Від лиця Лева
«Давай просто удамо, що цього не було. Я був п’яний»
«Це найкраще рішення»
Вечір був прекрасний. Я вирішив його провести разом зі своїми студентами. Ми говорили про все на світі. Це не були збори, просто всі відпочивали після важкого робочого дня. Та весь цей час з моєї голови ніяк не виходив поцілунок. Якщо я ще раз побачу його п’яним – вб’ю.
Хоч на вулиці й було прохолодно, але хорсовці взяли покривала з кімнат і всі були укутані в них. Марія, Стефанія та Юрій як завжди сиділи разом. Блондинка вперше була без маски, але я бачив, що їй через це трохи незручно. Як їй допомогти? Вона весь час намагалася покривалом прикрити свій шрам. Стефанія, помітивши це, засмутилася, як і я. Вона обняла її, ховаючи поранену щоку.
Я помітив Влада неподалік. Сподіваюся, він не прийде до нас. Ще його мені не вистачало. Але він спокійно сидів на траві, щось роблячи в телефоні. Неподалік я побачив ще Єсена з Мирославою, які саме поверталися з оранжерей і щось весело обговорювали. Хоч і погода сьогодні була похмура, але в академії було спокійно. Багато студентів було на подвір’ї.
Коли вже починало темніти, всі пішли до своїх гуртожитків. Мені ж потрібно було чергувати по академії сьогодні вночі, тому я пішов до своєї аудиторії, поки ще не почалась комендантська година. Взявши книгу, почав читати. Але у двері постукали.
— Входьте.
Це був Єсен.
— Добрий вечір. Я вам книгу хотів віддати.
— Добрий. Давай сюди. Чаю?
— Давайте, бо щось трохи горло болить.
Я поставив чайник та забрав у хлопця книгу. Зараз багато хто почав боліти через різке похолодання. Я хвилювався за брата. Ще цього мені не вистачало.
— Може побудеш день в кімнаті? Поп’єш трохи чаю, відпочинеш.
— Та ні, у мене імунітет завжди хороший був. Потрібно буде з собою чай носити.
Я заварив напій та поставив чашку перед хлопцем.
— Асгайр розказував.
У двері знову постукалися.
— Входьте.
Цього разу це була Камелія. Я усміхнувся їй.
— Заходь.
Єсен подивився на неї та привітався. Він хотів піти, але я зупинив його, даючи знати, що хвилюватися не потрібно. Він вирішив залишитися.
— Ти по ділу?
— Та ні, просто нудно було. Але..
— Залишайся.
Камелія сіла на стілець поряд з Єсеном та подивилася на хлопця. Тепер, знаючи, що біля мене зараз мої рідні люди, на душі стало тепло. Рідні люди. Точно, тест ДНК.
Я швидко відкрив пошту. Він вже прийшов. Хоча даремно його замовляли. Як зробити так, щоби повернути повагу до моєї мами. Той не може все показати. І тато вмер вже.
Я помітив, що мама з Єсеном розговорилися на якусь тему. Я не став їх перебивати, просто слухав їхню розмову. Так приємно було спостерігати за цим. Здавалося, життя ставало тим, яким воно повинно бути. Жаль тільки, що без батька. Але він сам зробив свій вибір. Та і його вже не повернути. З однієї сторони, це на краще, але з іншої.. Все ж він мій тато. Я не можу вічно злитися на нього.
— А й справді, ліс у нас не звичайний.
— Так, всі велесовці захоплюються ним. Навіть Стейсі.
— Вибачте, що перебиваю, але комендантська.
— Ой, точно. Дякую, що нагадали. До побачення.
Єсен вийшов з аудиторії. Мама відразу прийняла свій справжній вигляд. В очах її був сум.
— Я так хочу йому сказати, але як він відреагує? І якщо про це дізнаються інші, його можуть висміювати.
Я взяв руку мами, щоби підтримати її.
— Тут до твоєї появи ми таємно від нього зробили тест ДНК. Він багато чого скаже. І поверне твою репутацію. Ти зможеш більше не переховуватися.
Вона подивилася на мене. В її очах була іскра надії.
— Справді? Але.. Як нам це зробити?
— Спочатку завтра потрібно забрати результати. Дамелі, Марія, Даниїл та Стейсі розберуться з тим, щоби вони потрапили до Єсена. А далі щось придумаємо.
— Що б я без тебе робила.
— Пішли. Мені чергувати, а тобі відпочивати.
— Я з тобою почергую, можна?
— Як скажеш.
Вона перетворилася назад на Камелію і ми вийшли з аудиторії. Я відразу прийняв подобу вовка. Мама усміхнулася та погладила мене по голові. Ми пішли перевіряти коридори академії. Хоч я і не повинен сьогодні чергувати, але прийшлося терміново замінити Петра. Щось сталося в селі. Він говорив, що зв’язане з темною магією.
За воротами академії патрулювали чурівці. Потрібно було дивитися, щоби в академії їх не було. Іноді вони люблять прогулювати патрулювання, за що їм дістається.
— Обставини не найкращі.
Я кивнув і перетворився назад на людину.
— Постраждали люди.
— Жах. Сподіваюсь, вони живі.
— Так, жити будуть. Але з цим потрібно розібратися. Село не раз нас прикривало і воно є домом деяких викладачів.
