Прокляття Третє: Різдвяне

Що якби у них було трішки більше часу
та Різдво з елементами українських традицій у вигляді колядування.

---

[cr: kazekaze030]

 «Я пам’ятаю той день. Погляд у минуле», –

Epolets – То Різдво.

 

Макі, розрізаючи крижане повітря своїм спраглим до перемог диханням, саме поверталася з тренування з наґінатою наперевіс, коли помітила Юуту, що сидів на сходах та немов споглядав в далечінь.

• Ти тут замерз на смерть чи що? – сіла вона поруч із однокласником, поклавши прокляту зброю на сходинку вище за себе.
• Я так давно не бачив снігу. – усміхнувся він, не перестаючи замріяно дивитися поперед себе.
• Звісно, тебе ж весь час десь чорти носять.
• Не чорти, а сенсеї.
• А я що сказала? – невимушено перепитала Макі та поглянула на Юуту.
• Тобі дуже личить цей рум’янець після тренувань, а від тренувань взимку він ще яскравіший. Ти дуже гарна. – тепер Юута усміхався до Макі, дивлячись їй прямо в очі.
• Ге? – фарби на обличчі від почутого в рази побільшало. – Так, звісно, розпашіле, спітніле, червоне обличчя – це точно найкращий фільтр в Інстаґрамі.

Юута нічого не відповів, лише погано стримав усмішку та повернувся назад до споглядання снігу, що поступово вкривав стадіон.

• Такі великі, такі пухнасті. Як же добре. Ніби в цілому світі нічого немає, окрім цього моменту. Як же я люблю сніг.
• Ага, моїм окулярам теж подобається. – в чергове Макі довелося зняти їх, аби протерти.
• Макі, я не прокляття. І наша школа теж. Якщо знімеш, ми не зникнемо.
• Що?! – а якусь хвилину тому здавалося, що більше почервоніти вже не можна було. – Та йди ти!

Вона лише ображено штурхнула однокласника в плече, зняла окуляри, заховавши їх до чохла в кишені, а тоді відвернулася, склавши руки на грудях. Юута лише заливався сміхом, намагаючись прикритися рукою.

• Ти не можеш бути певний, що ніхто не нападе в будь-який момент. Сам же знаєш.
• Але ж ти не тому.
• Тому! – не розвертаючись гаркнула Макі.
• Не тому, ти ж просто забула.
• Тому, сказала, – вона почала раз за разом бити Юуту по плечу, не перестаючи примовляти, – тому, тому!
• Макі, – заледве, крізь сміх, зміг промовити Юута, – ти погано контролюєш свою силу.

Ну, все, ліміт почервоніння було вичерпано. Макі різко зупинилася і присоромлено втупилася попереду себе.

• Давно повернувся?
• Сьогодні.
• Чув, що цей пришиблений влаштував?
• ТАК!

Макі аж трішки підскочила від раптової зміни в голосі Юути.

• Я вже прочитав разів з десять від аза до іжиці пісенник, що мені скопіював Панда.

Макі лише скривилася.

• Як був дивним, так і залишився. Але схоже, наш старенький новенький тобі сподобається.
• Чекаю на нашу першу зустріч з нетерпінням.

А ось зараз розібрати усмішка то чи знову кривляння було складно.

• Оккоцу!

На поклик озирнулися обоє та побачили над собою, на самому початку сходинок, Меґумі.

• Оккоцу-семпай, там Ґоджьоо просив зайти.
• Точно, забув відзвітувати. Як побачив вас всіх, сніг, то так і забув.
• Фушіґуро, і давно ти тут стирчиш?!
• Не сильно.
• А ввечері ти…
• Мовчіть. – моментально перебив Меґумі.
• Готовий до…
• Не питайте. Замовкніть. Пішов я.
• Його Панда не зумів змусити навіть відкрити збірник пісень.
• Воно і не дивно. – пирхнула Макі, розвернувшись від спини Меґумі назад до Юути.
• Тому не думаю, що він прийде.
• Ха, не поспішай з висновками.
• Та я тебе прошу, він же не лише співати відмовився, він навіть не любить ні солодощі, ні натовп. Його бажання йти рівне нулю.
• Моє не те щоб більше, але з Ґоджьоо легше погодитися, аніж сперечатися. Тому нікуди він не дінеться.
• А Господи! – Юута підірвався на ноги, розкинув руки по сторонам та підняв обличчя догори, дозволяючи сніжинкам цілувати себе якомога більше де. – Я нарешті проведу свято з друзями і це буде Різдво. Сніжне Різдво!
• А що далі? Китайський Новий рік? День Подяки?
• Не будь занудою, Макі.

Юута, неочікувано для них обох, поцілував однокласницю в тім’ячко, а тоді полетів сходами догори на зустріч із сенсеєм.

Як виявилося, ліміт почервоніння Макі такий же самий нескінченний, як і спадкова техніка клану Ґоджьоо.

Пробігаючи повз Меґумі, що весь цей час йшов не поспішаючи та залипаючи в телефон, Юута злегка зачепив його, вибачився й побіг далі.

• Що з усіма не так? Календар життя не вирішує. – пробурмотів собі під носа Меґумі, а тоді встиг зняти на камеру, як Юута підстрибнув, все ще сповнений ентузіазму та непереборних очікувань, і вдарив п’ятками в повітрі одна об одну, закричавши щось радісне.

