Глава 1: прощання
(розповідь ведеться з різних точок зору. про те, що знає один герой, може не знати інший. тому для більшого розуміння, прошу читати уважно)
Це був червень. Найгірший червень в їх житті. Дві душі. Загублені душі, які зробили свій вибір.
Чорне і біле? Та чи є в житті розподіл на добро та зло? Кожен сам встановлює свої рамки «праведності», а ти вже сам вирішуєш, підходять вони тобі чи ні. Таким чином, ти визначаєш, хто для тебе «зло», а хто «добро». Не враховуюючи, загальновстановлені норми і правила. Але навіть ця межа «правильності» у нашому світі настільки розмита. Вбивство – це гріх, один з найбільш гріховних вчинків, яке ти можеш вчинити. Забрати життя іншого. Але якщо повернути це в іншу колію, наприклад: вашу дружину жорстоко вбили і ви на емоціях вчинили так само з вбивцею. Чи можна вважати, що ви тепер стали злом? Та чи залишились ви праведним добром? Тисячі людей, тисячі думок.
Але моя думка така: у світі не існує чистого і праведного добра. Є невинні душі, як немовлята. Є ті, хто звернулись до праведності, щоб покаятись у своїх гріхах. Є ті, кого змушують вставати на «правильний» шлях. Є ті, хто намагаються підпорядковуватись власним нормам і розумінням правил. А є ті, хто відкрито нехтує всіма можливими законами, розуміючи наслідки. Ми самі будуємо своє майбутнє. Кожним вчинком, словом і прийнятим нами рішенням. Якщо ви думаєте, що те, що ви сказали чи зробили ніяк не вплине на ваше життя, це не так. Можливо тепер ефекту і немає. Можливо людина, якій ви зробили боляче має інші стандарти «правильності», тому навіть не проявляє свою стурбованість. Але повірте, це не так. Ми наче персонажі гри у жанрі інтерактивного кіно. Кожне ваше рішення буде впливати на майбутнє.
«Якби Стейсі не відростила груди, ще в 3 класі і не вдягнула в той день майку, через яку стирчали лямки ліфчику. Мене б не пересадили і я би не познайомився з Джошем. І можливо, ти б зараз їхала в цій кабінці одна. Бум, ефект метелика» – Кріс, «Until Dawn».
****
Літня ніч. На небі згущаються хмари. Зараз почнеться злива. Окрім стукоту серця і впевнених швидких кроків, нічого не чути. Цієї ночі їх шляхи розійдуться. Всі роки міцної дружби згорять дотла. Для 16 літньої дівчинки це занадто важке рішення. Її коротка біла сукня придає їй ще більшої невинності. Серце невимовно калатає. Вона йде на зустріч до нього. До свого друга. Вона чекала цієї розмови занадто довго. Розуміла і уявляла різні шляхи розвитку подій. Продумувала, що скаже, що зробить. Навіть у найгірших варіантах, вона думала, що зможе переконати його. В глибині душі сподіваючись, що сьогодні піде додому разом з ним.
Справа у тому, що вони живуть в такому світі, що або вони встають на сторону Мафії, чи обирають працювати на благо держави і стають – Білими Асасинами. Вона вже давно зробила свій вибір. Піти стопами батька і стати Асасином, який захищатиме цю прогнившу з середини країну. Яка скорше нагадувала копію Готем Сіті, але без нічного рицаря у якості туза в рукаві. Дійсно, вони були не звичними підлітками. Їх кров була особливою, вона і давала їм незвичну силу, яку і використовували обидві зі сторін. Але історія не про це. Історія про два серця.
****
У нього на серці було важко. Його темні, як ніч очі, були пустими. Він розумів, що йому доведеться сказати сьогодні. Сказати те, що змінить його життя. Змінить її життя. Він не хотів цього казати, не хотів. Його серце по зрадницьки видавало всі найпотаємніші почуття, які ховав від всіх і навіть від самого себе. Смерть батьків, змусила його інакше розставити пріоритети. Єдині хто залишився – це дядько та рідний брат, які обрали свою сторону вже дуже давно. Але тільки вони могли допомогти заглушити цей біль. Біль втрати, яка вже сталась і втрати, яка тільки відбудеться з хвилини на хвилину. Сьогодні він втратить своє серце. Він віддасть його їй.
Та чи здатна помста вилікувати рани? Чи здатна вона прибрати біль? Чи хоча би притупити його? Ослабити?
Несмілива посмішка з’явилась на його обличчі, як тільки він побачив її світлі очі, які завжди сяяли, коли дивились на нього. Ніжно блакитне волосся розвивалось на вітру. Вона була його маленькою слабкістю, заради якої він готовий був знищити весь світ, тільки щоб захистити її та сховати від всієї жорстокості. Але він не був у силах зупинити її від рішення, яке вона прийняла. Намагався, тисячі разів намагався, але вона не слухала його. Не слухала. Темноволосий хлопець вирішив, що знищить все це і тоді вона зможе, вона зможе жити, жити далі.
****
Його посмішку вона бачила здалеку. Вона заворожувала її. Така щира. Дівчина рідко могла насолодитись нею. Він був занадто серйозним, але ті маленькі моменти щирості і близькості, запам’ятовувались назавжди. Він був весь у чорному. Тільки но повернувся з похорону. Її там не було. Хлопець не хотів бачити її там. Чому? Вона просто хотіла його підтримати, бути поруч, але він відгородився стіною. Від якої так і віяло жахливим холодом. Наївна дівчинка не розуміла, що сьогодні разом з його батьками, загинув і він. Загинуло їхнє життя. Їхнє спільне майбутнє.
Її обличчя засяяло щирою посмішкою. На щоках проступив рум’янець. Хлопець заключив її у міцні обійми. Від нього пахло свіжістю дощу і чаєм з лимоном. Його тепло змушувало її відчувати себе захищеною від усіх проблем цього жорстокого світу. Його міцні руки ніжно обіймали дівчину. Вона відчувала його серцебиття, яке пришвидшувалось з кожною хвилиною. Дівчина подумала, що все буде добре. Він же ж точно обере той самий шлях, що і вона.
