— Ви впевнені що це хороша ідея? — скептично запитує Арес.
Наступного ранку, після вчорашніх пошуків інформації Агнес і Владислав збирались поїхати у столицю. Хранителю потрібно було забрати деякі речі. Меланія одразу схвалила цю ідею.
Думки Морени навіть не запитували. Вона виглядала хворобливо і поводилася так, наче, чогось боїться. Про свої видіння вона розказала лише дівчатам. Ані Арес, ані Владислав про це не знали.
Агнеса і Владислав уже були зібрані, а на годиннику показувало лише 5 ранку. Вони збирались їхати на автобусі, бо у хлопця вдома був свій автомобіль і він хотів привести його сюди.
— Арес, я що дарма вставала так рано, збиралась? — незадоволено питає Агнес, вона була з тих, хто може спати цілий день.
— Добре. Ви поїдете, візьмете речі, машину. Прийдуть хранителі, а ви що їм скажете?
На справді Меланія і Владислав уже вирішили, що казати хранителям, але Аресу вони цього поки, що не готові розповісти.
Меланія байдуже знизує плечима.
— Розберемось, — каже демониця і кидає погляд на годинник, за спину Агнес, — Йдіть, бо на автобус не встигнете.
Агнеса салютує і спішить на вихід з хатини, а Владислав кидає погляд на Меланію. Немов, чекає якихось настанов, чи того, що вона кинеться йому на шию і почне прощатись. Але ні Меланія, ні Арес зовсім не реагують, не прощаються і не бажають удачі.
За деякий час перебування тут Владислав зрозумів, що їх стосунки одночасно дуже холодні, але одночасно вони поводяться так наче сімʼя, хоча цього не видно. Він помічав, як Морена щоранку готує всім їсти, але не помічав, як хтось їй дякує. Помічав, як Арес захищає кожну дівчину, у всіх випадках, у всіх конфліктах і йому теж ніхто не дякував. Помічав, як вони всі ділились інформацією одне з одним чи підтримували когось. А ще він помітив, що хоч ніхто й на пряму не виказує своєї привʼязаності, та вони привʼязані одне до одного і це не про їх містичний звʼязок. Владислава, хоч непомітно, але теж прийняли в сімʼю. Ставлення до нього, звісно, не дуже тепле і дружнє, але воно помітно у тих же самих дрібницях.
Вони з Агнес йдуть до зупинки в мовчанні. На вампірці рожева сукня, трохи вище коліна, з пишними рукавами, на темному волоссі завʼязаний такий же рожевий бант і взута вона у рожеві туфлі. Її характер, зовсім не клеїться з цим ніжним образом. Хоча цей одяг їй дуже пасує. Агнеса для Влада була трохи загадковою. Вони не спілкувались наодинці та не тільки наодинці, навіть у компанії в його присутності вона багато не говорила. Навіть, та ж Морена здалась хлопцеві набагато приємнішою.
Автобус під’їжає одразу, як вони приходять. Заходять мовчки, протягуючи водієві гроші. Місця у ньому майже немає, більшість присутніх їх односельчани та дивляться вони не дуже привітно. Те, що дівчат у селі ніхто не любить Влад теж помітив.
Вільне тільки одне місце, хлопець мовчки киває, щоб Агнеса сама туди сіла. Дівчина знизує плечима і сідає. Він стоїть поруч, тримаючись за спинку автобуса, бо його не на жарт хитає.
— Джентльмен, — тихо каже Агнеса та усміхається.
Влад кидає на неї здивований погляд, не очікував, що вона планує з ним взагалі говорити. Бувши вище, за дівчину він помічає на її шиї намисто з золота з немалими каменями рожевого діаманту. Хоч Владислав і не спец у цьому, але він впевнений, що ця прикраса дуже цінна і дорога і скоріше за все зроблена спеціально для дівчини. Агнес, здається, відчуває його погляд, проводить пальцями по шиї, почісуючи її та торкається одного з каменів, своїми довгими червоними нігтями. Вона, єдина з дівчат у кого нафарбовані нігті.
Приблизно за годину вони прибувають у Київ. Влад уже хоче виходити, але бачить, що Агнес заснула. Він трохи тріпає її за плече, але вона лише нахиляє голову, змушуючи кучері впасти на лице.
