Гучний настирливий стукіт у двері розбудив Хесу. Вона не пам’ятала, як опинилася в ліжку.
– Зараз же відчиняй. – почувся голос за дверима. – Я знаю, що ти вдома. Кім Хесу, відкривай.
Почувши голос хозяйки, Хесу знехотя встала з ліжка і поплилася до дверей. Після вчорашнього випитого алкоголю голова гула. Хоча Хесу випила не так уже й багато.
– Хесу, ти давно дивилася у календар? – на порозі стояла розлючена хозяйка. – Сьогодні крайній термін виплати оренди. Якщо сьогодні не заплатиш, можеш збирати свої речі та валити на всі чотири сторони.
– Вибачте, пані Чон, але можете ще тиждень почекати. Мене звільнили з роботи, а грошей жодної копійки не заплатили.
– Нічого не хочу чути. Або плати, або зараз же з’їжджай. У мене вже є людина, яка хоче тут оселитися. І він готовий заплатити за два місяці вперед і на 50 тисяч вон більше, ніж платиш ти, між іншим.
– Але мені нікуди йти. Будь ласка, увійдіть у моє становище. – благала Хесу.
– Не тільки у тебе труднощі в житті, дорогуша. У мене теж безліч проблем. Мені потрібно оплачувати дітям навчання та кредит. Тому ти мені на жаль не тисни. До шостої вечора, щоб гроші були. – Із цими словами хозяйка розвернулась і пішла.
Цілий день Хесу металася містом у пошуках роботи, але куди б вона не пішла скрізь отримувала відмову. І причини у всіх бул дивні. Хтось посилався на брак досвіду у цій сфері, хоча Хесу пропрацювала 5 років на такій посаді, лише в іншій фірмі; інші стверджували про вік. Навіть офіціанткою її не взяли до кафе. Після стількох невдалих співбесід вона вирішила знову спробувати щастя на старій роботі, але її далі стійки ресепшен не пропускали.
– Пані, Пак Нара, поїхала у відрядження і буде лише за тиждень. – пояснювала їй дівчина на ресепшені. – Бухгалтерія немає права розпоряджатися грошима без наказу ген. директора. Вибачте.
– Але ж я всього-на-всього прошу віддати мою зарплату.
– Мені дуже шкода. Прийдіть через тиждень, коли пані Пак повернеться, тоді вона підпише всі необхідні документи, і ви зможете отримати свої гроші.
– Але вони мені зараз потрібні. У мене останній день, щоб заплатити за оренду квартири.
– Я вас розумію, але зараз нічим не можу допомогти. І якщо ви не підете, мені доведеться викликати охорону.
Додому Хесу повернулася пізно, на годиннику було вже дев’ять. Вона повільно плелася сходами вгору, піднявшись, побачила, що всі її речі та валізи стоять на вулиці.
– Нарешті явилася. Гроші принесла? – За спиною почувся голосний голос хозяйки.
– Ні. – коротко відповіла Хесу. Біготня містом у пошуках роботи забрала всі сили.
– Тоді віддавай ключі і забирайся геть, щоб мої очі тебе не бачили.
На суперечки та вмовляння у неї просто не залишилося сил. Хесу мовчки, дістала ключі із сумочки і простягла їх господині. Та вихопила їх та й пішла. Вгрузивши на себе всі свої речі, вона пішла, куди очі дивляться.
Небо затягло хмарами, і на вулиці різко пішов сильний дощ.
“Навіть погода не на моєму боці”, – подумала Хесу.
Тремтячи від холоду, вона сиділа на зупинці і плакала, не знаючи куди їй податися.
Хтось підійшов і простяг їй парасольку. Хесу підвела голову. Це був учорашній знайомий – Князь Темряви.
– Я ж казав, що ми знову зустрінемося. – Він віддав їй свою парасольку, а сам сів поруч на лавку.
– Дякую. – З його приходом думка, що те, що відбувалося вчора було лише сном, потроху зникала. – Отже, то був не сон. – пробубнила Хесу.
Князь Темряви мовчки сидів і дивився на небо. Він нічого не питав, адже й так усе знав.
– Мене вигнали із квартири. – Хесу знову почала виливати йому душу. З якоїсь невідомої причини їй було легко розповідати про свої проблеми йому.
– Я знаю. – Тільки й відповів він.
– Я не змогла знайти гроші, щоб заплатити за оренду. Цілий день бігала містом, щоб знайти роботу, але мені скрізь відмовили.
– І це я знаю.
– Точно, ти мені здається, це вже казав учора. Попереджав, а я дурепа не повірила.
– Люди поки на своїй шкурі не відчують – не повірять. Так уж ви влаштовані.