****
Її посмішка змусила лід на його серці розтанути, так само швидко, як воно ним покрилось. Він обіцяв собі, що все вискаже прямо, не доторкнеться до неї, не вдихне аромату її волосся, не дозволить собі відчути її тепло. НЕ ДОЗВОЛИТЬ СОБІ ПЕРЕДУМАТИ. Вона була його наркотиком, його причиною робити необдумані вчинки. Якщо він наблизиться, він може передумати. Але серце змусило зробити кроки на зустріч. Змусило обійняти так сильно, як тільки він міг. «Це наші останні обійми.» Крутилось на повторі в його голові. Хлопець занурився в її волосся і вдихнув аромат ніжної сирені. Вона, як маленьке кошеня притискалось до нього з надією на краще. Він бачив по її очах, по виразу обличчя, про що вона думає. Її думки було так легко прочитати, так легко відчути. Лише одними обіймами, одним дотиком. Він розумів, що знищить її. Знищить цю маленьку, невинну дівчинку. Лише одним цим вчинком зламає її назавжди. «Але це тільки заради твого блага. Ти станеш сильніше. І тоді ніхто тобі вже не нашкодить. Бо я зроблю це першим.» Ось, яке виправдання було для нього логічним. Його зло було во благо.
– Скоро почнеться дощ, – тихо промовила вона. Дівчина нервово переминала поділ сукні руками. Хлопець стояв навпроти неї на відстані витягнутої руки, але тоді ця відстань здавалась їй кілометровою прірвою.
– Так, – грубо промовив він. Він ніяк не міг зустрітися з нею поглядом. Боявся цих глибоких і щирих очей. – Я вступаю до Мафії, – холодно, сухо і грубо відчеканив він. Не підбираючи слів. Не розтягуючи момент. Різко.
Слідом за його словами прозвучав приголомшуючий грім. Злива. Дощ наче сльози пролився на землю. На них двох.
Її серце зупинилось. Посмішка моментом зникла з її обличчя. Її замінив шок. Очі неймовірно запекло. В горлі встав ком. Долоні вспітніли і стало холодно, дуже холодно. Найгірший її страх – виправдався. «Ну … зберись, скажи що планувала…в цій ситуації сказати. Кажи. Кажи. КАЖИ!»
– Ні! – викрикнула вона. – Ти не можеш так вчинити, це просто дурний жарт, правда? – вона з надією подивилась на його пусте і не життєве обличчя. Мокре волосся падало йому на очі, від чого його пустий погляд здавався, ще більш холодним. Ще більш чужим.
– Це моє рішення. Я його прийняв, після довгих днів роздумів. І я його не зміню. – так само холодно і грубо говорив він. Одна секунда, всього одна секунда і він наче став чужим. Наче не обіймав її всього секунду тому. Досі не дивився їй в очі.
– Припини. Припини це говорити…Мафія вбила твоїх батьків і ти встаєш на їх бік?
– Я знайду винних у їх смерті.
– Це ти можеш і без Мафії зробити! Просто стань Асасином і все! Ми ж, ми ж ловимо і знищуємо Мафію. Ми знайдемо вбивць, ми…- її голос тремтів, а слова плутались. На щоках в перемішку з дощем, текли гарячі сльози.
– Ні. Це не мій шлях. Їм мені не допомогти.
– Припини! Припини! Припини! – тремтячий голос зірвався на крик. Вона замотала головою і закрила вуха руками. З відчаєм перевела на нього погляд, але зробила крок назад, – ти не можеш піти! Ми станемо ворогами! Як ти можеш так вчиняти зі мною!? Я…я…я готова на все, тільки, щоб ти залишився! Я не хочу втрачати ще й тебе!
****
Її слова кинджалом вштрикались в його серце. Але це було правильно. Так слід було робити. Він так вирішив, а отже так правильно. Ні, йому не ставало від цього легше, навпаки, легше повинно би було стати їй. Він зробить все можливе, аби вона зненавиділа його. Аби вона ніколи не згадувала за нього, аби при їх зустрічі знову, без коливань вбила його. «Ні…стоп…ні…їй доведеться колись вбити мене? Ні…вона…ні. Я зроблю все можливе, щоб ми більше ніколи не зустрілись. Ніколи більше. Ніколи.» Ці слова були такими болючими, такими жорстокими, такими холодними і в той же час такими правильними. Він нарешті підняв на неї очі. Вона продовжувала кричати вмовляти його!
– Мені всеодно на заборону! Краще смерть ніж залишитись без тебе! – ці слова вона прокричала так гучно і впевнено, як ніколи в своєму житті.
«Дурепа» – подумав він. «Як ти можеш навіть казати таке? Невже я настільки дорогий тобі? Пробач.»
– Дай мені в останнє поглянути в твої очі, – зі старою теплотою в голосі промовив він. І потягнувся до її обличчя. Від несподіванки дівчина завмерла. Сльози і далі стікали по її щоках.
Хлопець з теплотою і ніжністю провів теплими долонями по обличчю, стираючи сльози. Він наблизився до неї. І його лоб опинився впритул до її. Вона дивилась йому в очі не відриваючись. А його погляд повільно пройшовся від її губ, до глибоких очей, в яких він в той же час потонув. Він намагався запам’ятати їх. Запам’ятати колір і цей невимовний блиск життя. Особливий блиск, який бачив тільки в її очах.
Руки хлопця опустились нижче і він ніжно взяв її долоні у свої. Настільки делікатно, що майже не відчував їх.
– У тебе знову змерзли руки, бездомне кошеня, – тихо і тепло промовив він.
– Не треба…прошу…
– Ми ще побачимось у снах…- він поцілував її у лоба і розвернувся, щоб піти геть.
****
Серце невимовно боліло і пекло. Вона не могла його відпустити. Не могла! «ЩО ЗРОБИТИ!? ЩО!?» Її охопив страх, паніка. Тіло стало наче кам’яним і таким важким, що вона не могла поворухнутись. Але його силует, який зникав у струменях дощу, змушував її діяти. Дівчина рванула з місця і наздогнавши його, схопила його долонь обома руками.
– Стій! Прошу! Ти ж знаєш, про мої почуття! Я готова піти з тобою! Чуєш! – голос тремтів. Вона не розуміла, що робить. Але в той момент, була готова сказати все, аби він не пішов!
– Не бреши, – знову холодним і груби тоном сказав він.
