Кому-завгодно було б усе одно. Їй також. Та не побитому серцю, що розривається на шматки від тих емоцій, котрі осідали в ньому роками. Ці емоції, почуття хочуть кричати, кохати, яро ненавидіти.
Але не вона.
(Акіра Мадо/Сейдо Такідзава)
Занадто холодно. Усі вікна зачинені, проте їхньої провини у цьому немає: навіть геть неласкавий осінній вітер на тлі грози не грає тут зовсім ніякої ролі. Ніхто не винний в жахіттях, що схопили цей дім у пастку безвиході, сплітаючи його фундамент корінням. Щоправда суть від того не змінюється. Все дихає цим нестерпним холодом, нагадуючи про можливість існування на цій території живого лиш невеличкою хмаркою пару, що вкотре крадькома вислизає з легень за новим видихом і відразу щезає; все просочилося ним: кожна дрібниця та навіть стіни, які давлять на зламану свідомість з усіх сторін, так і прагнучи загнати в глухий кут. Моторошно й огидно, але вже нічого не вдієш.
Серця їхні теж охололи, напевно. Іншого пояснення Акіра не бачить, однак вірити в те не хочеться — залишки людяності все ще рвуться на пошуки праведного виходу з ситуації, та знесилений і, на жаль, все такий ж тверезий розум може тільки знову розвести руками й з тяжким подихом дозволити серцю вирішувати самостійно: шалено битися в ув’язненні тісноти між ребрами грудної клітки, даремно намагаючись врятуватись і добиваючи тим себе. Однак їй начхати. Почуття також скоро догорять дотла й затремтять в передсмертних конвульсіях разом з вивернутими навиворіт думками. Яка тоді різниця, дійсно.
Вона в черговий раз заплющує очі — вдає ніби не помічає — на ще одну криваву пляму, котра з’явилась нещодавно, на відносно непогано вимитій до цього «інциденту» підлозі, і дозволяє собі гучно видихнути вперше за тиждень чи навіть цілий місяць, але й це вдається в неї якось не так — наче неправильно. Настільки тихо та беземоційно, що неможливо навіть розчути хвилю мелодійного відлуння у відповідь. Всі яскраві відчуття залягли глибоко на дно, і на її лиці зараз квітла, немов сакура в кінці лютого, втома, яку вона так і не відвикла звати звичною любов’ю до спокою. Чогось інакшого очікувати було безглуздо, тільки от надію втрачати не хотілось — жага до життя ще нікуди не ділась. Жалюгідно.
Та дівчині не подобається таке життя: вона згубила майже все, що робило попередню версію її самої усталеною особистістю, і від того ладна губи кусати до крові, вперто стримуючи німий крик. В неї не залишилося більш нічого. І це калічить з середини.
Мадо чомусь не відчуває більше того швидкоплинного терпкого почуття, яке постійно зароджувалось у голові, нашіптуючи на вушко яку-небудь приємну дикість, коли доводилось бруднити руки в чужій крові. Більше не чує голосів, котрі раніше тільки й говорили про величезну несправедливість та потребу в адекватних людях. І не хоче чути. Ні… Зовсім не хоче усвідомлювати той огидний, неприйнятний факт, що наважилась не підкоритися своїй власній волі. Зробила все не так і пожертвувала короною в себе на голові, в теорії, намарно. Згрішила, матінка, та шкодувати про те не збирається, хоч серце й розбивається на кремезні уламки, обливаючись гіркими сльозами, волаючи про каяття. Продовжить тримати усе всередині — при собі — і на цей раз не дозволить ногам хоч на крок збитися зі шляху.
Акіра Мадо ж королева — сховатися від неї не зможе ніхто, навіть її власні почуття, котрі вже давно лежать поховані з почестями на забутих околицях душі разом з минулим. Та вона не бажає на те обертатися зараз, і це лиш підтверджує дзвінкий стук каблуків по плитці такого ж брудного білого кольору, що й стіни. Біляве волосся спадає на обличчя щоразу, коли його наполеглива власниця нахиляє голову в наївній спробі все-таки побачити в густій темряві шлях, яким ступає, а рука навіть не смикається, щоб повернути вередливі локони назад за вухо. Пальці натомість плавно стискаються у кулак, поки блідо-рожеві уста вирівнюються у тонку напружену лінію, демонструючи крихти знервованості, проте сама Акіра не сміє видавати себе. Не цього разу. Вона більше не встане на ці граблі — не повторить помилку минулого. Не захистить, не врятує та ніколи знову не покаже свою щиру сторону.