Ми пішли на подвір’я. Пустота. Я сів на траву і Камелія повторила за мною.
— Робота в академії не з простих. Ти впевнена?
— Ти знаєш, я завжди хотіла тут працювати.
Я усміхнувся. Вона майже відразу вийшла заміж. Їй було не до навчання. Але зараз її мрія здійснилася. Хіба це може не радувати?
— Леве, як чергування?
Я обернувся. Асгайр Адамович стояв за нами.
— В стінах академії спокійно.
Ректор підійшов до нас і також сів на траву. Зоряне небо було таким гарним.
— Софіє, як тобі в академії.
— Чудово.
— Ви знали?
Я поглянув на них.
— Леве, я відразу можу впізнати, якщо хтось перетворений..
— Я забув, вибачте.
Мама підібрала коліна під себе і поклала голову на них. Вона дивилася на дерево, на подвір’ї академії та думала про своє. Асгайр також мовчав, але не йшов. Ми всі неначе чогось очікували. Я подивився на вхід. Цікаво, що зараз відбувається у селі. Це ми тут в безпеці, а люди там ні. Вони навіть не знають, що відбувається в цьому світі. Не знають правди. А ми, чарівники, захищаємо їх, не в змозі навіть попередити.
— Знаєш в чому була іронія, коли він мене вигнав з будинку за «зраду»?
Я подивився на маму. Асгайр повторив за мною.
— В чому?
— Він сам мені зраджував.
Я засміявся, сам не розуміючи, чого. Можливо, сама ситуація мене розсмішила.
— З ким?
— Ти думаєш, я пам’ятаю? Точно та, яка на той час виглядала гарнішою і робити могла більше. Нагадую, що я тоді була вагітною.
— Класика, ‒ сказав Асгайр. Не можу не погодитися.
Мама почала тихо співати народну пісню. Я відразу впізнав слова, тому підтримав її. І ректор не відставав від нас. Ми просиділи так з годину. Ні про що не говорили, просто тихо співали. На вулиці було досить тепло, не зважаючи на прохолодний день.
Мій телефон задзвонив. Я здивувався. Хто так пізно міг дзвонити мені?
— Ало?
— Вибачте, що турбую так пізно. Це Д’яченко.
— Маріє, чому не спиш?
— Стейсі пропала. У Дамелі її немає. Там, де вона могла бути, її також немає. Навіть у Влада запитала, можливо у них там якась сварка сталася, але й у нього її немає. Навіть більше, він на патрулюванні. Вона нікуди не могла піти, бо заболіла і на вулицю я їй заборонила виходити, поки холодно. На дзвінки не відповідає, поза мережею. Я могла б подзвонити Агнетті Еміліївні, але у мене немає її номеру телефону.
Куди вона могла піти? Настя слухняна, рідко правила порушує.
— Добре, що мені подзвонила, я сьогодні на чергуванні. Не хвилюйся, ми знайдемо її. А Анастасії давно немає?
— Коли я прийшла з пар, то вже не було. Я думала, вона у Дамелі. Але ні.
В голосі Марії було хвилювання за подругу.
— Все добре, не хвилюйся, ми її знайдемо. Вона далеко піти не могла. Лягай спати.
— Не думаю, що засну.
— Може хтось з друзів в мережі? Поспілкуйся, але краще все ж постарайся заснути. Ми її знайдемо.
— Добре.
— Спокійної ночі.
Я вимкнув телефон і встав з землі.
— Анастасія Ґірс зникла. У Дамелі немає і піти нікуди не могла, бо захворіла.
Обоє викладачів різко встали та подивилися на мене.
— Я передам зараз Петру, щоби чурівці пошукали її. Ви перевірте академію. Я Агнетті перекажу.
Асгайр пішов до свого кабінету, я з мамою розділилися по академії. Вона пішла перевіряти гуртожиток, я обшукував аудиторії.
Її ніде не було. Час від часу я заглядав в телефон, щоби перевірити, чи не написала часом чогось Марія. Але нічого такого не було. Камелія також написала, що дівчини справді немає в кімнаті. До нас під’єдналася і Жанна, яка тепер ще мала можливість зловити порушників.
На перевірку всіх приміщень академії пішла не одна година. До мене скоро приєдналася й Агнета, яка боялася за свою студентку.
Я піднявся до старої аудиторії астрономії. Навіть тут її не було. Зате я побачив, як до академії хтось повертався. Швидко спустившись, я побіг до входу. Здалеку я не міг побачити, хто то.
Зараз прокинулися майже всі викладачі. Світало.
До воріт увійшов Влад. Побачивши його, я видохнув з полегшення. На руках була непритомна Анастасія. Вона була одягнена у теплу піжаму. Але зараз на ній була і шкіряна куртка хлопця.
— Що сталося?
— Темний ритуал. Петро Олександрович зі старшими розбирається. Куди нести?
— У мед.пункт.
Я помітив, що у Влада в очах було якесь хвилювання за студентку. Може хоча б вона виправить його? Анастасія має вплив на багатьох.
Я написав викладачам, що дівчину знайшли. Посплю я ще не скоро, тому швидко збігав до себе в аудиторію та заварив кави. Знову мені на ній цілий день жити
Додати до улюблених