– Мілорде! – секретар безстуку ввірвався в робочий кабінет. Юнак виглядав збудженим та занепокоїним, – Повідомлення з храму, біла стрічка! – Квапливо ковтав звуки секретар, підбігаючи до столу та протягуючи сувій з відзнакою. Володар кабінету одразу забув про свої нагальні справи та відкрив листа.
– Райноне, передай це повідомлення лорду Престу, я вирушаю негайно, до мого повернення мала рада має бути зібрана в повному складі,- хутко ознайомившись зі змістом, чоловік в чорному одязі покинув робоче місце. Він знав що завзятий юнак знайде Анрієля навіть якщо той буде в іншій частині країни, що вже казати про палац. Чоловік ледь не летів коридорами та сходами на шляху до стайні.Там, осідлавши свого коня, він встиг віддати наказ щоб підготували екіпаж та відправили його до головного столичного храму.
Шлях від палацу до храму займав більше години спокійним кроком, але Ра’авір поспішав.
Цілих три місяці вони не мали жодного результату – такого жахливого терміну їхня історія ще не знала. Відчай та очікування не відпускали голову Ра’авіра та його соратників.
Перший радник – це не просто традиція, а як, показувала історія, гарант стабільності та процвітання. З часів заснування імперії, правителі покладалися на досвід не тільки своїх попередників, а й іноземних мудреців. В буквальному сенсі іноземних – знання жреців в силах та потоках хаосу дозволяло шукати людей в інших світах, вимірах та прикликати їх в цей світ. Можливо не найгуманніший варіант з людської точки зору, але в цьому з самого початку було приховано дещо більше за людське уявлення. Врешті решт, після 3х пекельних місяців невідомості, жреці Анура повідомили що знайшли потрібну особу. Вони вже приступили до ритуалу створення сосуду, тож зовсім скоро той, хто займе одну з найважливіших посад в імперії, з’явиться в цьому світі.
Він мав бути присутнім, відчував це всім серцем. Те як працювали чари прикликання було таємницею храму і не виносилося за його стіни але природня цікавість не могла втримати чоловіка на місці, тому він і поспішав.
Яскраве світло сліпило очі своїм промінням. Це було дивно адже Ліза завжди закривала фіранки на вікнах, так як була невиправним соньком. Хтось з дітей знову пробрався до кімнати? Ймовірно, але вони швидше б забрали ноутбук та втекли б гратися до іншої кімнати. Довго думати зпросоння вона не любила, тож, примружившись, розплющила очі і навіть потерла їх щоб в той же момент замерти. Відчуття того ніби її зза рогу прибили мішком, здавалося б, не може ставати сильнішим з плином часу, але інакше свій стан вона описати не могла. Страх зковав тіло. Це було абсолютно незнайоме місце. Високі білосніжні колони губилися десь під стелею. Яскраві круглі лампи світитли так яскраво що на них не можно було глянути. Але все це губилось на фоні того що прямо над нею нависала незнайома фігура. Молодий чолоік в темному одязі був схилений над нею та схвильовано розглядав щось на її обличчі. Вони так і завмерли витріщаючись один на одного.
Зненацька, дуже близько, збоку від неї, щось клацнуло, так що дівчина сіпнулась притиснувши руки до грудей і одразу ж поглянула на звук. Чоловік що стояв над нею теж відійшов.
Виявилось, до цього вона лежала в чомусь подібному до капсули, зі скляними дверцятами, і саме звук відкривання цієї напівпрозорої скрині і злякав Лізу. Тепер, точно знаючи що над нею нічого немає, вона ще більше не хотіла підніматися, аж поки до неї не повернувся чоловік в темному.