Не видасть свій світлий образ, хоч по святій іронії й блукає тепер всередині закинутого барлогу демона в білому одязі. Напевно, гарно. Можливо, естетично навіть. Щоправда це не так важливо, як той морок, в котрім вона за власним бажанням згодилася втонути. Акіра дійсно не бачить, куди саме прийшла і в яку сторону рухається — в потрібну, на вихід чи взагалі в пастку. Перед очима похоронним балахоном завмерла чорна пляма — відмінний, мов котячий, зір підвів свою хазяйку. А може й не зовсім. Бо навіть якби тут горіла сотня чи дві свічок, дівчині все одно не вдалося б побачити і власних рук попереду. Всі закони зовнішнього світу тут ніби не діяли, і Мадо, незважаючи на власні примхи, мусила підкоритися цій мерзенній дійсності або ж боротися з нею до останнього. Третього варіанту ніхто не давав. Однак ця королева не могла миритися з тим, що виходило за межі її всеосяжного контролю, було непідвладне силі тендітних і водночас міцних рук та видирало з них її престол. Акіра вирішила піти в обхід… і пішла. Настільки впевнено, наскільки дозволяли обставини. Наче не в гості до старого знайомого йшла, а знести йому голову з пліч, помститися, повернути втрачене. Ніби справді наближалась до місця, де її коронують, і вірила в цю прикру вигадку, якою б вона не була наївною та самовпевненою.
Вона повертає знову і знову, губиться в безлічі стін, що обпікають шкіру нестерпним морозом з кожним новим необережним доторком, але йде далі, не жаліючи ніг на вишуканих високих каблуках. Хоче вже добратися врешті у лігво цього звіра і поглянути йому у вічі; хоче побачити там хоч краплю людського, живого… хоче знати точно, що врятувала не чудовисько, а свою любов.
Вона не бажає кровопролиття — всього лиш відчуває себе приниженою. Тому що це принизливо, коли віддаєш себе, підносиш своє життя на срібному блюдечку просто під ніс, вивертаєш навиворіт усю душу та все заради того, аби потім не побачити тих очей, котрі так хотілось вберегти. Ймовірно, вже ніколи. І кому-завгодно було б усе одно. Їй також. Та не побитому серцю, що розривається на шматки від тих емоцій, котрі осідали в ньому роками. Ці емоції, почуття хочуть кричати, кохати, яро ненавидіти. Але не вона.
Акіра вже не йде навіть — скоріш просто блукає, довго й безуспішно, намагається втекти від нав’язливих думок і уявних тіней, які заполонили собою увесь простір навкруги, витісняючи з нього зайві прояви життя. Дихання огидно пришвидшується, а горлянку раптовим першінням пронизують сотні голок, перекриваючи вхід і вихід повітрю: бронхи звертаються у незрозумілий вузол, ріжуть себе самі і немов зі швидкістю світла засихають, як невинні пелюстки квіток амарилісу під впливом невблаганного часу. Дівчина не втрачає пильності і, намагаючись вхопити ротом чим більше цілющого кисню, в результаті повертає його назад під супровід загнаного сухого кашлю. Свята вода, а в її випадку повітря, стала отрутою. Підло, однак досить очікувано. Не звертаючи уваги на важкість у тілі, вона продовжує рухатись та на цей раз, притиснувшись до однієї зі стін, обмацує її ледь шорстку поверхню кінчиками пальців — намагається знайти потрібні двері. Або ж хоча б якісь із них. Якщо вже не добереться до своєї цілі, то й біля прочиненого вікна впасти не буде проти. Проте це неправильно. Так каже знемагаюче тіло й втомлена без кінця-краю свідомість — вона ж бо знає, що не опустить руки так просто, не зможе й на зло усім благанням внутрішнього голосу в шаленому темпі просувається далі, чіпляючись нігтями за ті ж самі огидні стіни. Невпинно шукає потрібну зупинку. І, певно, знаходить. Руки раптом відчувають порожнечу на місці, де за вивченою напам’ять теорії повинна знаходитись щільна поверхня стіни. Мадо зупиняється, впирається стиснутими кулаками вперед і вже точно чує текстуру дерева під ними, від чого ті так і сверблять зіштовхнутися з нею ударом, відразу зірвати з петель нещасну дошку. Але щось не так. Очі знову помічають криваві сліди на стінах поруч, проте в цей раз не ігнорують їхньої присутності, і кляті двері від того вибити хочеться втричі сильніше. Користаючись досвідом, отриманим за роки служби на роботі, вона звільняє прохід від чергової перешкоди за лічені хвилини — декількох міцних ударів плечем виявилось достатньо.