Меґумі закотив очі, але дисплей телефону бачив те, що було сховано від усіх інших, він відбивав його усмішку в цей момент.

Меґумі любив, коли його друзі радіють.

***

• Якщо, – Нобара вже видерлася на лавку, агресивно роздаючи свої настанови в їдальні, – хтось із вас посміє спаскудити мій спів своїм фальшивим завиванням, – провела вона по всім друзям пальцем, мов тримаючи їх на прицілі, – я порішаю його на місці! Всі все второпали?!
• Їй хтось вже скаже? – пробурмотіла Макі.
• Навіть не думайте. – не відриваючись від телефону, моментально та грізно відповів Меґумі.

Такума позіхнув, прикриваючись манґою, а тоді закрив її та поклав на стіл.

• Боже, крихітко, розслабся, це просто Різдвяний Ярмарок. Релаксни, співай, дозволь відпочити і іншим.

На мить здалося, що Нобара здатна спопеляти людей поглядом, коли вона поглянула на старшого товариша, а тоді стрибнула на підлогу та підійшла до нього.

• Це не просто Різдвяний Ярмарок, Іно-семпай, – нахилилася вона до Такуми, поклавши руки в боки, – це благодійний ярмарок, який Токійський столичний коледж магії проведе на своїй території. Вперше за декілька десятиріч.
• Ага, – перебила Макі, – бо востаннє то погано закінчилося.
• Як і останнє Різдво. – вкинув Панда.
• Тому, – просичала Нобара, – цього разу заходи безпеки та приховування магії будуть на іншому рівні. В будь-якому разі гроші ми збираємо на благе діло, там будуть присутні репортери, представники знатних сімей, викладачі з інших коледжів та…
• Та гроші за колядки можна буде залишити собі, так Куґісакі?
• Дзенін-семпай, – щиро обурилася Нобара, – то не є головним.
• Тобто свої гроші ти віддаси на благодійність?

Нобара застигла з відкритим ротом, а тоді відвернулася, вже склавши руки на грудях.

• Я куплю за них, за частину їх, собі щось на ярмарку, а отже так, передам ці гроші на благодійність.
• Але я б краще взяв цей вихідний вихідним, а не відвідуванням якогось, майже шкільного, заходу.
• В сенсі? – нарешті відірвався від телефону Меґумі. – Ти не можеш відмовитися?
• Ні, лише перші два курси йдуть за бажанням, а всі інші отримали вихідний від виїздів та відряджень, та вимушені шурувати на ярмарок. – Такума закотив очі, а тоді знову схопив манґу. – Якась там дипломатія, щось там між нашим директором та адміністрацією міста. Нанамі-сан мені розповідав і намагався пояснити до чого там учні, але я не те щоб його слухав. В будь-якому разі, відпочивати я люблю, співати не соромлюся, тому не пропаду, але я б все ж тоді краще розвіяв якесь прокляття, якщо вже зависнути за відеоіграми не можна.
• Іно, як можна бути одночасно таким розумним та таким тупим? – сказала, мов виплюнула Макі, відставивши тарілку. – Ніякий це не вихідний, чисто безкоштовна робоча сила. Всі маги вищих рангів будуть просто охороною, на випадок, якщо щось станеться. Ну, знаєш, є придурки, які полюбляють різноманітні свята та масові заходи для терористичних актів.
• Росіяни? – спокійно мовив Меґумі, нарізаючи собі імбир до чаю.
• Фушіґуро! – заволали всі хором.
• Водорості.

До їдальні увійшов Кенто та мовчки рушив до кулера.

• Нанамін, – мов нізвідки перед ним опинився Юджі, – а Ви ж прийдете сьогодні на свято? Бо я чув, що для більшості дорослих з коледжу це дійсно добровільно.

Кенто випростався, випив склянку води, не відводячи свого погляду від Юуджі, потім викинув стаканчик і лише тоді відповів.

• Я не розумію істинних причин Ґоджьоо влаштовувати цей вертеп на ярмарку і мені від цього не спокійно, тому я прийняв його запрошення. Буде дуже не розумно відпускати з ним дітей, ще й на захід, де море алкоголю.
• Та які причини? – почала була Макі, але за нею моментально договорив Меґумі.
• Ґоджьоо просто блазень. – вони дали один одному п’ять, навіть не поглянувши.
• Про вовка промовка?

До кімнати увійшов Сатору, що змусило в мить почервоніти Макі, натомість Меґумі взагалі не відчував провини.

• Кенто, любчику, – усміхаючись, став він біля колеги, – ти не повіриш! – а тепер вдарив між лопатками. – Але Шьооко та Іджічі теж погодилися провести вечір разом, тому тобі більше не обов’язково нести цей тягар та змушувати себе виходити в свій вихідний, аби бути поруч з нами. – хитра, хитра посмішка.

Кенто спершу поправив краватку, немов вона його душила, прокашлявся та відповів.

• На жаль, я не прихильник міняти свої плани по сто разів на день, а я вже їх раз змінив, тому доведеться мені все ж відвідати цей благодійний вечір.

