Довгі роки, проведені в суцільній порожнечі, обвиті безмежним смутком і злістю на все, що рухається, йшли нестерпно довго. Темна «кімната» безмежно розстелялася незліченими кілометрами. Нічого. Порожньо. Ось якою була смерть заточена під землею? Померти, але все одно бути у свідомості.
Каштанове коротко стрижене волосся м’яко впало в прірву. Через десятиліття Чара звик левітувати в нескінченній пустці.
— Після проходження «кінцівки» все не почалося заново, — єдине, що вимовляв червоноокий, спантеличено вдивляючись у далечінь, прокушуючи губи. – Чому?
Якщо раніше хлопець мав доступ до спостережень за Фріск, то зараз все інакше. Нині він не може від слова «нічого». Зовсім. Він не може спостерігати очима дівчини за монстрами, не може чути голосу. Єдине, що не минуло – невелике тепло від рішучості Фріск.
Змучений видих розрізав тишу. Потираючи обличчя, Чара відчув невеликі мурашки в районі п’ят, більше схожі на неприємні поколювання після затікання кінцівок. Нервово потрусивши ступнями, хлопець знову поринув у власні думки.
Знову неприємні відчуття.
Це дратує, особливо особистість, яка відчувала болю чи взаємодій за десятки років.
А ще напружує.
Поколювання посилилися і перейшли на литки, а потім зупинилися на колінах. Зігнувши ногу, щоб можна було дотягнутися, Чара хотів ухопити за неї руками, але нічого не відчув. Ще пара рухів у місці, де має бути нога, але знову нічого. Все тіло завмерло. Такого ще ніколи не траплялося. Швидко піднявши голову, хлопцеві відкрилося досить цікаве видовище: обидві ноги розсипалися білими частинками, пропадаючи у темній безкраїй пустощі. Судомні рухи руками, у спробах зупинити це, особливо не увінчалися успіхом.
— Що за чортівня!? — прогарчав Чара, уже не знаючи, що думати.
Поколювання пішли далі: на стегна, після таз, кінчики пальців та долоні, передпліччя та плечі. Білі крихти ставали дедалі виразнішими і ближчими. Тіло буквально розсипалося. Хлопець хотів ще щось сказати, але не зміг. Підборіддя, а далі рот розтанули в порожнечі. Відчайдушно брикаючись, Чара намагався «вибратися», але у чорній «кімнаті» нічого не залишилося.
– Мгх .. – Вимучено видавив Чара відчуваючи під собою тверду поверхню. Чорт.візьми.тверду.поверхню.
Швидко опрацювавши інформацію, хлопець негайно встав, спираючись долонями на золотисті квіти. – Руїни?
Не минуло й секунди після усвідомлення того, як хлопця заполонюють емоції. Радість, гнів, сум: все змішалося в один клубок. Він ніби перебуває не тут, не в змозі усвідомити суть того, що відбувається. Стільки років, ні, століть проведених у непроглядній темряві, де немає місця нічому живому, змусили Чару зректися всіх почуттів, залишаючи лише ненависть, що пропалює наскрізь. У перші дні він кричав, боровся, поки зовсім не видихався, він намагався знайти вихід, намагався заперечувати те, що відбувається, десь у глибині душі розуміючи, що шляху назад немає. Далі був гнів. Він ненавидів все: жалюгідних монстрів, які надто доброзичливі і не здатні нічого зробити самі, жорстоких людей, що руйнують все на своєму шляху, не залишаючи місця іншим, ідіотську долю, і, чорт забирай, свого друга, що закінчив пилом на сонячних жовтцях. Після цього було благання. Він умовляв вищі сили, він молився, при цьому не вірячи в бога, він давав клятви що не буде грішити, що буде зразковою людиною і зробить все, що потрібно, аби не гнити в цій пустині. Але, як не дивно, ніхто не прийшов. Чара зневірився. Безкраї простори порожнечі тиснули на нього, він не міг тут перебувати і секунди, він намагався знайти спосіб знову померти, аби не бути самим. Хлопець рвав волосся, а те в свою чергу швидко відростало, повертаючи колишній вигляд.
Після впала людина.
