«… Семітська богиня Місяця, яка стежила за ходом сонця, часом проявляючись очам людей, іноді шукаючи приховування в західному потопі, була представлена як наполовину жінка, наполовину риба, з характеристиками, які роблять її місячне походження незаперечним. Її звали Дерцето або Атаргатіс, і вона була ідентична Мілітті, універсальній Матері або джерелу життя. Цю богиню «її прихильники шанували так само, як Венеру чи Купрісу» її статуя була глибокої давнини і представляла жінку до середини, але звідти мала фігуру риби. Хтось вважає її «матір’ю богів», хтось певен, що ця фігура русалки була ієрогліфом Ковчега. На монетах Аскалона Атаргатіс представлена як наполовину жінка і наполовину риба, а в Ефіопії вона представлена як русалка, історія якої полягає в тому, що вона втекла від Тифона, пірнула в море, прийняла форму риби і таким чином зберегла своє інкогніто!»
Мене звуть Атаргатіс (ah-TAR-gah-tis), і я є найдавнішою русалкою, яка тільки відома історії. У деяких версіях численних оповідань мого існування, я народилася з яйця, яке впало із зірок і було виштовхнуте на берег рибою, істотою, священною для мене. Зрештою, я — давня сирійська богиня-мати, мені поклонялися в усьому стародавньому світі, в багатьох культах і храмах. Та знали мене насправді під багатьма різними іменами, тож ким я тільки й не була. Частіше за все мене ототожнюють з Іштар, Астартою, Афродітою, Венерою та Асет, також відомою як Ніна (тезка міста Ніневія), Деркето для греків і Деа Сирія – що означає сирійську богиню – для римлян. Деякі з моїх зображень, і ікон навіть пов’язували з Реєю, Кібелою – Великою Матір’ю. Дійсно, мене часто називали «матір’ю богів». Звісно не безпідставно.
У деяких міфах я кохала смертного пастуха на ім’я Хадад. Наше кохання було гарною казкою в міфології і важкою ношею в житті. Якщо вірити міфології, то я випадково вбила коханого простолюда та зробила спробу самогубства не в змозі пережити власне горе. Пізніше через це він став відомим прикладом високого кохання, а я божеством у своєму власному обряді та багатовіковим захопленням народів. Однак, кожен додумував мою особисту трагедію як тільки міг, додаючи все абсурдніші факти, змінюючи навіть їх значення певно зі швидкістю вітру. Як грецька німфа Деркето, я була осоромлена через запліднення смертним, і цей сором з’ївши кожен клаптик мого життя, змусив мене стрибнути в озеро, щоб втопитися, а тим самим закінчити душевні муки необдуманого вибору. В іншому варіанті, як Афродіта, я стрибнула в річку рятуючись, щоб втекти від гіганта Тифона побоюючись зґвалтування.
В обох випадках цих шалених розвитків подій благословенні води відчули мою божественність і моє хвилювання, а тому люб’язно перевдягли мене в рибу. Тим самим надавши мені риб’ячий хвіст від початку стегон до самих кінчиків ніг. Зберігаючи у верхній частині тіла мою жіночу красу, вони подарували мені шанс на перевтілення, відродження. Моя донька стала легендарною Семірамідою, царицею Ассирії, яка відновила Вавилон, заснувала мій храм у Гієраполі та завоювала більшу частину Азії. Священні риби озера, які мене змінили були вшановані та перетворені на сузір’я Риб.
Я уособлюю початок, відважний крок уперед, відродження, трансформацію, а також зцілення і кохання.
Мої тіні — це вдівство, небажана вагітність, почуття провини, відчай, самогубство та смерть, і закінчення.
Усі хочуть дізнатися, так ну і як же воно було насправді, яка з тисячі легенд розповідає правду? Яка така сила змушує вбивати себе та коханого?
Я завжди казала одну фразу: «Не питайте нічого такого, на що не готові почути справжню відповідь».
А що, якщо коханий ніколи так і не покохав тебе міцніше себе? То історія величного кохання перестає бути такою ангажовано привабливою? Або взагалі перестає існувати? Вона недостатньо сильна аби про неї згадувати? Що якщо плід не змушує жінку соромитися себе, а стає останнім шансом на відчуття справжнього, безумовного кохання? Плід сприймається частинкою когось важливого, навіть якщо він цього не хоче… Чому провина лише на тому хто полюбив? Якщо кохання насправді не сенс життя, а подарунок долі. Чи існує правильність до слова кохаю? Чи існує «кохаю»?
Не було відчайдушності чи хороброго стрибку, не було великого початку, був лише тягар, яким я хотіла прив’язати того, хто добре знався на морських вузлах. Вантаж вбив мене зсередини, змучив, випив усі соки та викинув моє тіло на дно Марианской впадини, руйнуючи усе за час свого жалюгідного життя. Я – мати, навіть у чудовиськ вони є, і я одна з них. Те, що не знало любові не може її нести, певно в цьому ми завжди будемо з ним схожі, бо я так і не відчула безумовного кохання, мене розтрощили, і ніколи не покохали, ніколи.
31.12.1926
Вереск, гучний лемент відлунням обумовив початок і кінець одночасно. Безкінечність почала відлік, народжуючи нескінченність. Хтось гучно відкрив не тільки рота, а й з шаленою цікавістю свої велетенські очі. Роблячи свій перший ковток, і водночас забираючи у світу чийсь кисень. Вбирати в себе усе, що не було твоїм, перший урок. Здавалося, він усе знав, знав яку схватку пережив, і точно знав чого це йому коштувало. Боротьба була в його крові, а присмак крові буквально залишився плямою на губах. В той же самий час світ навколо розливався зимовими фарбами, малюючи крижані візерунки не тільки на вікнах, а й серцях. Хтось мав їх попередити, цим зайнявся вітер. Напевно реакція на безкінечність. Холод, сніг і вода. Новий рік мав розпочатися от-от, викинути будь-які згадки минулого, навіть якщо минуле з’явилося декілька хвилин потому. Час потребує змін, але й зміни потребують часу. Безкінечність.
-Поспішайте, треба встигнути до 00:00
Певно, комусь не раді вже з народження.
Додати до улюблених