Її ніжні і тендітні долоні, так міцно стискали його. Але він не розвернувся до неї. Вона не повинна була побачити його очей. Його повних сліз очей? Ні, це був дощ. Він не дозволяв собі, навіть розплакатись. «Зараз, я скажу те, що зламає тебе…Я сподіваюсь, що зламає.»
– Припини ці ігри. Ти для мене не більше ніж етап мого життя. Я не буду заради тебе поступатись своїм бажанням і принципам. Дякую за дружбу. Але це все. Нічого більше я до тебе не відчував і не відчуватиму. Мені шкода, що тобі довелось почути це, але припини жити фантазіями. Життя, це не твої недолугі книжки. – неймовірно холодним тоном сказав він. Його голос не дрогнув ні на мить. Він різко висмикнув свою руку, – прощавай, бездомне кошеня. Сподіваюсь ми більше ніколи не зустрінемось. – грубо відчеканив він і пішов.
****
Серце розривалось, боліло, горіло. Він знищив все. Знищив все. Більше йому немає для чого повертатись. Тепер він може спокійно робити те, що повинен. «Повір. Повір. Тільки повір. Повір у мою брехню. Повір. Зненавиди мене всім серцем. Зненавидь.» Він сподівався не зустрітись з нею більше, аби не змушувати її знову робити вибір.
****
Пустота. Холод. Заполонила її розбите серце. «Він пішов. Взяв і так легко пішов. Нічого не пояснив. Просто пішов.» У голові крутились його слова, перед очима вона бачила його обличчя, а холодні руки досі відчували його тепло. Дівчина впала на холодну і мокру землю. Її біла сукня, мокра від дощу, потемніла від бруду, в якому вона опинилась. «Він не вважав мене чимось особливим. Просто брехав. Весь цей час. Брехав.» Вона повірила, кожному його слову. Вона засвоїла урок.
Дощ лив цілий тиждень. Наче оплакував те, що сталось. Два серця. Дві душі. Були розділені. Але червона нитка долі, зведе їх знову…
Глава 2: напарник
«Кажуть час лікує рани.
Та ніхто не знає як.
А я відчуваю шрами на своїх худих плечах.
Друг мій точно буде поруч
І в грозу і на війні
Та це напевно буде
Тільки в моїй голові…»
(«Друг» Tember Blanche)
Чи часто вам казали, що ви змінились? Отак не бачитесь зі своїми друзями рік чи два, іноді навіть 5. Людина здатна змінитись до невпізнаваності всього за декілька місяців. Пам’ять така дивна штука. Ти думаєш, що ніколи не забудеш запах чи голос близької людини. Думаєш, що ти не зможеш без неї жити. У перші дні ти весь час ловиш себе на думці про неї. А потім розумієш, що навіть обличчя важко згадати. Все що залишилось – дивні обривки почуттів, які ця людина в тебе викликала. Забути можна абсолютно все. Розпочати з нового аркушу – реально. В один момент ти просто відпускаєш і рухаєшся далі. І по правді ти не лишаєшся один. Ні. Людина ніколи не залишиться одна, поки рухається вперед. Ти ще зустрінеш купу тих, хто буде здаватись тобі тими самими людьми і від яких ти з такою ж легкістю відмовишся.
Гаразд, у мене питання. А чи залишаєшся ти тою, кого пам’ятають вони? А чи пам’ятають вони тебе? Чи згадують про тебе, так само як і ти? Довгими безсонними ночами, коли ти задаєш собі просте і таке ненависне мені запитання: «А що якщо?». Ненавиджу його, але так люблю задавати його собі. Розвиваю фантазію? Скорше за все продовжую жити в ілюзії. Ми ніколи не дізнаємось, що про нас думають інші. Як вони нас бачать. Що відчувають, коли ми проходимо повз. Ні. Ви цього ніколи не дізнаєтесь. Єдине, що вам залишається, спитати в них самих, або ж довіритись своїй збоченій фантазії.
Моя подруга колись сказала мені, що наш мозок вважає себе окремим цілим. Тобто він ідентифікує себе, як себе, а не як нас. Він же ж пам’ятає абсолютно все. Всі обличчя, всі запахи, всі голоси. Але чому, коли вам конче необхідно щось згадати вам це не вдається? Він грає з нами? Йому подобається дивитись на наші страждання? Так і ні. Адже саме він стирає погані спогади, намагається їх забути. Забути не для себе, ні. Він все завжди пам’ятає. Мозок намагається заблокувати їх для вас. Уявімо, що ваші спогади велетенська бібліотека. Доступ до деяких секцій вам просто закривають. Ви декілька разів намагаєтесь туди проникнути, а потім і зовсім не заходите, бо поринаєте в нові цікаві сюжети. Нову драму, нову романтику, нове життя.
Її вже протягом декількох років мучить один і той самий сон. Дощ. Вона стоїть навпроти нього в тоненькій білій сукні. Він такий холодний і відсторонений. В його очах вона читає огиду до неї. Він просто розвертається і йде. Дівчина біжить за ним, викрикує його ім’я, але йому байдуже. Байдуже на неї. Чим швидше вона біжить, тим важче стає дихати. Серце виривається з середини, горло вже німіє від крику, якого навіть не чути. Вуха закладає. Очі заливає біла пелена з дощу. Вона падає на холодний асфальт і намагається заплакати, закричати, видати хоч якийсь звук. А натомість повна тиша, безлюдна тиша. Далі її сковує, наче на неї начіпляють кайдани. Вони відтягують її подалі від того місця, подалі від нього. І чим далі, тим стає легше. Холодніше, але легше. І так вона прокидається.
Вже звична біла стеля. Біла і майже порожня кімната. Ліжко займало більшу частину усього простору. Справа панорамне вікно, яке завішено масивною світлою шторою. Біля дверей велике дзеркало і біла стійка, на якій висіли речі.
