Герой безмовно йшов, а навколо нього палала битва. Явище, з яким билися солдати навколо за своєю силою скидалося на стихійне лихо. Людина Павук стрибнув з даху хмарочоса і випустив струмінь павутиння. Він виробляв неймовірні акробатичні трюки в повітрі, доки не приземлився на виступ однієї з будівель. Внизу діялася вакханалія. Солдати не справлялися із натиском монстрів. Один із БТРів, схоже, втратив свого водія та з гуркотом протаранив вітрину магазину. Трохи далі натовп монстрів бомбили літаки з емблемами Щита.
Не встиг павук озирнутися, як почув гомін. Транспортник Щита оточили літаючі тварюки і той стрімко падав. Пролетівши по дузі повз одну будівлю, він врізався в іншу. Солдати намагалися відбиватися від монстрів, проте транспортник застряг не так добре, щоб спокійно витримувати порушення балансу ваги. Двоє солдатів упали вниз, а третій вчепився за корпус, ставши чудовою мішенню для тварюк.
Павук вже підскочив на допомогу, збивши зі стіни будівлі кількох чорних чудовиськ, як один із літунів схопив солдата. Швидка і точна реакція героя не забарилася. Летун з вереском відсахнувся і впустив солдата. Від зустрічі з асфальтом тому залишався лише метр, проте Павук не дав статися неминучому.
– Де найближчий загін Щита? – спитав Людина Павук, тягнучи солдата на плечі, як мішок.
– За кілька кварталів звідси. Туди, ліворуч.
Там і справді виявився загін, що знаходиться під ледве працюючим куполом бар’єру. Солдати Щита помітили наближення та оперативно викотили каталку, на яку бідолаха з транспортника і був вивантажений.
– Де Кейдж із пошукового загону? – наполегливо запитав Павук у одного із солдатів.
– Хто? – відповів сполошений солдат.
– Добровольці! З ним руда дівчина. Де вони?!
– Не знаю!
Павук продовжував пробиратися містом крізь юрби монстрів, що заполонили всі вулиці. Загони Щита ледь справлялися, щоб захистити свої позиції до приходу цивільних чи поранених. Відбившись від пари чорних тварюк, Павук побачив автомобіль, що мчить по вулиці. Монстри пішли до солдатських позицій, тому тут залишилося всього двоє, яких автомобіль успішно протаранив. На перехресті двері автомобіля відчинилися і звідти вийшов Люк Кейдж – великий чорношкірий лисий громила. За ним двері відчинила рудоволоса дівчина.
– Вперед. – сказав громила. – Ми майже на місці.
– Емджей! – павук приземлився на дах пошарпаного седана, перелякавши обох. – Емджей, я так хвилювався…
– Краще поводься спокійно. – чи то з погрозою, чи то з пересторогою сказав громила.
– Це справді ти цього разу? – сказала Мері Джейн, наставляючи на Павука дробовик.
– Немає часу. Нам треба йти. – сказав Кейдж.
– Послухай, я більше не користуватимуся цією штукою. – звернувся до Емджей Павук.
– Не будеш?! Скільки разів ти мені це вже казав? Ми йдемо!
Кейдж і Емджей попрямували до транспортника, що приземлявся. Павук же залишився сам на перехресті. З протилежного боку з полум’я почав наближатися силует іншої дівчини. Щось незрозуміле відбувалося в голові Павука. Він не розумів, у який бік йому йти. Емджей почала кричати, щоб він ішов з нею, але її голос глух у незрозумілому гудінні. Пітер не міг вирішити, в який бік йому йти. Це, можливо, тривало б довго, але раптова чорнота огорнула його і довкола стало темно.
Розплющивши очі, Пітер Паркер побачив стелю своєї спальні. З кухні долинав запах свіжоспеченого пирога. З того часу, як Пітер став жити на орендованій квартирі неподалік університету, тітоньці Мей не часто вдавалося порадувати його домашніми смаколиками і себе його захопленим виглядом. Самостійне життя дозволяло Паркеру не турбуватися, що тітонька помітить його нічну відсутність або появу в його кімнаті Людини Павука, проте натомість він позбавлявся розкішних сніданків, обідів та вечерь, у які вкладалася безмірна любов до свого племінника.
