Чонгук безслідно зник з життя Техьона. Так само раптово як і з’явився.
Не було його речей, не було його документів. Техьон приречено зрозумів, що навіть не мав номера телефону хлопця, як абсурдно це б не звучало.
Цілий тиждень після зникнення чоловік тільки те й робив, що лазив по усіх забігайлівках та без кінця швендяв по місцевих барах, намагаючись не пропустити жодного кута у цій дірі. Часто просто ходив туди сюди навколо по району, сподіваючись почути дзвінкий хлоп’ячий голос, який ніяк не виходив з голови чи побачити чисті сяйливі очі прикриті копицею чорного, завжди недбало розбурханого волосся. Та все марно. Здавалось місцина така невелика, що їхня зустріч просто невідворотна, але їхні шляхи все ніяк не хотіли перетинатися знову, як не крути та як не старайся. Чонгук наче провалився крізь землю, зник з його життя так, ніби його там ніколи й не було, не залишивши ні найменшого натяку на свою присутність, окрім спогадів, в яких чоловік вже іноді й сам починав сумніватися. Все виходило так нібито Техьон якийсь навіжений, а Чонгук витвір його хворої фантазії. Хоча в такому випадку Те радше прозвав би себе митцем, бо Чонгукі без сумніву справжній витвір мистецтва. Шедевр.
Як виявилось, Техьон по суті не знав про малого майже нічого: ні де той живе, ні з ким проводить час та чи має той хоч якихось друзів. Єдине ім’я дотичне до хлопця, яке він міг пригадати це – Філ. Але ніхто у кого б він не спитав ніякого Філа не знав, хоч якщо той й справді якийсь місцевий бандюк, то воно й не дивно.
А час невпинно йшов далі. До Різдва залишалось зовсім трохи, лічені дні. Техьон обіцяв провести його з сестрою. Вони не бачились вже десь з рік. Ще й, як на зло, оренда квартири діяла лише до січня, мовляв, тікай нарешті звідси й не повертайся. Техьон її так і не продовжив, вирішив, що достатньо просидів у цій калюжі. Думав забере Чонгука з собою, та й по всьому. Але той безслідно зник. І що тепер робити та як діяти далі чоловік й гадки не мав. Без малого їхати не хотілось.
Відтоді як Чонгук востаннє зачинив за собою дверцята його квартири промайнуло близько двох тижнів. Техьон був сам не свій. Не знав чи зможе отак просто поїхати сам, але все ж заздалегідь зібрав усі свої речі. Ті вмістились в одну валізу середнього розміру та рюкзак й тепер акуратно лежали біля дверей, чекаючи свого часу. Післязавтра святвечір тож сьогодні він переночує ще тут, а потім що? Поїде? Таким був план, але в тому плані залишався ще один невиконаний пункт.
Якось біса наостанок він попрямував до тієї самої проклятої заправки, до якої зовсім випадково забрів у свій перший тиждень тут. Де тоді, так само випадково, зустрів Чонгука який перекинув його життя з ніг на голову. Його милий Чонгук. Можливо він сподівався його там побачити. Так, напевно все ж мав надію. Техьон просидів у тій дірі бог знає скільки. Думав про те як Гук от-от зайде сюди, одягнений у якесь лахміття, занадто легке для цієї погоди, просканує всіх навколишніх своїми милими чорними очицями й підійде до нього з проханням пригостити вечерею. Та нічого подібного звісно ж не трапилось.
Він навіть підійшов на останок до касира, сподіваючись знайти хоч якусь корисну інформацію, що хоч трохи помогла б у пошуках.
– Вибачте, я шукаю одну людину. Можливо ви б могли мені допомогти. Ви часом не бачили тут хлопця останнім часом? Може ви про нього щось знаєте? Шістнадцять років, але іноді може виглядати й молодшим, худий, ось такий приблизно на зріст. – Техьон підняв руку в повітрі десь на рівні своїх очей. – З такими великими очима ніби в оленяти. Думаю він колись часто тут бував. Може ви запам’ятали його, такий гарненький, милий хлопчик. Маю йому дещо передати.
– Гарненький, милий хлопчик? Не знаю про кого ви, якщо чесно, хоч може й бував. Тут, знаєте, багато хто буває, а у мене погана пам’ять на лиця. Вибачайте вже.
Чоловік глянув хлопцеві за стійкою просто в очі, може йому і здалось, але той виглядав трохи напруженим, коли відповідав йому.
– Може ви краще подумаєте? Пригадаєте? Я можу заплатити за інформацію. Він мені ну дуууже потрібен.
Касир розвернувся по сторонах.
