…вони бігли крізь темні колони старих дерев, не помічаючи нічого навкруги. Позаду чулися крики, тріск гілок, миготіло світло і звук заклинань. А вони бігли. Роздираючи лапи до крові, захекуючись від ран та втоми, бігли не зупиняючись. Вони знали: зупинитися – значить померти. Їх не люблять. Їх бояться. Їх ненавидять.
Вони Джаккарі. Люди-примари. Люди, що можуть перетворюватися на тварин, зітканих магією повітря.
Вони бігли з останніх сил. Ще зовсім трішки, ось-ось – і вони доберуться до межі, де закінчуються володіння людей і починаються землі джинів. Там вони будуть в безпеці. Ще зовсім трішки…
Тріск полум’я, що наздоганяє двох міфічних створіть, змушує припинити їх свій біг. Буквально секунда зволікання, бажання побачити, що коїться за спиною, але цього вдосталь. Старе велике дерево, більш схоже на вікову колону, обгорілу в пекельному полум’ї, падає на істоту, що так необачно оглянулася назад. Ось він дивиться на свого товариша, ось він обертається на звук вогню, ось він чує крик і бачить дерево – воно наче горить зсередини; він відчуває його жар. Потім – спалах нелюдського болю, від якого хочеться вити до хрипу і…
Темрява. Єдине, що він встиг зробити – подумати про свого друга, котрий так і не зіграв з ним в ті нові дивні карти, а вони ж так довго вибирали їх на ярмарці.
Додати до улюблених