– Шановна, як ви себе почуваєте? В голові не паморочиться? – у нього був приємний низький голос що огортав неначе оксамит, пробираючись під самісіньку шкіру. Чоловік простягнув їй руку щоб допомогти підвестися, – моє імя Ра’авір, – мягка ласкава посмішка торкнулася його вуст і суворе обличчя стало трохи теплішим. Ліза ніби дужче вжалася в тверду поверхню свого лежака і, недібравши слів, хитнула головою. Ра’авір не зрозумів це була відповідь на питання чи відмова на його жест. Дівчина відняла від себе руки та вперше поглянула вниз на своє тіло. Вона була вдягнула в простору білу рясу під шию, з широкими рукавами. Набравшись сміливості, вона підвелась. Приміщення в якому вона перебувала було повністю біле. Окрім Ра’авіра тут були присутні й інші люди: чоловіки та жінки в однаковому одязі, такому ж як вона, з довгим, скромно зібраним волоссям. Лише один з них був простоволосий і виділявся своєю загальною біластістю. Його довге волосся сягало щиколоток і ряса виділялась витонченістю тканини і прикрасами. Голову прикрашала золота діадема з перламутрово синім каменем. Ліза спочатку подумала що він альбінос, але яскравоблакитні очі і хитрий погляд спростували це враження.
– Все ж таки вам варту було одразу звернутися до мене. Зберегли б час,- усміх в голосі та зверхність натякали що цей білосніжний патлань тут головний. Не встигла Ліза додумати як хитрий погляд змінився здивуванням з ноткою обурення, що були адресовані саме їй. Саму дівчину чужі емоції не надто хвилювали.
– Що тут відбувається? – прочистивши горло, запитала вона напівсидячи, крадькома озираючись.
– Це вже ваші справи, на цьому я відбуваю, – безіменний білий чоловік величаво випрямив спину та склавши позаду руки поквапився покинути приміщення. Його рухи здавалися повільними, але зник він майже миттєво. Ліза перевела всю увагу на Ра’авіра.
– Як я можу до вас звертатися? – запитав для початку він.
– Моя пані, – автоматично відповіла вона з пустим обличчам.
-Добре, моя пані, – куточок губ ледь помітно смикнувся але чоловік втримав сміх, – Вас було обрано з понад тисячі світів та прикликано до нас щоб ви стали першим радником його величності імператора Вларалена Ірдійського.
– Відмовляюсь, – Коротко, без роздумів відповіла дівчина, – на разі я вже маю офер за яким працюю і за його умовами я не можу приймати пропозиції від інших компаній. Рада була познайомитися та щиро вдячна за увагу, але на цьому маю завершити розмову, – вона протягла долоню для рукостискання на останок.
– Ми не розглядаємо відмову з вашого боку, – чарівно посміхаючись, не розгубився Ра’авір,взявши її руку своїми долонями, досить ніжно але прицьому так що вона вже не змогла б вирватися, – так як це інша країна, ба навіть планета, ви підпорядковуєтесь чинним законам і мушу вас запевнити, тут ви вже точно маєте нову роботу.
– Це рабство? – трохи скептично спитала вона, намагаючись витягти руку з цього капкану.
– Аж ніяк, наша імперія ідеологічно сформована на бородьбі проти рабської системи, – одразу ж відхрестився чоловік.
– Тоді я не бачу причин чому не можу відмовитися та повернутися додому, – наполягала на своєму дівчина.
– Нажаль, це одностороння подорож, – не поступався Ра’авір.
– То зробіть ще одну обносторонню подорож, – відповідала Єлизавета з найпрямішим лицем на котре лишень була здатна.
– Ви видаєтеся досить розважливою людиною, моя пані, впевнений, якщо ми все обговоримо то ви зрозумієте що це дуже вигідна пропозиція, – він вирішив змінити стратегію і інтонація голоса його стала оманливо спокусливою. В блакитних зіницях спалахнули золотаві іскри що причаровували та лякали в одночас.
– Я не хочу говорити, я хочу повернутися додому, до родини, друзів та свого життя, – Ліза втрачала спокій і врешті решт з силою висмикнула долоню з чоловічих рук. Вона вже не приховувала гнів і розлючено зиркала на нового знайомця.
– Це дійсно неможливо, – не менш катигорично тримався Ра’авір, – Якщо бажаєте, жерці можуть провести для вас цілу лекцію з міжвимірної магії, трохи згодом, зараз на нас чекають.