– Нащо він вам? Ви що коп? – він приречено видихнув. – Слухайте тут і справді багато кого можна побачити. Може ви хоч фотку маєте?
Техьон насупився й заперечно похитав головою. Тепер він неймовірно шкодував, що іноді коли Чонгук мило сопів у його ліжку і йому так хотілось зробити хоч одне фото цього гарненького юного личка, він так цього й не зробив.
– Тоді вибачайте ще раз. Але навіть якби я його пригадав чи впізнав, то все одно не мав би що розповісти. Тут зазвичай інший контингент відвідувачів. Є кілька сумнівних молодих хлопців, які тут бувають час від часу, та наче нікого схожого на того, кого ви описали. Та й останнім часом на моїй зміні я нікого з них не бачив.
– Може ти знаєш когось хто б міг його знати, знати когось з тих хлопців?
– Маєте на увазі, що їх хтось кришує? Може так і є, я не знаю. Не цікавлюсь таким. Мені до них байдуже, якщо чесно, головне, щоб клієнтам сильно не набридали.
Чоловік сперся на стійку, трохи перехилившись й уважно сканував хлопця в намаганнях вловити брехню.
– Справді не знаю. Я у такі справи не лізу. Тому нічим не допоможу.
– Добре, – розчаровано промовив Те. – і на тому дякую.
Техьон залишився з нічим, важкими кроками переступив поріг забігайлівки й пішов геть. Було вже близько першої. Пора додому. Хоч він і не надто поспішав, хотів, мабуть, розтягнути ці останні години перебування тут, хоч як би він ненавидів це місце, тут чоловік залишить й одні з найкращих моментів на своїй пам’яті, моменти з Чонгуком.
Він повільно крокував засніженими, нерозчищеними тротуарами, слухаючи хрускіт сніжинок під ногами. Абсолютно нічого окрім цього не нагадувало про наближення свят. То тут то там снували якісь підозрілі люди, що вже зовсім не справляли враження законослухняних громадян. Цей район й так був не найкращим, а у цю пору доби тим паче. І хоч Техьон здавалося не звертав на них жодної уваги, зосереджено й методично переступаючи з ноги на ногу, насправді боковим зором він уважно сканував усіх навколо. Боявся пропустити. Сподівався, що серед цього сміття упізнає й свого милого хлопчика.
Іноді йому й справді здавалось, що він зовсім збожеволів і хлопець був вигадкою його невтомної, хворобливої багатої фантазії, галюцинацією чи сном. Може його мозок у такий спосіб дійсно намагався закрити якісь давні травми, не дати збожеволіти у цій дірі. Бо як ще пояснити, що в житті Те не залишилось ніякого, навіть найменшого натяку на худорлявого шістнадцятирічного чорнявого хлопчину з великими невинними темними оченятками.
Але Чонгук був реальним. Техьон впевнений у цьому. Чонгук був реальним і його проблеми теж були реальними. Ще зовсім трішки й Техьон поїде геть і може невдовзі через якийсь час заспокоїться, спробує забути про це, продовжить жити своє звичне хороше й наповнене життя. А Чонгук залишиться тут по вуха у лайні.
Техьон судомно видихнув та підняв погляд догори. Ліхтар над його головою замиготів, видаючи такий знайомий чоловікові ще з дитинства характерний звук. В домівці з його туманних дитячих спогадів був схожий, теж постійно несправний. Він нарешті прийшов до своєї квартири, яка служила йому домом щонайменше декілька минулих місяців. Це був його останній день тут. Відчинивши двері та на силу роззувшись, йому довелось ступити лиш декілька кроків, щоб опинитися у спальні. Техьон одразу ж плюхнувся всім тілом на ліжко, розкинувши кінцівки в різні боки. Він втомлено заплющив очі, так наче на повіки тиснув увесь тягар людства, й напружено намагався відновити у своїй пам’яті згадки про Чонгука, кожну деталь, усе до найменших дрібничок. Його образ став таким розмитим, що все доводилось збирати по шматочках. Його очі, темні та жваві, коли він дивився на Техьона. Сповнені обожнювання і такої щирої безкорисливої любові. Такі цікаві й блискучі, коли він вчився готувати по відео з ютубу, одного разу ледь не спаливши квартиру. Напружені й задумливі, коли дивився якийсь черговий детектив у навушниках, щоб не заважати Те. Хоч насправді він ніколи йому не заважав. Зовсім навпаки гамір та невеличкий гармидер, який хлопець завжди створював навколо себе навіть подобався чоловікові. Він робив цю бездушну оселю сповненою життя та затишку. Його гарний, трохи великий ніс, який той смішно морщив, коли думав чи злився. Хоч Гук насправді майже ніколи й не злився. Техьону так важко було зрозуміти, як можна залишитися таким по дитячому добрим і чистим у цьому місці, після всього, що з ним траплялось у житті. Його невеличкий шрамик на щоці, який Те завжди грайливо та ніжно цілував перед сном. Його красиві, чуттєві, м’які губи, які той так часто закусував, іноді аж до крові, трохи потріскані через холод. Губи, до яких так приємно торкатися. Даремно Техьон не робив цього раніше.
