«Існує два способи жити: ви можете жити, так ніби не буває ніяких чудес, і ви можете жити, так ніби все є дивом.»
А. Ейнштейн
Двір будинку був скромний але доглянутий. Нова загорода у квіткарника, що розпустився у всій красі, надавала йому прекрасного вигляду. Дитяча гойдалка закріплена за важку гілку рясної вишні тихо погойдувалася в такт нічного вітру. В глибині хати горіла свічка немов когось чекаючи. «Мабуть хтось помітив, що я пішла.» — подумала Герда.
У родині було пʼятеро дітей. Для Герди це була сімʼя та не кровна бо виховував її ще з самого дитинства батьків брат Сервідей Гримальський. У котрого не дуже склалося з першою дружиною, з якою зʼявився на світ вже сімнадцятирічний Емануель. Герда була старшою на два роки.
Девʼять років тому Сервідей одружився вдруге й зачав на своє щастя ще трьох дітей, найстаршому з них Аркадію зараз було вісім. Сервідею меншому, названому в честь батька й діда, шість. І найменшій Емануелі пʼять, котру назвав своїм імʼям Емануель, бо як казав: його імʼя звучить по-дівочому красиво. Діти в своєму ранньому віці зазнали втрати найріднішої людини. День тому мати покинула їх назавжди. Незвідані смерті селян, що зазвичай повідомлялись на світанку, торкнулися її сім’ї, тому цієї ночі їй була не така страшна власна смерть і не так, як завжди дороге життя. Надивившись на понурі й безжиттєві дитячі обличчя, Герда наважилась піти у сутеніючий ліс в надії знищити серійного вбивцю.
Герда щиро любила цю сімʼю та хотіла б знати справжніх її батьків. Як їй казав дядько: «Мій старший брат шукав смерті й героїчно загинув у Хрестовому поході визволяючи Палестину. А твоя матір не довго бідкалась, вона й до того була сумнівною господинею та уздрівши іноземного торговця з опʼянілим акцентом — довела, що не мала ні краплі благорозумності й мигцем чкурнула до його долини». Як правило тема батьків не викликала в Герди журливих почуттів. В дійсності батьки залишили Герді у спадок лишень кволу халупу, що тріскотіла під напором вітру й під час дощів геть погрузла в пів метра в глибину. Це не багато розповідало та вважалося фактом фінансової кризи. Використовували халупу як схованку мішків від негоди.
Переступивши поріг Герда зустрілася з напруженим поглядом Емануеля. Той мав землянисте волосся і був зовсім худий одягнений в стару батькову сорочку і кудлаті вовняні штани.
— Брате, я знаю хто вбивця. — Без передмови відрізала дівчина. Скептично оглянувши її хлопець поставив на стілець свічку.
— І хто ж?
— Він… — Герда ніби тільки зараз зрозуміла всю шаленість і фантастичність з якою зіткнулася. — Це чудовисько.— Дівчині було дивно чути свій неприродно камʼяний голос. Її огорнув напад тривоги й щастя бо вона тут в затишній домівці де чути як сопе дядько й розмовляє увісні Емануела.
— Певно що ніхто інакший, який він мав вигляд? — Заспокійливо мовив брат.
— Ні, ти не зрозумів. Це справді був монстр. Мав кровожерливі очиська й бліду венисту шкіру. В нього мався прислужник, карлик, все говорив на нього пан та панич, а той сказав що це такий карликовий народ «Граничів», та вони не такі невинні як мені здалося на перший погляд, бо вміють завдавати такого пекельного болю, що я аж знепритомніла від шоку.
— І як йому це вдалося? — Спокійно спитався Емануель.
— За допомогою справжніх чарів… — Герда замовкла розуміючи казковість сказаного. Емануель довгий час вдивлявся в її загострене обличчя, й згодом зрозумівши, що такої байки ще не чув і жартувати Герда не посмілаб, спокійно ствердив.
— З тобою трапилося лихо. Але немає в світі народу граничів, це ж брехня.
Вирішивши закраще зараз відпочити ніж вести сонні балачки, вони домовилися про завтрашню розмову. Тому на світанку Емануель назначив зустріч по обіді бо наполягав дівчині відіспатися, а він пішов на ферму грузити ящики у віз, що їхали у місто. Так і сталося. Зранку Герда відвела Аркадія та Сервідея меншого до школи й навела порядок у домі, зварила супу й спекла хлібу, читала Емануелі народні казки і звʼязала їй нову ляльку. Цілий ранок вона змушувала себе не згадувати вчорашні події аж до обіду. А коли настав час розмови відвела сестру до сусідньої хати де мешкала приємна жінка на імʼя Жасмін Імперіолі зі своїм роботящим чоловіком.