~ Трясця, ну й сон. Така маячня востаннє снилася мені у дитинстві, коли я передивився фільмів. Яка зараз година?
Пітер глянув на годинник, що стоїть на тумбі поруч із ліжком. На них світилось 07:34.
– Пітер, прокидайся. Сніданок охолоне. – почувся голос тітоньки.
– Вже встаю, тітонько.
Через 15 хвилин Пітер на всю уплітав м’ясний пиріг, забувши про той сон.
– Ну як тобі? – запитала тітонька.
– Чудово, як завжди. – промовив Паркер із набитим ротом.
– Спочатку прожуй. Подавишся ж. Мабуть, харчуєшся там у себе всякою поганню.
– Що ти, харчуюсь я добре. – насправді він сидить на суворій дієті, яка виключає все, що готується понад 5 хвилин. – Просто твоя їжа не зрівняється ні з чим у світі.
– Ну так приїжджав би частіше.
– Вибач, тітонько, навчання. Та й Джей-Джей не любить, коли я затягую зі знімками.
– Джона Джеймсон зовсім збожеволів на Людині Павуці. Скільки фотографій ти йому приніс? І ні краплі подяки.
– Чоловік він буркотливий, але платить не погано.
– Пітере, коли ти вже знайдеш іншу роботу? У мене серце зупиняється, коли уявляю, як ти робиш ці фотографії. На останніх він бився з якимись бандитами в червоних обладунках на даху. Як ти взагалі туди заліз?
– Я знімав із сусідньої будівлі. На моїй камері гарний зум.
– Колись я все висловлю цій людині, яка не цінує роботу своїх співробітників. А ось, власне, й він. Згадай чорта.
По телевізору розпочався випуск телепередачі, де брали інтерв’ю у самого Джей Джона Джеймсона.
– Пане Джеймсон, ви є найзапеклішим критиком Людини Павука. Чим обґрунтовано таке ставлення?
– Я впевнений, що рано чи пізно він покаже свою справжню суть. Не здивуюся, якщо він у змові з усіма злочинцями, з якими він нібито бився. Тільки бандит переховуватиметься під маскою. Справжні герої ні від кого не ховаються.
– Як вашій газеті вдається робити такі гарні фотографії Людини Павука із найнеймовірніших ракурсів? Подейкують навіть, що ви таємно співпрацюєте з ним, і він позує для ваших фотографів. Також ходять чутки, що всі фотографії зроблено однією людиною.
– Ніколи у своєму житті я не співпрацюватиму ні з Людиною Павуком, ні з будь-яким подібним до нього. Усі фотографії справжні. Кожна стаття є результатом роботи всього колективу Дейлі Бьюгл, а не однієї людини. Будь-який з наших фотографів розіб’ється в коржик, але дістане найкращий матеріал, а редактори зроблять все, щоб людям було цікаво читати наші статті.
– Ну ось, – сказала тітонька Мей, прибираючи зі столу брудний посуд, – що я й казала. Ні краплі подяки.
До столу тітонька Мей повернулася з великим святковим тортом.
– А ось і твій подарунок, Пітере. З Днем народження.
– Тітонько, дякую. Він неймовірний!
– Колись моя мама навчила мене пекти цей торт. Перший вийшов жахливим. Коржі згоріли, крем розтікся. Але з того часу я стала набагато досвідченішою в його приготуванні. Ох… Якби Бен був зараз з нами.
Доївши десерт, Пітер попрощався з тітонькою і залишив будинок. В затишному місці він зняв з себе звичайний одяг, одягнув частини костюма до тих, що вже були на ньому, і вирушив до своєї квартири як Людина Павук.
Під час свого звичайного патрулювання міста, Пітер мав зустрітися з Мері Джейн. Прибувши до призначеного місця, він нікого там не виявив. Натомість почув неподалік крик і гуркіт. Кинувшись туди, він побачив величезну постать Венома, а біля розбитої машини, рудоволосу дівчину, що лежала поруч. Не роздумуючи, Павук кинувся на її захист.
– Ну привіт, Паркер. – пролунало з величезної зубастої пащі.
– Веном. Чому ти повернувся?
– За тобою.