— Агнесо, прокидайся! — трохи голосніше каже Владислав, і десь у душі він побоюється її торкатись.
Трясе її за плече і дівчина різко відкриває очі, вона сильно хапає його за руку. Впивається пальцями у шкіру. В неї занадто широко розкриті очі, вона робить різкі вдихи й видихи. А Владислава всього аж трясе. Він вперше бачить вампіра, його серце опустилось у пʼятки. Чомусь таке відчуття, що вона от-от розірве йому горло. Але Агнес і сама виглядає наляканою.
— Боже, жахіття наснилось.
Вона трохи розтріпана, оглядає хлопця, бачить його шок і відпускає його руку.
— Гей, там! Ви виходите?!
Обоє виходять з трансу і спішать до виходу з автобуса. Той їде і вони залишаються наодинці. На вулиці ще дуже рано і людей зовсім не має.
Агнеса прищурюється та оглядає велику відстань між ними.
— Ти боїшся мене чи що?
Владислав сіпається. Він вперше у такому випадку і як говорити з вампірами хлопець зовсім не знає.
— А ти як думаєш?
— Якщо я тобі поставила це запитання, то значить ніяк не думаю, — трохи роздратовано каже вампірка і закочує очі.
Можливо, якби вона в перший день їх знайомства не заскочила гола до його ліжка, не стала розказувати про те, які вони всі кровожерні та не показала ікла, то він її б і не боявся.
— Та ти знущаєшся з мене, хлопче, — зітхає Агнеса, — Я пожартувала, я не збираюсь тебе кусати.
— Ну, знаєш, це не дуже заспокоює.
Влад теж дратується, хоча при вампірці це й не варто було робити.
— Добре. Нам треба ще один автобус чи куди йти?
— Тут недалеко, ходімо.
Вони все ще тримають дистанцію, йдуть трохи поодаль одне від одного. І все ще так само мовчки. Агнесу налякав той жахливий сон і вона роздумує про нього. А Влад думає, що робити якщо вампірка все-таки накинеться на нього.
Через деякий час Агнеса впізнає той самий район, де вони забирали Владислава першого разу. Той самий великий будинок з розкішним подвірʼям і охороною біля підʼїзду.
— Що тут охороняти взагалі? — фиркає собі під ніс Агнеса, — В підʼїзді й так код, а тут ще ці.
Владислав трохи посміхається.
— Тут живе одна хвора дівчина, у неї впливові батьки, думають, що хтось може вкрасти її, — відповідає їй Влад.
Агнеса навіть трохи дивується, що хлопець вирішив заговорити з нею, бо це були просто думки в голос.
Вони підходять до підʼїзду. Коли два амбали бачать Владислава, то одразу пропускають його та Агнесу разом з ним.
— А де твоя машина? — питає дівчина.
— На стоянці, біля дому.
Вони їдуть на ліфті на потрібний поверх. Агнеса оглядає всі двері з цифрами, а Владислав навіть не дивлячись підходить до своєї. Відкриває ключем і пропускає Агнесу вперед.
Вона повільно, мов пливучи у своєму ніжному платтячку йде і знову розглядає квартиру, мов, вперше. Але хранитель впевнений, що вона ще й в перший раз усе тут розгледіла.
Влад теж оглядає все, чи все на своєму місці. Йде до своєї кімнати, залишаючи гостю на самоті. Як-то кажуть в гостях добре, але вдома краще. Хлопець втомлено падає на своє ліжко. Вся його кімната в чорно-біло-сірих тонах. Він любитель мінімалізму. Розглядає свою білу стелю, думає, що йому потрібно взяти з собою, які речі. Він, здається, був відсутній вдома не так довго, але всюди пилюка і плетуться павуки. Розуміє, що так довго лежати хлопець не зможе. Виймає з шафи валізу і розглядає речі, думає які кращі взяти та у що краще переодягнутись.
Дістає чорний гольф без рукавів, світло сині джинси та чорні кросівки, вдягає це зараз на себе. Дивиться у свою шкатулку з прикрасами, це багатьох дивувало, що у нього таке є. Тому, що ж «ти чоловік, навіщо тобі прикраси?». Але Владиславу було байдуже. Всі його прикраси були з білого золота, ані жовтого золота, ані срібла він не любив. Надягає на пальці декілька кілець, на шию цепочку. І складає шкатулку з залишками прикрас у валізу. В нього не було якихось кулончиків з камінням, які були в Агнеси. У Владислава були просто різні цепочки. Грубі, тонкі, середні.
