Перша частина

Трясця. Я більше. Не. Можу. Мені занадто… Дуже… Не знаю, надто прикро дивитися на них. На таких щасливих. Просто. Соромно зізнаватись, але мені заздрісно, що в деяких все так просто. Їх просто звела доля. Вони просто поділили житло один з одним і стали більше ніж друзі. Просто. У них все дуже просто. А в мене не так. Якби він не був “самим урядом”, можливо щось та й вийшло. Цілком можливо, що ми були б схожі на цих двох. Все було б так само просто. А там далі вже сентиментальність.
Час вставати, Грегу. Час йти на роботу, продовжувати вдавати й говорити, що все в порядку, продовжувати брехати самому собі, що диво вже скоро. І було б у цього дива ім’я – Майкрофт Холмс.
Повільно встаю і повертаюсь на бік. Вихаркую кров і пелюстки в заздалегідь приготовану тацю – проводжу звичайнісінькі процедури. Лілія. Як же безглуздо, адже вони майже кольору його очей. Ці квіти хоч і були досить м’якими, але все одно гарними бутонами, пофарбованими моєю червоною, майже чорною кров’ю, виходили з легень. Взуюся, виходжу з дому та їду. Без сніданку для мене це вже не має сенсу. Я схуд майже на 10 кілограмів… Чи це з мене стільки крові витекло?
Приїжджаю до Скотланд-Ярду, в черговий раз перевіряю свого вічного супутника – хустку, якою я прикриваю свою “маленьку” проблему в легенях. Шерлок і Ватсон вже тут, розглядають недавні докази, знайдені на місці злочину. Як завжди разом. Хочеться добре проблюватися (бажано не квітами), настільки мене дістали їхні щасливі пики. Джон зі співчуттям глянув на мене, коли я відчинив двері офісу. Він був першим, хто помітив мою “проблемку”. Другим, природно, став Холмс-молодший. Можливо доктор Ватсон здогадується, через кого я буквально вихаркую свої легені разом із пелюстками ненависних квітів. Шерлок, у свою чергу, точно знає ім’я цієї людини, але не хоче вірити в це.
“Того, хто сидить з тобою в одному човні, відразу помітиш”, – якось сказав мені доктор Ватсон, і, чорт його брав, але навіть у цьому він мав рацію.
Довгий, нудний день, декілька чашок кави та купа нудних паперів та звітів. Я знову залишуся тут допізна, перевіряючи та заповнюючи документи. Впевнений, я помру теж за цим столом. Хто його знає. Ця хвороба як хоче, так і прогресує: то стає сильнішим, то послаблює хватку, даючи кілька хвилин перепочити.
Андерсон і Донаван попрощалися зі мною через десять хвилин, з підозрою оглядаючи мене. Значить, мішки під очима вже видно здалеку. Я лише віджартувався недосипом. А через півтори години мені стало гірше і я практично ліг на робочий стіл, згинаючись від болю і ледве утримуючи очі відкритими. Жахи, а точніше надто солодкі сни не дають мені спати. Сни, які хіба що солодші за мед…
Двері різко відчиняються, і я миттю сідаю так прямо, як можу. Впевнений, на моєму обличчі зобразилося здивування та розгубленість, коли я зрозумів, хто увійшов до мого кабінету. Холмс. Майкрофт. Він з люттю дивився на мене, пронизуючи своїм знаменитим поглядом, про щось здогадуючись, а може збираючись з думками. Він намагався заспокоїти себе, шумно видихаючи через ніс, і я вже розуміючи, що втрачати мені нічого, наважився заговорити:
– Вам щось потрібно, містере Холмсе?
Його і так пряма спина стала ще рівнішою, але він так само з силою тримав свою парасольку обома руками.
– Хто вона?
Брови поповзли вгору, а вираз мого обличчя був, мабуть, не передати словами. Це те, про що я думаю? Він каже про ханахаки? Я швидко намагаюся зібратися з думками.
– Про що ви, Майкрофт?
– Не прикидайся ідіотом, Грегорі. Ти знаєш про що я. Хто вона?
Тепер зрозуміло. Немає сенсу навіть думати, звідки він дізнався. У його руках камери, МІ6 та моє особисте досьє. Ця сімейка все ще примудряється мене дивувати. Хоча куди там.
– Вам не дуже буде цікаво це знати, впевнений, що це просто не має сенсу. Як же так? Могутній Майкрофт Холмс не може дізнатися, хто вона? – Відповідаю я і зі стриманою усмішкою продовжую заповнювати папери. Зараз, коли немає сенсу жити, все виглядає комічно. Якби я не закохався в нього, то й не посмів би настільки відкрито сміятися в обличчя через мою хворобу. Та ще так, що стороння людина зблідла і почервоніла б від злості.