Раптово задзвонив будильник. Шоста ранку. Невже вона знову випередила його? Ранкові процедури вже увійшли у звичку. День у день нічого не змінюється. Підйом. Розтяжка. Холодний душ. Сніданок. Збір в агентство. Навпроти дзеркала стояла доросла 21-річна дівчина. Від того маленького кошеня в білій сукні, майже нічого не залишилось…не залишилось ззовні. Коротке, наче потускніле блакитне волосся, яке раніше діставало аж до талії. Тепер не перевищувало лінії підборіддя. Світлі очі, наче втратили ту іскру. Вони були холодними, як крижане озеро. Білосніжна форма Асасина чудово підкреслювала всі вигини тіла. Було видно результат важкої роботи та тренувань. Все ж єдине, що ненавиділа дівчина, був колір форми. З білого так важко відмивати кров. Стандартна форма – це завужені прямі штани, білий гольф без рукавів, білосніжна куртка з косою застібкою та чорне взуття.(нагадувало берци але на товщій підошві). З правого боку виднівся золотистий значок з іменем – поважний Асасин номер 742 – Кітен. Імен, як таких в них не було. Залишали або першу літеру свого справжнього імені, або ж вигадували прізвиська та псевдоніми. Для анонімності чи ні, сказати важко. Справжніх імен ніколи не згадували, багато Асасинів про них навіть забували.
Офіс захисників, тобто Асасинів, височів над містом, як сторожова вежа. По правді це місце було одним з найбезпечніших в околицях. Тільки там ти мав мінімальний шанс загинути, приблизно 50%. Найменш безпечними вважались околиці центру, де були різні підприємства та заводи. Шанс загинути там, складав 85%. Щоденний гамір та перестрілки вже стали звичною справою. Еліта та інші шишки розміщувались в центрі міста в престижному районі, який охоронявся Асасинами цілодобово.
В офісі Кітен, дуже рідко, коли відбувалось щось незвичне. Кожен день був однаковим. Вона піднімалась на 7й поверх за кавою, де зустрічалась зі своєю колегою та подругою, високою рудоволосою – Ескою. Її зріст був, можливо метр вісімдесят, якщо не вище. Все обличчя у веснянках, а волосся наче вогонь, ближче до червоного. У Кітен було багато подруг-колег, усіх не перелічиш. Але кожна працювала у своєму районі, тож на своєму окремому поверсі. Вони ділились на певні команди. Асасинів ніколи не відпускали одних, тільки по парах. На минулому тижні пару Кітен перевели у інший відділ і вона тимчасово була відсторонена від справ, що її безумовно гнітило.
-Йоу Кітен! Доброго раночку! – до дівчини широкими кроками підійшла Еска. В руках вона вже тримала дві чашки з запашною кавою.
-Доброго) – вони влаштувались навпроти вікон на своєму улюбленому місці. Навколо ходило багато знайомих. 7й поверх, був щось типу їдальні.
-Чула, що сьогодні ти повертаєшся в стрій?
-Так. Мені нарешті знайшли партнера, – важко видихнула дівчина, – перевели з головного відділення.
-Опа. З головного? Невже якийсь зазнайка? – засміялась рудоволоса.
-Маю надію, що ні. Хоча ми ж знаємо, які в тому офісі водяться. Думають, якщо на рівні вище, то можуть з нами, як з ідіотами спілкуватись. Я просто прошу про нормального напарника, невже це так багато? – дівчина опустила голову і закрила очі.
-Все буде нормально Кітен. Не парся. Ммм до речі, тобі вже час. Вже дев’ята, Ві на місці.
-Ти не йдеш?
-Трохи пізніше, в мене ще є одна справа.
Кітен любила ліфт. За той час поки вона піднімалась на 13й поверх, вона подумки налаштовувалась на роботу. Відкидала всі ті балачки, які були у кафетерії, забувала ранкові жахи, які кожен день супроводжували її і приводила до ладу голову. Вдих. Видих і крок уперед. Двері у кабінет начальниці були одразу по коридору і направо, але вона зустріла її раніше. З усієї швидкості, Кітен ледь не влетіла в пані Ві. Вона була зростом десь 1.60 максимум. Але її строгий і холодний погляд міг пробрати до кісток.
-Охх Кітен. Я вже тебе по офісу шукаю. Доброго ранку)
-Вітаю пані Ві. Я рада повернутись у стрій! – дівчина випрямилась, як струна і віддала начальниці честь.
-Ходімо, видам тобі твою амуніцію.
Запитувати про напарника дівчина не стала, вона вирушила за начальницею. Навіщо нагадувати про те, що і так спливе пізніше. Двері відчинились одним різким рухом і перед ними постала досить цікава картина. Хлопець, по формі старший Асасин, сидів у кріслі начальниці, закинувши ноги прямісінько їй на стіл. Ві була в такому гніві, здавалось, що повітря навколо неї ставало гарячіше. Ще секунда і все спихне як сірник.
-Ти хто до біса такий!? – ледь стримуючи рик, промовила вона.
-Поважний старший Асасин номер 37 – Грей, – з деякою насмішкою промовив він, – мене перевели у ваш округ. Бачу без нас взагалі не справляєтесь?
-Встань, коли з тобою говорять, – грізно промовила Ві.
-Боюсь занадто зверхньо на тебе дивитимусь, крихітко, – хлопець підвівся на ноги і неспішно оглядаючи все своїми смарагдовими очима, направився до начальниці.
-Та як ти…-Кітен готова була розірвати його, але начальниця зупинила її.
Позаду почулись швидкі і важкі кроки. Серце дівчини завмерло, коли така знайома і тепла долоня доторкнулась до її плеча. «Цербер?» – тихо промовила вона. Темноволосий хлопець в окулярах обережно відвів дівчину в бік. На секунду в його карих очах промайнула вітальна посмішка, яка одразу ж зникла за таким звичним суворим поглядом.
-Старший Асасин Грей? – трохи зневажливо почав він, – я бачу ви взагалі не вчили протокол? Як вас сюди направили?
-А ти ще хто в біса такий? Чотириокий розумник і карлиця, оце пощастило, – він розвів руками.
-Навчись спочатку труп утилізувати по всім нормам і правилам, а не запихувати його в морозилку кафетерію, ідіот! – Цербер готовий був зірватись на нього, але пані Ві його тактично зупинила. Він поправив середнім пальцем окуляри і зустрівся з пані поглядом. Одного його вистачило, аби зрозуміти її наміри.
-Цербер, віддай Кітен її амуніцію. Я розберусь тут, – спокійним і в той же час жахаючим тоном промовила вона. А далі повільно закрила за собою двері в кабінет. Почулось клацання замку, а далі насмішки Грея, які плавно перетекли в крики болю і благання припинити.