У валізу складає те, що не взяли минулого разу його «друзі». Пальта, піджаки, водолазки. Йому подобався більше елегантний і вишуканий одяг і цих розтягнутих футболок, які йому взяли, чи тих, що позичав Арес він терпіти не міг.
З його кімнати можна було пройти та у ванну. Він туди й заходить, бере якісь креми та шампуні. У ванній кімнаті присутні лише білі кольори. Він перевіряє чи все склав у валізу, дістає з тумбочки у спальні ключі від авто і йде до Агнеси.
Вона стала напроти полички з алкоголем. Там стоять найдорожчі коньяки, вина і лікери. Владу їх дарували на роботі, на свята і він сам їх інколи дозволяв собі купити.
— Візьмімо, — каже Агнеса і повільно повертає голову у його бік, оглядає його з ніг до голови, — Нічого собі! Слухай, Владику, то ти нічогенький парубок, якщо тебе приодягти.
Він бачить, як вона розглядає його підкачані руки. І чомусь в душі йому приємно, що його так хвалять. Не дарма він ходив два рази на тиждень у спортзал. Варто будо Агнесі зробити такий комплімент і він уже перестав її боятись чи це просто вона включила своє вампірську чарівність.
На хвилину Владислав вагається, щодо пропозиції Агнеси. Він зберігав цей алкоголь для спеціальних випадків, на такий собі «чорний день». Але тепер який у цьому сенс? Здається, що кожен день, який він прожив у тому клятому лісі був чорним.
— Давай.
Агнеса широко усміхається. А Владислав дістає чорний пакет, обережно складає туди всі пляшки, яких близько 15. Агнес стоїть за його спиною, дуже близько.
— Думала, ти не погодишся.
— Чому?
— Не знаю, ти мені здався жлобом.
Пляшки в пакеті трохи бряжчать і хлопець боїться, щоб вони не побились.
— Що? Все взяв? — запитує Агнес.
Владислав невпевнено киває.
— Візьми ключі, будь ласка.
Він головою киває на поличку, де він раніше поклав ключі від квартири та автомобіля. В одній руці у нього валіза, а у другій пакет. Агнес бере ключі, відкриває квартиру і пропускає Влада з тими торбами уперед. Закриває двері, але ключ чомусь не повертається. Влад важко зітхає, ставить усі речі на підлогу і підходить до дівчини.
Ключ чомусь заїв. Агнес стає між дверима і хлопцем, стає дуже близько. Владислав вимушений підняти голову тому, що дівчина усе затулила. Вона не дуже низька, але й не набагато вища за нього. Зустрічається з її блакитними очима. Зараз вона, нічим не відрізняються від неба. Вона кладе свої руки йому на плечі, спускає нижче, мацаючи його мʼязи.
— Ти сексі, знаєш?
Владислав навіть трохи усміхається, чомусь вся загроза, яку він раніше відчував від Агнеси зникла. І вона наче змій спокуситель тягне до себе. Її солодкий, квітковий парфум так і тягне до себе. Він забирає руки від ключа та обхоплює ними талію Агнеси. Вампірка дивиться на нього з легким прищуром, хитро всміхається. І Владиславові у голову приходить думка, що її вуста, нафарбовані рожевою помадою дуже мʼякі. А потім приходить думка, що хотів би, аби на її місці була Меланія. І по затуманеному погляді дівчини він бачить, що вона на його місці теж уявляє когось другого.
Двері напроти відкриваються. Чути багато кроків за ними.
— Чорт, — тихо каже Владислав.
Звідти уже хтось вийшов. Агнеса, як ні в чому не бувало відходить від дверей і стає поруч з Владиславом, спиною до сусідніх дверей.
— Владику! Добрий день! — голосно каже чоловік.
Владик обертається. Агнеса теж. Там виходить пара середнього віку і двоє їх дітей, ровесників Влада.
— Добрий день! — вітається у відповідь Влад.
