– Ну що, – запитав Джеймс у неділю ввечері. – Як ми збираємося їм помститися?
– Кому їм? – спитав Пітер, шукаючи щось у своїх паперах.
Вони сиділи у Ґрифіндорській вітальні, намагаючись виконати домашнє завдання Макгонегел – есе завдовжки чотирнадцять дюймів про базові закони трансфігурації. Сіріус і Джеймс вже закінчили, Пітер написав щонайменше шість, а Ремус навіть не почав.
– Цим слизеринцям, – шикнув Джеймс. – Не тупи, Пітере.
– Не всім слизеринцям? – схвильовано запитав Пітер. – Тільки Снейпу і Мальсиберу, так?
– Усім, – хитнув головою Сіріус. Він щойно виліз з-під столу, за яким вони сиділи, і труснув у повітрі пергаментом. – Ти це шукаєш?
– Дякую! – Пітер з полегшенням вихопив сувій. – Я майже закінчив…
– А ти закінчив, Люпине? – перевів погляд Сіріус. Перед Ремусом лежала відкрита книга, але він навіть не дивився на неї. Він серйозно подумував про те, щоб замкнутись у бібліотеці на один вечір і спробувати прочитати все як слід – він міг читати, якщо дуже, дуже сильно зосереджувався. Але такої можливості не випадало, і, якщо бути чесним, не дуже й хотілося. З того уроку Зіллів та Настійок, вони вчотирьох по-справжньому потоваришували, і Ремус не хотів їх втратити.
– Ні, – він знизав плечима у відповідь. – Мене це не дуже хвилює.
– Скажи нам, якщо тобі потрібна допомога.
– Можеш списати в мене, якщо хочеш, – Джеймс підсунув до нього своє есе. Ремус відштовхнув його, стиснувши зуби.
– Не треба. Я не тупий.
– Я й не казав, що ти тупий, – спокійно відповів Джеймс, а Сіріус продовжував на нього дивитись. Ремусові хотілося вдарити його, але він намагався стримуватись. Джеймс і Сіріус іноді боролися, але вони ніколи не намагалися зробити один одному по-справжньому боляче, як він зі Снейпом. Намагаючись проковтнути свою злість, Ремус вирішив змінити тему.
– Ми можемо насипати в їхні ліжка сверблячий порошок, – запропонував він. Якось у притулку хтось так зробив, і Ремус цілий тиждень ходив із висипом, а в повний місяць роздирав свою шкіру ще лютіше, ніж зазвичай. – Або в їхній одяг… якщо ми зможемо дізнатися, хто його пере.
Це питання залишалося загадкою для Ремуса – брудний одяг, здавалося, просто зникав сам по собі, а потім повертався, чистий й складений до їхніх шаф. Він ніколи не бачив нікого чужого в їхній кімнаті і ніяк не міг зрозуміти, хто це робить.
– Мені подобається ця ідея, – сказав Джеймс, жуючи кінчик пера. – У когось є сверблячий порошок?
Троє хлопців похитали головами.
– Можна замовити в “Зонко”, – запропонував Сіріус. – Якщо ти дозволиш мені взяти твою сову, Джеймсе. Мама конфіскувала мою після сортування.
– Гаразд, – відповів Джеймс. – Правда шкода, що ми не можемо це зробити швидко. Ну, знаєте, куй залізо, поки гаряче, і таке інше.
– Не треба купувати сверблячий порошок, – раптом осяяло Ремуса. – Адже в теплицях є шипшина?
– Є, – сказав Пітер, не підводячи голови. – Для лікувального зілля – начебто від артриту.
– Від листя і ягід шипшини дуже сильна сверблячка, — натхненно пояснив Ремус. – Наглядачка, жінка, яка керує притулком, вирощує його, і якщо ти доставляєш неприємності, змушує чистити без рукавичок, – його пальці засвербіли лише від однієї думки про це.
– Це жахливо, – сказав Джеймс.
– Але ідея чудова! – усміхнувся Сіріус. – На наступній перерві ми підемо і наберемо шипшини. А потім очистимо її – в рукавичках – і розкладемо на простирадлах слизеринців. Просто супер!
– Як ми потрапимо до них у кімнати? – спитав Пітер, нарешті закінчивши свою роботу.
– Залиш це мені, – самовдоволено всміхнувся Джеймс.
***
Дістати шипшину виявилося легко. Вони відправили Пітера, єдиного з них, хто ще не отримував покарання й, отже, викликає найменше підозри. Пітер був низеньким і добре вмів залишатися непомітним; він прокрався в теплиці в ранкову перерву і повернувся з червоним обличчям, щасливою усмішкою і цілою банкою шипшини під мантією.
