Ми знайомі зовсім небагато – лише декілька секунд, але тобі цього вистачило аби заполонити мої думки. Ні. Це не кохання з першого погляду: я не вірю у такі дурні речі. Але певна, що коли люди згадують про це явище то мають на увазі саме те що я відчула. Збентеження, цікавість, бажання…
Бажання пізнати глибше: зрозуміти чому ти сьогодні майже без макіяжу чи чому вдягнула саме цю відверту блузку? Чому така говірка з іншими, а до мене майже не звертаєшся? Чому обрала це вино, чи не занадто воно терпке для тебе? Чому я дихаю з тобою в унісон і не можу відвести погляду ?
чому Чому ЧОМУ!?
Чому так багато питань лише до тебе, хоча довкола ще купа людей?
Ці пусті “загадки” множаться та захоплюють мою голову надто швидко. Це нестерпне незнання. Вони без відповіді. Поки що.
Закриваю очі, роблю глибокий вдих та рахую до п’яти…
Так. Мені важко наважитись на перші кроки у спілкуванні, та все ж виходу немає. Ти надто цікава, надто спокуслива.
– Привіт я Соня, але тут часто кличуть Софі.. а ти здається Вероніка?
Не надто впевнено, але і не погано. Далі має бути легше. Просто чекаю на її відповідь для продовження діалогу.
О Боже мій!! Посмішка. Не пихата, не зверхня. Така щира та розуміюча посмішка що, безумовно, їй пасує. Вона знає що я відчуваю, вона збагнула це! Мабуть. І я шаріюсь.
– Ніка – для друзів
Янгол. Ти максимально спрощуєш мені роботу. Друзі – вже ближче, ніж знайомі.
Ще декілька недолугих фраз для початку і через хвилину ти вже з захопленням розповідаєш про своє хоббі.
Скрипка. Як ліро-драматично, як ніжно-роматачно, як бездоганно воно пасує тобі.
Я обожнюю скрипку, обожнюю класичну музику, а ще більше мабуть обожнюватиму ТЕБЕ зі скрипкою.
Я вже уявляю як твоє личко трохи напружене, а пальчики рук, міцно тримаючи смичок, дрібно тремтять у намаганні найчуттєвіше відтворити магічну симфонію. Струни реагують на кожен дотик, кожен подих – повністю оголяючи твої емоції . Помірно, неквапливо, згодом зриваючись до шаленого темпу за мить. І знову тихо.
Я встигла намалювати собі цілу картину лише з одного аспекту твого життя. Ти неймовірна. Ти бездонний океан. Я хочу ще.
Вірші. Ти обожнюєш вірші. І ти пишеш вірші! Я не можу дихати від захоплення.Ти моє прокляття….
Обережно прошу прочитати декілька, і ти дістаєш телефон. Трішки соромишся, але це нормально. Ти дуже смілива.
Саме такі як я і очікувала: глибокі, сумні, блакитноокі лінії виразно складаються у довершені, уявні вітражі. Ти надто смілива – так ніжно і безсоромно оголюєш свої тендітні думки.
Так не можна! Тобі потрібен захист. І я хочу стати ним.
Хочу торкнутися серця, ввібрати душу. До останнього погляду, подиху, поруху хочу вчити тебе, але…
Чи хочеш цього ти?
Я, нажахана цією думкою, розпачливо намагаюся знайти хоча б один знак цікавості у мій бік. Хоча б рух, хоча б мить, хоча б щось!!!! Немає….
Ти просто надто щира, пристрасна та відкрита. Ти просто така: ілюзійно-близька та незбагненно далека.
Ти витвір мистецтва. Писанка. Мрія.
Але я ніколи не зможу торкнутись до тебе.Нажаль.
Я ніжно цілую ці ефімерні вуста.
Прощавай, моя недоторкана пристать.
Додати до улюблених