Жінка скептично його оглядає та Агнесу теж. Агнеса теж у відповідь дивиться на неї, з єхидною усмішкою. Дочка цієї пари виглядає дуже засмученої. Син трохи з насмішкою дивиться на них, а той самий чоловік, що привітався трохи злий.
— Привіт, Владику, — тихо каже дівчина.
Агнеса трохи запитально дивиться на Владислава, а потім обхоплює його руку двома своїми, притискається ближче до нього.
— Привіт, Поліно.
— Ходімо, Петю, хай діти поспілкуються, — каже старша жінка і тягне свого чоловіка униз сходами.
Поліна білявка з голубими очима, на ній довге біле плаття з квітками. Вона виглядає ніжно і жіночно, але Владислав помічає відсутність у ній вогника, вогника, який був у Агнес.
Хлопець біля неї теж білявий, з карими очима, він набагато вищий за Поліну, але не вищий за Владислава.
— Ну що, Влад, швидко ти заміну моїй Полі знайшов, — хмикає хлопець і презирливо дивиться на Агнесу з Владом.
Поліна смикає його за рукав.
— Пашо, не кажи дурниць.
— Пройшло вже багато часу, — каже Владислав і звільняється від хватки Агнеси, розвертається і знову намагається закрити двері.
А Агнесі навіть трохи некомфортно під поглядом цього Паші. Він занадто довго розглядає її ноги.
— Тебе як звати, кралечко?
— Агнеса, — посміхається вона.
Паша, не перший погляд привітно протягує руку, але коли Агнеса хоче потиснути її, то хлопець цілує, навіть облизує її руку.
— І звідки ти така взялась?
— Довга історія.
Владислав закінчує з замком, кладе ключі у кишеню і бере всі свої речі у руки.
— Агнес, ходімо, — каже Владислав і всім своїм виглядом показує, що розмову закінчено.
Агнеса наостанок посміхається Паші і йде за Владом до ліфта. Але Павло і Поліна не прощаються, одразу спішать за ними.
В тісному ліфті Агнес стоїть дуже близько до Владислава. Їх плечі стикаються, а Агнес пальцями проводить по руці хлопця. Поліна і Паша стоять попереду них, пошепки щось обговорюють. Коли ліфт опиняється на першому поверсі всі спішать у різні сторони. Автомобіль батьків Поліни стоїть в іншому кінці парковки, але розгледіти Владислава вона звідти могла.
Владислав йде до середнього ретро-кабріолета білого кольору. Він зовсім не поєднується з його образом і Агнес навіть дивується. Але наступною емоцією, яку вона відчуває є радість. Вона все життя мріяла покататись на кабріолеті.
Поки хлопець вантажить всі речі, вампірка сідає на капот автомобіля, потім і зовсім лягає розкидаючи руки в сторони.
— Подобається? — з усмішкою питає Влад.
Агнеса широко посміхається і трохи прищулює очі.
— Звісно! Ти маєш навчити мене їздити!
Владислав закриває багажник з усіма речами та відкриває пасажирські двері, запрошуючи Агнесу сісти.
— Ти ростеш в моїх очах.
Вона сідає, він теж. Владислав впевнено заводить машину і виїжджає з подвірʼя.
— Куди ми далі?
— Всі мої гроші в друга, треба їх забрати. Потім на роботу, мене там довго не було, — зітхає Владислав.
— Де ти працюєш?
Агнеса скидає туфлі, і позаду на ногах видно кров. Вона шипить і кидає туфлі на заднє сидіння. Витягує ноги, трохи зʼїжає на сидінні та виставляє їх через вікно. Владислав дивиться на неї з легкою усмішкою. Вона кардинально відрізнялась від його колишньої, Поліни.
— В IT-компанії.
Влад успішно вивчився на айтішника, йому одразу знайшли роботу і він пішов верх по карʼєрній драбині.
— Ого, молодець.
В голосі дівчини чути схвалення.
— А які гроші ти маєш в друга забрати?
— Довга історія.
— Ми не спішимо.
Владислав зітхає, трохи роздратовано тарабанить пальцями по керму.