– Я відмовляюся! -викрикнула вона та вчепилася обома руками в дверцята від свого саркофагу, в спробі зачинити їх назад. Іноземний пристрій вперто не піддавався.
– Те що ви зачинитесь не поверне вас назад, – тримати спокій було чим далі тим складніше, Ра’авір щиро не знав як отямити дівчину, – Моя пані, ви вшидше зламаєте пристрій котрому більше тисячі років ніж зрушите його з місьця.
– Ой, у мене подруга тестувальниця, вона каже що для досягнення ефекту іноді потрібно влаштовувати стресс тест, бодай щось закоротить та й спрацює так як мені потрібно, – відмахнулася Ліза від його слів продовживши з подвійним ентузіазмом.
– Прошу пробачення, але в самому пристрої немає ні грама хаосу, зараз це просто предмет меблів, – скромно втрутився один з білорясних, нервово поправивши окуляри.
Майже одразу почувся характерний тріск і від однієї з петель розповзлася тріщина.
– Тисячолітній кришталь… – почулось із натовпу білорясних і хтось гепнувся до долу.
Ліза повільно відпустила надтріснуті дверцята.
– Якщо він настільки крихкий, то навіщо було його взагалі використовувати, – пробурмотіла вона собі під носа.
– Тому що це дарунок найвеличнішого герцогства та розробка самого Анура, я вважаю, – відповів їй Ра’авір, – не хотів би спекулювати на вашому почутті провини, але, сподіваюсь, зараз ви приймете мою пропозицію.
Ліза різко повернулась до нього, так що її волосся здійнялося в повітря та махнуло дугою. Вона тяжко та глибоко дихала з гнівом вдивляючись в обличчя чоловіка та на його протягнуту долоню. Опісля вона чванливо хмикнула та задравши носа сама зіскочила з мармурового лежака, принципово більше не торкаючись нового знайомого.
– Якщо ви вважаєте що я на цьому заспокоюся то ви помиляєтесь. Клянусь, я від цього місця камня на камені не залишу якщо не повернете мене додому, – Ра’авір був вище на півтори голови, але її це не пригнічувало. Блискавиці в погляді, стиснуті тонкі вуста та впертий погляд повний впевненості в своїх силах.
– Моя пані, вам необхідно заспокоїтися. Прошу, ходімо зі мною. Якби хтось із присутніх хотів вам нашкодити то вже зробив би це. Даром хаосу ви не володієте, тож не змушуйте нас застосовувати силу.. Я б конче бажав вирішити ваше питання без грубих методів.
Ліза кліпнула і перевела погляд на натовп у приміщенні. Тут було людей двадцять і маючи бажання вони б дійсно легко зкрутили б її. На обличччі на секунду промайнула паніка і дівчина мимоволі зробила крок назад обійнявши себе руками. Вона відчула що тремтить, хоч і не усвідомлювала цього донині. Пальці дрібно трусилися і Ліза зрозуміла що ще трішки і не витримає паніки котра давно кипіла всередині грудей.
На її плечі лягло щось тяжке та тепле. Дівчина здивовано поглянула на Ра’авіра накинувшого на неї свого піджака.
– Давайте перейдемо до зручнішого місця, – він закрив її від чужих поглядів і ненавязливо притримав за плечі. Від його одягу йшов приємний запах горіху, бергамоту та чогось неуловимо освіжаючого. Ліза вся немов ще дужче зменшилась і після кількох секунд роздумів все ж кивнула головою. Наступної миті чоловік підняв її на руки.
– Ви без взуття, – прокоментував він свій вчинок.
– Впустите -я повисну на вас та потяну за собою, – майже безмоційно відпустила вона голку, насуплено обнімаюючи його шию. Ця по дитячому капризна репліка викликала у чоловіка слабку посмішку.
Вихід з приміщення виявився недалеко, буквально за парою колон. Кінця сходам не було видно і Ліза дійсно занепокоїлась що її упустять.
– За традицією, кожен прихожанин має пройти цей шлях сам аби відчути свою нікчемність та незначущість перед обличчям бога. Може прозвучати дивно але підійматися легше ніж зпускатися, – Ра’авір вирішив розбавити їхні мандри відстороненою розмовою.
