Опавше листя є зірниці складовою
Зірки, однак, зеленим не цвітуть
А може, і цвітуть, але хто ж бачив?
Однаково усі вони, якщо роками не раніше, зараз мруть.
Молочний Шлях оздоблений рослинністю
Це те, що люди називають молоком.
Дверей багато на цьому узліссі
Бажаю відчинити кожну й дійства
Споглянути тамтешні хоч оком.
Мені буває дихати так важко
Це не хвороба, не біда, та дивне щось.
Коли хтось інший сім не поведе бровою
Вигляд зроблю, наче нічого й не сталось.
Мені бува тривожно так сидіти
Серед людей, які не кажуть “обійдусь”,
Одне одного споглядають вічі в вічі
І небезпеки навіть не підозрюють, мабуть.
Мені хотілося б втекти
Немає значення, куди:
У сни, у вигадку власну чи у книжки.
Уже й гуляє голова
Дорогою своєю.
Туди-сюди вона блука
Межи зірниць теплих світла.
Вони далекі, запланетні…
Одначе, близько, й полюбуєшся сповна.
Ох, не витримує моя вже голова
І так болить, скигле вона
Знаю, давно що одного бажа:
Аби той простір міжзірковий
Вона й собі мала.
Знову дитиною хочу в кімнаті собі сісти,
Навколо роззирнутись, у віконце подивитись
Й на ліжко врешть залізти.
Нема нікого, хто б підтвердив, що існую я.
Ви люди? Ви – тексти, що я чита?
Можливо, це брехня?
Людина із мене не виросла.
Я і лишилися незліпленою масою із тіста
Немає значення, скільки б сварили мене хтось, чи скільки сяло б місто.
Немає мені місця.
Цей не для мене світ?
Чи я існую взагалі?
Чи я існую взагалі?
Чи я існую взагалі?
Неправильно це якось.
Чи я існую взагалі?
І небо споглядаю.
Чи я існую взагалі?
Скільки світів таких є?
Думки, думки, мої думки..!
Чи я існую взагалі?
Де люди? Люде, що ви є?
Зайве всюди єство моє.
І зле мені лиш через те,
Що воно вбачним для всіх є.
Сховатися б кудись
Чи зникнути, чи провалитьсь.
Нічого більш не знаю.
Не розумію, про буття такенне не відаю.
Усюди переслідують невправдані жахи.
Світе, чи ти, чи я існуєм взагалі?
Додати до улюблених