-Тільки не кажи мені, що він мій напарник, – з надією в голосі промовила дівчина.
-Так і є Кітен. Не дивлячись, на його поведінку, його досьє тебе здивує, – хлопець хмикнув і вони направились до кабінету в іншому кінці коридору, – його відправили сюди за погану дисципліну. Але по правді кажучи, його здібності дійсно вражають. Якби не нахабність, він міг би бути на перших пунктах списку.
-Краще б моїм напарником був ти, Цербер, – ніжно промовила вона. Але коли зрозуміла, що бовкнула відвернулась і покрилась рум’янцем. Хлопець блискавично відреагував на її слова і поглянув на неї, трохи здивовано, але з теплотою, – кхем, тобто ти ж професіонал з тобою було б легко працювати. Але я пам’ятаю про травму, дарма взагалі почала говорити.
-Все нормально, я б теж з радістю став твоїм напарником, – тихо промовив він, з деякою ноткою жалю в голосі, – ось, тримай, – він простягнув їй бойовий пояс та зброю. – Той хлопець не знає на кого нарвався, пані Ві з нього всю пиху виб’є, – він засміявся і поправив свої окуляри.
-Сподіваюсь, перевиховання пройде успішно, – вона посміхнулась.
-Пробач, але мені вже час. Через цього бовдура на мене повісили відповідальність за труп, – темноволосий потер переносицю.
-Зажди, – дівчина схопила його за руку, коли хлопець вже думав піти, – ти брав вихідні як обіцяв?
-Я? Так…-холодний погляд Кітен наче дивився йому у душу. Він знав, що вона розпізнала його брехню і що вона тепер розчарувалась в ньому? Чому ж в неї такий сумний погляд? Якщо вона хвилюється за нього, то він виграв джекпот. Чи вона відчула свою провину? Адже через те, що її відсторонили від справ на тиждень, всю її роботу забрав він. І саме в цей момент вона все зрозуміла.
-З мене вечеря, – серйозно мовила вона. Випрямилась і направилась до офісу.
Впевненість. Ще одна чудова риса характеру, яка набувається з часом. Багато хто каже, що з нею потрібно народитись, але це не так. Ми завжди, коли пробуємо щось нове переламуємо себе і йдемо на пролом, щоб наступного разу вже точно знати як це робити. З практикою приходить досвід, з досвідом – впевненість. Але не плутайте впевненість і нерозсудливість. Різні речі.
Кітен і Цербер знайомі вже майже два роки. Він став для неї наставником. Права рука пані Ві і по сумісництву її хороший друг. До якого, як виявилось недавно, в неї є теплі почуття. Дівчина намагається їх приховувати усіма можливими способами, але це в неї вдається не так ідеально, як їй здається. У першу чергу, вона приховує їх від себе, а не від оточуючих. Вона не хоче визнавати цього. Блокує всі можливі думки про те, що вона може знову стати тою, ким була раніше. Та чи стала вона кимось іншим? Іноді подібні фрази прориваються самі собою. Але запрошення на вечерю вона планувала вже давно, не дарма ж Кітен вчилась випікати його улюблений пиріг.
Час виліковує всі рани і здається, що ти вже ніколи не зможеш відчути щось до інших, а потім раптово ці почуття повертаються. Так неочікувано, зненацька. У той момент, коли ти вже повністю відмовляєшся від них. Обираєш стати холодним і відстороненим. Вони підкрадаються тихо, повільно огортають твоє серце і знищують цей льодяний бар’єр, який ти нарощував всі попередні роки. Ти навіть не здогадуєшся, що знову отримуєш слабкість від якої ледь зміг позбутись. Слабкість, яка знову змусить тебе відчувати не тільки радість і тепло, а й біль, страх, страждання.
Високий зеленоокий хлопець увірвався в офіс з криками і з усіма можливими прокльонами. Чим змусив всіх присутніх відволіктись від справ. Еска, яка розмовляла з напарницею перевела на нього холодний і стривожений погляд. Ю і Артур також відволіклись від комп’ютерів, щоб оцінити поглядом, явно побитого життям, хлопця. (ми звичайно знаємо, хто вправив йому мізки, але ця інформація, ще не встигла проникнути в офісну мережу пліток) Кітен сиділа на маленькому диванчику біля вікна, коли відчула як щось приземлилось праворуч від неї.
– Пекельна жінка…Ото ж треба було так облажатись. Хто б міг подумати, що ця манюня знана «Промивачка мізків» Ві, – хлопець зняв з себе куртку та розпластався на дивані, закинувши голову на задню спинку, – я з тобою говорю взагалі-то. Ти ж Кітен, вірно? Маленьке бездомне кошеня.
– Звідки? – дівчина різко перевела погляд на Грея, який не намагався приховати злісну посмішку. Це прізвисько змушувало її серце стискатись і безмежно боліти. Адже одразу згадувався такий знайомий і давно забутий голос. Одначе, у ті рідкісні моменти, коли Цербер згадував походження її імені, вона ніколи не злилась і в його присутності була в полоні його запаху, а не присмаку гіркоти, яка підкотила до горла тепер. Звук дощу за вікном, змусив все тіло вкритись мурашками. Їй здалось, що вона відчула запах…запах, який намагалась забути…голос який…
– Здивована? – голос вирвав її з трансу і привів у почуття, – я навів справки про свого напарника. Тому я знаю про тебе все. Все що у вільному доступі на сайті і те, що в папці з захистом рівня «Бі».
– Ясно, – сухо і стримано сказала вона. Їй стало легше. Він не знає всього. Про походження імені слід було обов’язково вказувати в анкеті працівника після випуску з академії. Там він це і прочитав. Хоча Кітен була все ж здивована тим, що у Грея був доступ до цих файлів. Цербер був правий, він не такий простий як могло здатись.
– Чому ж такого високоповажного Асасина, – з надмірністю в голосі почала вона, – відправили в наш район? Та ще й до мене в напарники? Невже я на верхівці маю лиху репутацію? – хмикнула дівчина.
– Якби ж то, – його тон різко став серйозним, – справи у вас, якщо чесно, кепські. Ми поговорили з пані Ві, тож, як твій напарник, не бачу сенсу приховувати інформацію. Але я думаю, варто обговорити це у більш приватній обстановці.
