвань відправився зі мною до Потойбіччя! Щоби він спочив зі мною! Я НЕ ЗАСПОКОЮСЬ! НЕНАВИДЖУ ЇХ! НЕНАВИДЖУ!!!
Глиняна скульптура на вівтарі опустила повіки, а її губи вигнулись у посмішці.
Безтілесний, ледь чутний голос прокотився храмом.
— Твоє поклоніння почуто. Най буде так. Відтепер ти — злісна примара. Піди ж, зітри з землі людської, усіх, хто завдав тобі шкоди…
Зненацька спалахнуло криваво-червоне сяйво й опісля Сяньсянь уже нічого не пригадувала.
Утім, Чу Ваньнін знав, що трапилось далі. Примарна церемоніймейстерка скерувала привид Сяньсянь на пані Чень, і, тілом жінки, примара стала один за одним убивати членів сім’ї Чень.
У червоній труні, що викопали на схилі гори, знаходився Чень Бохвань. Отак примарна владарка виконала найзаповітніше бажання Сяньсянь — поховати її разом з коханим. Опріч цього, божество навмисно перемістило домовину на місце, де старший син та його нова дружина збирались зводити будинок, як найлютіше прокляття і помсту родині Чень.
Запах, що линув із труни молодого пана Ченя, був ароматом парфумованої пудри “Сотня метеликів”, який опинився на Сяньсянь у день смерті. Домовину охоплювали надзвичайно потужна демонічна енергія та важкий аромат, бо душа Лво Сяньсянь спочивала всередині разом із Чень Бохванем.
У дівчини не зосталося нікого з родини. За звичаями, померлих сиріт кремували, а не віддавали землі. Отже, вона більш не мала матеріяльного тіла і могла набути його тільки в домовині, створеній примарною церемоніймейстеркою. Коли Чу Ваньнін хльоснув золотою лозою по криваво-червоній труні, тим самим відкривши її, душа Сяньсянь полишила свій пристанок і розлетілася, тимчасово не маючи змоги відновитися. Саме тому, коли домовина прочинилась демонічна енергія ослабла.
Утім, чому в химерному царстві кожному мертвяку в пару поставили мертвячку, а Чень Бохваню — наречену-примару з пап’є-маше?
Чоловік на мить замислився, перш ніж збагнути: примарна хазяйка не порушила б обіцянки. Тож наречена з пап’є-маше була “матеріяльним тілом” Лво Сяньсянь, инакше кажучи, посередником, адже тільки вона могла спочивати разом із Чень Бохванем.
Нарешті все стало на свої місця.
Чу Ваньнін дивився на безпорадну дівчину в ілюзії завіси, силкуючись щось сказати, та слова застрягли в горлі. Старійшина Юхен ніколи не вирізнявся багатослівністю; усе, що злітало з його вуст, було сухим.
Мовчання затягнулося, і, зрештою, чоловік так нічого й не промовив.
Лво Сяньсянь стояла в цілковитій темряві, широко розплющивши лагідні круглі очі.
Коли Чу Ваньнін глянув у ті очі, серце нестерпно стиснулось. Йому не стало духу стрітися з її поглядом іще раз. Він бажав піти. Чоловік уже збирався розплющити очі, аби покинути бар’єр “Повернення до Істини”, втім дівчина несподівано заговорила:
— Яньлво-ґеґе, я б хотіла вам іще дещо сказати.
— Так.[8]
[8] ЮЩЕНКО ТАК!
Сяньсянь опустила голову, закрила руками обличчя і заридала, тихо промовляючи:
— Яньлов-ґеґе, мені невідомо, що я вчинила з того часу, але… я справді не хотіла, щоби мій чоловік помер. Я не хочу бути безжальною поторочею! Чесне слово, я не крала мандаринів. Я дійсно дружина Чень Бохваня, і в житті нікому шкоди не бажала. Я правда нікому не хотіла зашкодити. Будь ласка, благаю вас, будь ласка, повірте мені…
— Я… не… брехала… — тремтливим голосом проказала дівчина, захлинаючись сльозами.
Я не брехала.
Чому за життя мені майже ніхто ніколи не вірив?
Лво Сяньсянь безвідрадно схлипувала і схлипувала.
Раптом низький голос Чу Ваньніна пролунав у темряві. Чоловік не був багатослівним, але сказав з упевненістю:
— Так.
Слабеньке тіло дівчини здригнулося.
— Я вірю тобі, — промовив він.
Лво Сяньсянь намагалася витерти сльози, а вони все текли й текли по щоках. Зрештою, дівчина затулила руками змокріле від ридань лице та низько вклонилася постаті, яку не могла розгледіти в пітьмі.
Чу Ваньнін розплющив очі й надовго замовк. Час всередині завіси плинув инакше, ніж у реальності. Він провів там не одну годину, тоді як для людей ззовні минула лишень мить. Мо Жань іще не вернувся. Нечисленні живі члени родини Чень з острахом гляділи на Чу Ваньніна.
Чоловік зненацька відклав Тяньвень і звернувся до господині Чень:
— Я почув про ваші кривди й помщуся замість вас, тепер ви можете піти на спочинок.
Жінка скам’яніла на місці й втупилася налитими кров’ю очима в Чу Ваньніна, а затим знепритомніла, глухо упавши на землю.
Чоловік знов підняв голову та пробігся поглядом по обличчю пані Чень, а опісля спинився на молодшому синові.
Його голос навіть не здригнувся, залишаючись таким само крижаним як раніш.
— Я запитаю востаннє… — повільно проказав Чу Ваньнін, чітко вимовляючи кожне слово. — Ви справді не знаєте, кому належав той голос?
Додати до улюблених