— Я зустрічався з Поліною. Її сімʼя дуже багата, і я теж мав відповідати їй, — каже Владислав і відводить погляд, — Вона мала отримувати подарунки та, короче, брат її сказав, що я можу заробити якщо буду грати в покер разом з ним, на гроші. Я програв все, що було. Мене ледь не звільнили з роботи. Я набрався боргів зі всіх сторін. Через це й мене тоді побили й через це я уклав той контракт з Мелані. Прийшлось взяти кредити, в мене є трохи грошей, але їх замало для тих бандитів.
— Нічого собі. Скільки ти їм винен?
— Та дофіга, Агнес. Я не так давно розплатився з ними, а вони мені сказали, що накапало і ще відсотків.
Агнеса розуміюче мичить і не продовжує цієї теми, переходить на іншу.
— А ти цій Поліні казав?
— Ні. Всі кажуть, що вона якась хвора, але я б не сказав. Мені, звісно, заборонили про це в неї питати та ділитись з якимись проблемами.
— Може вони всі брешуть?
— Саме тих охоронців біля підʼїзду її батьки найняли.
— Чому ти з нею розійшовся?
Агнеса розглядає дорогу, купу дорогих і дешевих автомобілів. Вони як раз стоять у заторі й в дівчини є можливість оцінити красу столиці. Люди метушаться, зараз саме час-пік всі спішать на роботу. Сонце яскраво пече і змушує дівчину мружитись. А Владислав дістає темні окуляри з бардачки й вдягає їх.
— Бо вона й справді хвора. Був постійний контроль, вона плакала, коли я йшов на роботу. І щоб бути ближче до неї, Поліна змусила мене купити ту квартиру. Ти навіть не уявляєш скільки я за неї заплатив.
— Вона здалась мені дуже милою. Я навіть здивована.
— Ага.
Морена сонно тре очі, вона вперше встала так пізно. Нічні жахіття знову мучили її. Але їсти уже зроблено і без неї. Бідовенький бутерброд, який схоже робила Меланія і якийсь дивний чай. Меланія та Арес сидять за столом, вони уже поїли й чекають лише її.
— А де Агнеса? — запитує руда.
Арес незадоволено закочує очі та кидає роздратований погляд на Меланію. Вона теж очі закочує і навіть не дивиться на нього.
— В місто поїхали.
— На довго?
— Поняття не маю, — каже Меланія і протягує листок з написами Морені.
Вчора їм так і не вдалось показати його. Морена бере його і розглядає, там написано щось звичайними чорнилами й від руки, схоже, що це запис із щоденника.
«1083 р.
Здається, я скоро помру. Якщо ці три нечестивиці й справді невмирущі їм вдасться знайти цей лист. А якщо його знайде хтось інший, то це означає, що не доля їм розірвати звʼязок, спаліть цей лист! Я провів великий ритуал і він вартував мого життя. Таке відчуття, що вони висмоктують з мене сили. Це ритуал крові, ритуал смерті та життя. Потрібно взяти життя винного, життя невинного і життя хранителя. Я думав, що винного й невинного вистачить, але я і сам вмираю. Я добив невинного, того, що вкусив вампір, вбив винного, того, хто хотів спалив відьму і сам вмираю. Кров цих людей треба випити «Звʼязаним» і звʼязок розірветься. Але кожна має поцілувати древній хранительский хрест і промовити молитву перед тим, як пити. Таким способом можна його й знову утворити.»
У горлі Морени утворюється комок, їжа уже не йде, точніше йде, але назад. Вона прикриває рот рукою. З жахом дивиться на листок.
— Що там пише, Морено? — підривається перша зі свого місця Меланія.
— Я знаю, що треба робити.
Морена кладе руку на лоба, перевіряє чи нема у неї температури. Не може бути усе так просто. Вони стільки років мріяли про це. Так багато докладали зусиль, але відповідь була просто під носом.
Арес йде в одну з кімнат і повертається уже з листком і ручкою.
— Напиши українською.
Морена мовчки, швидко це переписує. Виходить криво, руки трясуться, як і вона. Меланія теж трохи трясеться, вся у передчутті свободи. Вони схожі на наркоманів під час ломки.
Коли руда закінчує писати, то Арес одразу хапає листок у руки, швидко пробігається по ньому очима і не дає Мелані підступити до нього. Хоче вберегти від імпульсивних рішень. Меланія ледь не вириває лист за написом із рук Ареса.
— Заспокойся! Я зараз все скажу.