Панда з Юуджі переглянулися, обидва з опущеними до низу кутиками губ, а потім прийнялися далі гортати старий пісенник, сторінки якого явно не раз зустрілися  з кавою або чаєм.

• Ну, а як же, а як же. – Сатору знову вдарив колегу між лопатками. – Лише не кажи, що ти припрешся в костюмі? Ну, серйозно. Хоча б вдягни якийсь інший. Будь більш неформальним, хоч разочок. Це ж, як не крути, по-над-нор-мо-ві.

Кенто лише мовчки, але точно не з любов’ю в очах, поглянув на колишнього семпая.

• Ага, – пробурмотіла Макі з-за чашки чаю, що їй теж зробив Меґумі, – і новорічний ковпак.
• Точно! – радісно вигукнув Юуджі.
• Це був жарт, Ітадорі! – закотила очі Макі, а тоді, не встигнувши навіть нормально відпити чай, одразу почала плюватися. – Боже, Фушіґуро, скільки ти сюди імбиру напер?! Пів огороду?
• Тобі трішки. – невимушено знизав плечима Меґумі, та прийнявся далі насолоджуватися своїм полум’ям в чашці.
• О! Цукерочки!

Сатору взяв декілька цукерок з вази, одразу ж почавши їх розмотувати, та вийшов собі геть.

• А чого він взагалі приходив? – поцікавився Такума, в чергове намагаючись закинути ноги на стіл, поки читав, та в чергове отримав по ним добрячого удару від Макі. – Їбануте стерво!
• Свиня!
• А коли ти востаннє, – почав Меґумі до Такума, – мав на це відповідь?
• І то правда.
• Лосось-лосось.

Сатору вже на ґанку звільнив від фантика останню цукерку та викинув його кудись справа від себе, а солодощі до роту.

• Пане Ґоджьоо, – до Сатору підбіг задиханий менеджер з допомоги Іджічі Кійотака, – я все владнав, як і Ви і просили.
• Що серйозно? – щиро здивувався Сатору. – Прям всіх-всіх дістав?
• Ну… – занепокоївся Кійотака, – так.
• Ти диви. Та я ж пожартував.
• Тобто пожартували? – здавалося, він зараз втратить свідомість.
• Ти серйозно весь день діставав всіх гостей та колег? Ти ж розумієш, як це вдарить бо іміджу коледжу? Уяви що понаписують на наступний ранок в мережі.
• Пане Ґоджьоо, я… я…
• Та я жартую. – широко усміхнувся Сатору. – Ну, бачив би ти себе. – він спустився до підлеглого та постукав його по плечу. – Ти молодець, можеш сьогодні відпочивати і не приходити.
• Насправді, – почервонів, мов буряк з українських чорноземів південних полів, Кійотака, – я люблю співати. В школі навіть до хору ходив і був солістом. Тому, я б з радістю досі волів би долучитися.
• Ти ба. – почухав Сатору спинку носа, – ну, тоді побачимося на ярмарку.
• Так.

Кійотака поклонився та поспішив зникнути з поля зору Сатору, а тим часом, Шьооко навпаки вийшла з-за дерева.

• Не боїшся, що тебе твої ж власні учні і пришиють за те, що вчудив?

Вона стояла справа від друга, обпершись спиною на стовбур дерева, та повільно потягувала цигарку.

• Untouchable, крихітко, untouchable. – провів він перед собою руками в повітрі.
• Ну, так, – усміхнулася губами, не очима Шьооко, – це ж завжди тобі дозволяло бути мудаком.
• Як грубо. – сміючись, він стрибнув зі сходів до неї під дерево та сів поруч навпочіпки. – Можна подумати, – поглянув він на неї знизу вверх, – ти димиш, як паровоз, без будь-якого остраху, не завдяки планам колись на собі застосувати власну техніку.
• Моя техніка. Що хочу, те з нею і роблю. Але твоя, від злих дітей, не врятує тебе.
• Гроші, то є зло. Хай радіють цукеркам. Це заради ж їхнього блага.
• Звісно, звісно. Ти наказав Іджічі підмовити всіх дорослих платити колядникам солодощами, а не грошима, саме через виховний процес, а не через твою ненажерливість до солодкого.
• Саме так, саме так!

Сатору на мить підняв маску та підморгнув подрузі, а та лише видихнула дим у відповідь.

• Нащо тобі взагалі це все?
• Через новенького.
• Га?

Шьооко в мить поглянула на Сатору, почувши, як посерйознішав його голос.

• Він дуже любить караоке. Завжди за нього голосує, коли я кудись веду їх. А ще, Юуджі розповідав, як був під охороною, дещо про своє минуле і про Різдво.
• Він співати не просто так любить?
• Прониклива. Як завжди. – відповів Сатору, дивлячись кудись перед собою.
• Проникливий – це про тебе.

Сатору засміявся.

