Нарэ.
Скільки себе пам’ятаю, Вогонь завжди був поряд: з моменту народження і до цього дня.
Поряд з вогнем була війна, а по праву руку від неї – смерті. Спочатку вбили майже всю мою рідню, відриваючи від серця по шматочку з кожним хто пішов на той світ, а потім, в один день, нарє охопив мою душу розчиняючись в ній. Чи, може, розчиняючи самого мене?
Знівечений але безсмертний… Моя Феа має тільки одне майбутнє – блукати світом у пошуках заспокоєння. Навіть якщо загину не знайду спокою.
Але потрібно дотримуватися порядку у розповіді, правда?
Звати мене Мараор, і я син короля лісових ельфів, Орофера. Старший син від якоїсь низькородної, що колись застрибнула до нього в ліжко. В результаті цього, безсумнівно, брудного і гріховного вчинку народилася зайва, і недостойна навіть погляду Його Величності, дитина.
Принаймні так говорили ті, кому давно треба відрізати язика.
Не знаю вже про що думала мати зв’язуючись з цим ельфом. (Як вона взагалі підкорила його?)
З самого початку ж розуміла що Король не буде ганьбити свій титул зв’язком з низькородною.
І чим думав батько, розбиваючи спочатку її серце, а потім душу на черепки? Ніколи не пробачу йому, нехай і знаю що мама ніколи не звинувачувала свою Мелмє.
Коли мені виповнилося три століття, я вперше зміг побачити Короля. Проходячи повз, він лише кілька секунд пильно дивився, але для маленького слуги і цього було достатньо. Ох, тоді від захоплення перехопило подих і тряслися руки. Особливо коли він мовчки пішов.
Якщо вже згадувати цю зустріч, скажу, що жахливо відчувати одночасно захоплення, розуміння і пекучу образу. Тоді емоції змішалися настільки сильно, що хотілося лише тихо заплакати. То було безглуздо, але що взяти з дитини.
Його величний стан сам по собі вселяв смиренність, а скули були ніби висічені з мармуру. Але найстрашнішим, саме для мене, безперечно був його погляд. Пухнасті білі вії приховували від світу два крижані уламки, які заморожували будь-кого. Досконала і холодна краса.
Озираючись у минуле, можу сказати, що Володар міг однією своєю мовчазною присутністю вселяти страх. Ммм… Напевно, цю рису я частково перейняв від нього.
Вдруге ми зустрілися у бібліотеці. Точніше не зовсім так. Мене запросили.
***
Від холодної води тремтять руки, а з рота вириваються клуби пару.
-… Малий має слухатися старших. — Тихо виражаючи своє невдоволення старшими від нього хлопчиськами, які власне і залишили свою роботу на нього, біловолосий вже не першу годину прав білизну. Дуже тяжка та низькооплачувана робота… Та що там, ті хто приносять воду і то отримують більше.
Вже майже не відчуваючи рук, він обережно склав шовк у металеву миску і вийшов із нею з пральні.
– Хлопчику, це ти Мараор? — Від несподіванки хлопчина мало не випустив свою ношу.
— Так… Мене так… — Білявий слуга завмер, думаючи куди подіти миску, щоб вклонитися. Але старший ельф у зеленому роскошному вбранні, які зазвичай носили радники чи писарі, кивнув першим, недостатньо глибоко для поклону, але для слуг це вже багато. Хлопець застиг, у нерозумінні дивлячись на старшого.
— На тебе чекає його величність у бібліотеці на третьому поверсі. Дозволь мені… — Чоловік із фальшивою усмішкою забрав з рук хлопця білизну і зайшов у пральню, звідки слуга щойно вийшов.
Нічого не розуміючи хлопець вирушив до бібліотеки, по дорозі намагаючись рухатися якомога тихіше. У цю частину палацу було заборонено заходити молодшим слугам, таким як він, але як не дивно варта не звернула жодної уваги і не запитала. А біля самої бібліотеки йому навіть відкрили, замість прогнати.
Від хвилювання і так холодні руки, здається, замерзли ще більше. Боязко озирнувшись на зачинені двері за собою, хлопчина повільно пішов уперед. Мимоволі пальчики вхопилися за тонку підперезану сорочку, яка якимось дивом не спадає з худого підліткового тіла.
У бібліотеці напівтемрява, і видно лише невелике тепле сяйво. Тихі кроки босими ногами по покритим лаком дошкам майже не чути, і хлопчисько повільно виходить з-за книжкової шафи. Погляду відкривається затишне місце: два крісла з боків від круглого чайного столика. На одному з крісел сидить прекрасний ельф, а його біле волосся відблискує золотом у світлі маленького каміну.
Найпрекрасніший з усіх, кого лише вдалося за життя побачити.