Павук почав атаку першим, пам’ятаючи, що за його спиною знаходиться його дівчина, а значить ухилятися від ударів у цій позиції не можна. Минулі сутички з Веномом були дуже складними. Щодо грубої сили Павук значно програвав цьому громилі. Кожен пропущений удар закінчувався поламаними ребрами чи гірше. Перша атака павутиною очікувано не дала результатів. Друга атака була трохи успішнішою, проте Веном зміг схопити нитку, коли Павук намагався відлетіти на безпечну відстань, і притягнути його до себе. Стався удар такої сили, що на якийсь момент у Паркера потемнішало в очах.
~ Дідько. Зараз би не завадила якась ультразвукова гармата … або морфій.
– Що таке, де твої фірмові жарти, Паркер?
– Визнаю… кхе… рука в тебе надто важка.
– Тоді як тобі це?
Веном випустив пучок щупалець, які швидко захопили тіло Павука. Після цього його тряснуло і вдарило об асфальт так, ніби він лялька, набита горіхами. Здавалося, що всі до єдиної кісточки захрускотіли, а хребці та суглоби дивом залишилися на своїх місцях. Пітер побачив Мері Джейн, а одразу після цього зубасту посмішку Венома. Нога цього громили виявилася ще важчою за руку, тому на якийсь час Павук відключився. Наступне, що він відчув – хрускіт своєї шиї, коли Веном підняв його за голову над землею.
– Я дуже голодний.
– Ні… Едді…
– Не відмов мені в задоволенні насолодитися… Що?
Павук відчув дихання Венома перед обличчям, як раптом сталося щось незрозуміле. Симбіонт почав поводитися дивно, опираючись Броку. Павук скористався ослабленням хватки і вирвався з рук Венома, проте разом із ним вирвалася і частинка симбіонта, яка стрімко покривала тіло Паркера. Пітер сторопів від такого повороту, проте часу на роздуми не було. Веном вже був готовий атакувати. Як і тоді, у першу зустріч із симбіонтом, Павук відчув небувалий приплив сил. Чорний костюм щільно вкрив його тіло.
Швидкий обмін ударами показав, що результат сутички вже не такий очевидний, як хвилину тому. Однак громила все ще був сильний. У якийсь момент Пітерові не спало нічого на думку, крім як скористатися оточенням. Автомобіль мав стати достатнім аргументом проти танкоподібного Венома. Так і сталося. Піднявши найближчий порожній легковик, Павук кинув його в монстра. Той, будучи не наймобільнішою істотою на світі, що вже почала атакувати, ухилитися не зміг.
Новий обмін ударами показав, що атаки Венома більше не завдають такої руйнівної шкоди тілу Паркера, а сам Веном став відступати до щойно сформованого кордону поліції.
– Вже тікаєш? Схоже, що обід сам може тобою пообідати.
Однак Веном, змітаючи поліцейських, схопив патрульний автомобіль і кинув його в Павука. Своєї мети машина не досягла, натомість дала шанс Броку на атакуючий маневр. Від удару Павук влетів у вітрину піцерії, в якій він працював до того, як улаштуватися в Дейлі Бьюгл. Її власник, який завжди стояв за важкою старою дубово-металевою стійкою, як і всі довкола, втік ще на самому початку. А ось сама стійка доречно прислужилася Павуку. Увійшовши всередину, Веном не очікував, що в нього з величезною силою полетить важкий об’єкт. З автомобілем він, звичайно, не зрівняється, проте все одно змусив громилу позадкувати назад, що дало Павуку шанс для контратаки. Чорний костюм надавав неймовірної сили. Останній із серії удар Паркера відкинув Венома на добрі півдесятка метрів.
– Тяжкий ти для польотів, Веноме. Чи не думав скинути пару кілограмів?
– Ти забрав у мене частину симбіонту. Якщо я не можу зараз забрати твоє життя, то заберу в тебе хоча б твою дівчину.
– Не смій її чіпати!
Веном спробував зробити швидкий ривок до Мері Джейн, але Павук встиг зв’язати того міцним павутинням. Велика туша з гуркотом звалилася на землю. З ще більшим гуркотом через кілька миттєвостей на нього обрушився ще один легковик. Веном більше не був здатний боротися.
– Не смій чіпати Мері Джейн! Якщо впаде хоча б одна волосина з її голови…
– Пітере. – почувся слабкий, але досить звучний голос дівчини, що знову прокинулася.
