9 вересня 2011
Лондон. Цього року осінь розпочалася рано. Йшов лише другий тиждень вересня, а температура повітря знизилася вдвічі, холодні дощі майже не припинялися.
– Пані, я вас не розумію. Глибоко вдихніть і розкажіть мені все ще раз, – офіцер Тоттл втретє намагався щось розібрати серед ридань, булькання і стогонів.
Він дістав з верхньої шухляди столу ще одну пачку сухих серветок.
Жінка середніх років витерла сльози з щок. Все ще заїкаючись, вона почала розповідь:
Йшов дощ. Флісове пальто пані Дорт промокло наскрізь і неприємно прилипало до одягу. Холодний вітер змушував її тремтіти і ще швидше йти до будинку. Як навмисне, ключі залишилися на тумбочці в спальні. Двері ніхто не відчинив. Пані Дорт постукала ще раз і ще, і ще. Тиша.
Неохоче вона пройшла через газон до горщика з петуніями. Зануривши пальці в землю, намацала невеликий предмет – запасний ключ від вхідних дверей. Двері вдарилися об стіну, за спиною місіс Дорт прогримів грім і вдарила блискавка. На підлозі лежало тіло чоловіка. Мертве тіло.
Вона спробувала закричати, але голос застряг десь у горлі. Ноги підкосилися, руки опинилися у чомусь липкому. Кров. Тільки зараз жінка помітила, що підлога в коридорі була бордового кольору.
Тіло чоловіка лежало посеред кімнати. Кров на шиї засохла навколо глибокого рубця. Шкіра була блідою, очі наповнені їдкою рідиною, тіло повністю заклякло.
– Пані Дорт, мій колега поставить вам ще кілька запитань про вашого чоловіка. А я передам інформацію нашому детективу.
Френк Роузфорд зняв окуляри і потер перенісся. Останні дні роботи в поліції виявилися важчими, ніж всі попередні роки. Перед ним лежали папери, які приніс офіцер Тоттл. Він набрав номер і підніс слухавку до вуха. Кілька гудків – і з трубки почувся сонний жіночий голос:
– Френку, я буду брати з тебе по двісті доларів за кожен дзвінок, який ти зробиш, доки я у відпустці. Май на увазі, я запам’ятовую кожен раз, і повір мені – ти розориш державну скарбницю.
– Не я, а злочинність. Не думай, що держава відчує різницю: чи збанкрутує на тобі, чи на масових мітингах проти ігнорування криміналу.
– Аргумент. Я слухаю.
– Вбивство.
– І що?
– Я думав, цього достатньо, щоб зацікавити тебе.
– Люди змінюються, Френку, а ти відстаєш від життя у своєму клоповнику.
– Я запишу це до твого підручника з моралі. Захопи кави по дорозі.
Френк дуже добре знав своїх підлеглих. Особливо Єву. Їй достатньо було сказати про вбивство, щоб вона примчалася з того світу.
За півгодини Єва сиділа в кабінеті Френка, грілася біля батареї і вчетверте перечитувала папери.
Єва була молодою двадцятисемирічною жінкою. Останні чотири роки вона працювала детективом у лондонському відділенні поліції на Фрутвейн-стріт. Колеги рідко бачили її в офісі. Вона приходила лише для того, щоб отримати нові матеріали або передати Френку розкриту справу.
– Ну, що скажеш? – нетерпляче запитав чоловік.
– Я завжди читаю з особливою увагою. Що за поспіх цього разу?
– Я хочу закінчити цю справу до того, як піду.
– О, Боже. Я думала, ти вже п’ять років як на пенсії. Дуже постарів за останні три.
– Наслідки роботи з тобою. Ще два роки, і свою першу пенсію я витрачу на власний похорон.
– Повір, моя прощальна промова поверне тебе з самого пекла.
– Звичайно, я повереуся, щоб змусити тебе замовкнути. А як щодо пана Дорта? Скажеш щось шокуюче?
– Ну, у мене для тебе сюрприз – Єва позіхнула і витягнулася в кріслі.
– Ти знаєш, хто вбивця?