Він спостерігав, створюючи ілюзію на зовнішній світ. Правду кажучи, це мало чим допомагало і навіть посилювало ситуацію. Він стежив за Фріск, стежив за її стосунками з матір’ю і те, як дівчина легко знаходила спільну мову з монстрами, стежив за тим, як усі були щасливі, стежив, як монстри вибралися на поверхню, пропонуючи людям світ і облаштовуючись недалеко від гори Еботт. Чара стежив і ненавидів. Він заздрив.
А потім він отримав задоволення від вбивства всіх.
Мати, батька, братів скелетів, робота-телезірку, милу павучу кондитерку, рибу захисницю та інших. А також від вбивства Азріеля. А потім він вбив Фріск, нарешті задовольнивши заздрість, що викачувала з хлопця всі позитивні емоції. Але все почалось з початку.
Після цього він прийняв. Він прийняв свою нікчемність і вибрав плисти за течією, всоте бачачи, як Фріск падає на квіти, проходить через руїни, Сноудін, Водоспаддя. Він міг лише уявляти, якого це відчувати. Знову випробувати емоції, знову отримати радість від ідіотських історій у луна-квітів. Все це засіло в найдальших куточках розуму, здавалося б, без можливості вибратися назовні. Але це сталося.
Кулаки стиснулися від неприємних спогадів і тілом пробігли мурашки. Він знову відчуває їх. І жовтці пахнуть, так само, як колись букет, який зібрав Азріель для нього. Здавалося б ще трохи і по щоках почнуть текти струмки, але цього точно не станеться. Повернулося все, окрім витрачених сліз.
Топчачи під ногами жовті квіти, Чара пересувається вдалину знайомим коридором. Деякі пурпурові цеглини вже давно відкололися, вкрилися мохом. Ідучи все далі від єдиного джерела світла – величезної дірки вгорі, людина дістається галявини, призначеної для першої появи Флауї. Це місце Чара бачив сотні разів: людина падала, комкала під руками квіти і йшла назустріч байдужому монстру.
Пройшовши до болю знайомим коридорам руїн, Дрімурр не зустрів нікого на шляху. Усвідомлення того, що всі монстри вибралися назовні через тисячоліть ув’язнення ніяк не могла вкластися в голові. Проходячи велике чорне дерево біля будинку матері, у Чари в грудях закрутився величезний, тугий і важкий клубок ниток. Клубок розпачу, болю та туги: туги за батьками, туги за Азріелем. Спогади з милим хлопцем заповнили кожен куточок спогадів, коли Чара зайшов до батьківського будинку. Купа шоколаду, яку Азріель діставав незрозуміло звідки, але тільки щоб подарувати це Чарі, мамин ірисково-коричний пиріг, який вона пекла кожні два дні, вкладаючи туди своє кохання, а потім йшла на королівське крісло, сад батька, який був зіницею Ока для Азгора і приємною окрасою для королівської зали – все одразу перемішалося в голові.
Провівши рукою по обшарпаних стінах, Чара помітив нову книгу про равликів, що стоїть на верхній полиці. Дотягнувшись до неї і зібравши досить значний шар пилу, хлопець зрозумів, що книга нова тільки за його мірками. Пройшовши на кухню, хлопець помітив гніздо білої вовни в раковині, яке було там і з часів спостережень за Фріск. Ідучи коридором, Чара цілеспрямовано рухався у бік своєї кімнати. І він знайшов її.
Старі двері зі скрипом відчинилися, показуючи всіма забуті стіни. По пам’яті підійшовши до столу, хлопець увімкнув лампу, яка хоч якось освітлювала приміщення. Підходячи до ліжка, хлопець усвідомлював, що повернутися нагору він не може. Він мертвий. Для батька, для матері, для всіх у підземеллі, для Азріеля. Він душа, похована разом із тілом його друга. Так було. Так є. Так лишиться.
Поки хтось не прийде і не знайде його.
Але цього не станеться.
Тихо вимикаючи лампу, залазячи під ковдру, Чара дивиться змученими очима на стіну навпроти. Там висить спільна фотографія з ним, Азріелем та батьками. Усі сміються, у всіх видно щастя в очах, яке нічим не перекриється. Але хто знав, що все піде не за тим сценарієм, що задумували Торіель та Азгор для своїх дітей.
Тихо видихнувши, Дрімурр заплющує очі і стомлено провалюється в сон.
На добраніч мам, на добраніч тато, на добраніч Азріель.
Додати до улюблених