Порожня кімната для відпочинку. Декілька крісел, диван і ліжко, ванна кімната і вбиральня. Подібні номери знаходились на 8-му поверсі, щоб Асасини мали можливість відпочити після місій, не покидаючи офіс. Кітен пригадує дні, коли тижнями не поверталась у свою квартиру, тому що Мафія бушувала в їхньому секторі.
– Фенрір. Тобі знайоме це ім’я? – хлопець стояв обличчям до панорамних вікон, які виходили на місто. Тож дівчина бачила лише його широку спину.
– Король Мафії. Його ще називають Кровавим Алхіміком. Він винищив керівників попередніх банд і піджав їх під себе. Назвала би його помічником Асасинів, якби не знала скільки наших загинуло від його рук. І скільки залишилось неспроможними працювати далі, – голос у дівчини затих, коли вона підняла цю тему. Адже Цербер ледь не загинув після зустрічі з Фенріром. Тоді він працював у столиці. У нього була блискуча кар’єра та неймовірний досвід, але цей монстр, ледь не вбив його. Цербера збирали по шматочкам. На щастя він відновився після вибуху, але його відправили у відставку. З почестями перевели у цей офіс і доручили тренувати новачків. Йому було тільки 22, коли 19 річна Кітен стала його підопічною.
– Вірно. І тепер, з невідомих нам причин, він направився сюди. Дивно, що могло його тут привабити. Після столиці, тут немає що ловити. Можливо ти вже помітила як почали бушувати місцеві мафіозні шишки.
– Вони не хочуть здохнути…бояться.
– Є чого…точніше кого. Але я впевнений, що місцеві сошки не його головна ціль. Але, що саме йому треба…Це мені і доручили вияснити. Ну і якщо пощастить натрапити на нього, то вбити. Уяви, які почесті ми отримаємо, коли грохнемо цього Алхіміка…, – погляд хлопця змінився. Він наче втратив контроль над собою, – я бував в цих його «лабораторіях», точніше катувальних. Все в крові…цей запах…ні з чим не зрівняється…після подібного досвіду, я абсолютно втратив нюх. Сумую за запахом маминої випічки, – Грей на п’ятках розвернувся до дівчини, яка вже стояла праворуч від нього. На вулиці продовжував лити дощ. Хлопець помітив, що вона була досить стурбована і причина цьому не їх завдання, а дещо інше.
– Ми повинні допитати його. Фенрір точно знає всіх у Мафіозному колі.
– Це само собою. Для початку нам треба його знайти. Кітен.
– Що? – дівчина перевела погляд на хлопця, який стояв трохи ближче ніж перед цим.
– Що ти приховуєш? – зробивши ще один крок, сказав він.
– Про що ти? – дівчина зосередила свій погляд на його смарагдових очах.
– Папка «Ей». Що ти приховуєш там? Яка твоя мета як Асасина? Не бреши, що допомога людям. Я читав про твого батька, тож в курсі…Яка твоя причина тепер? Чому ти працюєш оперативним Асасином? – їх погляди щепились у невеличкій сутечці. Він потягнувся аби доторкнутись до її волосся, але дівчина одним різким рухом схопила його руку і заломила її йому за спину. Хлопець від несподіванки опинився в не дуже приємній для себе позі. Кітен встала навшпиньки і дотягнулась до вуха Грея.
– Не твоє діло, напарнику, – вона відпустила його і направилась до виходу, але він перехопив її. Одним ударом притис до найближчої стіни і опинився над нею.
– Не раджу гратись зі мною, бездомне кошеня, – баритоном промовив Грей. Їх погляди знову зустрілись. Між ними виникла напруга, яку зняв стук у двері і вже такий знайомий голос.
– Кітен, ти тут? Твого напарника і тебе викликають на завдання.
– Так, пані Ві.
– П’ять хвилин на підготовку. І тобі Грей також, – жінка зробила паузу і її підбори зазвучали у напрямку до ліфту.
– Хех…шкода, що вона двері не відкрила. Я б хотів, щоб нас застали у подібній ситуації. Руки хлопця опустились нижче по талії. Дівчина фиркнула і одним ударом коліна, змусила його відстрибнути в бік.
– Не влучила.
– Внизу через 5 хвилин. Грей.
– Як скажеш, Кітен.
Глава 3: повернення
Минуле дуже важко відпустити. Тобі здається, що ти вже пережив той складний період прив’язаності, людина вже давно зникла з твого життя. Але дещо в середині не дає тобі спокійно жити далі. Старі почуття? Спогади? Все одразу…
Нав’язливі думки, які не дають тобі заснути. Спогади – це рушій нашої емоційної прив’язаності до минулого. З часом забувається все те погане, що змушувало вас плакати і страждати від холоду й болю. Ти згадуєш як добре тобі було, ти згадуєш, які щирі почуття ти відчував до тої людини.
А можливо ти просто вигадав собі ці емоції? Що якщо людина ніколи не була такою світлою та ідеальною? Який шанс того, що ти сам вигадав собі цей образ?
Бажання зустрітись, побачитись, поговорити. Воно стає таким нав’язливим і з’їдає зсередини. Але, на жаль, всесвіт працює не так. І тоді, коли ти максимально не готовий до повернення когось з минулого, вона дає тобі це випробовування. Аби ти нарешті відірвав від себе мертвий тягар, який змушує тебе страждати.
Ідеального прощання майже не буває. Одначе, так хочеться обговорити і висловити все те наболіле, що роїться всередині. Розібратись з усім віч на віч. Можливо колись…ми і зустрінемось…
Пройшов тиждень з моменту знайомства Кітен та Грея. Завдання з пошуку Кровавого Алхіміка не продвинулось ні на крок. Він наче провалився крізь землю, зник. Звичні нелегальні перевозки, продаж заборонених речовин, контрабанда – єдине чим займались напарники. День, коли хлопець розказав їй про свої плани, довго не виходив в неї з голови. Його голос і дихання, яке вона відчувала так близько біля свого вуха, кожного разу змушувало тисячі мурашок ворошитись по тілу.
Холодне осіннє повітря та жовто-помаранчеві пейзажі повільно змінювались морозними ранками та бездушними стовбурами дерев, які наганяли печаль і пустоту.
