Сказати, що Кі переживає, нічого не сказати. Він вже придумав десять відмовок, чому він не має йти в той музичний клуб. Йому здається, що все це жарт якійсь, знущання. Може він прийде, а нам всі хлопці з футбольного і музичних гуртків сидять і чекають, щоб посміятися над ним. А найгірше це те, що скоріш за все, серед них буде і Джонг. Парубок тремтить від цієї думки в класі, не в змозі зосередитися на елементарних прикладах задач (знову вдома шукати відео пояснення цієї ж теми), трусить його і перед входом до музичного кабінету, готуючись до найгіршого. Чесно кажучи, він не може зайти, навіть кроку ступити, не говорячи вже й про те, щоб постукати у двері.
– Так і будеш стояти? – питає за спиною знайомий голос.
– Що ти тут робиш? – Кібом кусає губи і опускає голову, боючись визнати, що по-перше, він нерішучий дурень, по-друге, що тепер на душі стає спокійніше.
– Ну я подумав, що тобі буде лячно самому. – відповідає Мінхо. – Правда, заходити я не збирався, тільки в разі небезпеки, але буду стояти під кабінетом точно.
Кібом сміється про себе і хмикає в голос. Він вдячний, чесно вдячний долі, що колись давно вона звела його з Чхве, бо кращого друга для нього не знайдеться. І хоча вони часто сваряться в силу розбіжностей в інтересах і навіть у поглядах на деякі речі, але все ж, саме зараз Кі розуміє, що він не сам. Саме зараз, в секунду, коли, дурник, Чхве Мінхо підштовхує Кіма до дверей і говорить таке, наповнене сенсом:
– Я поруч.
Кібом ступає перший крок у невідомість лише з однією думкою: «дякую».
Кабінет наповнений тишою. Вітер роздуває ніжно персикову тюль. Пахне весною.
На підвіконні сидить Джонгхьон. Його спина рівна і широка і Кібому здається, що він би міг за нею сховатися. Біле волосся, яке завжди гарно вкладене, зараз розтрьопане. І хоча молодшому не видно обличчя, ця неохайна зачіска надає відчуття затишку і дому і Кі не знає, чи нормально це,,коли ти бачиш маловідому собі людину. Але він так відчуває і брехати собі точно не збирається.
– Думав, ти не прийдеш, – повертаючи голову до донсена, промовляє Джонг. На його губах посмішка.
– Затримався, – невпевнено відповідає Кібом і торкається сережки, грається нею, щоб заспокоїтися.
– Значить все таки нервувався, – Джонг встає зі свого місця і підходить ближче, – хочеш, я зіграю щось для тебе.
Його посмішка тепла, в його очах світло і його запах парфумів віддає нотками лілій – свободи і спокою. Кібом не може не посміхнутися навзаєм, але він це робить так невміло, ніби вперше розтягує губи (напевно тому що вони все ще тремтять). Він хитає головою на знак згоди і сідає так, щоб бачити фортепіано і самого піаніста. Другий же, в свою чергу, граційно опускається за інструмент. Він декілька разів змахує руками, видихає і починає з нот сі і мі. Мінори, що плавно переходять в мажори, в кульмінації, а потім сходять на, такі знайомі, мінорні звуки.
Кібом не може відірвати погляду від Джонга. Старший розкачується в такт музиці, плавно і ніжно, його руки ніби дихають, живуть своїм життя. Він зовсім не дивиться на клавіши, його очі заплющені і видно, що парубок справді марить цим. Кібому здається, що він причарований в момент, коли Джонгхьон починає співати першу партію. Голос його медовий, заколисуючий і здається, ніби немає часу, простору, вимірів, людей, Землі. Нічого немає. Лише цей голос, що змушує серце битися частіше, дихати через раз. Підійматися над рівнем моря.
Коли музика зникає, Кі не розуміє цього. Він все так само дивиться на Джонга і бачить світ. Світ, що не бачив ніколи, наповнений зорями і іншими планетами, бачить його в очах навпроти.
– Що це за пісня, я ніколи не чув її? – шепоче Кібом, немов би гучні ноти каратимуться.
– Це моя пісня, але назви в неї немає … – Джонхьон дивиться у відповідь, він підіймається і підходить до молодшого, присідаючи перед ним. – Поки немає.
– Вона прекрасна, – рука Кі тягнеться до пасм, якими нещодавно грався вітер, він заправляє їх назад, – прекрасний.
Додати до улюблених