У вічі відразу вдаряє яскраве місячне сяйво з не заштореного вікна навпроти, щоправда це не заважає зробити крок йому назустріч і… ступити простісінько на криваву калюжу, бруднячи підошви туфель липким багряним кольором. Неприємне відчуття наче під самими босими ступнями змушує нервово озирнутися в спробі відігнати геть стадо мурашок відрази і незабаром миттєво завмерти живою статуєю на місці й не дихати від побаченого. Акіра знайшла демона, в палаці якого загубилась, змогла подивитися йому у вічі та не піддатися хвилі спогадів, що так невчасно вдерлися до свідомості. Без стуку. Так само як і вона в це сховище.
Як тільки жінка переступає поріг і гидку перепону на своєму шляху, винуватець її присутності тут і зараз спочатку не реагує майже ніяк: лиш зітхає, в’яло й тяжко, а потім вже бубоніти щось собі під ніс починає, божевільного погляду не відриваючи від образу тієї богині, що вирішила благословити чи ба знищити його однією своєю появою.
— Мадо… навіщо ти прийшла? — кидає трохи гучніше він, схиливши голову вбік: розглядаючи з усіх доступних йому ракурсів некликану гостю, котра так вдало встала просто під дощем місячних променів. Як гарно… Хоча що цьому здичавілому звіру знати про красу? Певно що нічого.
І Такідзава не сміє заперечувати. Бо ж хто він взагалі такий? Страховисько, виродок? Чи знедолений ангел, який, падаючи з висоти свого призначення, згубив віру в себе та свого творця? Так, він відмовився від усього: того, чим жив на власних небесах, і того, що його прив’язало після падіння до наземного пекла. Плювати навіть, що він досі не може з нього вирватися. Пожертвувати могутніми чорними крилами за плечима, дозволити зрізати їх, самовільно зняти з голови та віддати німб із чистого золота, котрий тільки і ладен залишати жахливі опіки на внутрішній стороні розбитої волі — невисока ціна. Воно все й без того не про нього і не для нього. Дурнувата праведність, наївна стійкість, якась іще надія… Розбитися об жорстоку грішну землю набагато легше, дійсно: рани від глибоких розрізів на спині і те заживуть швидше, ніж душевні, які обливатимуться кров’ю й сльозами, ймовірно, повсякчас.
Сейдо свідомо зрікся всіх і вся. Навіть себе самого. Знав, на що йде, від чого тікає та чому вперто шукає інший вихід, якщо його взагалі не існує: він продовжить шукати, разом з тим вбиваючи час, залишки себе і свого минулого у безлічі болючих спогадів. Втрачати нічого. Можна дозволити собі відпочити від світу і врешті забутись: відчути крихту безмежної свободи на кінчиках пальців, вхопитись за неї і не відпускати. Щоб аж літати хотілось… Але юнак знову забуває про обрізані крила, про втрачену власною необачністю волю. І щоразу намагаючись злетіти знову, змушений кричати. Сильно настільки, скільки можуть витерпіти легені. Нічого іншого не лишається. Зовсім нічого. Тільки його божевілля.
Гидота. Самому противно. Але робити нічого. Добровільно ж віддав все й залишився сам-один, намагаючись знайти новий сценарій для спасіння власного знеціненого життя. Все дарма, безуспішно. Та Такідзава не може проґавити останній шанс, навіть якщо він вартуватиме йому ще не однієї такої червоної клякси на стінах і підлозі колись затишного холостяцького дому. Піти на ризик явно не так важко, як стримувати біль усередині: давити разом з емоціями сльози, допоки ті не почнуть пропалювати велетенські діри зсередини ще здорового тіла. Саме тому він, напевно, не зміг зрозуміти свою однокурсницю. Ні в минулому, ні зараз.
Бо тепер… а що ж тепер? Наразі йому хочеться не думати про це, а постояти ще з десять-двадцять жалюгідних хвилин в тишині, поки хто-небудь з них не забажає її порушити. Правда, так само хочеться почути відповідь на задане нещодавно питання, якою б та не була. І ненаситний звір у ньому не може приховувати свого бажання: тільки сильніше пронизує крихкий на перший погляд силует. Просить вбити та цього разу не милувати.