• Шьооко. – усмішка ще не зникала з його обличчя, через спогади, що заполонили думки. – Шьооко, Шьооко. Але так, – знову посерйознішав Сатору, – той старий пісенник належить дідові Юуджі, а це перше Різдво малого без родини. Я хочу подарувати йому якомога м’якіший перехід від прокляття минулого до прокляття майбутнього. Старий Ітадорі самостійно вчив з онуком всі ті пісні, щоб потім Юуджі його ними щороку мучив, хоча насправді, те старе бурмило і сам обожнював цю традицію. Обожнював, як Юуджі співає, як хвалиться новою завченою колядкою, а потім водив його по сусідам, щоб тепер самому перед ними похизуватися своїм онуком.
• Своїм онуком. – повторила останні слова Шьооко, споглядаючи як дотліває цигарка між її пальцями.
• Хоча до останнього робив вигляд, що йому байдуже, що це для нього тягар і вічно повторював, як хоче по-швидше додому, святкувати Різдво з відерцем КФС перед телевізором.
• Звідки ти так багато про нього знаєш, Сатору? – поглянула вона на друга. – Ще і такі деталі?
• Шьооко, ці діти, – пауза, – в них більше нічого немає. Цей коледж, я – це все, що в них залишилося. Я взяв за них відповідальність і я нестиму її до кінця. Відповідально нестиму, а не аби як.
• Мда. – відкинула вона голову на стовбур. – Паршивий якийсь настрій. Вже ні сліду снігу, що зранку був, ні відчуття Різдва. Взагалі бажання йти туди не має.
• Але ж ти підеш? – дещо навіть засмучено, з надією, запитав Сатору.
• Ну, – знову поглянула вона на нього всміхаючись, – як вже зауважив Нанамі, там буде багато алкоголю і я планую перепробувати всі види ґлінтвейнів та настоянок. Так би мовити, пущу свій прихований алкоголізм на благе діло.
• Ну, – тепер вже усміхався і Сатору, – в коледжі він в тебе не був вже таким і прихованим.

Він встав та випростався, а потім обперся плечем на стовбур, дивлячись на подругу, що все так і не відводила від нього очей.

• Але сенсей вважав мене взірцевою ученицею.
• Та він нічого не бачить далі свого носа. – пауза. – Шьооко, а може покращимо один одному настрій, як в старі добрі? Додамо Різдвяного чуда в цей безбарвний день?
• Ти про що, нещастя ти наше?

Він зняв маску, аби дозволити подрузі сповна насолодитися бісиками в його бездонних очах.

• Переспимо. Як в старі добрі. – пауза. – Ну, не в такі вже і добрі, – пауза, – на той час.
• Це як? Я в цей момент думатиму про Суґуру і ти в цей момент думатимеш про Суґуру?
• Туше.

Сатору засміявся та повернув маску на місце.

• Ну, тоді Щасливого Різдва і побачимося десь серед яток між пряним печивом та гарячим вином.

Вона схопила його за руку, коли він вже розвернувся йти геть.

• Сатору. – якось занадто серйозно, на його думку, окликала його подруга.
• Що, передумала? – усмішка.
• Фантик за собою прибери. – вказала вона на упаковку від цукерки позаду дерева.
• Га? – скривився від розчарування Сатору.
• І це також. – Шьооко поклала йому на долоню перегорілий недопалок та пішла в протилежний віл гуртожитку бік.

***

Меґумі стояв осторонь та споглядав, як його друзі намагалися втримати Нобару, аби вона не побила бідолашного Іджічі Кійотаку, як раптом відчув чиєсь дихання на потилиці, тому моментально заблокував телефон.

• Чого тобі? – байдуже, але з легким роздратуванням запитав Меґумі свого опікуна та вчителя за сумісництвом.
• Не схоже, що ти якось насолоджуєшся вечором. – хитро посміхнувся Сатору.
• Дійсно, чого б це. – покосився на нього Меґумі. – Не знаєш, хто в цьому винен?
• Що? Невже хтось тебе силою притягнув на масовий захід сповнений веселощами? – зіграв здивування Сатору. – То може ще і змусити заспівати?
• Сходи до біса з такими ідеями. Чи можливо краще ще раз обійди ярмарку в пошуках друзів з Кіото.
• Що? – неможливо, на щоках Сатору пробіг рум’янець. – З Кіото тут лише пару бюрократичних мумій, та й по тому.
• Ну, так. – посміхнувся Меґумі. – Тобі б хотілося, щоб гості, чи точніше гостя, була вкутана з ніг до голови не бинтами.
• Малий шибенику, – закотив він очі, – притримай свою фантазію для фанфікшену, а то телефон відберу.

Сатору порівнявся з учнем, перекинувши пакунки з солодощами через плече, іншим умисно зачепивши дещо Меґумі.

• А ти чого не співаєш? – байдуже запитав той.
• Я занадто ідеальний в усьому, то нащо мені перетягувати всю увагу на себе? Тим паче, в мене є місія по-важливіше. – шарпнув він пакунками, які поповнювалися під час колядування.
• Точно. – погодився Меґумі. – Я ж і забув, що Ґоджьоо Сатору не любить зайвої уваги.
• Як думаєш, скільки ще протримається Іджічі?
• Йому гірше буде, якщо він таки скаже Куґісакі, що з них двох жахливо фальшивить, якраз вона. Боюся, тоді Куґісакі ще агресивніше на нього накинеться.
• Головне, аби вона з Різдва Великдень не зробила.

Меґумі поглянув на свого вчителя, мовчки, але Сатору добре зрозумів, що той всміхається. Всміхається самими лише очима. Через декілька секунд, Меґумі відвернувся та знову віддав всю увагу друзям.