– Мері Джейн! Хвала Богу.
Медики, скориставшись невеликим затишшям у битві, вирішили ризикнути та забрати її до лікарні. Коли Пітер обернувся, вони вже клали її на каталку. Він хотів одразу кинутися до неї, але згадав про Венома, якого вже й слід охолов.
Як тільки Павук подумав, що не варто показуватись перед дівчиною в симбіотичному костюмі, той швидко зник.
– Вона в порядку?
– У неї перелом руки та струс. Ми доставимо її до найближчої лікарні. Вона ваша знайома?
– Т-так. Можна і так сказати.
– П-павук, – насилу сказала Емджей, – будь ласка, передай Пітеру, щоб він швидше приїхав.
– Звісно передам. Вважай, що він уже до тебе летить.
Парамедики закотили каталку з дівчиною у підігнану карету швидкої допомоги та вирушили до лікарні. Для впевненості, що Веном не нападе знову, він простежив за каретою до того моменту, коли дівчину вже забрали у відділення екстреної допомоги.
– Пітере! – радісно сказала Емджей, побачивши Пітера Паркера у дверях своєї палати.
– Як ти, Емджей?
– Вже краще. Дякую, що прийшов.
– Що там сталося?
– Я вийшла з таксі, як раптом Веном стрибнув звідкись зверху. Шпурнув мене вбік. Далі я… я пам’ятаю як уві сні, ти бився з ним. І… Пітере, мені здалося, що ти був у тому самому костюмі. Чорному. Ти ж позбувся його, правда?
– Ну…
– Пітере?
– Тут така справа… Під час бою цей костюм повернувся до мене.
– Що?! Пітере, ти повинен якнайшвидше його позбутися.
– Знаю, Емджей, тобі не можна хвилюватися.
– Ти відчуваєш якісь зміни, як минулого разу?
– Ні. Емджей, я позбавлюся його як тільки зможу.
– Пітере, будь обачний. Мені чомусь здається, що щось має статися. Щось не гарне. Ах. Я зовсім забула.
Мері Джейн потяглася до своєї сумки, яка стояла біля ліжка і дістала звідти загорнуту коробочку.
– Я хотіла вручити тобі його сьогодні. З днем народження, Пітер.
– Емджей, дякую. – подякував Паркер, приймаючи подарунок та обіймаючи дівчину.
Людина Павук хотів вже знову повернутися до патрулювання, як раптом почув стрілянину біля лікарні. 2 місцеві банди влаштували перестрілку прямо посеред вулиці.
– Гей, хлопці, пейнтбольний клуб в іншому кінці міста. — гукнув їх Павук, спускаючись на павутинні догори дригом.
Бандити виявилися не дуже зговірливими. Проробивши акробатичний фінт у повітрі, Павук ухилився від куль. Павутиною він почав по одному змотувати бандитів. Тривало б це не довго, але до місця під’їхало поповнення. Ухилятися від такої кількості куль, що летять у нього, виявилося досить стомливим заняттям. Раптом з-за спин з’явився великий темношкірий громила на зріст зо 2 метри.
– Це Кейдж! Стріляйте в нього!
Потік куль змінив напрямок, але всі вони лише м’ялися об тіло Кейджа, падаючи на землю. Патрони в магазинах закінчилися, але Кейдж все ще стояв.
– Це було грубо. Моя черга. – сказав громила.
Після цих слів Люк почав лупцювати бандитів одного за одним. Павук осторонь стояти теж не став і через пару хвилин частина злочинців лежала на землі непритомна, ще частина змотана павутинням, а ті, що залишилися, просто втекли.
– Ти крутий як завжди. – сказав Павук – Тут же не знімають фільм? Мені варто вимагати у когось гонорару?
– Схоже, єдиний, хто його отримає, – той, хто зіштовхнув їх один з одним.
– Що такого мало статися, щоб їм вистачило нахабства відкрити вогонь біля лікарні?
– Думаю, тут не місце для розмови. Банди оголосили одна одній війну. Якщо хочеш допомогти, зустрінемося на даху мого будинку на 126-й вулиці через 20 хвилин.
– Мені всю вулицю облетіти?
– На північ від парку. Мене не пропустиш.