– Ім’ям…
– Та на біса мені твоє “ім’ям когось там”, Майкрофт! – швидко перебиваю я його, з роздратуванням висмикуючи хустку з кишені штанів. Весь забруднений у крові та з налиплими пелюстками лілій. О, чортова хвороба! Старший Холмс трохи притих, поки я з надривистим кашлем вибльовував весь вміст своїх легень, тремтячи та згинаючись від судом, в урну, що стоїть під столом. Що ж, момент смерті близький. Потрібно буде лише попросити звільнення за пару днів до своєї смерті, щоб ніхто не бачив, як мої внутрішні органи розірве від квітів. Нарешті, припинивши кашляти, я продовжив займатися справою, ніби нічого не сталося. Містер Я-лише-скромний-британський-службовець все ще стояв у кабінеті. У повітрі повисла напруга. Я навіть міг чути його думки, які швидко аналізував його геніальний мозок.
– Хто він? – тихо спитав Майкрофт, швидше за все вже здогадуючись. Ех, а мені здавалося, що цей момент буде трохи драматичнішим. На кшталт тих, що показують по телевізору на дешевих каналах для домогосподарок. А я … Я лише втомлено підіймаю очі й просто не можу дивитися на нього. Відводжу погляд із тихим зітханням. Ось твоя година ганьби, любий інспекторе Лестрейд, зараз ти помреш від зупинки серця.
І тут старший Холмс швидко підходить ближче до мого столу, притягує мене через стіл за комір сорочки та грубо цілує в губи, що потріскалися від крові. Чого-чого, а такого дива я не чекав. Через кілька секунд поцілунок стає м’якшим, я розтискаю зуби й даю Майкрофту можливість переплести наші язики в кривавому танці. Здавалося, пройшла вічність, перш ніж ми відсторонилися один від одного – я, приголомшено опускаючись на своє крісло, і розглядаючи “прекрасний” лінолеум, і він, поправляючи так само ідеально зав’язану краватку. Мені все ще соромно, але в душі так спокійно, так умиротворено, що аж самому гидко. У легень трохи поколює, але біль, який не відпускав мене всі ці п’ять місяців ні на секунду, потихеньку йшов, дозволяючи вдихати повітря. Блаженне, м’яке повітря. Я б сидів так на своєму кріслі ще довго, вбираючи в себе кисень, якби не зомлів від браку сну. Така дивна слабкість накотила на той момент. Біль тримав мій сон, як собаку на ланцюгах, і як тільки її не стало, то і собаку з ланцюгів зняли.
Прокинувся я вже у своїй квартирі, дбайливо укутаний у ковдру. Як же, дідько, дивно. Начебто “День бабака”, але без болю в грудній клітці. Піднявшись із продавленого дивана, помічаю квадратний шматок паперу, на якій дуже акуратним та трохи косим почерком було написано місце, дата та час зустрічі.
Що за…?!
Кілька хвилин я в ступорі просидів на дивані. Майкрофт. А потім, як нічого не було, зібрався на роботу. Цього разу я навіть поснідав, якщо швидкий бутерброд з якимось м’ясом вважається сніданком, і за пів години я вже стояв у своєму кабінеті. Все чисто, ніяких ознак ні мого вчорашнього нападу, ні присутності хоч когось. Папери, акуратно складені на столі, чиста урна, жодних плям. Питання, яке я поставив собі з ранку, знову нагадав про своє існування.
Що за…?!
І все ж, хоч би що це означало, я не міг дочекатися вечора. З’ясувати, нарешті, все, розкласти по поличках, а не тримати зваленою в голові купою.
День пройшов нудно і тягнувся надто довго, хоча ми й упіймали вбивцю. Знову купа паперів (трохи менше, ніж учора…Чи мені здається?), з якою я розібрався на диво швидко. Але весь день дивувався аж ніяк не я, а доктор Ватсон, який уже не зміг знайти в моєму зовнішньому вигляді перших ознак покійника, що ходить. Шерлок продовжує ігнорувати як мене, так і моє самопочуття.
Я зібрався, одягнув пальто і подивився на час. Залишилося близько години до зустрічі, а я хвилююсь, як закохана школярка. Хоча хвилюватися варто, адже це ж сам Майкрофт Холмс, чорт би його забрав! Фіг знає, що він скаже з приводу того, що сталося вчора вночі. Буде сумно, якщо все виявиться непорозумінням. Буде дуже сумно, якщо в нас нічого не вийде. Хоча, можливо, так і є.
Я приїхав до місця зустрічі за 15 хвилин до призначеного часу. Це був якийсь парк із кількома лавами, заасфальтованими доріжками та невеликою кількістю дерев. В Англії швидко темніло в цей час доби, тому зараз уже можна було розгледіти кілька неяскравих зірок.