• Зате, враховуючи її завивання, не дивно, що їм ще ніхто грошей не дав, сама лише їжа.
• О так, – схвально закивав головою Сатору, – це все через спів Куґісакі.
• Ґоджьоо, – з підозрою поглянув на нього Меґумі, – я вже знаю цей тон. Що ти накоїв?
• Я? – з награною образою перепитав Сатору. – Хіба я здатен на те, аби шкодити дітям?
• Ага. Саме воно.
• Не розумію про що ти.

Сатору вказав на учня вказівним пальцем, широко всміхаючись, перед тим клацнувши великим та середнім, а тоді вихопив у нього телефон і зробив селфі, на якому Сатору радісно всміхався та обіймав Меґумі за шию, коли останній стояв з набундюченим обличчям, як і весь вечір до того. Опісля віддав йому телефон та попрямував до учнів.

• Якого чорта, Ґоджьоо?! – розкинув руками Меґумі. – Від коли на моєму телефоні твій відбиток пальця?

Сатору лише обернувся до нього всміхаючись, тому Меґумі, визнаючи поразку, закотив очі, а тоді вирішив таки прогулятися Різдвяним Ярмарком.

• ЯКОГО ДІДЬКА ЛИСОГО, ІДЖІЧІ!!!? – не втомлювалася Нобара, поки менеджер лежав вже на землі, обпершись на лікті. – Якщо не вмієш співати, то не берися! Ти нам всіх клієнтів розлякуєш!? Якби не я і мій талант, нам би і солодощів ніхто не давав би. Але нащо мені ті цукерки, якщо я планувала накупити собі прикрас та аксесуарів!?
• Клієнтів? – запитально вигнув брову Такума. – Боже, хлопці, – звернувся він до Панди з Юуджі, – як ви її витримуєте.
• Га? – щиро не розуміючи, вигукнув Юуджі, відволікшись від нового пакету з солодощами. – А що там терпіти?
• Якось. – сумно відповів Панда, взагалі не кліпаючи очима, поки споглядав, в чергове, на постійний номер цього святкового вечора. – Якось.
• Взагалі, – почухав потилицю під шапкою Такума, – те, що не гроші, це справді фігово, але всі солодощі, що нам передали, були куплені на Ярмарку, отже виручка пішла на благодійність, ну, а мені весело та прикольно, тому таке шаленство Куґісакі я не розумію.
• Ну, – позіхнув Панда, – це вона ще спокійна.
• Що? – вирячив очі Такума. – Ні, ну, я чув, що цього року першачки якісь обдаровані, але щоб так… – пауза. – Чуєш, Ітадорі, кинь щось смачненьке.
• Га? – підняв голову Юуджі, що саме відкрив нові ласощі та вже жував невідану до нині цукерку. – Так, тримай. – кинув він Такумі відкриту пачку, з якої нічого не випало.
• Боже, що це за лайно?! – не встиг відкусити Такума, як вже почав плюватися.
• Ти про що?
• Ану дай. – Панда забрав упаковку в друга та теж вирішив скуштувати. – Господи, що це за сироп від кашлю?! – і теж почав плюватися.
• Дивні ви.

Юуджі повернув собі цукерки та продовжив їх задоволено наминати.

• Вибачте, вибачте. – раз за разом повторював Іджічі Кійотака до Нобари, коли Сатору допоміг йому підвестися, поки Нобара ображено відвернулася в бік.
• Ми обійшли майже всю територію коледжу, – продовжила Нобара, коли Юуджі, Панда та Такума підійшли до них, – і якщо ми і у фіналі провалимося, то я повбиваю кожного, хто фальшивив. Второпали?

Хлопці просто покірно закивали.

• Будете? – простягнув Юуджі цукерки.
• Навіть не показуй мені це марне сміття.
• Що це? – вигнув брову менеджер. – Чому воно таке чорне.
• Лакриця. – відповів Сатору, вказуючи жестом долоні, що ці ласощі навіть він їсти не бажає.
• О Боже, ні, дякую. – скривилася Нобара.
• Не знаю, мені дуже подобається. – знизав плечима Юуджі, вже майже доївши упаковку.
• О так, дурню, ми всі тут в курсі, що ти будь-яку гидоту до рота здатен запхати.
• О, Ітадорі! – раптово окликав його вчитель, збуджено вказуючи на нього пальцем. – Залиш, залиш лакрицю!
• Га?
• Пригости нею Нанамі!

Такума почувши це, скривився гірше, ніж гості ярмарку від співу Нобари.

• А Ви не хочете більше чекати страти Ітадорі, – мовив він, поправляючи шапку, – вирішили вже відправити його на смерть?
• Не знаю про що ви, – відповів їм Юуджі, перехиляючи упаковку до низу, – але цукерок в будь-якому разі вже не має.
• Ітадорі врятований! – театрально розкинув руками Такума.
• На жаль, – засмутився Сатору, – Кенто теж.

***

Меґумі повільно йшов собі між прилавків, розглядаючи все навкруги та зберігаючи в пам’яті власній й телефону, як в декількох метрах від себе помітив Макі з Тоґе, що голосно сміялися, їли один на двох трдельник, весь политий білим шоколадом, а тепер й їх обличчя також завдяки ньому, та намагалися по-черзі з закритими очима, щоб якось понизити свої шанси виграти, враховуючи відмінну фізичну підготовку, попасти кільцем на палицю.