– Він погодився прийти? – з певним захватом у голосі промовляла Еска. Дівчина зручно вмостилась на маленькому диванчику кафетерії.
– Так…він підійшов до мене за сніданком і перепитав, чи запрошення на вечерю в силі, – з невеликою ноткою збентеженості в голосі, промовила дівчина.
На обличчі рудоволосої повільно розтяглась посмішка. Її обличчя наче сяяло, а ластовиння нагадувало маленькі зірочки. В очах дівчини блиснули іскри і вона радісно заверещала.
– Тихіше, ти чого! Це просто вечеря…Нічого більше…Я ж його знаю, він до мене відноситься просто як до підопічної, чи… подруги… – обличчя дівчини залилось рум’янцем, коли на горизонті з’явився той, про кого була мова. Її айсберги в очах танули від шоколадного відтінку його очей. Цербер вмів одним лише поглядом змусити температуру її тіла піднятись вище норми.
– Різні речі.
– Га, що? – вона відвела погляд від хлопця, який вже зайшов у кабіну ліфту в кінці коридору.
– Кажу, це різні речі: підопічна і подруга. І я би сказала, що ти вже давно займаєш саме другу позицію в очах Цербера. Що ж, мене це дуже радує. Бачити тебе такою, якою ти була до того як…- суворий погляд Кітен перебив дівчину. Вона розуміла, що почала говорити зайве, – пробач. Ця тема досі Табу? Гаразд. Мені вже час, Зеус майже зачекався на мене.
Дівчата обійнялись на прощання і Кітен вирушила до свого офісу, щоб зустрітись з Греєм. Вчора він був якимось схвильованим. Навіть вирішив сьогодні заночувати в будівлі Асасинів. За вікном вирувала непогода, сніг з дощем огорнув все місто білою непроглядною пеленою. Працівникам видали вже зимне спорядження і форму. Значуще вона не відрізнялась, звичайно. Додались лише теплий білий комір, капюшон, маска і рукавички.
Впевненим рухом дівчина відчинила двері в офіс. Мадам Ві про щось палко сперечалась з Греєм, поруч за комп’ютером стояв Цербер, який підкидував інформації в їхню дискусію.
– Я вже тиждень мотаюсь по цим безглуздим завданням. Ви мій рівень і звання взагалі бачили? Чого мені і моїй напарниці ви даєте подібні завдання? – хлопець був весь на нервах. Чорні мішки під очима і злегка розкуйовджене волосся були наслідком великої кількості кофеїну та безсонних ночей. Він майже весь час проводив в архівах. На початку тижня хлопець був повний ентузіазму. Колкості, жарти і веселощі, але його самовпевненість зникала на очах і змінилась на бездумний гнів. “Цей подонок грається зі мною?” – весь час гарчав Грей. Строки горіли, люди зникали, але про Короля Мафії нічого не було чути.
– Ми враховуємо не тільки твій рівень, а й рівень твоєї напарниці, – спокійним, як завжди, тоном промовив Цербер і поправив окуляри.
– Невже? Тоді підніміть їй ранг. Вона працює зі мною, одже достойна нормального завдання. Я не правий, пані Ві? – хлопець їдко всміхнувся і поглянув зверхньо на начальницю.
– Завдання, яке ми отримали зранку. Файл “Бі”, пароль 5875. – недовго думавши, випалила жінка. Незводячі погляду з Грея, вона розвернулась і готова вже була піти до себе.
– Ви впевнені? – перепитав її Цербер, – це завдання поки що не перевірене, його міг додати будь-хто і я просто хотів попросити більше часу на його розшифровку, з вашого дозволу, – в голосі хлопця промайнули нотки схвильованості.
– Відмовляю, – відрізала вона.
– Послухайте, але ж… – його голос обірвався, коли він зустрівся поглядом з Кітен, яка застигла у дверях офісу.
– Всі до роботи! – начальниця зачинила за собою двері.
Грей, задоволений собою поглянув на Цербера, який вже оформляв поточне завдання для напарників. Його смарагдові очі зіштовнулись з твердим і палаючим поглядом Цербера. Дівчина підійшла до хлопців і наче стала вогнегасником, який потушив це палке полум’я в таких знайомих очах. Грей поглянув на неї і на нього, а тоді розвернувся і перекинувшись декількома словами з Кітен, вирушив до своєї кімнати.
– Невже ти не довіряєш мені завдання поскладніше? – з м’якістю в голосі промовила Кітен.
– Воно викликає в мене сумніви. Тому я хотів дорозшифровувати його.
– Хто джерело інформації?
– Невідома адреса. Ніяк не можу вийти на замовника. Тому будьте бульш обачними ніж зазвичай. До дев’ятої впораєтесь? – з посмішкою промовив він, виймаючи з комп’ютера флешку.
– Не хвилюйся, я встигну підготувати все до твого приходу, – дівчина розсміялась і опустила погляд.
*********************************************************************************************
Напарники зустрілися в холі приблизно о четвертій годині дня. Вони були в повному обмундируванні.
– Зброю класу “Бі” не дали, зате на подібне завдання відправили. Просто вражає їхня логіка. Ідіоти, – він потер переносицю. Схоже на те, що ці декілька годин підготовки, Грей витратив на сон. Виглядав хлопець вже набагато краще.
– Ти думаєш, що на вищому ранзі завдання, більший шанс пересіктись з ним?
– Саме так. Ну до того ж, я недарма прошарив весь архів завдань. Це точно виведе нас на нього.
– Захоплений склад зі зброєю. Два трупи і постріли. Впринципі нічого особливого. Єдине дивне тут те, що неможливо вичислити адресата.
– Те, що твій дружок, не здатний на це, не означає, що це апріорі неможливо, – з якоюсь агресією в голосі промовив він.
– Можливо тобі варто пити менше кави, напарнику, бо ти мені вже нагадуєш істеричку якусь.
– Кави? Ааххахахахаха. Якби ж то, – він залився зміхом і допоміг дівчині сісти в машину, – пробач, образив твої почуття? У вас що романтік з цим чотириоким?
Дівчина навіть не поворухнулась, в неї був байдужий вираз обличчя.
– Ой годі тобі, я ж не сліпий. До того ж, ми вже наче здружились, ні? Можеш зі мною попліткувати, як з подружкою.
– Слідкуй за дорогою, подружка.
