Не грай з відьмою в карти

Я забіг в бабусин дім і зачинив двері. Яви поряд уже не було.

Не встиг я віддихатись як раптом з’явилась бабуся вся в крові. Вона хутко забігла у ванну. Через незачинені двері я бачив, як вона відмиває скривавлені руки. Як вона зі злістю та ненавистю намагається їх відмити але нічого не виходить. Вся її сукня була в бруді, крові та пір’ї, а волосся скуйовджене і липке.

Так же раптово з’явилась і панна Маргаритка. Вона виглядала не краще. Її обличчя було не впізнати: колись кругленьке та усміхнене лице цієї дивної але милої жіночки перетворилось на липке та скривавлене. Її зелені очі округлились так сильно що райдужка була за розміром як горошинка.

-Одарко, це божевілля!-Кричала панна Маргаритка ходячи туди-сюди.-Я на таке не підписувалась! Це вже ВДРУГЕ за цей тиждень!!!

Її крик зривався і доходив до істерики.

 

ТУК!ТУК!ТУК!ТУК!

 

У двері забарабанили.

Миттєвий спалах і бабуся стояла у довгій нічній сорочці та із заплетеною косою, яка спадала їй на плече. Кров та бруд зникли. Так само як і панна Маргаритка.

Відьма Одарка відчинила двері. На порозі стояв переляканий Вася а за ним поліцейський Дмитро.

-Щось сталось?-Вдавано сонно запитала відьма.

-Василь мені розповів що він, Віктор, Всевлад та Василина,-останнє ім’я він промовив із особливо схвильованою інтонацією,-пішли в ліс і заблукали.

-Божечки, невже знову?-Схопилась за голову відьма. -Це ж небезпечно! Нащо ви туди лізете?

Бабуся була щось надто емоційною та емпатичною.

-Ми шукали Миколу.-Сказав Вася мало не плакавши.-Потім Віктор чогось злякався і втік, а я  за ним, але так і не зміг його наздогнати.-Винувато промовив хлопець.

-Я знайшов Василя в лісі коли шукав батька Миколи.-Додав поліцейський.

-А інші діти?-Стурбовано запитала відьма.

Поліцейський лише похитав головою.

То їх все ще не знайшли…І ті крики в лісі…Я знову сильно почав хвилюватись. Жахлива думка крутилась у мене в голові яку я відкидав до останнього.

Хтось із них загинув.

Страх так сильно теліпав мені серце що це викликало нудоту. Навіть якщо це Віктор то який би він не був покидьком він не заслуговує на таку смерть. Але куди гірше я почувався з думкою про те що то міг бути Всевлад. Або навіть ще гірше-Василина.

Або вони усі мертві…

-Власне, чому ми тут…-Почав поліцейський нервово прокашлюючись.

-Лукаш теж був із нами.-Сказав замість ного Вася.

-Справді?-Здивувалась відьма.-Але він вдома… Лука!-Погукала вона.

Та відьма не дивилась на мене. Вона дивилась вбік сходів і чогось чекала. Весь цей час мене ніхто не помічав, тому я вирішив показатись. Лиш хотів ступити крок, як по сходам хтось збіг.

-Я тут бабусю.-Сказав мій голос.

Я здригнувся. Десь на підсвідомому рівні щось тріснуло.

Хлопчик, який мав такий же голос як у мене навіть виглядав так само як і я. І піжама на ньому була така ж-атласна із бананами.

Він не просто схожий на мене. Це і є «я».

Дивитись на себе збоку було дивно. Це геть інший досвід. Це не так як дивитись на себе у дзеркало. Відображення повторює твої рухи а не розмовляє і живе твоїм життям.

-Ти був у лісі?-Запитала відьма збентежено.

-Ну-у,-сказав «я» сором’язливо опустивши голову,-так, бабусю.- Коли Вася побіг за Віктором то я запропонував піти за допомогою та Василина і Всевлад хотіли піти за ними. Я зробив те, що і того разу-повернувся додому.