— Хотіла поглянути наскільки низько ти пав, Сейдо, — відповідає Акіра, досі ні разу не здригнувшись, і робить декілька кроків вперед, аби зблизька розгледіти розтріпані локони сивого волосся на його голові. Під час останньої їхньої зустрічі їй вдалося розгледіти лише очі, глибокі, сповнені чистого жаху й німого страждання очі. Вони до сих пір не змінилися, тільки почуття в них запливли густим туманом відчаю та сповнилися жаги до життя. Знову ж таки, жалюгідно.
Дівчина спиняється навпроти хмурого силуету на відстані витягнутої руки, змушуючи того відступити назад і слабо всміхнутися. Бідолашна птаха потрапила до клітки лева й хоче перемогти, загнавши хижака у глухий кут? Зі сторони виглядає безглуздо. Однак ця самозакохана пташка сама є насправді тим хижаком — гордою левицею, здатною переламати декілька хребців за раз, лиш стиснувши чуже горло в руці, якою б тендітною не здавалась безмізким ворогам. Вона не випустить нікого з цієї пастки. Не тепер. Не для цього йшла сюди, вкотре плямуючи руки потоками крові. Втомлена, поранена, та ще до кінця далеко не розбита, й з рештками сил готова боротися до справжнього — її — останку, допоки не поверне собі на голову корону, поки не відчує себе врешті тою королевою, якою була колись.
Але Мадо розуміє, що не хоче більше владарювати й розділяти, більш не жадає повернути все назад до вихідного положення, ледь не на самісінький початок свідомого життєвого шляху — початок правління своєю долею, коли в неї були колеги й підлеглі, друзі та навіть сім’я… Це просто неможливо — нереально. Один лишень погляд вглиб чужих зіниць змушує зрозуміти. Вона не зможе впоратись з престолом, не зможе втримати корону навіть у долонях; не зможе нікого підкорити, як би того не бажав ансамбль внутрішніх голосів, що постійно розпалює в черепній коробці непотрібну нікому холодну війну, бої серед якої відлунням болю розбиваються в скроні. Набридло. Від думок жодної користі, а вони все одно за щось борються, ніби справді намагаються врятуватися від чергового обстрілу за стінами розбитих будівль, криво вималюваних в уяві, тільки от не роблять, по суті, майже нічого, щоб добитися своєї мети: лиш прикидаються і весело грають, мов діти малі, знищуючи в результаті усе те, що так наївно прагнули вберегти, перетворюючи кожну дрібницю всередині в грубу брилу неживого льоду. Від роздумів про те руки мимоволі починають тремтіти, не спиняючись навіть коли пальці в кулаках стискаються міцніше й нігтями боляче вгризаються в бліду шкіру всередині долонь. Аж до крові.
Потрібна всього хвилина — відвести погляд і видихнути. Такідзава знає, не боронить — не здатен перечити або ж просто не може дати собі самому таке право. Вони були занадто близькими супротивниками, щоб зараз користатися якимись порожніми словами, якщо все ще не розівчилися розуміти одне одного без них. Хай навіть їхні споконвічні суперечки й змагання на рівному місці в минулому і були не більш ніж сплесками незрілих, дитячих витівок та захцянок: у їхній пам’яті це все ще набагато значущіше — особливий зв’язок, який осягнути не зможе ніхто й ніколи. Крім них самих, звісно. Немов би в казці. Щоправда, у їхній історії, ймовірно, щасливий кінець не був передбачений з самого початку.
Акіра згрібає думки докупи і робить ще один крок назустріч невідомому. На цей раз тінь в яскраво чорному балахоні втекти не має змоги: шлях перекриває промерзле скло позаду, змушуючи втиснутися в нього спиною. Як швидко ж вони дісталися до краю — крихка прозора ширма, що навіть не намагається врятувати, байдуже підпираючи плечі, є всього лиш останньою перепоною на шляху до вільного польоту. Так далеко і близько водночас. До одне одного принаймні.
Акіра не хоче більше чекати. Тривалого, майже що безперервного зорового контакту дуже швидко стає недостатньо, й ненаситна душа прагне захлиснутися свіжими відчуттями знову, з новою силою. Замерзлі руки тягнуться до шиї Сейдо і наступної миті вже пальцями гладять шкіру мертвенно блідого відтінку. Настільки ніжно, наскільки лиш дозволяє напруга у м’язах. І та образа, що ховалась у глибині серця, здається, вже не так його гризе… Проте тепліше від того не стає: все ще неймовірно холодно. Стіни такі ж крижані. Усе трикляте приміщення перетворилось у якесь зимове божевілля без снігу, і навіть перші промені світанкового сонця, що наполегливо зазирають у вічі, не допомагають зігрітися.