Меґумі і собі усміхнувся та пішов геть протилежний від друзів бік, але як тільки завернув за ріг, то тільки так врізався в спину Шьооко.

• Вибачте! – вигукнув та зціпив зуби Меґумі, як тільки зрозумів, що лікарка вилила на своє біле пальто склянку червоного глінтвейну.

Але Шьооко у відповідь лише засміялася, хоч Меґумі від цього не сильно полегшало. Він все ще почувався ідіотом.

• Куди це ти так поспішаєш?
• Та, це просто… задумався.

Шьооко на мить звузила очі, а тоді виглянула за ріг.

• А, ясно. – усміхнулася лікарка з Токійського столичного коледжу магії. – Теж вирішив їм не заважати?

Меґумі почервонів, мов пляма на пальто Шьооко.

• Просто Інумакі був таким пригніченим весь день, особливо, ввечері.
• Ну, так, – кинула в бік очима Шьооко, – з Інумакі такі собі співаки. Здається, жодного Ґреммі на весь клан.
• Дотепно. – ледь-ледь ховаючи усмішку, відповів Меґумі. – А це я побачив його таким… не самотнім і якось не хотілося заважати.
• Це заслуга того дівча з Дзенін. Макі, здається?
• Так.
• Бачила їх на початку святкування. Макі знайшла його, як ти кажеш, пригнічено-самотнім з величезними щенячими очима, якими він дивився на хор Сатору, та поволокла його кудись із собою.
• Чесно, я здивований, що Дзенін-семпай здатна когось… розважити.
• Я б сказала, втішити. Хоча, і розважити теж. Але от жартувати їй не варто.
• ВОНА ВМІЄ ЖАРТУВАТИ?!
• В тому то і проблема, що ні… Якщо ти не прихильник абсолютного почуття незручності. – з виряченими очима пробурмотіла Шьооко, перехилила залишки напою та пішла собі геть, зупиняючись біля кожного другого прилавку з алкоголем.

Гуляти ставало все холодніше, особливо пальцям, тому Меґумі довелося змиритися з долею та заховати телефон до кишені, а там і руки. Десь в далині він вже знову чув спів друзів, але не збирався поспішати, йому хотілося сповна насолодитися цим зимовим повітрям.

Раптом Меґумі почав відчувати холодні краплі на шкірі, тому подивився догори, в чорне-чорне небо і зрозумів, що на землю спустився сніг. Сніжинки ледь-ледь починали падати, але це вже змушувала усміхатися десь на серці.

Знову поглянувши перед собою, Меґумі перелякано, від несподіванки, зробив крок назад. На нього, майже впритул, дивилося прокляття, що зовні нагадувало старого, кремезного та зарослого діда в лахміттях. Воно дивилося та геть не кліпало, а можливо і не мало чим.

Взагалі, Меґумі не так то і просто було злякати якимось прокляттям, але це чомусь в середині навіювало йому непереборний жах. Здавалося, воно знало абсолютно все, що приховував та про що думав Меґумі.

Неймовірних зусиль вартувало змусити себе закрити очі, але він це зробив, повільно видихнув та тільки-но зібрався розвіяти прокляття, як відчув чиюсь важку долоню на плечі.

• Директоре Яґо?
• Не треба, Фушіґуро. – кивнув він на долоні учня. – Це всього-на-всього Дух Різдва.
• Не розумію.

Директор Яґа Масамічі лише усміхнувся, тепло якось усміхнувся та нахилився до Меґумі.

• Невже ти його побачив вперше?
• Так, але я не розумію, чому його не варто розвіювати?

Прокляття все так само просто стояло і дивилося на Меґумі.

• А нащо? Фушіґуро, без смутку не буде Різдва. Якщо він не забере його, люди, замість святкування, потонуть в печалі.

Меґумі покосився на директора та спробував принюхатися, чи не випив вже той бува.

• А як він, кхм, воно обирає на яке Різдво йому завітати?
• Ніяк. – вирівнявся директор. – Смуток з нами завжди, особливо на Різдво.
• А в мультиках кажуть протилежне.
• Брешуть. – усміхнувся Яґа Масамічі.
• Хоча і справді, де ще зібрати стільки проклятої енергії, як не на Різдво. То чому його видно не щоразу?
• Бо ходить він поміж тих, для кого це Різдво останнім є.
• Га?

Меґумі злющим поглядом поглянув спершу на директора, а потім на прокляття, але поперед злості, в очах його читався страх.

• Ми помремо?! – пауза. – Ні, тоді б Ваше питання не мало сенсу.
• Можливо. – спокійно відповів директор. – А можливо наші друзі, знайомі чи просто дівчина, що усміхнулася тобі, коли ти купував лимонад, а ти її запам’ятав, а смуток прийшов сказати, що не варто. Або попередити, щоб ти навпаки беріг ці спогади найбільше із усіх, бо завтра ти їх вже не матимеш.
• Огидно чути, з яким тоном Ви все це говорите. – виплюнув Меґумі.
• А з яким ще мені розповідати про старого товариша?

Директор зареготав, а тоді похлопав Меґумі по плечу та пішов геть, пройшовши прямо крізь прокляття.