Надаючи ходи Герда била коліньми в наповнений їжею кошик. Та раптом вона вгледіла біляву косу ту саму, що бачила минулої ночі. «Та цеж та красуня, яку ніс Адам у підвал.» — згадала Герда. Вона спомʼянула й те як зрідка бачилася з нею у церкві, бо та була дочкою священника. Дівчину звати Ремедіос, була ровесницею Емануеля. Мала інтерес до біблії та янгольську вроду. Але зіпсувала собі репутацію через своє невситиме єство, і як не дивно з чотирнадцяти років безсоромно прозвалася церковною лярвою, на що її батько, — отець Аліпій, домовився з паном Іньяціо, щоб той знайшов пригожого їй чоловіка. Той запланував на її повноліття негайні заручини зі своїм тридцятирічним сином Хосе де Рібасом. Та Герда чула від Емануеля про їхню любовну інтригу, й про те як Ремедіос провела дві ночі з ним у халупі її батьків.
Зараз не схоже було, що Ремедіос налякана чи зазнала будь-яких потрясінь. На серці щось неприємно стиснуло. Але як маніяк міг відпустити Ремедіос й її саму? Герда вже була готова повірити в фантастику світу про яку розповідав Адам.
Тим часом Емануель чекав її на лавці, що була прибита до фермерської загорожі. Вручивши йому кошик з обідом почала свою розповідь. Надаючи більш детального опису й згадуючи кожну деталь діалогу, наголошуючи про фантастичність але не менш реальність вчорашнього. Дівчина розповіла й про Ремедіос, що та була єдиним свідком тих подій але була без свідомості. Герда не була певна, що та щось памʼятає. Емануель розпашів при згадці Ремедіос, що не здалося дивним Герді, та все одно вислухав неперебиваючи доївши весь обід.
— На яку ж втіху йому було відпускати тебе? Я звичайно радий та хіба ж Адаму не було зрозуміло, що ти розповіси це кому–небуть.
— Так, це необачно, — Дівчина покосилася на нього, той ледь помітно кивнув, — Можливо думав мені не повірять або злякаюсь.
— Дивно, бо ти геть інакша й це помітно. — Зауважив брат.
— Все ж це і лякає, він мене обезброїв та загрози не ніс, що ж йому потрібно?
— Він ніби казав щось про «довіру»?
Герда кивнула й розмірковуючи про нічні події по спині з запізненням пробіглося сотню крижаних мурашок.
Емануель пішов на свою другу працю в поле до конюха. Дядько колись заплатив щоб той чоловік навчив підростаючого Емануеля поведінки з кіньми й правильної їзди. Й згодом Емануель став сам цим займатися й мав якийсь заробіток. Герда вернулась додому забравши Емануелу через деякий час зустріла Сервідея, котрий раніше прийшов з роботи бо він і вся його сімʼя були запрошені на службу до церкви. Сервідей працівник єпархіальних управлінь і місій для церкви. Присутність його та його сімʼї була досить значною.
О сьомій після вечері, родина Гримальських (але не вся, був ще відлюдькуватий дід, та про нього згодом) відправилася в храм. В першу чергу дівчина купила шість свічок які роздала кожному члену родини. Підпаливши і поставивши їх за упокій матері, усім стало легше. Дядько Сервідей спустився на коліна, із тужливого обличчя полилися сльози.
Отець після виспівування неголосно сказав: «Церква – це наша досмертна Божа школа, яку проходимо ми всі. Не стидаймося відкрито понести до неї всі наші печалі, всі наші недостачі. Помолімося за цю Церкву, за дах над нашими головами, за їжу на Божих землях, за людей, що віддали своє життя за нас на цих землях…»
Настав час молитися і всі разом позаплющували очі й бубніли собі під ніс невиразне. У таку спеку здавалося, що це вулик з бджолами. Герда краєм ока помітила Ремедіос, що сиділа у кінці церкви і на її диво не молилась. Білявка тримала книгу «Діяння святих апостолів» раптом її ноги вульгарно розїхалися й хитренько поманила пальцем одного з чоловіків який наче усі молився але очима пожирав дівчину.
Священник Аліпій мав на меті віддати майбутньому чоловіку дочки сан, який і мався по праву одержати Хосе від Отця.
Ремедіос, як відомо, мала таємні інтимні стосунки із Гердиним братом Еммануелем. Та через скорі заручини їхні стосунки припинилися. Але Емануель досі живе марними сподіваннями, що візьме її за дружину навіть якщо потрібно буде пролити кров.
Чоловік, якого Ремедіос підізвала й вислизнула з ним у сарай за святилищем до копиці з сіном, звався Алан Імперіолі. Мав за дружину сусідку Гримальських, молоду Жасмін Імперіолі. Котра не могла народити й цибулини бо була хвора на цервіцит. І в силу своєї волі чоловік з роботящої худоби перетворився на хмільного залицяльника. Ремедіос недовго тужила за меланхолійним поглядом Емануеля і досить швидко переключила увагу на жвавого слюсаря Імперіолі.