Сили покидають тіло й враз хилить у сон: хочеться просто впасти на підлогу, не зважаючи на кров навкруги, не підніматись більше та ніколи не розплющувати очі. Мадо ж натомість чіпляється нігтями в плечі демона, котрого зуміла застати зненацька в його ж пастці, наче намагаючись пошматувати не лише одяг на ньому, а й шкіру, аби добратися до самого серця, видерти його живцем… Катує його. А в очах все ще жодної іскри, на лиці ні емоції — всередині так і не розпалюється ніяка довгоочікувана пожежа. Не того вона хотіла все ж. Зовсім не того.
— Врятуй мене, — наказуючи, шепоче вона й опускає повіки, щоб не бачити реакції юнака: знає заздалегідь, що відповіді не буде, і не чекає. Він знову не мовить ні слова й втече у свій рідний вже морок, кинувши її наодинці з усіма страхами — її власними та їх спільними. Так було колись, те ж станеться й зараз. А так хочеться вірити… так хочеться жити. Навіть якщо сенсу немає — просто жити, як би дурнувато це не звучало у голові.
Сейдо ж також хоче жити, хоч і не робить цього, наївно намагаючись замість того знайти собі якийсь сенс і призначення, аби швидше підійти до завершення свого існування. Сам розуміє, що не знайде абсолютно нічого крім звичної його зіпсованій душі темряви, тому й не виходить з тіні — тої чорної плями липкої безвиході, котра щоразу нагадує про себе червонуватими слідами повсюди.
Єдиним сенсом буття для нього завше була Акіра — недоторканий ідеал, нескорима вершина, верховна богиня, красою якої хотілось милуватися здалека й не торкатися ні за яких обставин, щоб не заплямувати її чистоту. Навіть дихати біля неї не хотілось, завмерти тільки навік та згинути в мовчазному бажанні присвоїти цю королеву собі: ніколи не відпускати і не дозволяти наближатись до неї хоч на крок, навіть собі самому. Щоправда зробити цього не міг — вона не дозволяла. Панічно потребувала свободи й влади, як квітка води і денного світла. Єдиний, хто б зміг підкорити — сама Мадо. Монархиня з роками стажу й досвіду, пережитого не за однієї війни часів свого й не тільки правління. І вона ж, як ніхто інший, чудово знала, що почуття — єдина річ, котру вгамувати й привласнити своїй волі насильно не можна.
— Не рятуй мене більше ніколи, — відповідає Такідзава й тягнеться до обличчя дівчини, щоб поцілувати, але усвідомлює, що зробити цього також не може, тож лише торкається кінчиком носа до її щоки, гучно зітхнувши. Йому так геть не подобається. Прощатися пекельно тяжко, лицем до лиця, раз і назавжди, та він розуміє — інакше не буде, як би не хотілося все ж відшукати той рятівний третій шлях. Обхід усіх проблем існуючих і вигаданих.
Та, може, шукати й не треба взагалі? Може, омріяне спасіння ховається поріч? Біля самого серця, до прикладу? Це не неможливо. Треба всього лише дозволити собі припустити реальність цієї мрії. Бо його королева прийшла не просто так. Валилась з ніг, страждала, гинула… проте прийшла і зараз стоїть настільки до нього близько, торкається його шкіри і, сама того не усвідомлюючи, грає на струнах його душі, хоча вони, здавалось, вже давним-давно порвалися й пішли у забуття разом з усім людським, що зберігалося колись у куточках його старої сутності.
Не все втрачено, звісно, проте якою ціною? Ціною влади й підкорення, свободи й забуття, холоднокровності й божевілля. Якби ж тільки в їхніх серцях не було цієї війни, якби для них все не було настільки серйозним, якби ж вони не втопили своє кохання в сльозах одне одного і ще безліч «якби» без завершення. Бо сліз більше не залишилось — пропали усі ще давніше, а на їх місце вже прийшли невгамовні почуття, наче відроджені з попелу трагедії, як справжні нащадки фенікса, після брехливої смерті.
Залишились тільки їх серця та їхнє биття в тиші, оперезане холодом, котрий знищує усе всередині й ззовні навіженим злим морозом. Мов у казці. Однак в цій історії дійсно все зовсім по-іншому.
перекладено: 22.07.2022
посилання на аоз: https://archiveofourown.org/works/40507989
Додати до улюблених