– Та не вкраду я твого цуцика, він не в моєму смаку.
– Що? Ти про що? Я думала ти… – дівчина різко повернулась і поглянула на хлопця.
– Ахахахаха. Я жартую, маленька. Просто хотів вивести тебе з трансу. Та і в дорозі поговорити про щось треба.
– Оххх… Ти чого не висипаєшся? Напихаєш себе чимось. Це негативно позначиться на твоїй реакції та координації.
– Я не маю часу сидіти просто склавши руки, маленька. Треба дядькові займатись справами. Чи ти так сильно за мене хвилюєшся?
– Дядьку, ми майже однолітки, – дівчина закотила очі, – я хвилююсь, щоб мене по твоїй вині не грохнули зі спини. Заснеш посеред поля бою, а мені відгрібати.
– Не засну, ще декілька годин точно. Ця штучка, досить сильна, – він витяг з кишені маленьку коробочку з синіми пігулками, – в минулому місяці затримував банду контрабандистів і вони розробляли досить цікавий препарат. Залишив собі, як бачиш знадобився.
– Чим ти займався ці всі ночі? Невже це вартувало того, аби напихатися цими пігулками?
– Я повинен був зробити все, щоб ми поїхали сюди. Для цього довелось попітніти над системою охорони архіву завдань. О, ми вже на місці, готуйся маленька, починаємо працювати.
Дівчина цокнула язиком і відвела погляд. Вона вийшла з авто, яке припаркували за 500 метрів від заводу, за старим гаражним масивом. Холодний вітер з мокрим снігом розкуйовдив коротке блакитне волосся. Дівчина натягнула маску на обличчя. І прикрилась капюшоном.
Вона відкинула всі думки і повністю зосередилась на завданні. Грей вирушив першим, вона слідом за ним. Перше приміщення було маленьким і пустим, це був невеличкий коридор, який вів до головного входу. Окрім вітру, свисту металу та їхніх кроків нічого не було чути. Грей рухався попереду досить впевнено. У правій руці він тримав пістолет, лівою обережно відкрив головні двері. Вони зі скрипом відчинились. Сонце вже почало заходити за горизонт, тож через величенькі щілини в стінах, ледь ледь пробивалось багряне проміння, світло було вимкнене. Зеленоокий вирушив у пітьму і жестом показав Кітен слідувати за ним.
Це було досить велике приміщення, з правого та лівого боку металеві сходи на 2-й поверх, який займав лише половину простору і виглядав наче балкон. У рядок стояли порожні стелажі. Вже встигли все обчистити. Грей вирушив по сходах на гору і наказав Кітен перевірити нижній поверх. Вона обережно проходила по рядах стелажів, рухаючись від лівих сходів у бік правих, по яким її напарник піднявся нагору. Вже в останньому ряду дівчина застигла наче вкопана. Її наче прострілила блискавка, такий знайомий запах. Чи їй здалося…Різкий постріл нагорі й крик Грея. Дівчина побігла угору по сходах. Чорна постать боролась з Греєм. Пістолета вона не бачила, вони боролись 1 на 1 зблизька. У Грея по протоколу був ніж, але через темряву неможливо було розгледіти постать і зрозуміти, що там відбувається. Звичайно стріляти навмання вона точно не могла. По правий бік від сходів дівчина помітила рубильник, довго не думаючи, вона смикнула за нього і з тріскотом, по всій залі загорілись лампи.
Постать тепер можна було розгледіти, це був чоловік вдягнений у все чорне і в чорному плащі, який закривав його обличчя. Зростом він був майже такий самий як Цербер. Може трошки нижче. Він дуже уміло вправлявся з Греєм, який помітно був вимотаний, пігулки не дуже й допомогали. Дівчина націлилась на чоловіка в плащі, постріл. Він відстрибнув у бік.
– Кітен! Пістолет! Знайди пістолет! – хлопець накинувся з ножем на постать.
Дівчина швидко знайшла пістолет на краю сходів з лівого боку і рванула туди. Тільки вона нахилилась підняти його, як чорний плащ вже ринувся на неї. Грей встав перед ним і спробував його зупинити, але той одним різким ударом ноги штовхнув його з такою силою, що він полетів вниз сходами на нижній поверх. Дівчина ледь встигла відстрибнути вбік. Її пістолет нападник вибив з рук і одним ударом прибив дівчину до стіни. Удар коліном в живіт був таким сильним і чітким, що з легень вийшло все повітря. Але Кітен не розгубилась, вона витягла ножа і штрикнула його чоловіку в ногу, трохи вище коліна, що дало їй змогу вивернутись під його правою рукою. Вона побігла до сходів, де лежав пістолет, але постать встигла схопити її за капюшон і одним рухом придавити до стіні. Він був набагато, набагато сильніше за неї. Здавалось, що йому абсолютно нічого не завдає болю. Він був наче машина. Його міцна рука стискала горло дівчини, яка намагалась вивернутись від ворога. Чоловік дістав ножа з ноги. Ніж увійшов не так глибоко, тож крові було не багато. Він вже направив його на неї, як вона вибила його ногою. Маска дівчини спала з обличчя, а капюшон злетів, як тільки він схопив її.
Вона задихалась, перед очами все пливло, але цей запах, такий знайомий запах, лякав її більше ніж наближення смерті. Раптом хватка ослабла. Дівчина вдихнула порцію повітря, але все ще була притиснута до стіни. Він стояв так близько до неї, але нічого не робив. Він застиг, наче був шокований тим, що побачив.
– Не може бути, – низький і трохи хриплий голос пролунав, наче ехо, – бездомне кошеня?
Серце пропустило один удар. Очі дівчини округлились до неможливості. Подих перехопило, а руки вчепились в його руку з такою силою, що костяшки побіліли. Він обережно зняв капюшон і вона побачила такі до болю знайомі риси обличчя. Його холодні темні сині очі. Темне волосся. Шрам над оком, на щоці, по лінії щелепи. Їх раніше не було. Він подорослішав, але це був він. Це був ВІН! Як тільки він зняв капюшон, приміщення заполонив його запах. Їй стало важко дихати, а на очах самовільно з’явились сльози.
– Влас? – тихим голосом промовила вона. Голос дрижав і на кінці імені наче надломився.
Додати до улюблених