– 812 день. Іншутсу все ще регулярно, щодня проводить огляд моїх душевних ядер і навіть нічого мені не каже… Але ж я маю право знати! Ці ядра… Вони ж перебувають у мені, значить, це точно і моя справа!.. – неначе приречений підліток обурено пише у свій щоденник.
– Так іди і дізнайся сам. Навіть не намагаєшся, – строгий, але не зовсім прорізаний голос пролунав заглушено, наче з-під землі, але одночасно і з всіх сторін.
– Що… – не розуміючи нічого, дитя зненацька застигло. – … по… по-перше… Хто ти такий? По-друге, Іншутсу з Нестрілласс… Пішли в експедицію! А доступ до головної лабораторії є лише у професора, – 27 налякано відповідає незнайомому голосу.
– Пф… І цей боягуз, дійсно той…
– Та як так можна. Тільки з’явилася можливість зв’язатися один з одним, так відразу конфліктом пахне, – звуковий образ, що вселяє лідерство, перебив ще один новий знахабнілий голос.
– Ні! Стоп! Звідки ви?! Хто ви такі та чому я вас чую!?.. Точніше, як ви потрапили в мою голову? – сприймаючий все по трохи, парубок знову почав розкидатися питаннями.
– А ти досі не зрозумів? Ха… Ми всі, були з самого початку, в одному тілі. Але чомусь, право керувати ним є тільки в тебе… – прозвучав ще один, спокійніший, але сповнений обурення голос.
– Підтримую, не варто відразу ось так лізти в бійку, хоча… Бійкою це якось можна назвати, але суперечка все ж слово більш підходяче – прозвучала очевидно недолуга фраза зарозумілого голосу, що наче вважав себе кращим за всіх. В тей же час в ньому можна відчути дитину, повну прихованої образи.
– Мммф фуух… Тільки, будь ласка, не починайте ось так зранку, – найбезтурботніший, найвільніший і найтепліший образ, зі щирою усмішкою, що неначе протирає заспані очі, відчувається в цій промові.
– Ні, ну дійсно. Собисто я теж вважаю, що треба давати час усім, щоб ніхто не відчував себе не повно… – ЩО?! Випали мені раптом на долю, ні з того не з всього, і вже тіло відбираєте!? Чи не нахабніли ви часом? Я вас до ладу не знаю, а ви вже кажете, мовляв ділитися треба?! – у напів істеричному стані, 27 кричить самому собі.
Усі затихли.
– Ти мене схоже не почув, ми увесь час, – різко зірвана промова, що припинила тишу, знову була перебита іншою.
– Мені, звичайно, дуже цікава ця суперечка, і чим вона закінчиться, але хіба не головне зараз… ?! – гучний вибух, який перебив зовсім чужий монолог, пролунав десь над стелею в кінці коридору. Неабияке тремтіння розійшлося повсюди.
Вибігши з кімнати, зляканий підліток з нерозумінням помчав на джерело шуму.
Піднімаючись сходами:
– І ти просто ось так, без ніякої підготовки і з повною дезінформацією підеш туди? Дуже велика ймовірність, що це вторгнення імперців з півночі, адже ми перебуваємо близько до кордону. Тебе там просто вб’ють. Тобто нас, усіх нас ПРОСТО ВБ’ЮТЬ! – хлопець зупинився, після того, як почув крик наче знайомого голосу, що втратив свій колишній спокій.
В цей же момент, випущена стріла, беззвучно наближається до цілі.
Блискавично. Зіскочивши з коня, Нестріллас застигла, тримаючи підступний шпиль імперців, що майже вцілив в Іншутсу. Постійну обстановку розбавляли краплі крові, що стікали по броні могутньої, але зберігши свою красу, золотоволосої жінки. Остаточно – град стріл, що стрімко наближався, видаючи до безумства гучний свистячий звук. Розгонистий удар, що створив хвилю енергії, з криком був проведений з боку їхньої цілі.
Всі стріли були знищені, після чого пролунали сотні вибухів. Стріли були начинені вибухівкою, або ж детонуючими закляттями.
На фоні осідаючої хмари диму та пилу, фіолетовошкірий даїор з гострими вухами, які не притаманні іншим, одягає свої бойові рукавиці, даючи нападникам зрозуміти: їм не піти без великих втрат, а тим більше ніяк не перемогти.