– Я сказала “сюрприз” – не “чудо”. У мене є ідея, в якому напрямку слід рухатися.
– І що?
– Дочекаємося результатів судово-медичної експертизи, поїдемо на місце злочину, оглянемо труп і особисті речі… А там подивимося.
– Тобто не зараз?
– Ні, не зараз.
– Чому?
– Тому що зараз я збираюся поговорити з пані Дорт.
Місіс Дорт м’яко опустилась у крісло в кабінеті Френка. Вона вже не плакала, але очі її все ще залишалися червоними.
– У вас є ще якісь запитання? – вона втомилася повторювати одне і те ж саме, кожне слово віддавалося глухим болем в грудях.
– Пані Дорт, скажіть, будь ласка, у вас є дочка? – Єва пильно придивлялася до обличчя жінки.
– Ні, у нас немає дітей. Я молилася про дитину з того часу, як ми одружилися, але Бог ніколи не чув моїх прохань. – Її очі стали вологими.
– Тоді дозвольте запитати, на чий похорон пан Дорт позичав гроші? – Єва показала пані Дорт чек на тридцять тисяч доларів. – Експерти знайшли його в бардачку вашої машини.
– Його сестра – Емі. Вона потонула близько півроку тому. Том не виходив з дому більше місяця. На нього було страшно дивитися: він майже не спав, пив і весь час плакав.
– Хіба ваша сімʼя не жила в достатку? Чому Том позичав гроші на похорон? Чому взагалі саме він займався похоронами?
– Я не знала, що він позичив гроші. Я думала, що він взяв їх з наших спільних заощаджень. Там було близько п’ятдесяти тисяч.
– Ви коли-небудь раніше помічали, щоб Том брав гроші з вашої «нички»?
– Том займався фінансами. Всі гроші завжди лежали у нього. Не знаю, де саме, але десь в будинку.
– Наші експерти обстежили будинок. Грошей ніде не було. Ні схованок, ні сейфів. – Голос Френка охрип від довгого мовчання.
– Чи були у вас останнім часом несподівані покупки? Машина, там, щось “об’ємне”… – Єва шукала ниточки, які могли б її до чогось привести в цій заплутаній історії.
– Том нещодавно купив будинок на колесах. Сказав, що збирається подорожувати світом. Сказав, що давно хотів нарешті виїхати з цього містечка.
– Цікаво, – очі Єви загорілися. Вона присунула стілець ближче і нахилилася до пані Дорт, – а де він зараз?
– У нас немає місця, щоб припаркувати таку велику машину, тому Том заплатив знайомому, щоб той поставив її в його гаражі.
– Ви знаєте, хто цей знайомий і де він живе?
– Ні, Том ніколи не розповідав мені нічого про своїх друзів чи роботу. Він не дуже любив, коли я його про це розпитувала.
– Гаразд, я запитаю по-іншому: ви бачили цю машину?
– Ні.
Єві було цього достатньо, щоб переконатися, що немає ані машини, ані знайомого, ані гаража. Зате були гроші. Чималі гроші для середньостатистичного чоловіка середніх років, який працює менеджером у невеликій фірмі з перепродажу квітів.
– Місіс Дорт, я співчуваю вашій втраті. Мені шкода, що ми змушені були набридати вам питаннями, але це наша робота. Я вдячний вам за допомогу, ви можете йти. Якщо щось згадаєте – зателефонуйте мені, – Френк простягнув свою візитку, – на добраніч.
Єва кивнула головою на прощання і зачинила за жінкою двері.
– Є якісь здогадки? – Френк втомлено потер очі.
– Ось наш план дій: зараз ти збираєш речі, сідаєш в машину і їдеш додому. Поспиш хоча б вісім годин, вип’єш ранкову каву, приїдеш у відділок, і тоді я розповім свою версію подій.
Єва поставила стілець на місце, взяла плащ і вийшла. Франк глянув на годинник:
02:14
Його повіки наливались свинцем, і, нарешті, він здався, попрощався з черговими офіцерами, що залишилися на нічну зміну, і старенький “Мерседес” помчав його на інший кінець міста.
Додати до улюблених