— Тут вирішується моя доля, а не твоя! Дай я прочитаю.
Арес віддає їй листок у руки, чекає коли та вона його прочитає і відкладе.
— Нам треба вбити трьох людей, — тихо каже Морена.
— І що?! Я вбʼю сотню, аби тільки звільнитись.
— Ти все правильно переклала? Можливо там треба кров? — питає Арес.
— Ні, там пише, що вони мають віддати своє життя, в обмін на наше.
Арес знову бере листок у руки, знову читає. Жадібно поглинає букви очима, намагаючись побачити там щось нове.
— Морено, хто тебе хотів спалити? — неочікувано запитує Арес.
Руда підіймає голову дивиться на нього і довго думає.
— Агнеса ходила навідуватись до батьків, родичів і знайомих перший період. Ти теж до когось ходила. Хто помер після цього звʼязку? Згадуй.
Морена підіймає свій погляд до стелі, намагаючись отримати звідти підказку. Але ніхто в голову не приходить.
— Це мають бути обовʼязково люди чи можливо мавки підійдуть? — питає Меланія.
— Думаю, не має різниці. Треба дочекатись Агнес.
У двері невеликої хатини хтось стукає. Всі здивовано переглядаються між собою. Арес йде і відчиняє їх. У дім входить Максим.
— Привіт, всім! Хотів сказати, що в честь мого приїзду знову буде тусовка біля озера. Приходьте.
Максим ніяково топчеться на порозі, дивиться на Морену і Меланію тому, що Ареса трохи побоюється.
— Добре, ми прийдемо, — відповідає Морена і трохи посміхається.
Вона хоче ще запропонувати провести хлопця, але він уже біжить геть. В ліс ходити він дуже боявся.
— Треба буде ще у хранителів за хрест цей розпитати, — каже Арес, єдиний в кого на цей момент холодний мозок.
— Не буде підозріло? — питає Меланія.
А Морена продовжує згадувати ті часи.
— Побачимо.
Морена не дуже вписується у компанію веселих підлітків. Меланія та Арес десь зникли, знову залишаючи її саму. Вона бачить декілька уже знайомих їй сільських дівчат, серед них і та, кого вона вдарила камінцем. І вона схоже теж впізнає відьму. Їдко всміхається і хоче підійти, але відволікається на якогось хлопця.
Морена тримає в руках пластиковий стаканчик. Поки нема Ареса і Меланії вона б могла зайнятись чимось корисним і, наприклад розпитати хранителів про хрест, але їй страшно. Страшно викликати якісь підозри, страшно сказати щось не те і вона в цілому побоювалась хранителів.
До неї підходить темноволоса дівчина, її волосся заплетене у косу і тягнеться за нею по траві. У дівчині Морена одразу впізнає мавку Косану. Потім приглядається і з більшістю підлітків вона помічає мавок, вони майже нічим від людей не відрізняються. Єдине, що їх відрізняє, то нездоровий блиск в очах і жага крові.
— Привіт, — тихо каже Сана.
У неї в руках пластиковий стаканчик, теж з якимось пойлом.
— Давно не бачились.
— Ти сумна якась.
Морена нервово всміхається.
— Ти знаєш про хранительський хрест? — різко запитує Морена.
Косана дивиться на неї зі здивуванням, а потім приглядається у натовп.
— У Марухи треба питати, це вона у нас з хранителями плентається.
Морена одразу оживлюється, коли чує імʼя знайомої мавки.
— Вона тут?
— Та ні, вона по хатах пішла, — усміхається Сана.
До них підходить Максим, він уже випив і виглядає більш сміливо, аніж, у день. Він закидає руки на плечі дівчат.
— Що ви, сонечки? Скучно вам?
Морена бачить, як Сана хижо облизується і заперечно хитає головою до неї. Морена показує їй лише поглядом, що хлопця чіпати не треба. Косана робить засмучений вираз обличчя і відходить від них, шукаючи іншу жертву.
Максим аж дуже притискає руду до себе. Протягує їй якусь цигарку, яка не схожа на просто цигарку.
— Будеш?
— Я не курю.
— Тобі одразу стане весело!
Морена навіть не думала погоджуватись, але Максим їй здався занадто переконливим, а від декількох тяг, мабуть, нічого і не буде.