– Це тому що задіяні різні групи м’язів і після підйому вони вже достатньо втомлені щоб навантаження відчувалося. Якщо не пристосаваний то може навіть кріпатура мучати,- Ліза добре пам’ятала як це ходити сходами після дня ніг в тренувальному залі. Вона розуміла навіщо була заведена ця розмова і з одного боку хотілося замкнутися в собі і плакати, а з іншого… дівчина не могла допустити показати наскільки вона вразлива перед цим незнайомцем. Потрібно було зібрати думки до гурту.
– То вам відомо… Шкода, я хотів справити враження, – чоловік хмикнув та ніби пригнітився, в одночас додавши кроку.
– Запевняю, вражень стільки що мені місяць розпивати, – Ліза була не в найращому гуморі тому контролювати гнів ледь вдавалося.
– Розпивати? – легкий подив в інтонації змусив її охолонути та виправитися.
– Кхм… Розгрібати. Розкладати по поличкам та обдумувати, – виправилась вона задерши носика.
Її носій зробив вигляд що не зрозумів.
– Зараз ми спустимося в цетральний зал, а потім вийдемо парадним входом. Храм виходить на центральну столичну площу, тож вас буде вітати багато людей – не лякайтеся. З завтрішнього дня на вішу честь почнеться фестиваль – це свого роду традиція. Жителі радіють появі нового першого радника та віддають данину пошани.
– Я не погодилася зайняти цю роль, – насупилась вона. Можливість опинитися перед натовпом не викликала радості.
– Храм оповістив столицю, при всій нашій владі, ми не можемо відмінити новину про вашу появу.
– Ра’авір, а хто ви взагалі? Я про вашу посаду.
– Очільник таємної канцелярії. Звісно ж це великий секрет і для простого народу я просто близький друг його величності, – він грайливо підмигнув блакитним оком.
– Ви так легко про це розповіли, а якщо я якась навіжена та почну волати про це щойно ми з’явимося поряд з іншими людьми? Бувають же такі притрушені істерички.
– Якби хотіли – не сказали б мені цього. Я вже казав, ви видались навдивовижу розважливою особою.
– О, я прикидаюся. Повірте, щойно ми вийдемо на вулицю я вдарю вас в щелепу та з криками: “ ДОПОМОЖІТЬ ГВАЛТУЮТЬ!” побіжу в натовп щойно ви мене випустите з рук через больовий шок, – Ліза чарівливо посміхнулася та кокетливо стрільнула оченятами.
– Це було б цікаве видовище, і точно допомогло вам трохи випустити пар, – хмикнув Ра’авір оцінивши її стиль, – Моя пані, це обличчя настільки приваблює вашу увагу що ви не можете втриматися від бажання доторкнутися до нього? – він схилився до її вушка та звабливо прошепотів. Від гарячого подиху та неоднозначності виразу очі дівчини округлилися і шкіра вбралася пуп’янками. На секунду їй відібрало мову від такого нахабства, але разом з тим в крові закипів азарт. Її хватка стала трохи міцніша і Ліза припіднялася щоб опинитися на рівні його плеча.
– Ви уявити не можете як я прагну обійняти вас і не відпускати до останнього подиха,- пристрасть та щире бажання тихого тону, ця близкість її вуст та м’ягкість тіла в його руках не могли не викликати характерних картин в уяві, – вашого, – додала вона зовсім тихо, майже доторкнувшись вустами до його вуха, після чого задоволено повернулась до попереднього положення, ніби нічого і не трапилось.
Деякий час вони пройшли в тиші.
– Моя пані, ви відноситесь до тих людей котрі відкусують палець по лікоть?
– По плече, – тяжко зітхнувши, виправила Ліза.
– Ви справді бажаєте втекти?
– Я не самогубця. Відмовитися від королівського обслуговування заради біганини в абсолютне ніщо – я не з того типу героїнь що спочатку тікають а потім думають.
– Спочатку думаєте, а потім тікаєте?
– Ра’авіре, ви відноситесся до тих людей котрі замість пальця відтинають голову? – підозрілість в її інтонації була до комічного вдаваною.