На цей момент до місця подій прибуло підкріплення поліції. Все, що їм залишалося зробити – забрати знерухомлених бандитів. Павук з Кейджем успішно зникли до того, як ті щось зрозуміли.
Як і було призначено, через 20 хвилин Павук і Люк зустрілися на даху.
– Ну то що відбувається? – спитав Павук.
– А відбувається те, що хтось нацьковує великі вуличні банди одну на одну. До цього мені здавалося, що це чергове загострення, поки хтось не влаштував бійку біля лікарні та не покликав цих нібито на допомогу.
– А ці хлопці легкі на підйом. Який сенс одразу стріляти?
– Вони завжди так роблять, хіба не в курсі?
– Я виріс у Квінсі. Там завжди тихо.
– Значить, ти поняття не маєш, як усе між ними відбувається. У цих хлопців немає якоїсь конкретної мети у житті. Багато хто з них за гроші зробить будь-що, а якщо хтось у когось ці гроші відбере, вони починають злитися. А якщо ще хтось на когось почне при цьому бикувати, вони злітають із котушок.
– У них же має бути якийсь інстинкт самозбереження, чи що?
– Ті, яких ти бачив там біля лікарні досить давно в бандах, щоб залізти у все місцеве лайно, але мало, щоб у них виробилося хоч якесь розуміння, за якими законами все працює.
– Тож вони не знали, що тебе кулі не беруть?
– Так.
– Отже, ті, що старші повинні хоч щось розуміти.
– Різниця між першими та другими не дуже велика. Мені вдавалося їх стримувати. Але як я вже сказав, хтось сере мені під двері і я дуже хочу надерти йому те місце, яким він це робить. І дуже сподіваюся, що ти мені в цьому допоможеш.
– Ок. Що від мене?
– Перед тобою я мав зустрітись зі своїм інформатором, але на зв’язок він так і не вийшов. Знайди його.
– І як я маю це зробити? У Нью-Йорку мешкає понад 8 мільйонів людей.
– У тебе є якесь чуття.
– Якщо ти вважаєш, що воно працює як універсальний радар, ти дуже помиляєшся. Є ще варіанти?
– Я гадаю, що інформатор знаходиться десь у північній частині Центрального парку. Один мій… приятель бачив його там кілька хвилин тому.
– І багато у тебе таких приятелів? Чи не думав позмагатися з Кінгпіном за рівнем агентурних мереж?
– В останній розмові він казав, що на нього хтось націлився. Він має інформацію про плани Парк Авеню. Павуче, знайди його, поки його не знайшов хтось інший, інакше те, що ти бачив у лікарні, може стати нормою для цього міста.
– Гаразд. Як він виглядає?
– На голові у нього біла пов’язка. На правій руці тату у вигляді черепа з банданою.
– Череп із банданою… Спробую його знайти.
Павук вирушив на пошуки. Дорогою йому кілька разів зустрічалися екіпажі поліції, які мчали кудись на виклик.
~ Схоже, сьогодні злочинність вирішила влаштувати завал для поліції. Людина з білою пов’язкою і череп з банданою. Як, чорт забирай, я повинен його шукати?
Відповідь на запитання прибула досить швидко. Павук побачив, як троє бандитів оточили хлопця, який підходить під опис Кейджа. За кілька ривків він опинився біля них.
– Дітлахи, вас мама не вчила, що втрьох на одного це не чесно?
Один із бандитів спробував дістати пістолет, але не встиг. Сітка з павутиння міцно склеїла його руки. Інші двоє при собі мали лише бейсбольні бити, тож вони просто втекли.
– Дякую, Павуку. – сказав врятований інформатор.
– Ти, бува, не на зустріч з містером Кейджем прямував?
– Так. Звідки ти знаєш?
– Він послав мене тебе знайти. Сказав, що в тебе є якась інформація.
– Так. Слухай, якщо ти тут, ти маєш зупинити цих хлопців. Парк Авеню хочуть підірвати заправку, яку кришують Колісні Сімки. Вони хочуть це зробити сьогодні.
– Підірвати заправку? Вони з ґлузду з’їхали?
– Не знаю, кому це спало на думку, але якщо ти їх не зупиниш, буде повна дупа.
– Що за заправка?
– Роксон. У Гарлемі. Вона на…
– Я знаю, де це. Доберешся сам до містера Кейджа?