Відьма уже й не памʼятала коли їй стало так весело. Не памʼятала з ким вона танцює і коли Максим покинув її. Схоже, вона переоцінила свої здібності. В очах все пливе, і на галявині немає диско-шару, але все навколо чомусь, то синє, то червоне, то фіолетове.
— То ти справді відьма? — питає якийсь хлопець.
Вона й навіть не знає хто це, дивиться в його лице, але не бачить. Він притискає її до себе, руками гладить її стегна і груди, вона кладе свої руки поверх його і навіть не зупиняє. Вона не розуміє, чи справді їй так приємно, чи це все наркотик.
Вона сміється, закидає свою голову на його плече.
— Хочеш перевірити?
Морена впивається своїми губами в його і не встигає цим насолодитись, як хтось грубо смикає її за плече і вона тане уже в інших обіймах.
— Чувак, які проблеми?
— Вона накурена, чи ти не бачиш? — каже рятівник.
— Та якось пофіг!
Рятівник ще йому щось говорить, але Морена чує його, наче, під водою. Він підхоплює її на руки. Одна рука лежить у дівчини на спині, а іншу хлопець тримає під колінами. Морену це лоскочить і вона не перестає сміятись.
— Тихо, тихо, — шепче хлопець.
Він цілує її у маківку і вона ще дужче сміється.
Арес сидить на березі річки, де раніше сидів з Агнесою. Він кидає туди каміння, роблячи «млинчик». Меланія сидить біля нього, обхопивши руками свої коліна.
— Влад хранитель, — тихо каже вона.
Меланія все ж таки наважилась йому це все розповісти. І вона не знає, чи це слова Агнеси так на неї вплинули, чи це було просто її бажання. Арес не відповідає їй. І Меланія трохи дратується. Він вирішив пограти ображених.
— Я мала сказати це раніше.
Меланія знову тримає паузу, чекає відповідь Ареса, але той знову мовчить і кидає каміння в воду. А Меланії здається, що це каміння зараз полетить йому в голову.
— Вибач, що не довірилась тобі.
Меланія робить останню паузу і якщо він не відповість, то вона точно йому заїде по пиці.
— Я все знав. З самого початку, — нарешті відповідає Арес, — Але я думав, у нас довіра.
— Ти знаєш чому я не сказала тобі. Ти теж мені багато чого не сказав.
Меланія слідкує за Аресом, за кожним його рухом. За кожним камінцем, запущеним у воду. І зараз на його лиці здивування.
— Ти про що?
— Про тебе та Агнес.
Вона не ревнувала. За стільки часу, що вони були за землі, і стільки часу, що вони жили в пеклі, під боком батька Мелані, вони були друзями, ні більше, ні менше. Вони ділились всім одне з одним, але вона впустила момент, коли він став так близький з Агнесою.
— Я не розумію.
Меланія злісно бʼє демона кулаком у плече. Все він прекрасно розуміє. Він весь час не звертав на неї уваги та вона на нього теж, а зараз вона за нього заступається і проводить з ним багато часу.
— Не прикидайся дурником!
— Я серйозно, Мел!
Арес перехоплює руку Меланії, коли вона знову готується ударити. Він тримає її крепко, трохи нависає над нею. Якби хтось подивився на це збоку, то побачив би, що міцний амбал нависає над маленькою і хрупкою дівчинкою.
Арес був удвічі більший за неї, але не сильніший. Йому навіть здається, що кістки дівчини хрустять. Її тонкі та білі руки набагато менші за руки Ареса.
— Вона тобі подобається? — питає Меланія і бʼє Ареса коліном у живіт.
Він стогне і відпускає її. Встає на ноги й складає руки на грудях, трохи хмуро дивиться на неї. Меланія лежить на траві та складає руки на грудях, шумно здуває неслухняну білу пасму волосся.
— Подобається, але це ж Агнеса.
— Впевнена, що в тебе є шанс.
Арес хитає головою.
— Скільки в неї чоловіків було, Мелані? Вона з кимось зустрічалась довше, ніж два дні? Ще й звʼязок цей розірвете і вона зникне.
— Чому ти так думаєш? Може ти їй теж подобаєшся?
— Закриємо цю тему.
Додати до улюблених