Він пам’ятає, як відчайдушно Чонгук поцілував його тієї останньої ночі, після якої він безслідно зник. Те мале чортеня все знало, знало, що це прощальний поцілунок, їх прощальна ніч, остання ніч разом. Він просто прийшов попрощатися, побачитись востаннє. А от Техьон нічого так і не втямив. Чому він нічого не зрозумів? Він мав щось вдіяти, він мав його зупинити. Він кохав Чонгука. Хоч в його голові чи радше десь глибоко у душі це й далі було трохи ницо й неправильно, але він кохав цього хлопчину всім серцем і душею, його всього повністю.
Груди Техьона зі всієї сили стиснулись так, що зробити хоч подих стало практично неможливо. Йому й справді здавалось ніби він от-от потоне, задихнеться, захлинеться, великі розбурхані хвилі скоро накриють його цілком і повністю, а тоді він потоне у цій товщі темної холодної води й від цього не залишилось більше жодного порятунку від тоді як двері його вже майже колишньої квартирки зачинились за його худим чорнявим хлопчиком з великими, темними та дивовижно прекрасними очима, що сяяли яскравіше за зірки.
Хлопчиком, якого може й ніколи не існувало.
Техьон розплющив очі. Кімнату освітлював невеличкий нічник поруч з ліжком. Той тривожно замиготів й іноді на мить чи дві усе поринало у цілковиту пітьму.
Тук тук тук
У двері постукали…
Стукіт був дуже тихим та невпевненим, спершу здалось ніби це марево, або вітер прибив до дверей якесь сміття, що майже весь час кружляло навкруги. Але ні, хтось хоч і ледь чутно, але ритмічно гепнув кілька разів кулаком по дверях. Техьон завмер. Він якийсь час намагався зрозуміти чи справді щось почув, чи це знову його мозок грається з ним. До нього ніколи не приходив ніхто, окрім кур’єрів чи Чонгука. Стукали лише перші, але він ніби то нічого й не замовляв. Техьон на ватяних ногах піднявся з ліжка та повільно, на пальчиках попрямував до дверей. Було страшно. Боявся, що насправді людина за дверима розчарує, виявиться не тою, котру хочеться побачити насправді, тож він зі всіх сил намагався відтягнути момент й насолодитися примарними очікуваннями. Чонгук ніколи не стукав, хоча Техьон його за це неодноразово сварив, той все одно вперто чекав під дверима, від чого Те почав ще більше смалити свої цигарки одна за одною, не дуже вже й переймаючись, якщо нову пачку доведеться відкрити пізно ввечері, якщо це дасть зайвий привід вийти на вулицю й перевірити чи не чекає там хлопчина. Що вже казати про останні дні, попри собачий холод Техьон виходив надвір кілька разів на годину, іноді навіть стривожений прокидався серед ночі та поспіхом підривався на ноги, вилітаючи на вулицю в одних спальних штанях, босоніж. Але ніякого Чонгука там звісно не було. Тому подумки Те благав себе не плекати особливих надій, але все даремно, в грудях вже почала наростати тривога, а волосся стало дибки. Ноги здавались такими важкими, що кожен наступний крок потребував неймовірних титанічних зусиль.
Та врешті цікавість й надія взяли своє, Техьон поспіхом відкрив ті кляті двері, налякано затамувавши подих. В той момент він не надто контролював свої емоції, тому не помітив як на його обличчі від побаченого з’явилась гримаса болю і жаху. Та перш ніж чоловік встиг щось обдумати він схопив нічного гостя за руку та зі всіх сил потягнув на себе закриваючи двері за спиною хлопця, щоб той раптом не зник, не розчинився у повітрі, щоб відчути його на дотик, перевірити на реальність. Чонгук стояв перед Те у звичайному піджаку, трохи великуватому, який сягав хлопцю десь до половини стегна. На нього були похапцем взуті, як завжди на босу ногу, якісь не надто теплі величезні черевики. Це й все, що було на ньому того вечора. Шкіра Чонгука трохи почервоніла від холоду, а на внутрішній стороні стегна виднілась розмазана при ходьбі кров. Він ледь не з іншого кінця району прибіг сюди лише у цьому клятому легкому піджаку, посеред ночі, на морозі, після того, як його зґвалтували й вигнали на вулицю. Йому більше не було куди йти. Чонгук час від часу схлипував і заїкався, але вже не плакав, хоч обличчя було червоне й опухле від сліз, а по підборіддю і щоках розмазався прозоро-червоний блиск.