Потім вони замкнулися в спальні і очистили шипшину від листя, одягнувши під уважним керівництвом Ремуса товсті рукавички з драконячої шкіри та приділяюли особливу увагу, щоб не торкнутися насінинок чи дрібних волосків.
– Як же мені хочеться побачити їхні обличчя завтра вранці, – посміхнувся Сіріус, що розташувався на підлозі поруч із Джеймсом.
Сидячи на краю ванни, Ремус спостерігав, як дві темні голови Джеймса і Сіріуса схилилися над роботою. Він трохи заздрив їхній дружбі. У них було так багато спільного: обидва росли в оточені магічного світу, обидва були заможними, обидва божеволіли від квідичу. До того ж вже після трьох тижнів у Гоґвортсі Джеймс та Сіріус закріпили за собою репутацію королів першого курсу. Всі слухали, як вони говорили. Всі сміялися, коли вони жартували. Ніхто не сердився, навіть якщо вони втрачали очки гуртожитку.
– Я все ще не розумію, як ми потрапимо в слизеринські кімнати, навіть Пітер не настільки непомітний, – Сіріус глянув на Джеймса. Він намагався розколоти його з того часу, як той заїкнувся про свій загадковий план.
– Не турбуйся про це, – відповів Джеймс.
Потім насіння і волоски помістили в іншу банку, а залишками шипшини хлопці ласували весь наступний тиждень.
Шанс здійснити задумане випав на вечір вівторка. Джеймс вирішив все провернути до того, як усі підуть спати. Ще він сказав, що треба йти до спільної кімнати Слизерина окремо, щоб їх не помітили та не розкрили. Ремус вважав, що це зайве, але заперечувати не став, щоб не псувати веселощів.
Цього дня вони доїли свою вечерю набагато швидше, ніж зазвичай, потім піднялися, з-за столу (не всі відразу, щоб не привертати увагу) і вийшли із зали. Пітер виглядав таким зляканим, що Ремус боявся, що той може запанікувати і зірвати їм весь план. Він намагався триматися поруч із ним, щоб, якщо що, закрити йому рота і втримати від втечі.
Сіріус і Джеймс, звичайно, пішли першими у бік жіночого туалету на другому поверсі, який, як розповів їм Ремус, вів у підземелля. Він хотів було зберегти цей прохід у таємниці, але потім вирішив, що ця втрата не завдасть йому великої шкоди, тому що він уже знайшов кілька інших хороших місць, щоб ховатися. Зрештою, він не так часто збирався спускатися в підземелля.
На щастя, примара дівчинки, яка жила в туалеті, була досить спокійною, хоча Ремус чув, як вона плаче в останній кабінці.
– Показуй шлях, Люпине, – великодушно сказав Джеймс, коли Ремус і Пітер прийшли. Сіріус схопив його за руку:
– Стривай, спершу розкажи нам свій план.
Джеймс посміхнувся цією своєю дратівливою посмішкою, що виднілася на ньому ще з неділі.
– О, гаразд, потримай, – він передав банку листя шипшини Сіріусу відтягуючи шкільну мантію.
Він дістав дуже довгий об’ємний плащ, витканий із найдивнішої тканини, яку коли-небудь бачив Ремус, – мерехтливо-срібна.
– Ні, – видихнув Сіріус. – Не може бути, Поттер, цього просто не може
бути…
Джеймс усміхався так широко, що Ремусу здавалося, що його обличчя лусне. Він підморгнув їм, демонстративно розгорнув плащ, укутуючись з голови до ніг, і… зник.
– Ах, ти везучий виродок! – прошипів Сіріус. – Чому ти ніколи мені не говорив?!
– І мені теж! – пискнув Пітер. – А я знаю тебе з дитинства! Де ти її дістав?
Джеймс опустив капюшон плаща, і тепер у повітрі ширяла тільки його голова. Ремусу стало трохи не по собі від цього видовища.
– Вона належить нашій сім’ї багато років, – гордо сказав він. – Батько дозволив взяти з собою за умови, що я не розповім мамі.
– Щастить тобі, – сказав Сіріус і помацав тканину. – Мої батьки що завгодно
віддали б за плащ-невидимку.
– Я гадаю, ми всі зможемо тут поміститися, – продемонстрував Джеймс, розвівши руки, як кажан. – Залазьте сюди, тут навіть затишно.
Вони пролізли під плащ, декілька разів пройшлися кімнатою, звикаючи та прилаштовуючись ходити ходити разом. Нарешті, намагаючись не хихотіти і не перешіптуватись, четверо невидимок попрямували до підземелля. Ремус показав друзям, по якій плитці слід постукати, щоб підлога в третій лівій кабінці роз’їхалась.
– Як ти знайшов їх, Римусе? – прошепотів Джеймс. – Це геніально.