– Ви спостережливі,- химерно усміхнувся він. Ця розмова викликала різні емоції, але переважно веселила.
– Ви гарний психолог, – вирішила прокоментувати Ліза, – принаймні мені так здається. Я хочу щоб ви поклялися що не існує способа мені повернутися додому.
– Клянусь, що незнаю жодного способу щоб повернути вас в інший світ.
– Якщо я його знайду, ви будете ставати на заваді?
– Так.
– Це хоча б чесно.
– Мені не до лиця брехати тим з ким я працюю. Вам в тому числі,моя пані.
– Я нехочу. Не хочу цього.
– І це єдине в чому ми не можемо дати вам права вибору.
Ліза змовчала. Далі вона не хотіла говорити.
За декілька хвилин вони зпустилися на нижній поверх та вийшли до просторої зали. Стеля була десь високо вгорі і щоб побачити її потрібно було задерти голову. До дуету підійшла молода дівчина. Вона коротко вклонилася та простягнула взуванку схожу на щось посереднє між капцями та сандаліями. Ліза явно оживилася та подякувавши за взуття попросила її відпустити. Взувшись, вона відчула себе трохи впевненішою. Ра’авір знову простягнув їй руку.
– Невже я даремно сподівалася що ви втомитесь? – цього разу вона все ж прийняла його пропозицію та однією рукою підтримувала піджак щоб він не зпав з неї.
– Від такої дрібнички? Ви мене недооцінюєте, – Чоловік був приємно здивований спокійній поведінці співрозмовниці.
– Не засмучуйте мене думками, що втечу доведеться відмінити, я лише щойно отримала взуття для зручнішого бігу, – склавши вуста качечкою пожалілася дівчина нахнюпившись.
– По периметру сходів будуть стояти лицарі в броні. Можу гарантувати що мої обійми набагато ніжніші за їхні.
– Ви особисто випробували кожного з них? – її брови здивовано піднялися, а невинна інтонація не залишала сумнівів про підтекст.
– Нажаль, немав такого досвіду та довірився очам, якщо вам все ж таки видасться нагода, буду радий почути коментар помилився я чи ні, – Ліза зрозуміла в той момент, що лагідна посмішка на його обличчі це якісне прикриття роздратування. Вона опинилася поруч з далеко не простим чоловіком.
Грандіозність розмірів храму вражала уяву. Навіть католицькі велетні здавалися іграшковими хатинками на тлі споруди в котрій вона опинилася, сама арка входу чого вартувала. Пригледівшись, Ліза зрозуміла що не бачить швів між цеглою.
– Це суцільний камень? – нахмурила брови вона.
– Так, цю споруду витесали зі скелі. Обрізане каміння пішло на будівництво міста та палацу, тож будівлі часів заснування вважаються особливо цінною історичною спадщиною, – поділився охоче Ра’авір.
– Витесали… що? – вона не могла повірити і ще раз глянула догори. Від думки що це людська робота сахнув жах.
Арка виходу, що звужалася до гори була схожа на голку що намагалася проткнути саме небо.
Поза нею, виднілася лише блакить і це змушувало хвилюватися. Вийшовши назовні, Ліза нарешті зрозуміла чому не бачила будівель: до низу було ще далеко біля 20 метрів сходів та серпантин, дороги висланої бруківкою. Сходи втинались в досить великий майданчик, на якому зараз стояла упряж карети з шістьма кіньми. Помпезний коштовний вигляд змушували добре задуматися про вартість такого транспорту. Карета була покрита, і тішило хоча б те, що на неї не будуть витріщатися. По всьому периметру дійсно стояли лицарі в білосніжних, немов порцелянових, латах. Їхні груди прикрашала тіснина в формі сови застигшої в польоті, а на шаломах, над вухами, виступали характерні кінчики пташиних крил. Вони були озброєні списами і здалеку більше нагадували статуї.
Кинувши оком далі, вниз поза краєм майданчика, Ліза побачила нарешті дахи будинків, а десь там і монументальний палац.
Додати до улюблених