-А Василина?-Запитав поліцейський.

-Вона пішла з Всевладом.

-Добре, якщо Лукаш вдома то нам тут більше нічого робити.-Понуро сказав пан Дмитро.-Наглядайте за ним і не пускайте більше в ліс.

-Обіцяю вам.-Кивнула відьма.-Сподіваюсь діти швидко знайдуться. Ви біля річки шукали?

-Біля річки?

Відьма знизала плечима.

-Кажуть, що заблукавші зазвичай вздовж річки ходять. Та і біля її берегів наше село розташоване. На їхньому місці я б орієнтувалась по цьому.

-Добре, дякую за пораду. Вибачте, якщо потурбували. Добраніч.-Задумано кивав поліцейський намотуючи собі на вуст почуте.

-На все добре.-Кивнула відьма і зачинила двері.

Мене так ніхто і не побачив. Я як сторонній спостерігач. Як привид.

Як привид…

А якщо я не встиг втекти? Що якщо це я мертвий а Ява встигла лише забрати мою душу яка зараз тут? Тоді хто цей «я», який стоїть неподалік від мене у моїй піжамі. Чи буде він жити і далі моїм життям поки я, справжній, лежу десь в лісі. Чи помітить мама підміни? Чи знає про це бабуся Одарка?

На мої плечі лягла важка рука.

-Молодець що мовчав.-Почув я голос бабусі позаду, хоча мої очі бачили її біля дверей.

Я поглянув назад і побачив пані Одарку, яка все ще була в крові та брудній сукні. Її сиве волосся хаотично спадало їй на замурзане обличчя. Жовті очі випромінювали дещицю гордості.

-Ви теж мертві?

Бабуся мовчки засміялась і показала мені пальцем на «неї» і на «мене» які стояли в коридорі. Та тепер там стояла панна Маргаритка та кіт Михасько, який старанно вмивався.

-Марго майстер перетворювань. Довелось робити цей спектакль щоб поліцейський не побачив мене в такому стані а то ще підозрювати почне.-Сказала бабуся і поглянула на свій одяг.-Ох, точно, треба піти в душ.-Стомлено мовила вона.

 

Панна Маргаритка заварила мені чай. Я так хотів пити що випив аж дві чашки.

-Ти мабуть і голодний?-Запитала панна.

Мій шлунок після цих слів завурчав і я відчув сильний голод. Ніби він весь день стримувався а коли я опинився у відносній безпеці нагадав про себе в стократ.

Мольфарка приготувала млинці із сиром нашвидкуруч. Ні, вона не збивала яйця як попало чи щось у тому дусі. Панна просто клацнула пальцями і вони з’явились.

Наївшись я відкинувся на спинку стільчика. Втома лягла мені на плечі горою. Спина боліла а ноги нили. Ніколи не відчував себе так погано.

На кухню прийшла бабуся Одарка. На ній була лляна сорочка і такі ж широкі шорти до колін. Волосся було розпущене і трохи вологе.

-Я думала ти носиш нічні сорочки.-Збентежено сказала панна Маргаритка.

-Ніколи їх не носила.-Відрізала пані Одарка і почала їсти млинці.

Вже було за другу ночі.

-Якщо ти доїв то йди спати.-Мовила бабуся поглянувши на мене. Помітивши синець під оком у відьми з’явилось щось в руці. Вона приклала це до моєї скули і я відчув холод. А за ним і те як відходить біль.

Я стискав долонями третю чашку м’ятного чаю.

-Чому ви були в крові?-Запитав я.

-Вже занадто пізно. Спи.

-Що із іншими дітьми? Хтось із них постраждав?-Не вгавав я та кожне наступне слово давалось все важче і важче.

Я поглянув на чай в якому виднілось моє побите обличчя.

-Спи.-Сказала панна Маргаритка.

-Я дещо бачив в лісі…-Сказав я і останнє, що побачив перед тим як провалитись в сон, було застигле в здивуванні бабусине лице.