– Треба пролізти під однією з ганчірок, що висять на стінах у підземеллі, – відповів Ремус. – Я просто зазирнув за неї.
– Ти маєш на увазі гобелен? – спитав Пітер.
– Гм-м… мабуть, – Ремус був дуже радий, що вони не бачать його обличчя.
– Замовкни, Петіґру, – огризнувся Сіріус. Ремус відчув різкий удар по своїй лівій щиколотці.
– Ай! – шикнув він і штовхнув у відповідь удвічі сильніше. – Відвали!
– Пробач! – скрикнув Сіріус. – Я думав, що це Піт.
– Замовкніть, ви, обоє, – гаркнув Джеймс. – Ми майже прийшли.
Вони тихо чекали за гобеленом, прислухаючись до кроків у коридорі ззовні. Щойно Джеймс переконався, що в коридорі тихо, вони вилізли з проходу. Підземелля було холодним та слабо освітленим. Звідкись долинав дивний капаючий звук – можливо, труби.
– Де вхід? – пробурмотів Сіріус.
– За цією стіною, – вказав Ремус, сподіваючись, що вони побачать, куди він указував. Це була проста цегляна стіна.
– Звідки ти знаєш?
– Я бачив, як туди заходили люди, – квапливо відповів Ремус. Він не збирався розповідати, що відчуває дві сотні слизеринців по той бік стіни за сильним запахом крові та магії.
– Ти знаєш пароль?
– Ні.
– Бляха.
– Ще не відбій, почекаємо.
Так вони і зробили, хоча це виявилося не надто комфортно. У коридорі було прохолодно, але під плащем панувала задуха і було занадто жарко, особливо, стоячи вчотирьох так близько. На щастя, дві старшокурсниці підійшли до стіни вже через кілька хвилин. На жаль, Сіріус їх знав.
– Дай мені ще раз подивитись на каблучку, Белло! – Попросила Нарциса Блек свою старшу сестру. Ремус відчув, як Сіріус завмер і втиснувся в стіну.
Белатриса продемонструвала, витягнувши свою довгу бліду руку. На її кістлявому пальці красувалася величезний потворний срібний, зі смарагдом, перстень, яким вона вихвалялася з початку семестра. Усі у школі знали, що вона збирається заміж за Рудольфа Лестренджа, якогось політика магічного світу, як тільки здасть НОЧІ – Напрочуд Обтяжливі Чаклунські Іспити. Сіріусу доведеться йти на весілля.
Нарциса запищала, побачивши кільце, хоча вона напевно бачила каблучку більше разів, ніж всі інші.
– Неймовірно! – видихнула вона. – О, я так мрію про власне весілля.
– Дочекайся своєї черги, – відповіла Беллатриса; її голос був схожий на скрегіт нігтів по шкільній дошці. – Щойно Люціус Люціус отримає кращу посаду в Міністерстві, впевнена, матуся і татко схвалять ваш шлюб.
Дівчата були схожі одна на одну, тільки Беллатриса вище, обидві з довгим, чорним, кучерявим волоссям, як і у Сіріуса, і з такими ж ідеальними обличчями з високими вилицями, як у всієї родини Блек. Вони підійшли до цегляної стіни.
– Мундус сангвіне, – сказала Беллатриса. Стіна зрушила вбік, щоб впустити їх, і четверо під плащем поспішили за ними, перш ніж вхід закриється.
Вперше з моменту приїзду в Гоґвортс Ремус відчув себе по-справжньому щасливим, що його розподілили до Ґрифіндору. Різниця між їхньою теплою, затишною вітальнею і цією була просто вражаючою. Ця кімната була більше схожа на величезний банкетний зал, ніж на вітальню. Безліч елегантних гобеленів прикрашали стіни, приголомшував своїм розміром величезний камін з вишуканою різьбою, але все було оповите огидною зеленою блідістю. І найгірше – це місце відчувалося якимось злим. Ремус постарався не тремтіти.
Іншим хлопцям, схоже, було так само неприємно, як і йому. Вони завмерли на місці, поки Джеймс не підштовхнув їх вперед до сходів, які, як вони сподівалися, вели в спальні хлопців. По дорозі, вони пройшли повз Северуса, який самотньо сидів у кутку, згорбившись над підручником із зіллів та настійок. Нагорі загорнули в першу-ліпшу кімнату, яка, по щасливій випадковості, виявилася спальнею.
Джеймс стягнув плащ.
– Стій на варті, Піте, – попросив він. – Думаєте, ліжко Снейпа десь тут?
– Може, ось ця, – вказав Сіріус. – Простирадла досить брудні.
Вони засміялися.
– Гаразд, хлопці, швидше, надягайте рукавички, – прошепотів Джеймс, відкриваючи банку. Ремус і Сіріус одягли по одній рукавичці з драконячої шкіри та стали висипати насіння шипшини під простирадла.