Жінка з неабияким фанатизмом кинулась у бій, не даючи території розвиднітись. На її обличчі можна було розгледіти безліч емоцій: надія, злість, захоплення, радість. Все одночасно. Через рясну куряву розгледіти можна було лише яскраві сліди, які залишали броня, посилена магічним золотим сяйвом, та надзвичано часті помахи дворучного меча. Ним били так, неначе шпагою. Спалахи лунали то далеко спереду, то за кіньми з грузом, біля яких стояв Іншутсу.
– Думаю, моя допомога тут лише завадить, – знімаючи рукавиці, тихо промовив вчений.
Час від часу, Нестріллас шугала і повз нього. Тоді було можна розгледіти її світло карі очі.
– Іноді, мені здається, що даремно я створив її такою потужною, – притримуючи свої окуляри з гострими кутами, від пориву вітру, Іншутсу, з задумливим вираженням, подумки промовив.
Застигле дитя, з відчаєм спостерігало за розгромом свого «дому». Ворожі імперці, помітивши його, без вагань наступали.
– Чого ти стоїш?!
– Забирайся звідси!
– Рятуйся, не стій на місці!
– Та руш вже ти!
– Досить стояти!
– Він нас усіх погубить!
Далеко з середини, гучним шумом лунали крики, що сповнені відчаю.
– Та замовчіть вже ви.
Солдатів відкинуло від хлопця, натикнувши на немалі шипи, що утворилися з тіні.
– Якою ж тендітною і приступною виявилася свідомість звичайної людини… Жодного супротиву, навіть навпаки, поступився, сподіваючись сховатись. Тц… – з усмішкою, на якій можна було розгледіти шалене задоволення, «ніби» сам не свій, 27 рушив у бік ворогів.
– Стоп… Як ти..? – з нерозумінням, яке більше схоже на страх, почулись слова.
– Ха-ха… Знаєте… Темряві відкриті деякі лазівки, які чужі іншим елементам. Через ослаблий та виснажений стан, приглушити його свідомість стало набагато легше! Тепер це тіло – моє тіло! – після цих слів, під час яких чудовисько перетворювало всіх найближчих нальотчиків у м’ясо, по поглинутій вогнем будівлі, пройшовся до мороку голосний сміх, що заглушував рев вогню.
Спостерігаючи за роздиранням своїх підлеглих, якийсь там генерал південного взводу, починає гордий монолог:
– Не знав, що цей старий навіжений, створив вже на стільки потужних чудовиськ. Але все ж, мені, як і раніше, достатньо лише миті.
Чужий дотик. Пустота.
Крізь жахливу мігрень, ніби від похмілля, лежачий на сирій та крижаній землі номер 27, з великими зусиллями розплющує очі.
У край нерозуміння ситуації, він намацує на собі нашийник. Перші думки, що виникли в його голові, як не дивно були: «Де я?», «Що зі мною зробили?», «Чому я тут?», «Що я… Тобто зі мною зробили?!» або ж «За що?..».
Фрази, які хлопець сказав перш за все, були, мабуть, випливаючі з думок.
– Хто я? НІ тобто хто ВИ?!.. Чому я тут?!.. Ви, тримаєте мене у заручниках? Або ж… – серії питань наляканого хлопчину були зірвані сивим важливим мужиком в бордовій сорочці, що знімав відносно тонкі шкіряні рукавички.
– А я сподівався, ти мені зможеш дати відповідь на питання “хто ти такий?”. І ні, ти не просто заручник. Я не міг би залишити таку серйозну бойову одиницю без діла… – з підступною усмішкою, старий владно спирався на стіл.
– Тобто, ти хочеш сказати, що будеш використовувати НАС як бойових рабів?! – КХАА?!.. – різко змінений тон, характер, та й взагалі, всі щойні дії Телсоу, сильно насторожили генерала.
Підліток впав в судомах скорчившись від болей, без можливости продовжувати щось говорити, а тим більше кричати.
Очі вмить зсохли, неначе видавили як губку. Та мігрень, біль якої він вже забув, по зрівнянню з теперішньою, приносила насолоду. Відчуття, неначе всі клітини його тіла стали нервовими закінченнями, кожне з яких, одночасно протинали мільйони мікроскопічних голок.