 

 

Я знову в лісі. Але він щось більший ніж зазвичай.

Чи то я менший…

Мимоволі я кричу «Тату!».

Кудись біжу.

Я не контролюю це.

Ліс темний і злий. Я це знаю. Але мені вже не страшно. Я це проходив.

Я біг на світло. Добігши я розвів руками гілки і побачив знайому картину: велике багаття а довкола нього дівчата у вінках та звірі в дивних масках.

Та це були не маски. Це вже я теж знаю. Поміж мавок я шукав Яву та її ніде не було. Натомість я побачив панну Маргаритку. Вона була молода і оголена, говорила про щось із іншими відьмами.

Чоловік у шубі грав на сопілці а всі інші танцювали під неї.

Якийсь стариган із зеленою бородою та солом’яним капелюхом стояв осторонь і незадоволено щось бубонів. Десь я його вже бачив…

Та я помітив те, що до цього не помічав: хтось із великим вінцем на голові стояв у центрі цього дійства. Висока фігура в чорному, як ніч, плащі. Гілки дерев обрамлювали голову і скидались на корону. Все довкола було просякнуте силою, навіть повітря здавалось магічним. Знайомий страх охопив моє єство.

 

Червоні очі виблискували на полум’ї і дивились прямо на мене. Руки потягнулись прагнучи вхопити мене  і я побачив замість пальців золоті пазурі.

 

Сопілка урвалась а за нею танці та гомін.

Стариган вистрибнум перед мною.

-Що ти тут робиш?-Запитав лісовик.

Далі я не пам’ятаю. Лише пам’ятаю дещо дуже розмито-як мене хтось ніс на руках відганяючи всіх лісових створінь. Я чув як б’ється це серце і відчував захищеність та вдячність за порятунок. Я знаю, що людина, яка мене тоді врятувала, є справжнім моїм другом і що лише їй я можу довіряти.

Я знаю це. Тому мені потрібно відшукати її.

 

 

Я прокинувся. На комоді лежали мої окуляри без жодної тріщинки. Згадавши забуті спогади, які проявились увісні, я довго обдумовував їх так і не вставши з ліжка. Я не знаю хто мене тоді врятував і ніс на руках додому. Я не бачив ні обличчя, ні чогось іншого, щоб хоча б мати уявлення хто це був. А ще я бачив лісовика. От чому він запитав мене у першу нашу зустріч чи пригадую я його і те, що він мене добре пам’ятає. Треба буде із ним про це поговорити.

Особливо про ту фігуру із вінцем на голові.

Бабусю я питати не стану. Тією фігурою могла бути вона. Тепер я можу розпізнати що то була за енергія.

Це була енергія відьми. Сильної. Потужної.

 

Злої.

 

Мені подзвонила мама. Я розмовляв із нею так, що вона нічого і не запідозрила. А ще виявилось, що бабуся їй дзвонила і доповідала як ми «весело із нею проводимо час разом». Довелось підтримувати цю брехню. Мама була задоволена тим що ми із бабусею «здружились». Виявляється її доволі легко надурити. Я і не знав цього, бо ніколи їй не брехав.

Я розказував як я «здружився» з усіма дітьми, які ми «цікаві» походи в ліс організовували і що тут усе спокійно і всі живі-здорові.

Мама підтакувала не піддаючи сумніву жодне із моїх слів. Вона вірила у все що я казав навіть якщо раніше це було мені не притаманно, особливо про «здружився з усіма».

Та я радий був почути що в них із татом все добре і що вони трохи зайняті по роботі, тому надалі рідше виходитимуть на зв’язок.

Зрештою я поклав слухавку.

 

Ранок був хмарний і похмурий. Сірий та холодний. Мене від цього било в дрижаки навіть попри те, що я був у своїй піжамі з бананами в якій завжди було комфортно. Ступаючи босими ногами по крижаній підлозі я спустився сходами.