Від цілої купи емоцій та думок стало дуже страшно, сірі оченята заблищали погрожуючи виплеснути всі переживання у сльозах.
Чоловік повільно повертає голову до хлопчика і його бліді губи відкриваються, промовляючи:
– Підійди.
/ᐠ•̀.-ᐟ\~*.✧…
Тоненькі сторінки книги приємно відчуваються на пальцях, практично як крила метелика який щойно пролетів повз.
Сидячи в саду можна цілу вічність слухати тишу та поринати у спогади.
«… Яскравіше і тепліше
Сонце, ближче до ночі.
До вечора мудріше і не хоче
Світити нам в очі…»
Янтарні оченята пройшлися по рівним рядкам. Цій книзі вже понад сто років, і, чесно кажучи, Мараор вже не пам’ятає звідки вона в нього. Але ці, трохи криві, рукописні рядки кожного з віршів він завчив напам’ять.
Для нього за стільки століть стало звичкою відпочивати перечитуючи знайомі рядки, дивитися на кожен завиток літери та цятка чорнил. Своєрідна медитація, яка дозволяла відкинути усі думки та забути про оточення.
Тишу і спокій переривають дві дівчини, які тихо розмовляючи проходять повз.
Погляд приковує довга сукня однієї з них, і ельф ловить себе на думці що колір тканини дивним чином поєднується з опалим осіннім листям. Якби він був художником, міг би зобразити цю швидкоплинну красу.
Трохи пізніше порушником спокою стає його брат.
– Доброго вечора. — Мараор ввічливо киває в сторону молодшого.
— Все читаєш… — Юнак тяжко сів поруч: Його коліна затремтіли та ледь зігнулися.
— Тобі не варто було б тут блукати, знаєш — постільний режим.
— Не почуваюся хворим. – Голос Трандуїла, попри слова, звучав стомлено. – Сам чого не у себе?
Старший ельф підняв погляд на брата і, знаючи що за ними не спостерігають, підняв рукав своєї мантії. Погляду молодшого відкрилися потворні опіки які, втім, вже зарубцевалися і не потребують бинтів.
— Ти мало не загинув, міг би дати тілу трохи відпочити. — Мараор відклав книгу убік.
– Можна..? – Дочекавшись дозволу Трандуїл невпевнено торкнувся краю чужої рани і закусив губу. Якби не старший, він би згорів у полум’ї швидше ніж міг би собі уявити. Але якою ціною брат його врятував? Ці шрами на його тілі є доказом слабкості молодшого.
З моменту битви вони розмовляли лише проходячи повз, і раптова можливість усамітнення в затишному куточку саду зруйнувала будь-які межі у спілкуванні, які так старанно намагався зберегти спадкоємець. Тепер вже Король.
— Дракониха сказала, що її сила скоро прокинеться. Мені потрібно йти. — Від рішучуго та холодного голосу по спині Трандуїла пробігли мурахи. Ще ніколи від його брата не було настільки впевненої заяви
Обличчя старшого ніби застигло у янтарі, кольору якого стали, колись дуже яскраві та веселі, очі. І взагалі поведінка змінилася, а на будь-які дотики, яких раніше намагався уникати, не реагує зовсім.
– Ти впевнений? — Питання виходить надто схвильовано. Ні, король не боїться, але… У нього нікого не залишилося. І тепер, бачачи як останній живий родич поринає в себе, він не хотів залишитися зовсім один.
За сторіччя хлопці стали не просто ріднею, А справжніми названими братами. Вони не боялися залишати спину відкритою, знаючи, що другий захистить. Да що там, навіть стилі бою підлаштували одне під одного!
У походах іноді пили з одного бурдюка, якщо молодший забував свій; збігали, знову ж таки з ініціативи молодшого, до найближчих сіл і пили людське спиртне; старший часто прикривав брата перед батьком, коли спадкоємець намагався позбутися головного болю з похмілля.
І ось, настав час молодшому дорослішати. Він тепер Король.
Мараор, відкинувши некрасиво обпалене волосся, яке відмовився обрізати, собі за спину встає і повільно йде у бік воріт. Його хода не цілком тверда через біль у зламаній нозі, але зараз то не важливо бо треба йти.
– Бережи себе.
Трандуїл спостерігає за тим, як брат віддаляється, відчуваючи все наростаючий біль від опіків. Силует зникає з виду трохи згодом, і Король ще якийсь час дивиться на залишену на лавці книгу.
А може біль і не від опіків, але думати про це не хочеться зовсім.
(ಠ^ಠ)━☆ﾟ.*･｡ﾟ…
Нарє – Вогонь як стихія.
Феа – Душа, сутність.
Мелмє – Кохання, Вічна любов.
Додати до улюблених