Напрочуд, замість відчуття, що реальність розмивалася, вона ставала до чергової болі чіткою. Здавалося б, любий втратив би свідомість, але цей вихід до спокою також був заблокований.
– Хах, я підозрював, що з тобою не все так просто. Раптом, зовнішня структура твого ядра душі змінилася… Цікаво… І твоє “нас”… Хм-хм… Ах, так, – хлопець, оговтавшись від безперервних конвульсій, продовжував дивитися в порожнечу.
– Цей нашийник – моя власна розробка. Впливає на ядро носія найменшим чином, збиваючи ламінарні потоки духовної есенсії та відсилаючи душу буквально в пекло. ХА-ХА-ХА хіба це не чудово? Навіть найменші ушкодження нашого тендітного ядра відправляють свідомість істот в агонії мук. І чомусь, на тебе воно подіяло на багато інтенсивніше. Хм, так і запишемо, – дістаючи свій блокнот, від своїх думок та діл його відволік інформатор, що вбіг у намет.
– Генерале! На самому східному боці південного кордону виявлено війська Дерайї! Мої припущення, що вони мають намір повернути Інську затоку! – немов очікуючи похвали чи нових указів від головнокомандувача, рядовий продовжував стояти.
– Добре. Відправте листа імператору, що ми маємо намір завадити цьому, – розвернувшись до столу глянути на карту, командир видав указ.
– Є! – солдат втік виконувати наказ, ніби його тут і не було.
– А ось і… З’явилася можливість випробувати щура Іншутсу! АХАХАХА, – мерзенний та тривалий сміх божевільного старого, пролунав на весь табір.
– Готуйся до свого першого завдання, жалюгідний лабораторний звір, – тіло, яке ледве подавало ознаки життя, скрутившись, у відчаї шкрабало краї ошийника.
– І не намагайся його зняти, – кнопка активації нашийника, була активована знову.
Їдучи каретою по максимально кривій стежині, тіло парубка кидало по різним куткам клітки, з якої, здавалося би, дуже легко вибратись, але у виснажених сухих очах 27, бажання хоч якось рухатись – не було.
Різкий струс візки, що навіть скинув клітку з неї, вибив заручника з притомности.
Прокинувшись від чергового вибуху, хлопець, лежачи у вирві десь серед степу, все ще не міг нічого зрозуміти, але він чув тільки одне: “Живи! Біжи! Рятуйся! Втікай звідси! ВСТАВАЙ ДУРЕНЬ І ВАЛИ ВЖЕ!”.
Гриміли вибухи плазмових куль. Літали шматки землі в повітрі. Від ударів блискавки не було укриттів. Йшов дощ, краплі якого розривали шкіру. Рівнина перетворювалася на швейцарський сир, вкривалася горами трупів і частин тіл. Раннє сонячне небо затьмарювали хмари з крові та пилу. Промені світла, що проривалися крізь них, неначе проблиски в цьому жаху, але, потрапивши під них, можна було засмажитися живцем.
Це була засідка з елітних магів Дерайї.
Навсповзки вибираючись із вирви, хапаючись за обпадаючі купи землі, виснажене тіло 27 вилізло на її край.
Раніше глухі оточуючі звуки ставали все чіткішими, заречена душа підлітка, що неначе от-от зцілиться, але раптом згасає.
– Згусток плазми, розірви мого ворога! – не менш наляканий крик, пролунав зі сторони ведення безперервного вогню. Снаряд направляється в дитя, яке і так ледь стоїть на краю вирви.
Затримавши розпечену кулю рукою, хлопець перенаправив її в небо, де вона і розірвалась гучним феєрверком.
До смерті наляканий маг, що запустив снаряд в хлопця, намагався втікти. 27 направив на нього руку. Після жагучого спалаху вціліло лише взуття і кінцівки ніг, що залишилися в ньому. З’явилася чергова пляма крові, на ні в чому невинному полі.
Дощ, каплі якого розривають м’язи, тіла 27 навіть не досягали. Волога земля, на якій він стояв – в мить висохла. Пил, який наближався до хлопця, моментально згорав.
В сторону його аж сяючого тіла, ураз, направилась достобіса летючих каменів. Осідлавши власну вибухову хвилю, діючи підсвідомо, юнак ухилився. Без найменших павз, земля, на яку він став, рушила в небо, на зустріч другому шматку висячому там. Уникнувши зіткнення, черговим вибухом зруйнувавши небезпеку й підскочивши в повітря, 27 створив тьму плазмових куль які затим направив у всі сторони, де бачив людей. Адже кожного з них він мав як свого ворога, не розрізняючи нічого.
