Ми стояли на краю прірви. Кінця видно не було.
– Ну, що, давай?, – я, повертаючись до своєї коханої, кажу, тримаючи її за руку. У відповідь кивок.
Ось він, момент істини. Нарешті ми отримаємо те, чого хочемо.. Я витягую руку і випускаю з неї камінчик. Проходить десь хвилина-дві і доноситься характерний звук биття об поверхню.
Я знову розвертаюсь до своєї дівчини.
– Не роби таке лице..
– Ну признай. Я же говорила~, – на її обличчі чітко виражена посмішка переможця, яка завжди супроводжується цим “я же говорила”.
– Да-да. Ти була права, молодець, – я показово вздихаю і закочую очі. – Але! Але, це також залежить від маси камінчика.
– Просто погодься вже. Я виграла парі, – вже лагідно усміхається моє сонечко, тикаючи легенько в мій ніс.
– Мм.. А, добре. Ти виграла, – я демонстративно та награно надуваюсь та відвертаюсь, схрестивши руки.
– Нуу.. Кицю, не ображайся~, – вона обіймає мене за шию, проговорюючи ці слова на вушко.
– Поцілуночок?~, – я дивлюсь на неї, пальцем показуючи на щоку.
Моя мила починає покривати моє лице незчисленними поцілунками і потім ніжно цілує мої вуста, тримаючи за щоки.
– Давай повертатись. А то мені трохи страшно навіть туди дивитись, – я поглядаю на туманне урвище, тримаючи кралю за талію.
– Звісно, – вона, в свою чергу, бере мене за руку та ми йдемо до нашого містечка, яке ми вибрали для пікніку.
Там на нас вже зачекались кошик з фруктами, сік, клітчата ковдра та інші принади. Саме місце розліглось під великою, старою, похилою білою вербою. Недалеко від нас виднівся ставочок, а навколо нас була запашна трава. Поле було пустим та чаруючим.
Сама моя кохана, Марі, виглядала просто чарівно. Від одного погляду на неї моє серце починало битись через раз. Довга спідниця, вкрита квітковим візерунком, білосніжна сорочка з мереживом, на якій можна було вигадати малюнки та гарні туфельки на невисоких підборах. Ніяк не відвести очей. А на мені красувалась вільна шовкова сорочка молочного кольору та строгі штани з кедами. Зверху була накинута шкіряна куртка.
– Що будемо робити далі, кицю?, – моя люба питає мене, вже сидячи під вербою.
– Не знаю сонечко, – відповідаю, лягаючи головою на коліна своєї милої та продовжую, – давай просто трохи полежимо.
Хоч я і не бачу, але відчуваю, як Марі усміхнулась. Вона перебирала моє волосся. Якби я була котом, я би замурчала. Ідилія продовжувалась не відомо скільки. То було і не важливо.
– О, у мене є ідея!, – раптово я підстрибую та дивлюсь на милу. – Давай зробимо корони з кульбабок.
І правда, навкруги нас було їх так багато, куди не подивись, натрапиш на цю жовту квіточку.
– Звісно, мила, – її тонкі теплі пальці пройшлись по моїй щоці.
– Ти сиди тут, а я скоро повернусь, – я підморгнула їй, бо знала, що вона хоче почитати книгу, яку принесла з собою.
Десь хвилин 10-15 я збирала кульбабки.
– Я тут!, – кажу ледве дихаючи, лице було червоним від бігу. Проте в моїх руках непоганий букет. Кульбабки в перемішку з ромашками.
– Ураа~ Кохана тут~, – ця усмішка така лагідна. Моя мила простирає руки і я її ніжно цілую
– Але я не дуже, точніше, зовсім не вмію плести вінки, – я відводжу погляд. Мені трохи соромно за те, що я не вмію робити таких простих речей.
– Нічого, кицю, зараз разом навчимось, – Марі погладжує мене по голівці, а потім цілує в щоку, тримаючи долонею за іншу.
Так ми сіли плести квіткові коронки. Спочатку виходило не дуже, але врешті-решт вони були готові. Люба одягла корону, яку вона сплела на мене, а я свою на неї. Ми знову поцілувались, переплітаючи пальці.
– Ти найкраща дівчина, сонечко. Я тебе обожнюю, – я притулилась до неї, обіймаючи за шию. Вона обіймає мене у відповідь і похлопує по стегнах. Я сідаю на них, міцно обіймаючи свою королеву, та кладу голову їй на плече, дихаючи у шию. Люба погладжує мене по спині. Вона читає книгу, поки я дрімаю. Раптом я відчуваю, що вона прижалась до мене ще сильніше.
– Мм.. Що таке, кицю..?, – сонним голосом я питаю любу, цілуючи шию.
– Та трохи прохолодно чогось стало. Не переймайся, люба. Поспи ще.
Я відтуляюсь від неї та знімаю свою куртку.
– Так повинно бути не холодно, – я усміхаюсь, накидаючи куртку на її гарні плечі.
– Але ж ти змерзнеш, – вона хоче зняти її з себе, але я притримую її.
– Люба, все добре. Я не хочу, щоб ти змерзла, – цілую її в лоба, потім в щічки, а потім і в солодкі вуста. На останок легенько кусаю за носа, – хехе.
– Пішли на той пагорб, – я розвертаюсь, щоб подивитись, куди Марі показує.
– Звичайно, кицю, – я ще разок її поцілувала і допомогла встати.
Тримаючись за руки, ми підіймались нагору, дув легкий вітерець, але вінки були достатньо тяжкими, щоб він їх скинув. Після того, як ми залізли, моя дівчинка обійняла мене за талію та притулила до себе, я обійняла її у відповідь та прихилила голову до плеча.
– Я тебе кохаю, моя мила Кейсі, – люба поцілувала мене у голівку, а потім підняла її за підборіддя та поцілувала у вуста. Скрізь череду поцілунків я сказала: “Я теж тебе кохаю, моя мила Машенька, Машуня”. Насолодившись видом, ми вирішили спускатись. Поки ми тримались за руки, щось пішло не так. Я спотикнулась і покотилась униз, тягнучи Марі за собою.
– Ммм.. Моя спина.., – намагаючись розплющити очі, я прохрипіла., але в мить прийшла до тями, – М-мила, ти в нормі?!
Але замість відповіді я почула сміх.
– Ахаха, все добре, кицю, – її сміх заполонив все, я не могла нічого чути окрім її чарівного сміху, і бачити, окрім її прекрасної усмішки. Наші корони злетіли, але ми були в нормі. Трава нас врятувала, тому навіть синців не буде.
– Ох, починає небо затягуватись. Нам краще почати збиратись, – сказала я, дивлячись на сірі хмари.
Ми повернули вінки на їхні законні місця та пішли до нашого місця. Зібравши речі, ми вирішили вирізати на вербі перші літери наших імен та обвести їх сердечком. Залишивши мітку, що це тепер наша верба, ми пішли додому, тримаючись за руки.
Кінець~
Додати до улюблених