Бабуся щось чаклувала на кухні. В буквальному сенсі. В печі бурлив казанок поки вона сортувала трави які згодом кинула в це вариво.

-Сподіваюсь це не для мене.-Сказав я.-Бо виглядає геть не апетитно.

-Почуття гумору це хороший знак.-Озвалась бабуся розливаючи зелене зілля в дерев’яний кухоль і простягнула мені.-Випий.

-Це якесь зілля забуття?-Недовірливо скривився я.

Відьма торкнулась кінчиками пальців мого обличчя.

-Ти весь побитий. Це цілюще зілля.

Я спробував. На смак воно було як блювотиння змішане з корицею. Бабуся міцно стисла мого рота щоб я це не виплюнув.

-Ковтай.-Наказала вона.

Я так і зробив. Мій шлунок ледь не вивернуло із середини. Та за кілька секунд відраза минула і настало швидке покращення. Навіть втома остаточно спала і мене перестало морозити. Хоча здавалось що язик згнив після такого коктелю.

Бабуся Одарка почала прибирати все із кухні. Я ж роздумовував піти навідатись в село щоб дізнатись що там із Василиною та іншими. Заодно і до лісовика можна заскочити. А там і Яву десь здибаю і запитаю від якого монстра вона мене вчора врятувала.

-До речі, ти під домашнім арештом.-Озвалась бабуся.

-Що?-Різко підскочив я.-За що?

-За що?-Риторично перепитала відьма.-За що?!-Гучніше повторила вона.-У лісі зникають діти а ти в цей час в глуху ніч вештаєшся бозна-де і казна з ким наражаючи себе на смертельну небезпеку! Я не зможу тебе захистити якщо ти сам лізеш куди не слід!

Бабуся важко дихала. Помовчавши трохи вона дещо згадала:

-Що ти бачив в лісі?-Її очі зблиснули жовтими вогнями.-Ти казав що бачив дещо.-Останнє слово вона промовила неоднозначно.

Не знаю чи варто їй розказувати. Це може змінити все. Пані Одарка не та якій я можу довіритись. Мені потрібно знайти друга. Того самого хто врятував мене багато років тому.

Жовті очі спопеляли мене.

Збрехати я їй не зможу.

-Там була дівчинка у вінку…-почав я.

-Мавк…-Бабуся прикусила язика.-Яка дівчинка?

-Я не знаю хто вона але коли я опинився сам то вона мені допомогла знайти дорогу додому.

-Вона тобі якось зашкодила?-Поспішно запитала бабуся.

-Ні, вона просто відвела мене додому а потім зникла.

-Мабуть то була Вербиця…-Задумливо мовила бабуся.-У неї були вербові лози на голові?

-Ні… листя явору…

-Не знаю такої нявки.-Бабусині очі перестали світитись. Вона поринула в розуми геть не звертаючи на мене увагу.-Може вона заблукала? Скоро здичавіє та може нашкодити…-Бубоніла бабця.

-Ні, -заперечив я.-Вона добра та мила.Геть маленька дівчинка, приблизно мого віку…а ще…

Та я затнувся коли побачив як після моїх слів бабуся завмерла як статуя. Здавалось вона навіть не дихає.

-Маленька?-Перепитала відьма.-У нас немає таких мавок…Лукаше,-поглянула вона на мене,-якщо її колись знову побачиш то тримайся від неї подалі. Я не знаю що то за мавка і чи мавка вона взагалі але будь обережний. І не спілкуйся із лісовими мешканцями. Особливо з лісовиком.

-Не буду, я ж під домашнім арештом.-Огризнувся я.

-Так буде краще для тебе. Дім захищений а в разі чого і Михасько зможе тебе захистити.

-Скажи мені хоча б що сталось із моїми друзями? Чи живі вони?

Бабуся відвела погляд. А потім обернулась до мене спиною.

-З ними все добре.

-Чи зможу я їх побачити?

-Ні.

-Можна їх провідати? Я не буду йти в ліс. Обіцяю.

-Ні.