Десь на землі, пролунали десятки вибухів. Юнак летить без свідомости до землі. Миттю повернувшись в глузд, то був в черговий раз не він.
Взявши під контроль своє падіння, хлопець створив планер із тонкого шару води. Збираючи списи з безперервно ллючого дощу, він планував.
Вцілілі лучники, які помітили летючого ворога, натягують тятиву і заряджають стріли магією. За цим лунав свист, що різав вуха. Поки снаряди летіли, 27 розпустив планер і стрімко направився вниз знову на мить непритопним. Можна сказати, ухилившись таким чином від них. Без вагань поступила відповідна атака. Замерзлі гострі списи пронизували барикади та броню солдатів, неначе ті зроблені з соломи.
Пом’якшивши падіння за допомогою гірки, на схил якої він плавно, але стрімко зійшов з неба, він блискавицею побіг в сторону руїн, які сам і створив.
Імперець, якого наздоганяв прямий удар напів свідомого парубка, встиг наостанок дещо подумати:
– Що це мати його за монстр?! Спочатку він покрив поле своїми вибухами, затим планував за допомогою води, потім в нас прилетіли крижані списи! А зараз! Зараз звідки в нього блискавка?! Дідько, це НЕМОЖЛ… – це було все, що в нього вийшло подумки прокричати, перед тим, як мізки були розмиті по уламкам барикад.
Знічев’я, ядучий спалах стався десь у далі, світло якого розпалювало шкіру. Було зрозуміло, що це був дуже потужний вибух. Хлопець без роздумів прожогом опинився під землею, адже, вберегтися можливо було тільки так.
Після убивчо довгого та потужної ударної хвилі, температура у його схованці різко зростала. Треба вибиратися.
З притупленим чуттям і сотнями найважчих опіків, буквально без живих місць на тілі, вилазить підліток. Після вибуху все поле злру заповнювала лише непрозірна буря розпеченого піску.
Створивши укриття, вже не під землею, та дочекавшись там більш-менш заспокоєння вітрів, він вийшов і бачить: в епіцентрі вибуху, окрім величезної діри, була ще світлова куля. Вона, як виявилося, магічний щит із світла, зібраний з трикутних блоків. Підтримували і саме створили їх – шістка могутніх на вигляд жреців.
За осідаючою хмарою пекельної порохняви, один з них помітив неприродний горб, який в додаток, точно не уцілів би після вибуху.
Небезпека наближалася.
До, м’яко кажучи, приголомшених сутностей по трохи повертався “зв’язок”. Десь глухо всередині, – …Вони йдуть до нас… – Це вони викликали тей вибух?! Це вони утворили таку гігантську вирву?! – Та ми ж всі приречені! Нам не впоратись, нізащо. – Це правда, тікати взагалі… Нікуди. Та й ніяк. – Да чорт його б, дайте продих! – Я не хочу помирати! –Благаю, спасіть нас. – Не заважайте! – знову ці внутрішні сварки були чимось перебиті, і в цей раз – списом з світла, який пройшов через кам’яний притулок без ніяких перешкод, чудом не зачепивши 27. Хоча, це “він” змінив його напрям.
– Встиг?.. – подумав один із них. На змученому обличчі хлопця з’явилося недовго тривале полегшення та здивування. Але швидко наростаюча біль по всьому тілі та шкіра, що скрізь звисала, збили все те.
Остаточно – ще один атакуючий спис.
Парубка викинуло з його штучної печери. Спроба змінити напрямок снаряду розірвала йому долонь навпіл, частини яких втрималися на місці дивом.
Наскрізь зламане дихання, яке переривалося багряним кашлем, витискало гул піщаної бурі.
Безглузді намагання навсповзки забратися геть, виявилися усім, що він міг зараз зробити.
Знову кляті списи.
Три поцілили в груди, двоє – влучили ближче до плечей.
– Чому..?! – останнє, що змогло промовити невинне дитя, через кривавий потік із рота, вкриваючись власною тінню. Намагаючись перенести тіло.
Шостий влучив у голову.
Додати до улюблених