Коли Техьон потягнув його на себе, хлопець інстинктивно притиснувся до широких, теплих грудей, поклавши голову йому на плече. Вхопився так сильно, ніби боявся, що Техьон будь-якої миті викине його назад на вулицю.
Але Техьон лише міцніше обійняв, відчувати хлопця на дотик було неймовірно приємно.
– Ти справжній. – перше, що вирвалось в чоловіка. На його очі навертались сльози.
– Я вже не впевнений. – прошепотів Гук й стиснув Те ще більше, так що стало трохи боляче.
– Все добре, тепер вже все добре, Чонгукі. Я з тобою. Чуєш? Все буде добре.
Той мовчав, а коли трохи прийшов до тями, підняв на Те свої втомлені, сяйливі очі.
– Можна залишитись в тебе сьогодні? Благаю. Мені більше нікуди йти.
– Звісно, це ж і твій дім від тоді як ти вперше переступив поріг. – промовив чоловік, від чого Чонгук опустив голову, а з очей знову покотились гіркі, солоні сльози. Техьону було важко дивитися на такого Гука, здавалось ніби він відчуває біль хлопця на своїй шкурі, ніби вони один організм, але чоловік все ж вів далі, напевне цього разу хотів вчинити правильно. – Треба викликати поліцію.
– Ні, ні…
– Я знаю, що тобі боляче і страшно, але не можна це просто так залишити, не можна, щоб це так легко сходило їм з рук.
– Але їм вже зійшло… Ти не розумієш. Це не допоможе. Будь ласка, Техьон. Не треба. Залишимо це. Добре? Пообіцяй. Просто дозволь мені сьогодні залишитись у тебе. Благаю. Це все, що мені зараз потрібно. Я сам… сам винен…
Техьон взяв обличчя Чонгука у свої долоні, щоб той глянув йому просто у вічі.
– Ти не винен. Чуєш? Навіть не смій так думати. Ти зрозумів мене?
Він трохи сильніше стиснув лице хлопця, але так щоб не завдати болю, той лише кивнув, а з його очей не переставали текти сльози, краплинка за краплинкою, падаючи чоловіку в долоні.
– Поліція нічим не зарадить. Ти ж це знаєш, ти все добре знаєш.
Погляд хлопця миттєво став таким серйозним, а голос ніби лунав з прірви й відлунням доходив до Техьона.
– Знаю. – промовив він ніби загіпнотизований, а тоді щільно зажмурив очі на кілька секунд, щоб прийти до тями, а тоді наче знову повернувся до реальності. – Якщо в поліцію звертатись даремно, тоді я розберусь з ними сам.
– Ні, ні, ні… Будь ласка. – тихо шепотів Гук. – Краще не лізь у це. Пообіцяй, що залишишся тут зі мною. Пообіцяй, що залишиш цю ситуацію. Треба відпустити…
– А ти пообіцяєш, що не втечеш вранці?
Чонгук не відповів, лише важко зітхнув.
– Будь ласка, Чонгук пообіцяй. Не заставляй приковувати тебе до батареї на ланцюг. Бо, якщо треба… я зроблю це… клянусь. Ти потрібен мені. – остання фраза пролунала пошепки.
– Добре. – прошепотів той у відповідь, ніби нарешті змирився. – обіцяю. Відпусти це все нарешті, а я залишусь… залишусь на стільки скільки ти захочеш, на стільки скільки ще буду тобі потрібен.
– Добре, але тоді тобі доведеться пробути зі мною поруч ще дууууже довго. Але не тут, тут ми вже не на довго, не хвилюйся. Ми їдемо. Вранці.
– Ти переїжджаєш?
– Ми. Ми переїжджаємо. Нарешті.
– Нарешті. Ти забереш мене з собою? – майже одними губами запитав Гук.
Чи то у квартирі, чи то в обіймах коханого стало дивовижно тепло. Техьон ніби забирав усі жахливі події цього вечора. Навколо був лиш його голос, його запах, безпека. Той лагідно заколисував хлопця у своїх обіймах.
– Я б не поїхав без тебе. Думав, як не знайдешся, то доведеться, але я б не зміг. Не зміг. – чоловік зітхнув, а тоді на обличчі з’явилась легка, силувана усмішка. –Спершу поїдемо до моєї сестри. Відсвяткуємо Різдво разом, я пообіцяв їй, а тоді поїдемо куди завгодно. Ти закінчиш школу, а далі глянемо, що робити.