Злість кипіла в мені як зілля в казанку. Яка ж вона вперта. Та я з такою ніколи не поладнаю. На що мама очікувала? Що я зіграю з нею карти і все налагодиться? Що я буду їсти її пироги…стоп…

Карти…

-У мене є пропозиція.-Сказав я.-Зіграємо в карти.

Відьма лише повернула голову так що я бачив її профіль, але це вочевидь зацікавило її.

-Якщо ви виграєте то я сидітиму під домашнім арештом доки батьки за мною не приїдуть. А якщо виграю я, то ви не обмежуватимете моє пересування.

Не знаю чи погодиться вона на таку авантюру. Бабуся скаже чергове «ні» і на цьому все закінчиться. Вона не буде зі мною панькатись у картах і плясати під мою дудку. Вона доросла людина яка не приймає рішення такими методами.

-Згода.-Сказала бабуся.

 

 

 

Ми сиділи за столом. В руках тримали карти. Я дивився на свої шість. Вони були дивними. Це не були черви, бубни, хрести. Там були картинки. Ці карти нагадували карти таро. Ні королів, ні валетів, ні дам. Лише дивний змальований  сюжет: самотня хатинка посеред темного та туманного лісу; лисиця та ворона, які стоять біля розірваного магічного кола; красива дівчина із вогняним волоссям яка читає книгу під деревом а біля неї стоїть інша жінка, до глядача спиною, і чогось її повчає; наляканий чоловік, який  вибігає з лісу так що з нього злітає капелюх а позаду нього, підбираючи його палицю стоїть жінка у червоній сукні і довгим багряним волоссям; кролик який зачаївся між розбитими келихами з яких струмками розлилася кров. Оскільки на деяких картах була одна і та сама жінка в червоній сукні можна було припустити що це не просто колода карт а ціла історія цієї людини. Цифри були римськими а масті замінили місяці, зірки, листя та серця. На одній із карт, де було зображено як всі вклоняються фігурі по центру в багряному плащі писало ‘‘A deo datum’’.

Я точно програю.

-Не занепадай духом.-Посміхнулась бабуся.-Ти ж навіть не почав грати.

-Я не знаю як грати у такі карти. Це ти махлюєш ще навіть не почавши гру.

Тепер ясно чому вона так швидко погодилась. З самого початку знала що мені не виграти.

-Зараз я все поясню. Цими картами грається так само як і звичними для тебе із дамами червами та іншим. От наприклад, серце це черва. Пентакль-бубна, молодий місяць-хрест а листя це піка.

Я уважно слухав бабусю. Здається я почав розуміти правила.

-Почнемо.-Кивнув я впевнено.

Я збирав козирі. Не відбивав ними тому часто тягнув карти. Через деякий час, маючи на руках мало не двадцять карт, я почував себе вже переможеним.

Бабуся ж, виглядаючи з під червоно-білої сторони карт, азартно блимала очима.

В мене на руках є козирі. Я ще маю шанси.

Моя тактика полягала в тому щоб збирати козирі і викидати менші карти щоб суперник їх або відбивав або брав. Якщо вона буде відбиватись то рано чи пізно їй доведеться витратити свої козирні щоб не тянути. Тоді, маючи всі козирі на руках, а вона ні, я зможу її обіграти.

Під кінець я вже розігрався настільки що відчував близьку перемогу. Мабуть мої очі світились у такому ж азарті як і в бабусі. Я скидував всі карти а бабуся їх брала. Я зрозумів що мою тактику використали проти мене коли бабуся почала атакувати мене моїми ж картами.

Треба міняти тактику.

Я викинув козир.

Бабуся посміхнулась.

В мене на руках залишались чотири козирі. В бабусі дві карти.

Я походив козирем.

-Яка досада.-Сказала бабуся і забрала його собі.

Схоже вона не має козирних карт крім третьої яку вона забрала. Можу походити ще двома вищими.