– Так.
Через кілька хвилин Людина Павук був на місці. На щастя, на заправці все було поки що спокійно. Проте, Парк Авеню довго на себе чекати не змусили. Близько 7 машин безцеремонно оточили заправку. Звідти вивалилося близько 15 людей.
~ Воу. Якось їх забагато та всі зі зброєю. Принаймні тепер у мене буде матеріал для Джей-Джея.
Павук попрямував до бандитів, закріпивши дорогою автоматичну камеру на одній зі стін. Лише побачивши його, частина з них відкрила по ньому вогонь. Інші перестрілювалися з нечисленними бандитами Роллін Стівенс. Велика кількість куль, що летять, помітно ускладнювали завдання, проте влучність цих хлопців була далеко не на висоті. У перші секунди бою в нокаут вирушили троє. Все б пішло по накатаній, але павук не помітив, що в одного з бандитів виявилася іграшка потужніша за пістолет – дробовик. Павукове чуття зреагувало на загрозу, але ухилитися повністю не було можливості. Миттю Паркер згадав про можливості симбіонту. Чорний костюм швидко закрив частини тіла, в які мав був потрапити дріб, і поглинув його. Коли через мить костюм покривав усе його тіло, Павук міг вже не дуже турбуватися про кульові поранення. Подальший хід сутички був остаточно вирішений наперед. Вистачало єдиного удару, щоб знешкодити бандита. Через кілька хвилин до місця подій прибули перші екіпажі поліції, проте все вже завершилося. Павук спостерігав з одного з дахів за тим, як поліція забирає побитих злочинців. На величезне щастя, жодна куля не потрапила по колонках із бензином.
~ Я вже встиг забути, які можливості дає цей костюм. Але Емджей має рацію. Його варто позбутися. Хоча… Здається, цього разу він ніяк не впливає на мою особистість та поведінку.
Коли Павук вже збирався йти, задзвенів мобільник. Взявши слухавку, він почув голос Роббі, редактора газети Дейлі Бьюгл.
– Пітер, Джона знову не в дусі. Вимагає, щоб ти приніс йому фотографії Людини Павука для нового випуску. У тебе є щось?
– Так. Надвечір я принесу свіжі фото.
– Добре. Чекаємо на тебе в редакції.
~ Сподіваюся, я вдало прикріпив камеру.
Павук відкріпив фотоапарат від стіни та вирушив до себе додому. Перегляд фотографій не зайняв багато часу. Більшість, як завжди, виявилася жахливою. Вибравши найприйнятніші знімки та покращивши їхню якість, Пітер скинув фото на флешку і вирушив до редакції.
У Дейлі Бьюгл, як завжди, була атмосфера напруженої роботи, а з кабінету головного редактора долинали крики Джей Джона Джеймсона.
– Ти приніс мені якесь марення! – вичитував він одного з редакторів. – Я плачу вам усім зарплату не для того, щоб ви писали таку нісенітницю! Де Паркер?! Він уже мав принести мені знімки!
– Я тут.
– Невже. Я сподіваюся, хоч би ти мене сьогодні не розчаруєш. Що в тебе?
Пітер передав шефу флешку із фотографіями. Той застромив її у свій комп’ютер і почав перегляд.
– Так. Гімно. Гімно. Гімно. Він що, костюми прямо у бою змінює? Знову у чорному? Роббі! На першу шпальту. Людина Павук знов тероризує місто. Автозаправка під прицілом.
– Але ж він навпаки, запобіг вибуху. – заперечив Пітер.
– Я плачу тобі за фотографії, а не оцінку подій. Не стій стовпом, вільний.
Паркер уже виходив із кабінету, як до нього підійшов Роббі.
– Пітере, почекай трохи. Розкажи, як там усе було. Я поговорю з Джоною.
Паркер розповів Роббі, що сталося на автозаправці і що Людина Павук захистив заправку від вибуху. Роббі подякував фотографу і вирушив готувати статтю.
Додому Паркер повернувся втомленим.
~ Нарешті. Сьогоднішній день просто сповнений подіями. Сподіваюся, завтра буде спокійніше. Хоча все одно залишилося питання, куди подівся Веном. Як би він знову не утнув щось. І все ж таки варто позбутися чорного костюма.
Додати до улюблених