По закінченні церковної служби люд перехрестився й кожен розійшовся по своїх домівках. Та Герда не поспішала покидати територію церкви. Вона помітила дивну тінь в гущавині цвинтаря й придивившись підбігла. Там бродив восьмирічний Аркадій Гримальський, котрий мав по життю сумний вигляд але зараз він виглядав винятково самотньо. Ще з дитинства було зрозуміло, що хлопчик незвичайний бо народився з розплющеними очима й зверхньо поглядав на присутніх. Іноді родину лякала його манера пильно, не кліпаючи, дивитися на речі. Коли Герда підступила ближче то помітила, що хлопець вивів крейдою епітафію: «Тут ніхто не спочиває бо її немає».
— Що за дурниці ти нашкрябав?
— Всі пишуть, що в могилах мертві спочивають але її немає і мертві не можуть спочивати це ж те саме що спати, а сплять..
— Я зрозуміла. Давай напишемо по-іншому.
Герда витерла напис краєм святкової сукні і написала: «Тут спочивають безкінечним сном». Аркадій кивнув й вона попросила його піти додому й переказати, що повернеться пізно бо хоче почитати. Герда рушила в забудову поблизу, що звалася бібліотекою. Дядько частенько водив її маленьку туди навчаючи основу біблії (бо інших книг практично не було). Колись, прийшовши в бібліотеку втомленою від веселощів дванадцятирічна Герда випадково зустріла незнайомого молодика, що назвався як Патріарх Каллісто. Та навряд він й справді був тим ким звався, бо не мав ні сан у спадок ні власної церкви. Каллісто заперечив дівчинці, пояснюючи все тим, що освячував не храми, а людські душі. Розповів, що прибув з Палестини гінцем й мав важливу звістку для пана Іньяціо. Дівчина розуміла, що їхнє вільне населення не лічило в собі рабів чи чинновників тому феодальні відносини стосувалися безпосередньо Іньяціо де Рібаса в якого було більше майна завдяки його торгівлі в містах. Однак яку йому приніс звістку Патріарх Каллісто, для Герди залишилося таємницею. Проте, молодик мав балакучу натуру розповів їй про своє благородне походження й те що міг простити людині всі її гріхи зцілюючи душу, як справжній єпископ. Сказав, що збагнув це ще змалечку коли над його батьком висіла загроза смерті в війні проти войовничого кочівного племені. Він згадував накручуючи й без того накручені вуса, як сповідавши батька відпустив на війну й взнавши, що на полі бою не залишилось жодної живої душі окрім рідного батька, на його плечі впав тягар відповідальності за Божий дар та подальше його застосування. Герда попросила щоб той освятив її душу та молодик пошанливо сказав: «В твоєї душі немає гріхів бо вона чиста, як сльоза. Але ти дівчинко можеш тільки запобігати гріхам.» Й тоді раптом в Герди виникло почуття чистого захоплення цією людиною. Вона немов щойно помітила його чарівні русяві кучері з небесно блакитними очима й дівчинка відразу запропонувала женитися на ній. Патріарх щиро розсміявся й сказав, що для такого гріха хай шукає не священника, проте запропонував приятелювати допоки не вернеться на батьківщину. Та на превеликий жаль для Герди, він зостався в церкві лишень на кілька днів, бо мався відправити відповідь на лист, яку пише пан Іньяціо. Й так вони просиджували вечори в бібліотеці з Каллісто котрий взяв на втіху звеселяти малу й жваву Герду своїми розповідями. Вона запамʼятай як він розказував про юнацькі часи в далеких тропічних краях де буденно палало сонячне світло, ходили велетенські слони й безтурботно паслися плямисті жирафи. Герда була в захваті бо про таке навіть не чула, в дитинстві не було кому їй казки складати. Коли дівчинка була в школі, Каллісто зосереджено вивчав книжки в бібліотеці. Іноді він переповідав прочитане в бібліотеці й дещо Герда згадала в теперішньому коли зрозуміла подібність історії. Він переказав книгу з назвиськом Щоденник Євгенія Гримальського. Ще тоді дівчинці здалося це цікавим бо й ділила з автором одне призвісько. «Можливо це твій предок», — запропонував Каллісто. За кілька днів перед відʼїздом він сказав, якщо його пан та пан Іньянціо дійдуть певної згоди то Каллісто буде навідуватись в цю долину. Та певно пани не дійшли згоди, бо попрощався він з нею як годиться.«Я Патріарх Каллісто з Палестини, — сказав він, — благословляю тебе на щасливу долю. Але запамʼятай, доля яка на тебе чекає, насамперед залежить від твого вибору». Гірко тоді було дівчинці й хотіла вона поїхати за гінцем та Сервідей пильнував її.
Ночами в спробі заснути Герда смоктала пальця й скубала косу. Та з роками все минулося лише десь глибоко в душі засіло відчуття втрати, яке часом поколювало в грудях.
Відкривши підгниваючу й вкриту густим пилом книгу, Герда відвела очі лишень перед світанком.
Додати до улюблених