– Вони його помітять! – розчаровано сказав Джеймс. І справді, яскраво-червоні маленькі насінини чітко виділялися на тлі білих простирадл, навіть у темряві.
– Ну… вони все одно доторкнуться до них, коли їх прибиратимуть, – сказав Сіріус.
– Зачекайте… – у Ремуса виникла ідея. Він не знав, як і чому вона спала на думку, але був упевнений, що це спрацює. Він дістав свою паличку, і, закусивши губу, обережно змахнув нею над ліжком. – Обфускейт, – прошепотів він.
І прямо на його очах насіння випарувалося. Ну, він знав, що воно все ще було на ліжку; але ніхто тепер не міг його побачити.
– Чорт забирай! – Джеймс дивився на ліжко. – Як ти це зробив? Флитвік ще ж не вчив нас цього заклинання! Ти це десь прочитав?
– Ем, ні, – знизав плечима Ремус. – Вчора я бачив, як двоє п`ятикурсників використовували це заклинання на цукерках, які вони принесли із селища. Я просто повторив.
Сіріус і Джеймс відразу спробували повторити заклинання зі своїм насінням. З першого разу не вийшло – і з другого теж, але після третьої спроби Джеймс зумів випарувати більшу частину свого.
– Краще тобі це зробити, Люпине, бо ми простирчимо тут всю ніч. – вирішив він.
– Так, будь ласка, покваптесь! – шикнув блідий, як смерть Пітер.
Сіріус зробив ще кілька спроб, перш ніж здатися і дозволити Ремусу взяти це на себе.
– Ти покажеш мені, в точності як саме виконувати це заклинання, як тільки ми повернемося на нейтральну територію, – сказав він. Ремус кивнув, хоча зовсім не був певен, що зможе пояснити. Адже він сам це зробив, особливо не сподіваючись на результат.
– Йдемо в наступну кімнату, – оголосив Джеймс вивівши їх в коридор.
– А це обов’язково? – спитав Пітер, переступаючи з ноги на ногу. – Цього недостатньо?
– Навіть близько! – відповів Сіріус із насмішкою. – Що, якщо ми навіть не дійшли до
ліжка Снейпа? Ми повинні добратися до всіх, Піте. Ти ж із нами чи ні?
– До всіх хлопців, принаймні, – уточнив Джеймс, коли вони увійшли до наступної кімнати. – Я не хочу випробовувати удачу і лізти в спальні до дівчат – пам’ятаєте, що трапилося з Дірком Кресвеллом минулого тижня?
Вони працювали швидко та злагоджено та обсипали всі ліжка. Навіть в останній кімнаті, де спали троє учнів шостого курсу. Дійшло до того, що навіть Сіріус благав їх не йти туди, але Ремусу вже знесло голову від натхнення, і він сам накинув плащ-невидимку, увійшов усередину і посипав шипшиною подушки сплячих юнаків.
На той час, як вони закінчили, стало пізно, і все більше, і більше слизеринців піднімалися у свої спалень. Ледве стримуючи радість, четверо грифіндорців сховалися під плащем і повільно спустилися назад сходами. Утискаючись в стіни щоразу, коли хтось проходив повз, вони подолали величезну спільну кімнату та вилетіли зі стіни, через яку зайшли.
Як і наказав Джеймс, вони поводилися дуже тихо, наскільки це було можливо, поки не опинилися біля Гріфіндорської вежі, де могли безпечно зняти плащ-невидимку.
– Віддершінс – хором вимовили вони і зайшли всередину.
Це було таким блаженством – знову опинитися в теплій, світлій вітальні Гріфіндора, що вони впали на найближчі дивани зі щасливими посмішками. Френк Лонґботом покликав їх до столу, де прибирав свої записи.
– Непогано десь повеселились, хлопці?
Пітер занепокоївся, але Джеймс просто махнув рукою:
– У бібліотеці, звісно.
Френк похитав головою, всміхаючись:
– Упевнений, що невдовзі про це почую.
– Я хотів би я бути там, коли “веселощі” почнуться! – прошепотів Сіріус, його очі сяяли радістю. – І ще більше хотів би, щоб моїм кузинам також дісталось.
– Це тільки початок, друже, – відповів Джеймс, підбадьорливо грюкнувши Сіріуса по коліну. – Між нами чотирма, я гадаю, наступного разу ми зробимо щось ще більш круте. Вітаю з першою місією, Панове!
Пітер застогнав:
– Перша місія?!
Нотатка від перекладачки:
Редакторка перекладу: Равлик-павлик
Авторка фанфіку: MsKingBean89
Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/10057010
Посилання на плейлист в Spotify від авторки: https://open.spotify.com/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg&nd=1
Додати до улюблених