• Старий придурок. – крізь зуби мовив Меґумі, до кінця не знаючи кому саме, директору чи прокляттю, а тоді міцно стис телефон в кишені і пішов на звуки пісні, що вже давно затихла, обійшовши прокляття.

Нанамі Кенто стояв обпершись на стовп однієї з яток та склавши руки на грудях, коли до нього підійшла колега та махнула рукою по волоссю.

• Милий, милий Нанамі. – усміхнулася Шьооко із до біса розпашілим обличчям. – І від кого ти ховаєшся?
• Якщо скажу, що від тебе, це мені допоможе?
• Насправді, це лише мене образить. – пауза. – Не люблю, коли мені чоловіки брешуть.
• А жінкам можна?
• А жінки мені не брешуть. – занадто двозначно усміхнулася лікарка. – Нанамі, вечір вже добігає кінця, а ти все ще навіть не спробував розслабитися.
• Я абсолютно розслаблений.
• Ага, бачу, – потягнулася вона до коміру його пальто, – розстібнув, аж цілих два ґудзика на сорочці, замість одного.

Кенто легко схопив колегу за руку, що все ніяк не переставала мандрувати того його пальто, то сорочкою біля шиї.

• Наскільки ти багато випила?
• І близько не настільки, через що ти питаєш.

Шьооко на мить здалося, що на щоках Кенто з’явилося ледь помітне почервоніння.

• А як ти ставишся до різдвяних традицій?
• Наприклад? – запитав Кенто, відпустивши руку.
• Поцілунків під омелою?
• Так, щоб весь вечір уникати цього паразита.
• Милий, милий Нанамі.

Шьооко пірнула до кишені, діставши звідти маленьку гілочку омели, але її задуму не судилося здійснитися, бо варто було Кенто стати рівно, як навіть підбори не дозволяли Шьооко дотягнутися до колеги.

• Розбійник. – з відчаєм видихнула лікарка, викинувши гілочку собі під ноги.

Кенто спочатку подивився на самотню гілочку, а тоді зрозумів, що краще зняти окуляри. Почав кружляти кудлатий сніг.

• Як гарно.

Шьооко засміялася та розвернулася спиною до колеги, поглянувши догори.

• Хай цей сніг кружляє вічно. Вічно до самого ранку.

Кенто усміхнувся самими лише кутиками губ, а тоді нахилився до Шьооко, поклав їй ніжно долоні на плечі та злегка поцілував в щоку.

• З Різдвом, Іеірі.

Шьооко припинила сміятися і повільно розвернулася до обличчя колеги, аби прошепотіти:

• З Різдвом, Нанамі.

На якусь мить їм здалося, що тиша між ними стала вічністю, запорошеною сніжинками, але тут же вона в мить розбилася дзвінким сміхом Шьооко, яка схопила Кенто за краватку та потягнула вузькими проходами  до головної площі, де панувало найбільше ілюмінації.

• Побігли танцювати, Нанамі!

• Я їх викину!!!!!
• Тримайте її подалі від мене! – галасував у відповідь Сатору, міцно обіймаючи пакунки із солодощами.
• Це неможливо! – ледь дихаючи відповіли в один голос Такума з Пандою, що намагалися стримати Нобару, тримаючи її ззаду за обидві руки.
• ААААААА!!!!!! ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ ВАС, БЕЗТАЛАННІ ВИРОДКИ!

Нобара так сіпнулася, що здавалося саме зараз нарешті вирветься, тому Сатору все ж вирішив перестрахуватися та поширити техніку і на свій скарб. В якийсь момент навіть подумав захисти Кійотаку, але кивнув головою в роздумах, та передумав, натомість діставши пундика з кокосовим наповнювачем.

• Що у вас тут відбувається? – підійшов до Юуджі Меґумі.
• Ми вже закінчили колядувати і не зібрали жодної монети, тому Куґісакі дещо потьмарило в шаленстві. – покрутив рукою він біля скроні. – А мені якось по цимбалах, гроші чи смаколики, я просто неймовірно провів вечір та наївся всякого прекрасного неподобства! – вдарив Юуджі задоволено себе по животу.
• Ну, в принципі, нічого нового я не пропустив.
• А це тобі.
• Гм?

Меґумі здивовано поглянув на упаковку мармеладок, яку Юуджі витягнув з кишені.

• Може таким чином твоє обличчя хоч трішки менш невдоволеним стане. – з широкою усмішкою протягнув він цукерки.
• Ти ж знаєш, я не їм таке.
• А ти спробуй. Давай. – не переставав усміхатися та наполягати на своєму Юуджі.

Меґумі закотив очі, але таки ще раз поглянув на упаковку та побачив там заповітне «з імбиром».

• Що це?! – тепер і за тоном, і за поглядом було видно, що Меґумі щиро зацікавився.
• Ще одна гидота, від якої відмовилися всі інші, крім мене. Сказали, що краще креветок з васабі поїдять, якщо захочуть собі спалити рота.
• А ти знаєш, як зваблювати чоловіків. – мовив Меґумі та нарешті забрав упаковку до своїх рук, моментально закинувши пару мармеладок до роту.
• Тільки обережно, Фушіґуро, вони ще і кислі, як… – задумався, – як твоє обличчя практично щодня.
• Охуїти. – очі Меґумі блищали яскравіше за всі ліхтарі на ярмарку та за гірлянди на ялинках. – Якщо в тих пакунках, – вказав він на сенсея, – є таке ще, то Ґоджьоо варто віддати мені їх в цю ж секунду.