– У мене в гаманці залишилися останні десять тисяч вон. За такі гроші я не зможу знайти житло і попроситися переночувати мені нема в кого.
– І це я теж знаю.
– Що мені тепер робити? – вона подивилася на нього, сподіваючись почути пораду.
– А ти як думаєш? – Їхні погляди зустрілися. Хесу стало ніяково, тому вона швидко відвернулася.
– Не знаю. Я надто вимоталася за сьогодні, тому навіть думати не можу.
Хесу замовкла. Обидва сиділи в тиші і слухали, як краплі дощу постукували по дахах маленьких магазинчиків, що стояли поруч.
– Ти, здається, казав, що можеш допомогти мені. Це правда чи ти просто жартував наді мною?
– Правда.
– Ти можеш дати мені грошей та знайти житло?
– Так, якщо ти цього хочеш.
– Хочу. У мене немає ні сил, ні бажання шукати рішення, як викрутитись із такого становища. Хочу отримати все і одразу. Це можливо?
– Це залежить від того, що ти готова запропонувати мені натомість.
– В мене нічого не має.
– Не говори так. Ти маєш те, що мені потрібно – душу.
– Що? – Хесу незрозуміло подивилася на нього.
– Я заберу твою душу, натомість ти отримаєш усе, що тільки забажаєш.
– Мою душу… – повторила вона.
– Не поспішай з відповіддю. Я дам тобі час подумати.
– Ні, не треба. Я не хочу продавати душу заради грошей.
– Не поспішай. Перш ніж ти даси свою остаточну відповідь, дозволь показати тобі дещо.
Одне клацання пальцями і вони опинилися в розкішній великій квартирі з панорамними вікнами. З них відкривався чудовий вид на Сеул. Позаду почувся дитячий сміх, і Хесу обернулася. З іншої кімнати вибігли хлопчик та дівчинка. Вони грали в наздоганяння і голосно сміялися, бігаючи по кімнаті.
– Де це ми? – поцікавилася вона.
– Це може стати твоїм майбутнім, – він нахилився і прошепотів на вухо. – Звичайно, якщо підпишеш зі мною контракт.
– Це моє майбутнє? – Хесу була вражена. Вона і припустити не могла, що в неї може бути таке майбутнє. Максимум на що вона розраховувала це колись обзавестися власним скромним житлом.
– А хіба ти не про це мріяла? Жити в розкішній квартирі, мати сім’ю, люблячого чоловіка та здорових дітей. І не знати нестачі в грошах.
– Так, але… – він обійняв її за плечі, не давши обернутися до нього обличчям. Хесу здригнулася від несподіванки, – якою ціною я отримаю це все?
– Думаю, таке життя варте того, щоб ризикнути. – прошепотів він їй на вухо. Вона відчула його гаряче дихання на своїй шиї, а по шкірі пробігли мурашки. – Ти ж цього хочеш.
Здогадавшись, що він у такий спосіб нею маніпулює. Хесу вирвалася з його обіймів. Ще б трохи і вона б погодилася.
– Як я можу вірити тобі? Ти – зло. Все, що ти говориш і обіцяєш мені, може виявитися брехнею. І я це чудово розумію. Це майбутнє… воно не моє.
– Може, ти сама не здатна досягти всього цього, але я той, хто може допомогти тобі. Озирнися навколо. – Він розвів руками убік. – Це життя – це те, що чекає на тебе в майбутньому, якщо довіришся мені.
Хесу ще раз пробіглася очима по квартирі, подивилася, як граються діти, на зі смаком обставлену вітальню, на чудовий вид із вікна. Вона прекрасно знала, що таким життям їй навряд чи пощастить пожити. Таких висот важко досягти поодинці, а навіть, якщо їй це вдасться, то найшвидше, що вона буде вже надто стара для сім’ї та самотня. Хесу дуже хотіла вірити його словам, але щось усередині неї заважало. Чийсь голос твердив не вірити і не піддаватися спокусі.
– Я не можу довіряти тобі. – Хесу боролася зі своїми бажаннями. Вона була готова сказати “так”, аби отримати все це, але розум стверджував протилежне.
– Що мені зробити, щоб ти повірила мені? – Князь Темряви взяв її за підборіддя і змусив дивитися йому у вічі.
– Я не знаю. – Його чорні бездонні очі сп’яняли. Усередині все ніби перекинулося. Вона боялася піддатися своїм почуттям. Адже розуміла, що він спокушає її, щоб вона погодилася.
– Довірся мені.
Його низький голос, його дотики зводили її з розуму. Вона більше не могла здорово мислити, її розум був одурманений солодкими промовами диявола.
– Скажи, ти згодна стати моєю?
– Так… – на видиху промовила Хесу.
Додати до улюблених