Бабуся із сумом поглянула на карти що одна біля одної лежали на столі із зображенням рудоволосої відьми яка літає над селом на мітлі та монстром що зачаївся в лісі і виблискував червоними очима.

-Який же ти на мене схожий. Використав проти мене мою ж тактику і зрозумівши що щось пішло не так швидко замінив її.-Сказала вона поглянувши на мене із гордістю.-Замінив її на таку передбачувану.-Посміхнулась відьма переможною посмішкою і викинула дві карти перекривши мої.-Моя черга ходити.

На стіл вона поставила останню, ту саму карту, яку потягнула. Із карти на мене дивились очі лісової потвори довкола якої були розкидані тіла.

Я декілька секунд дивився на неї. З рук випала та єдина, козирна та ще із тузом, яку я не встиг використати. На ній був зображений чоловік який освітлював темряву жезлом і позаду якого сходило сонце. Я був так близько.

-Але ж я відбив цю карту. Чи не так?-Почав я.-Це ж нічия виходить.

-Гра є гра. Угода є угода.-Сказала бабуся складуючи карти.-Ти програв, я-виграла. На цьому все. Сидиш вдома до кінця літа.

-Я вимагаю реваншу!

Бабуся посміхнулась.

-Я б з радістю але комусь же потрібно шукати твоїх друзів. Або те що від них залишилось…Не тобі ж їх шукати.

Ці слова потрясли мене.

-То вони мертві?

Відьма знизала плечима.

-Скажи мені!

Бабуся Одарка натягнула на себе пальто і взяла парасольку.

-Буду пізно. Поводь себе чемно.

-Ні! Ви куди?!-Побіг я за нею.-Будете тіла ховати і далі всім брехати що вони просто зникли?

Бабуся вже була на дворі але коли я хотів переступити через поріг то щось мені завадило.

-Ти не зможеш вийти з дому і не старайся.

Після кількох марних спроб вирватись я здався. До горла почав підкочуватись клубок. Клубок зі скла. Настільки мені обпікав горло відчай. Сльози лились і кололи очі як пісок.

Це нестерпно.

Я розумію що мало з мене користі. Але не робити нічого я не можу.

Це не із цікавості чи страху. Я маю щось вдіяти бо інакше загине більше людей. Я теж загину.

І бабуся.

Не знаю яку роль вона грає, але рано чи пізно комусь доведеться вже ховати її тіло замітаючи сліди. І я не хочу цього робити.

Я стояв і продовжував ридати дивлячись у спину бабусі яка віддалялась убік лісу.

 

Я проплакав годинами. Ніколи не відчував стільки емоцій які розривали мене із середини. Це страх, біль, відчай, злість, огида…Все це змішалось і виривалось.

Глухі стіни відбивали луною моє ридання. Я був сам. Наодинці з собою та своїми страхами.

Михасько мурчав намагаючись мене заспокоїти та зрозумівши що це марна справа кудись зник.

Бабуся прийшла під вечір.

Вона стояла і дивилась на мене деякий час. Зрештою відьма сказала:

-Твої друзі знайшлись.

Я зрадів та вмить перемінився. Те що вони знайшлись не означає що вони знайшлись цілими та неушкодженими. Чи бодай живими.

-Та живі вони.-Кинула недбало бабуся.-Налякані трохи. Маргаритка мала рацію щодо річки. Вони йшли її берегом. Правда в іншу сторону від села.

Я відчув полегшення. І колоти в грудях перестало так сильно. Я такий радий що їх знайшли живими. Та в грудях знову щось стиснулось.

-Але хто ж тоді…-Підхопився я.

Бабуся міцно стулила губи.

І тоді я пригадав хто вчора тут був і за ким пішли пан Дмитро та пані Одарка коли той побіг в ліс після моїх жахливих слів. Хто в лісі кричав «Микола» тим самим відволікши чудовисько врятувавши мене, але водночас прирікши себе на смерть.

Ця думка переросла в слова які зірвались з моїх губ:

-Батько Миколи…

Додати до улюблених