Я сів на різьблену лавочку, роздивляючись парк. Як часто сюди приходив Майкрофт?
За хвилин 20 я почув повільні кроки. Набалдашник парасольки стукав об цеглу. Я навіть не обернувся, просто продовжив дивитись на небо. Тільки коли кроки затихли, я повернув голову в бік Холмса, що стояв переді мною. З якоїсь невідомої причини я пирснув зі сміху. Від усього цього мені просто смішно.
– Доброго дня, Майкрофте, – привітався я і посунувся до краю лавки, тим самим звільняючи йому місце. Він сів поруч зі мною, уважно спостерігаючи за моєю реакцією, і знову почав щось аналізувати, спираючись на якусь складку на моїй сорочці.
– Ти як?
Ой, Майку, знав би ти, скільки разів мене про це питали Джон і всі інші. І скільки разів я брехав їм, відповідаючи, що зі мною все гаразд.
– В нормі. Начебто.
Він продовжив дивитися на мене, а я розглядав зірки. Їх уже було набагато більше. Між нами повисло незручне мовчання, яке іноді переривалося моїми важкими зітханнями. Груди так само поколювало, але це краще, ніж біль, що пронизує все тіло. Іноді я навіть відхаркую невеликі пелюстки, які залишилися в мені. І тут у мені прокинулося сумління. Я згадав, що наговорив минулого вечора Майкрофту, і мені стало соромно. Тоді я обмірковував свою кончину, тому мені й було все одно, що говорю, а зараз… Зараз Я розумію, що житиму ще ого-го.
– Вибач, – швидко повертаю голову і дивлюся на нього. Боже, який він красивий поблизу.
– За що?
– За нісенітницю яку я тобі наговорив учора, – щоки зрадницьки горять, і я відвертаю голову в інший бік. Добре що темно, і Майкрофт не може побачити мого обличчя. – І за те, що витрачаєш на мене свій час.
Довгий час ми просто мовчали, не роблячи жодних спроб хоч якось зав’язати розмову. Зате було достатньо часу, щоб зосередитися на упокоренні своїх почуттів. Але, на жаль, це мені так і не вдалося. Важко втихомирити свої емоції, коли той, через кого ти кілька місяців страждав, сидить поруч, мало не торкаючись твоєї руки. Відчувши тепло його зап’ястя, я швидко обернувся, щоб відсмикнути свою руку, але завмер, як тільки глянув Майкрофту в очі. Все, Грегу. Тепер ти точно помреш. Від серцевого нападу. Знову.
– Взагалі я сам запропонував тобі зустріч, Грегорі, – він уважно дивився на моє обличчя, то опускаючи, то зводячи очі. – Тобі немає за що вибачатися.
Наші обличчя були в парі сантиметрів, ми мовчали і шукали щось в очах один у одного. І я, червоніючи до кінчиків вух, наближаю своє обличчя ближче, торкаюся губами його щоки, швидко відсторонююсь і закриваю обличчя обома руками. Господи, допоможи мені! Через пару секунд я відчуваю легкий дотик своєї руки. Холмс бере мою долоню і переплітає наші пальці. Серце шалено б’ється. Як дивно. І напрочуд приємно, спокійно. Майкрофт для мене завжди був прикладом для наслідування. Завжди стримує свої емоції, контролює свої дії. Але сьогодні я побачив той його бік, який, можливо, він відкрив лише для мене.
– Я теж кохаю тебе.

***

 – Стривай! – Джон нервово тер край своєї чашки, намагаючись усвідомити і якось умістити у своїй голові щойно отриману ситуацію. – Ще раз, Шерлок. Кому ти зателефонував?
– Я подзвонив Майкрофту і сказав, що інспектор Лестрейд хворіє на ханахаки.
Здається, зараз у Ватсона засмикається око. Адже саме йому доведеться. пояснювати Грегорі, як старший Холмс дізнався, що інспектор помирає. Шерлок на це лише хмикнув і продовжив робити на кухонному столі ще один досвід. Але за кілька секунд він відірвався від експерименту і підійшов до доктора Ватсона ззаду, обійнявши останнього за плечі.
– Чому ж ти так панікуєш, Джоне? – він усміхнувся і стиснув руки свого коханця. – Тобі треба розслабитись!
З цими словами Шерлок потягнув Джона у бік спальні, не зустрічаючи жодного опору своїм діям. Спочатку лікар Ватсон розгубився, але потім лише підступно посміхнувся і просто пішов за своїм обожнюваним генієм.
– Так, Шерлок, цього разу ти точно маєш рацію.

Додати до улюблених