Чонгуку завжди було трохи лячно, що одного разу Те більше не подивиться на нього своїми серйозними, трохи суворими очима, в яких, однак було щось таке ніжне й ласкаве, коли він дивився на нього. Той боявся, що в цих прекрасних очах не залишиться для нього більше нічого. А у серці його доброго Техьона більше не буде для нього місця, навіть малого, крихітного клаптя десь на денці.
І зараз хлопець дивився в ці очі, шукаючи брехню, але в них не було навіть натяку на щось подібне.
– Ти справді цього хочеш?
– Я ж торочив це тобі увесь час. Казав, що ми маємо поїхати звідси разом. Куди ж ти пропав, Чонгукі? Я весь час шукав тебе. Я так чекав, що ти повернешся. Я вже навіть речі склав, але хіба ж міг поїхати без тебе?
– Я встиг. – слова прозвучали трохи сумно.
– Встиг.
Хлопець знов опустив голову Техьону на плече.
– Моя сестра ще та зануда, але я не бачився з нею вже десь близько року. Тож доведеться потерпіти, але ми можемо придумати якесь стоп слово, як у фільмі чотири Різдва, щоб звалити звідти в разі чого.
Техьон втомлено усміхнувся, хотілось якось відірвати Чонгука від того, що трапилось, розрадити, дати йому зрозуміти, що все скінчено. Відтепер все буде добре.
– Я ніколи не святкував Різдво як годиться. Але хіба це не сімейне свято? Думаєш вона буде не проти, що я приїду з тобою?
– Звісно не проти, особливо, коли скажу, що приїхав зі своїм хлопцем. Ти ж не проти? Не проти стати моїм хлопцем?
– Не жартуй так зі мною, Техьон. Будь ласка. Краще не жартуй так. Бо це мене зруйнує.
– Я кохаю тебе, Чонгукі. Хочу, щоб ти був моїм хлопцем. Хочу, щоб ти поїхав разом зі мною якомога далі від цього проклятого місця. Куди тільки захочеш. Тепер все буде добре, я тобі обіцяю. Тільки не тікай отак від мене більше, не сказавши ні слова, благаю. Я не буду тримати тебе силоміць, але я кохаю тебе і якщо ти теж мене кохаєш, то будь зі мною допоки це триватиме.
– Я теж тебе кохаю, Техьон. Так сильно кохаю тебе…
– Я вже думав ти не справжній, думав я придумав тебе…
– Якби я був придуманий тобою, то у тебе справжні проблеми з головою, Те.
По квартирі пройшовся дзвінкий смішок.
Вони сиділи у таксі. Чонгук тісно притулився до Техьона, поки той грайливо гладив його долоню своєю. За вікном машини панувала справжня хурделиця і хоч на годиннику настав ранок, на вулиці ще тривала темрява, коли вони нарешті промайнули міст й опинились по ту сторону ріки. Ще трохи і вже розвидніється, а пара встигне доїхати до містечка в якому мешкає сестра Техьона, й де Чонгук не бував ніколи до того, хоч насправді він навіть у рідному місці ніде, окрім свого району майже не бував. На вулицях панував справжній дух свят та Різдва, усюди звучали святкові мелодії, мерехтіли вогники, а на обличчях людей сяяли радісні посмішки. Гук зачаровано спостерігав за цим з роззявленим ротом, притулившись носом до скла, поки Техьон весь той час захоплено й закохано спостерігав за хлопцем. Якоїсь миті він не втримався, лагідно підхопив підборіддя малого, повертаючи до себе, щоб залишити на губах Чонгука ніжний легкий поцілунок, від чого хлопець трохи зніяковів, а його щоки набрались рожевого пустотливого рум’янцю. Він міцно обійняв чоловіка за талію, притулившись до його грудей, під якими тріпотіло гаряче серце Техьона, все ще нишком захоплено заглядаючи у вікно.
Всередині нього зароджувалось відчуття тихого, приємного спокою, а попереду чекало зовсім нове життя.
– Техьон?
– Так, Чонгукі.
– Заведемо котика, я завжди хотів забрати хоч одного з вулиці, але мама не дозволяла.
Техьон здивовано посміхнувся і на мить між його бровами з’явилась невеличка складочка.
– Звісно, заведемо стільки котиків, скільки захочеш, коханий.
Він ще раз заглянув у ті сяйливі очі й залишив невагомий поцілунок на маківці хлопця, сильно замруживши очі.
Додати до улюблених