Юуджі теж любив, коли його друзі радіють. Це завжди змушувало його щиро та голосно сміятися.

• Що за цирк? – скривилася Макі, підійшовши з Тоґе до друзів.
• Дзенін-семпай! – Нобара кинулася її обійняти, але та спритно викрутилася. – Вдвох ми б точно обікрали цих невдах!
• Тунець.
• В благочинних цілях! – обурилася зауваженню Нобара.
• Коли вже можна додому? – запитав Меґумі у Сатору, як тільки вони з Юуджі теж підійшли до всіх.
• Та вже можемо йти. – кивнув в бік Сатору.
• Та як же йти?! Давайте ще одне коло! – очі Нобари загорілися пекельними вогнями. – Або фінальний виступ на площі! І тоді нам нарешті дадуть грошей!
• Боже, – скривився дід, що проходив повз, – вам би дали грошей, якби ти… – але тут його погляд зіткнувся з поглядом Меґумі, тому він в мить замовк, нервово ковтнув слину та поспішив собі геть, забувши, куди він взагалі-то йшов до того.

Юуджі це помітив і тихенько собі усміхнувся.

• Все, йдемо! Всі до гуртожитку! – захлопав в долоні Сатору, а тоді перекинув пакунки через плече і ще раз, востаннє за сьогоднішній вечір, обвів ярмарок очима вже не сповнених надією.

Учні пішли уперед.

• А ти молодець.
• Га? – чи то здивовано, чи то перелякано поглянув менеджер на свого роботодавця.
• Гарно співаєш. – уточнив Сатору, а тоді похлопав Іджічі по спині і пішов наздоганяти своїх учнів, залишивши підопічного наодинці із червоним обличчям та дурнуватою усмішкою на ньому.

***

Фушіґуро Меґумі сидів біля ватри, що палала з діжки десь посеред абсолютно безлюдної вулиці, здавалося, абсолютно безлюдного міста. Вогонь не грів, бо на серці було занадто холодно.

Він сидів та дивився на екран телефону, все ніяк не наважуючись відкрити заповітну теку. Він закрив рот кулаком, вп’явся в нього зубами, щоб не кричати, щоб не розбудити друга, що нарешті таки зумів заснути зараз на цьому холодному асфальті, вкутаний нескінченним почуттям провини.

Він сидів та дивився, але все ніяк не міг змусити відкрите те, що колись майже щоночі перед сном дарувало тишу, коли він переглядав ці фото та відео в навушниках й тихенько посміювався.

Фушіґуро Меґумі любив знімати майже кожен крок своїх друзів та час проведений з ними разом, а потім часто заходити до галереї та грів свою душу, але от вже який день він не міг цього зробити. Він боявся, що розплачеться, хоч і був певен, що не з тих, хто так легко на це здатен.

Але хіба це легко? Мати всіх живих друзів лише в галереї власного телефону, а на яву бачити їх понівечені трупи і не підозрювати навіть, кого знайдеш наступним.

Минув майже рік з того часу, коли Меґумі побачив той самий проклятий дух Різдва, а тепер він з’являвся щоразу, як тільки варто було Меґумі заблокувати телефон та поглянути в чорний дисплей, щоб побачити там смуток.

Він ще сильніше вкусив себе, аби не заволати. Він ще був не готовий знову побачити своїх друзів щасливими, веселими, а головне живими.

Цей Гелловін зміг переграти будь-яке Різдво.

***

• Чудові пісеньки! Прекрасні пісеньки! Я вивчив майже всі! – підспівував собі під носа Юута, поки, підстрибуючи, поспішав на виклик до сенсея. – Ґоджьо-сан, викликали?!

Залетів Юута до кабінету Сатору, саме коли той заблокував смартфон, де виднілося прочитане повідомлення все так само без відповіді: «Приїдеш розлякувати людей своїм гидким співом?».

• Ти чого такий веселий? Та голосний. Аж на себе не схожий.
• Не можу дочекатися сьогоднішнього Різдвяного Ярмарку, пане!
• Аааа. – все що зміг відповісти Сатору, а тоді простягнув пару аркушів паперу та конверт учневі, що аж світився.
• Що це?
• Та так, дрібнички. – усміхнувся Сатору та вийшов за двері.
• З Різдвом, Ґоджьоо-сан! – кинув йому в спину Юута, лише на мить розвернувшись, а тоді прийнявся читати папери. – Наказ на відрядження? Квитки на літак?

Неможливо було передати словами відчай, що оселився на його обличчі, а через мить і лють.

• ҐОДЖЬОО, БЛЯДЬ!!!

 

---

Фанфікшн, який заснований на старих власних різдвяних гедканонах в твіттері і який я мала випустити 25.12, потім 07.01, а тоді подумала хоча б до весни і 28.02 вирішила, що в мене є ще три дні зими і я встигну. Тому, з першим весняним днем вас і… Різдвом) аби не Великоднем. 

Додати до улюблених